Український Центр
Вівторок  9  Лютого  2010 Року

Lux-BN

Бурдик - Володимир Діброва
Бурдик - опубліковано Опубліковано: 3.5.2004 :: Бурдик - переглядів Переглядів: 7151 :: Бурдик - зробити закладку Зробити Закладку :: Бурдик - зберегти Зберегти Текст :: Бурдик - ваші відгуки Відгуки [0] :: Бурдик - порекомендувати Порекомендувати
   зареєстрував: Вуйко    

Сторінка: Бурдик - Попередня сторінка 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 Бурдик - Наступна сторінка

Бурдик не вірив, що доживе до цього, але, почувши, що влада хоче у кожному районі відкрити молодіжні клуби, замислився. Через якийсь час він дізнався, що клубам цим конче потрібні диск-жокеї. Щоб юнацтво не било ліхтарів і не тяглося в політику, а пило «пепсі» й між танцями слухало контрпропаганду. І тут Бурдик завагався. Бо кращої нагоди для розповсюдження мови й піднесення її престижу він не уявляв. Двічі на тиждень творити синтез мистецтв, а в міжчассі зростати духовно - чи міг він відмовитися од такого!
«Та не може бути, - сказав він собі, - щоб у цих катакомбах не знайшлося ніші для мене».
Зібравши свої документи, він рушив до райкому комсомолу, бо за штатним розкладом усі диск-жокеї вважалися інструкторами по роботі з молоддю.
«Ідіть до сьомої кімнати, - сказали йому на вході, -до відділу дозвілля неспілчанської молоді».
Бурдик знайшов ту кімнату, постукав, ступив усередину й здерев'янів. За столом напівобертом до дверей на нього чекала кривоусміхнена Боровадянка.
Вона, що й казати, постаріла, але не ссохлася, а, навпаки, налилася густим, пізнім соком. Із вищої школи вона подалася у відділ кадрів, а потім - знову на молодіжну роботу. Рижков утік від неї до Мінська, де заснував театр естрадних мініатюр «Яйце» (при заводі ґумових виробів). А коли театр закрили, відкрив у собі надчуттєві здібності і став руками за гроші знімати зубний біль і пістряки. Лєночка, його дочка, через два роки мусила кінчати середню школу. Прописана вона була у квартирі своїх діда з бабою, старих Рижкових, котрі, як їм і обіцяла Боровадянка, на той час померли. Крім цієї хати вони після себе залишили дачу в Осокорках і порожній ґараж на Солом'янці, за які Боровадянка судилася тепер із крислатим рижковським кодлом.
Побачивши Бурдика, вона вказала йому на стілець, запитала, хто він такий і яка біда привела його до неї.
Бурдик назвався й подав їй свої папери.
«Ага, - вона вдала, ніби вперше його бачить, - хочете в нас працювати? Це добре. Заява... - вона для годиться зашаруділа аркушами. - І анкета... Й автобіографія... Бачу... А характеристика де?»
Натякаючи тим самим, що вона й не сподівалася знову побачити Бурдика. Бо він тоді зовсім зник з її поля зору. Але вона вірила й гострила нюх, щоб його таки вистежити. А тут він узяв і сам об'явився. Це ж треба!
«Скажіть, - підморгнула вона йому, - де я могла вас бачити?»
«Ні», - відповів Бурдик.
«Де саме?» - перепитала вона.
«Дощить, - спробував він якось збити її з пантелику, - але не холодію».
«Скажіть, - підсунулася вона, - це, часом, не ви штурмували спочатку цілину, а тоді й космос?»
«Не я!» - щиро зізнався Бурдик, бо він не вмів хитрувати.
«Я чомусь так і думала!» - й Боровадянка оббрискала його своїм крижаним реготом. - Диск-жокей! О-хо-хо! Ти - як дитина, їй-бо! Ми навмисно ліхтарик повісили. Щоб ви в нас перед очима літали!»
Бурдик отерп, бо нехай на мить, а все ж побачив, як із Боровадянки цебенить зло. Воно заблокувало всі його думки й перетяло борлак. Він почав задихатися.
Боровадянка побачила, що домоглася свого, і на радостях з неї полізли як сльози, так і слина. Раз по разу вона відкидалася на бильце, і тоді Бурдик бачив її язик, стінку гортані, давні, почорнілі пломби й родюче волосся, яке лізло з обох ніздрів.
«Та кого я злякався?! - опанував себе Бурдик. - Вона ж мене не з'їсть!»
«Так, - відповіла йому Боровадянка, почувши Бурдикові думки, - зате я тебе спиню посеред льоту й примушу відгавкуватися. Або зажену у багно, із якого ти, якщо і виберешся, то закаляний по самі вуха. Й тобі вже не схочеться ніде йти. І ти забудеш, для чого ти тут є!»
«О! Тільки не це!»
«Саме це!»
«Я вас, - раптом знайшовся Бурдик, - можна сказать, розумію. Але є ще й інший підхід. Бо, якщо розібратися, то нам нема що ділити».
«Не жартуй так!»
«Бо ми з Вами не перетинаємося! Якщо ж вийде накладка, то це - не біда. Тут на всіх стане. Я на Вас не зазіхаю, і Ви, сподіваюся, теж. Нащо я Вам? Тому пропоную тут зараз без сварки усе й поділити. Умови такі: Ви берете собі все, що схочете, а я піду собі...»
«Відпустити тебе?! - не повірила Боровадянка. - Ти що, здурів?! Я ж тут для того, щоб знищити тебе!»
«Це несправедливо! - впав на дусі Бурдик. - І нечесно!»
«А який дурень тобі сказав, - здивувалася Боровадянка, - що тут мусить щось бути по честі й по справедливості?»
По цих словах Бурдик зрозумів, що не було б його, Боровадянка ганялася б за кимось іншим. А знищивши всіх, хто є довкола, загризла б себе.
«За що ви мене цькуєте? - запитав він. - Я ж - не збройний повстанець, не політик, не велет думки і, хоч як прикро, не геній! Я навіть не трагічна постать і не герой! Доки ви будете мучити мене?»
«Доти, поки ти ним не станеш, - відповіла йому Боровадянка. - Героєм і постаттю».
«Але чому саме я?»
«Та тому, що більше нікому! Ну подивися ти сам! Іменних та прикметних ми всіх давно вибили. Дійових - теж. Ну, а ті, що лишилися, вдають із себе сліпців. А, між іншим, їхнього завдання з них ніхто не знімав! Треба лише, щоби хтось їм про це нагадав. Бо інакше...»
Тут Боровадянка затнулася й урвала себе, зрозумівши, що й так напатякала зайвого.
«Так... - повернулася вона до Бурдикових документів. - А характеристику треба було б освіжити. Бо ця - застара. Де ви були останні три роки? От там і візьміть. Завірену звичним трикутником: партком, дирекція, профком».
Але Бурдик вже відчиняв двері.
«Ви куди пішов?» - підскочила Боровадянка.
«По характеристику! - збрехав Бурдик. - Он наш секретар стоїть. Він колись і космос штурмував, і цілину на диби піднімав, і бив фальсифікаторів».
Не чекаючи, що відповість йому Боровадянка, Бурдик дав драла з райкому, туди, де вона не могла б його дістати.
«Обдурив! Втече! Хапайте!» - кривлялася Боровадянка, бо Бурдикова поведінка вкладалася у певні невідомі їй плани. Вона підійшла до вікна, щоб побачити, кудою він побіжить, і видряпалася на батарею.
«Мужчина! - зарепетувала вона в шибку. - Не поспішайте ви так! Ви до нас іще вернетеся. Коли схочете оприлюднитися. Якщо знайдете щось, чого нам тут бракує. Тоді ми вас і прилаштуємо».

Бурдик на межі двох областей

Бурдиків слід вів на кордон Черкаської та Київської областей. Туди, де над Дніпром розсипалися та обростали мохом давні козацькі села. Людей звідти виселили, коли робили водосховище і припинили труїти поля. Звірина та рослини відчули, що хімії більше нема, і полізли нещадно плодитися.
Бурдик жив у курені на кручі, а з холодами перебрався в хату. Підмазав піч і вікна, поставив інші двері, натягав з лісу дров. Довкола куреня посадовив три сосни, щоб на той рік його не було видно ні з дороги, ні з річки. З порожніх осель постягав у свою хату прядку, знаряддя, діряву рибальську сітку та кілька ікон. І чим більше Бурдик дивився згори на річку або зблизька на багаття, тим менше він сердився на людей за те, що ніхто з них не розуміє його.
«Мені треба забути про них, - сказав він собі, - і шукати своє заповітне місце. Щоб всіх потім туди привести».
Зі сходу до смерку він блукав пагорбами та лісами, від Трахтемирова до Григорівки. Навесні збирав цвіт, влітку - плоди та зілля, а восени - гриби й коріння. Від людей позалишалися садки, і Бурдик мав вдосталь шовковиці, яблук, марельок, груш-дичок, горіхів та слив. В лісах не переводилася всяка ягода - як не суниці, так ожина, чорниця або малина. А тоді пішли глід, шипшина і терен, яких він насушив по кілька відер.
Він жив серед птахів, ссавців, плазунів і щодня витягав із себе кліщів. На стежках знаходив закам'янілих молюсків (бо тут до людей було морське дно), а понад річкою - плінфу й кераміку із руїн давнього храму. Надибав він тут собі й глину, з якої навчився ліпити посуд, а вище, по струмку - вохристі барвники до неї. Вироби свої він виставляв на сонце, а раз на тиждень розкладав багаття й випалював їх.
По хліб від ходив у Григорівку, де бачив людей, але майже не розмовляв із ними.
Його улюбленим місцем був один зі шпилів над селом Манастирець. Там він сидів годинами й спостерігав, як пливуть хмари, літають комети, мигтять близькі зірки та вогні потойбічного Переяслава. В такі хвилини він бачив, що все в світі (хоч би до яких стихій воно належало) існує вздовж силових ліній. І водночас є частиною котроїсь із цих ліній. За яку з них не вхопишся - обов'язково дійдеш до центру.
Про людей він зрозумів, що на них можна, але не слід ображатися. Бо кожен із них йому траплявся не як Пилип з конопель, а з якоюсь метою. Забери будь-кого з них, і порушиться рівновага, й утвориться дірка, в яку вітер здує й мету, і засоби її досягнення.
Якось надвечір зі свого шпиля він побачив в долині людей, які повзали навкарачки і щось виміряли.
Бурдик зійшов до них і спитав: «Хто ви такі?»
Вони відповіли, що вони приїхали сюди з міста на Неві (бо вони не хотіли бруднити навіть вуста свої іменем Леніна).
«Що ви шукаєте?» - спитав їх Бурдик.
Вони йому сказали, що розлом.
«Я того не розумію», - сказав їм Бурдик.
Й вони йому розповіли, що земля стоїть на тектонічних глибах, уздовж яких повзають мурахи, літають птахи, мандрують вітри, росте мох і тріпочуть магнітні стрілки. А в тих місцях, де ці глиби стикаються, вони утворюють розлом, через який цебенить сила. На всій Землі є хіба три такі точки. Одна розташована в Англії, друга - посеред озера Байкал, а третя - десь тут, за Григорівкою. Вони сюди приїхали, щоби знайти її і на ній оселитися.
Бурдик подякував їм і поліз на свій шпиль. Не встиг він умоститися, як через нього пройшов струм. І то, як він зрозумів, була найперша ознака, що це і є - точка сили й те місце, яке він шукав! Бо він раптом побачив на тлі Дніпра всі свої поки що ненаписані книжки, картини, сценарії і, навіть, симфонічний концерт з кількома дієзами.
Поки він лупав очима, довкола нього дзюрчала краса. Не тому, що вона сюди раптом звідкілясь запливла. Ні. Все лишилося, як і було, але Бурдик побачив, яке воно все гостре і нестерпно прекрасне. І обриси лісу, й поламаний ніс Заремби, і запахи деревію, і колір ватянки у баби, що продає огірки на григорівському дебаркадері. Все було бездоганним.
І Бурдик заплакав. Не так від краси, як від думки про її абсолютну приступність. Бо, щоб прилучитися до цього дива, ні йому, ні будь-кому не треба бути ні красенем, ні розумакою, ні взірцем для юнацтва. Навпаки! Цей шлях відкритий для всіх. Треба тільки дати повітрю вільно заходити в себе. Але весь час і безперервно. Довіритися йому цілком і сповна. Щоб не ти ним дихав, а воно - тобою. Пустити його всередину і стати часткою чогось незбагненно більшого. Це й був той самий секрет, який він мусив принести людям.
Зрозумівши це, переповнений повітрям Бурдик дав волю рясним сутінковим сльозам.

Коментар до розділу 2

І це, безумовно, зворушує. Але, фактично, крім кількох шматків «Опудала» з творчості Бурдика нічого не лишилося. Та й навіть повне «Опудало» тепер пройшло б непоміченим. Інша річ, якби у Бурдика раптом знайшлося щось на тему голоду тридцять другого -тридцять третього років або партизанської війни кінця сорокових на Галичині.
Він, до речі, збирався й про це колись писати. За його планом із травня по жовтень сімдесят не пам'ятаю вже якого року ми мали з ним обійти півтори сотні сіл (по селу на день), виявити самовидців трагедії і позаносити на плівку їхні свідчення. Нас цікавили факти - хто, як і коли виживав, де знаходили, ховали, ділили та споживали харчі. Кожна деталь була на вагу хліба. Ми були готові до того, щоб чесно і з називанням імен фіксувати випадки людожерства (хто, коли, де й стислий опис обставин). Дешифрування записів зайняло б півроку, хай, навіть, рік, зате після того, ще до Олімпіади в Москві наше письменство мало би твір вибухової сили.
Але нам завадили труднощі. В травні було зимно, в червні дощило, у липні пекло, а у серпні до нас вітром з Арктики принесло собачий холод.
Я мав портативний магнітофон, але з батарейками тоді було особливо сутужно. Тому ми мусили покладатися лише на пам'ять.
Бабусі розводитися про голодну смерть не хотіли («бодай не згадувати»), і частіше випитували, що ми за люди, й для чого воно нам треба. «А, може, ви, - зазирали вони в очі, - крупу б яку нам продали? Або цукор, борошно чи одежину? Хай і не нову. Як не дорого просите, то ми візьмемо. Бо нам оце тиждень, як хліба не возять. Водітіль десь, кажуть, заїхав у стовп».
Дідусі, які б щось пам'ятали, нам майже не зустрічалися. Всіх, хто тоді не помер, заковтнула війна. А тих, хто пережив війну, доконав самогон. І лише иайспритніші втекли до міст і причаїлися.
На жаль, коли ми, нарешті, вибралися (був ясний та гожий день), то одразу ж нарвалися на активіста з сільради. Було це за Переясловом. Він обшукав нас, забрав паспорти і переписав усі дані в засалений зошит. Скінчилося все досить мирно. Єдине, що ми пропустили автобус і мусили ночувати у нього.
«Каберне» наше він покуштував, але пити не став. Замість того поставив на стіл сулію первача, врізав сала й цибулі. Дружина його хутко зварила нам відро бульби, а на десерт притягла мішок пересмажених соняхів.
Через крутню в животі та задуху ми довго не засинали і чули, як щопівгодини із дзиґаря на стіні рветься в бій металева зозуля. Соняхи раз по раз гнали нас у нужник, який стояв в глибині городу. Із землі виходило тепло, й вона потріскувала під ногами. Там, де влітку картопля билася з жуком, тепер манячили кратери. Зірки над ними набрякли і кожного разу, як ми вибігали до вітру, їх більшало і вони розверталися до нас якимось новим боком.
О шостій з радіоточки під зозулею зарипів гімн, і ми, не умиваючи розбухлих пик, вийшли на трасу. Й більше свідчень про голодомор не збирали.
Але дещо я тоді встиг записати. А в мене, на відміну від Бурдика, ніщо не зникає. Все жде свого часу. І я переконаний, що на основі зібраних іще тоді даних можна було б тепер скомпонувати цікавий твір. Як додаток до Бурдикового життєпису. Або як щось зовсім самостійне. До чого тут він? Мені б лише зосередитися. Матеріалу вистачить.
Нехай це буде роман-документ із життя села Хоцки. Або Андруші чи Пологі Яненки (ми того дня їх також проїздили, так само, як і Виблі). Тут кожна назва - поезія! Або осьо запис олівцем - «Надешка та Мусій». Хіба сам вигадаєш таке! Деталей не пригадую. Назви села - також. Але це не має значення. Бо ці два імені вже є зерниною повісті про любов за часів голоду.
Або «Демко Петращук». Запис зроблено того ж дня. Ім'я й прізвище - більше нічого. Але за тим стоїть епоха. Навіть більше - зміна епох. А точніше - цивілізацій. Війна, революція, колотнеча, терор, повна зміна укладу та звичок. Ось про що треба писати!
Взяти якийсь один аспект - питання про землю, припустімо, чи атеїзм - і на конкретних прикладах виявити його наслідки. Забрали Бога в людей! Що це - жарти?
Або показати, що робила з людьми шалена соціальна мобільність. Народившися у своїх хоч би й Пологих Яненках (вірш, вірш, а не назва!), Петращук міг через тридцять років вигулькнути де завгодно - у політбюро, в Аргентині чи в сталінських таборах. Шкода, що я не позначив, із якого приводу я його сюди заніс.
Ні! Брешу! Ось він, Д. Петращук, на наступній сторінці. Я, виявляється, двічі його записав. «Петращук Демко», будь ласка. «Виблі, район Переяслав-Хмельницький, рідний брат Ликери Воробей, сибіряка, гарба йому передавила руку». От чому він не потрапив до політбюро! А в цієї Ликери я за три бляшанки рибних консервів і пачку цукру виміняв коралі з дукачами. Ольга їх, коли їздила до Польщі, вигідно, прямо в готелі, продала спекулянтові. І цього вистачило на нове шкіряне пальто.
Далі, на тій самій сторінці в мене було записано - «Юхтим». Але без прізвища. «Другий син». Чий - не зазначено. Нижче, під Юхтимом - ще імена. Зате є дата - двадцять третього липня сімдесят восьмого року. Ага! Я згадав! Це було не тоді, не за Переяславом, а в П'ятихатках, де я ночував у сільському готелику. Там був і цей Юхтим. Побачив, що в мене є пляшка «Екстри», й не відходив, доки ми все не укутали. Розповів мені про свою родину. Старший брат пішов війною на фінів. І їм наказали заритися в землю. Він так і зробив, але, поки чекав наказу про наступ, заснув і змерз. А згодом, під час обстрілу його засипало землею.
«Карпо, Оксентій, Фрасина, Тиміш». Які імена! Тепер таких немає. Але хто з них брат, а хто батько його, хто сестра, а хто мати - я вже не пригадую. «Всі в один день» - написано.
А от іще запис: «батько - колгосп - на олійні - щовечора, як повертався додому, викручував кишені - діти вижили». І йде позначка: «зі слів В. Мироненко». Але ні дати, ні місця, ні обставин. Я пам'ятаю, що це - жінка, й десь зовсім близько від Києва. Я в неї вициганив дерев'яну ікону народного письма. Успіння Божої Матері. Але коли ми з Ольгою після розлучення ділили майно, то ікона ця пішла їй, а я собі забрав програвач.
«В. Мироненко». Валентина? Навряд. Валерія? Ні. Звідки в сільської баби таке городське ім'я? Варка! Ну, звичайно! Варка Мироненко! Згадав!
Оце, власне, й усі мої записи. Не густо. Чомусь я думав, що в мене їх більше. Шкода.
Можна взятися й за сучаснішу тему. Бурдик мені переповідав сюжет про схрон у Карпатах. Хотів із нього зробити п'єсу, але не встиг.
Зміст там такий. Наш час, туман, Карпати, сльота, мжичка, а, може, й злива. Якийсь п'яничка свариться з усіма - з друзями, з родичами, своїм начальством. Тому що він стомився од безнастанних принижень. Від того, що скрізь почувався ворогом, внутрішнім емігрантом, приший-кобилі-хвостом. Бути часткою брехні й лайна він не хотів. Але для успішного опору не мав потрібної статури. Та й сил і здібностей теж, якщо вже на те пішло. А тут ще й дружина зрадила йому з близьким другом. Коротше, терпець урвався.
Він пішов світ за очі, в ліс, провалився в яму й опинився у схроні часів війни. Не знати, хто саме вирив те сховище, але там було все - зброя, консерви, одяг та шнапс. Він поїв, напнув на себе форму, узяв автомат і шарахнув на клуб, де зібралися всі його кривдники. Вишикував їх уздовж стіни, обличчям до вождів та результатів змагання і виголосив монолог, у якому все поставив на свої місця. Його вороги затремтіли. Серед них - міліція, друзі, жінка, представники влади. Вони подумали, що село зайняв десант партизанів із Канади і що тепер усіх їх судитимуть по справедливості. З переляку вони розкривають своє нутро, сваряться, плещуть одне на одного, зізнаються у різних провинах і повзають у ногах. Це дуже його приголомшує. Він не чекав, що його жарт зайде так далеко. Тому він знімає з себе дрантя і з огидою йде до виходу. Певний себе, повний сили та гідності.
Треба лише повставляти у текст різні політичні реалії. УПА, ОУН, бандерівців, совітів, НКВД, мельниківців та ястребків. Головне - розібратися з ними, щоб десь чогось не переплутати. І не боятися діалектизмів. Усіх цих «кнайп», «мештів», «роверів», «варьятів» і «па-па».
Лишатися українцем у місті - то надзавдання. Бо довкола все - іншомовне. Ні власного сленгу, ні термінології, ні лайок. Звичайно, лайки є, але ж вони всі татаро-монгольські! І будь-які спроби створити природне, національно забарвлене середовище наражаються на опір. Навіть в родині. Як можна виховувати повноцінне потомство, коли жінка не хоче переходити на українську мову? Я до сина - українською, вона - російською. Зрештою, я сказав: годі! (російською, звісна річ, мовою, бо так уже склалося історично). Мене, кажу, ця стрибанина виснажує! І я їй заявив: прошу звертатися до нього винятково українською.
- Спробую, - вона мені каже.
- Ти, - кажу, - не пробуй, а роби.
- Добре.
- Й не тільки, - кажу, - коли я поруч, а завжди!
- Ну, добре, добре вже!
- Ні, - кажу, - не добре.
- Відчепися!
- Ти як розмовляєш?!
- Я більше не можу!
- Чого ти не можеш?
- Так жити.
- А хто може? Я?
- Так для чого ж тоді, - вона каже, - нам бути разом? Якщо ми - чужі.
- А хто тобі не чужий? - я питаю її. - Може, Бурдик?
- Не будь ідіотом.
- Мені, - кажу, - відомо все. Те, наприклад, що ви виробляли у поїзді. По дорозі в Одесу. Заремба мені розколовся. А за ідіота ти зараз заплатиш!
- Можна подумати!
- Попереджаю: іще одне слово, і я..!
- Ну і що ти мені зробиш?!
- Зараз побачиш! - Але не встиг я розмахнутися, як син мій, Льошка, який, виявляється, чатував під дверима, кинувся на мене з кулачками.
Ми мали кооперативну квартиру, тому розміняти її було важче, ніж жеківську. Навіть, знайшовши обмінників, перш, ніж здавати папери до квартбюро, треба було одержати згоду всіх мешканців нашого будинку. Я обійшов усі квартири. Як правило, всі підписували, не розпитуючи.
- Розлучаєшся?
- Ні. Міняюся. Ми вже рік, як розлучилися.
- Вітаю.
- Дякую. Розпишіться отут.
Тяжче було із пенсіонерами. Коли один член правління почув, що розпалася ще одна сім'я, то почав благати, щоб ми знов зійшлися.
- Не вийде, - сказав я йому.
- Ах, не вийде, - сказав він, - тоді і я дозволу на такий розмін не дам.
- Як так, не дасте? Це ж - моє житло!
- Тим більше!
- Але чому?
- Тому що я хочу знати, хто прийде замість вас.
- Гарні радянські люди.
- Звідки ви знаєте?
- Бо я вже місяць щодня з ними бачуся. Члени нашої партії.
- Покажіть їх мені. Дайте я побалакаю з ними.
- Коли вони в'їдуть, тоді й побалакаєте.
- Тоді буде пізно.
- Як пізно? Не мучте мене, підпишіть! Ну яка вам різниця, хто житиме в тій квартирі?!
- Дуже велика різниця.
- А саме?
- А саме, якщо там оселиться хтось антисоціальний, то він...
- Це - дві жінки, мати й дочка!
- То не має значення. Бо жінки, я вам скажу, дуже люблять сваритися й кидати з балкона предмети. А це - дванадцятий поверх. Я йтиму, воно мені впаде на голову...
- Що вам впаде на голову? Підпишіть, я вас прошу!
- Молоток. Або порожня пляшка.
- Вони не п'ють.

Сторінка: Бурдик - Попередня сторінка 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 Бурдик - Наступна сторінка


Український Центр не несе відповідальности за опубліковані матеріяли.

Lux-BN
ukrcenter: Lviv-London-Kyiv © 2001-2009