Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 лютого 2019 року

Розстріляне відродження

Переглядів: 63533
Додано: 12.12.2007 Додав: Віталь  тем: 12
Hi 0 Рекомендую 1 Коментарі: 132
  • 12:46 02.05.2008
    0 0
     
  • 13:30 02.05.2008
    0 0
    Григорій Косяченко (1903 - 1936)

    Поет.Належав до літературних організацій "Гарт","ВУСПП".Репресований.
    Така офіційна інформація.Але в збірнику статей "Українські письменники- жертви сталінських репресій" статті про нього немає.
    В "Історії української літератури",т.7,К.,1970 р. про нього пишуть як про найхарактернішого представника "соціального мінору"(поряд з Дмитром Фальківським).Назва однієї зі збірок - "Віхоли".Писав вірші і про будівництво Дніпрельстану.Така скупенька інформація.Та і в інтернеті нічого немає. Твори,ймовірно,не перевидавались,з тридцятих років.
    Фотографію надибав у книжці Григорія Косинки "Заквітчаний сон".Певно,
    Косяченко був його приятелем.
     
  • 13:43 02.05.2008
    0 0
    Хоча щодо Інтернету я помилився...

    Григорій Косяченко


    “Я не кину співати про степ...” Григорій Панфилович Косяченко (1903-1935)талановитий український радянський поет, поет широкий і відкритий. Його батьки Черняхівські селяни-трударі. Мати дала йому талант не буденний, революція відкрила можливість учитися, працювати. Близько восьми років тривала літературна творчість. За цей час у світ вийшло 8 поетичних збірок. “Віхоли”, “Залізна кров” (1927р.), “Схід сонця” (1928), “Шторм” (1929), “Полустанок” (1930), “Вибрані поезії книга І”, “Дорога” (1931), “Борня і дні” (1932).
    Косяченко любив рідну землю, тужив за селом. “Я не кину співати про степ...” – писав він, і створив багато зворушених віршів.


    А за селом стоїть смуглява тиша,
    До серця приколола сірий біль.
    І по борознах кров’ю вже не пише
    Лунав спів оскаженілий біль.
    Не так давно тут ранили гармати,
    і крицею точився кулемет,
    А вороги далеким шляхом – в коло...
    І тільки з рани просюрчала кров.
    Упав до ніг знесилений вже голос..,
    Ах! про минуле згадую я знов !..
    І освітив криваві пальці місяць...
    – О, скільки вже було тут боїв?
    Чи скоро землю з кров’я перемішать,
    І над болотом звисне не туман, а гнів?
    ГРИГОРІЙ КОСЯЧЕНКО

    Народився майбутній поет в с.Черняхівка в незаможній се¬лянській сім’ї. З дитинства наймитував у поміщицьких економіях. Закінчив середню комерційну школу у Києві. вчився в інституті народного госпо¬дарства (інгоспі)

    Із спогадів сестри поета - Олександ¬ри Панфилів, яка проживала в с.Фарбоване ми дізналися про далекі роки ди¬тинства її брата, про його непереборне прагнення вчитися. Він був уважний до людей, старався кожному про все розказати, влаштовував у селі вечо¬ри. читав землякам свої вірші.

    А писати поезії Григорій Косяченко почав з 17 років, друкувати - з 1921 року. Був членом письменницької орга¬нізації «Гарт», потім ВУСПП. Перша збірка віршів «Віхоли» побачила світ року 1927 у видавництві «Маса» (Київ). Загалом Г. Косяченко видав вісім книг поезій: «Залізна кров», «Схід сонця». «Борня і дні» та ін Популярність поета швидко зростала. Про нього часто відгукувалась критика, визнаючи за Г. Косяченком безсумнівний талант.

    Із спогадів його сучасника пись¬менника Євгена Кротевича: «... Косяченко бувала, прозаїка Жигалка, в якого я й зустрів його. До Жигалка зрідка приходив і Максим Рильський якому Косяченко читав свої вірші. Рильський прихильно ставився до вір¬шів Косяченка. Та й на мене робили во¬ни добре враження своєю простотою й невимушеністю. Видно було, що’ ав¬тор пише їх сердечно, з відчуттям краси з одного боку і з другого,, - з ро¬зумінням нашої сучасності, з повним заглибленням у неї...»

    В родинному житті Косяченкові, як то кажуть, не пощастило, і це наклада¬ло на нього певний відбиток. Він май¬же завжди був сумний, малоговіркий. Єдиною втіхою для душі була приро¬да. яку він дуже любив і завжди звертався до неї, щоб підкреслити настрій, поглибити відчуття теми.

    Григорій Косяченко захворів сухо¬тами, що, напевно, і звело його перед¬часно в могилу у віці 33 років. Похова¬ний у Києві на Байковому кладовищі. Більшість його поезій і сьогодні

    Але твори Косяченка давно стали бібліографічною рідкістю.

    В історичному музеї в кімнаті «Письменники - наші земляки» є ку¬точок. де експонується портрет Г. Ко¬сяченка роботи-художника М.П. Ма¬линки, його твори, фотографії та ін.

    В степу цвітуть, гойдаються жита,

    Над ними сонце п’яне і гаряче.

    Там блудний син до дому поверта,

    вже кілька літ села свого не бачив.

    Прийду до матері –

    Кляніть мене, кляніть,

    а я - мов раб, покірний як дитина...

    Той самий двір і хата в бур’яні,

    верба патлата горбиться над тином...

    У серці десь лишилася мала,

    повита тьмою, іскорка надії...

    І блудний син до хати почвалав,

    сльоза, мов кров, захмарилась на вії...

    Григорій Косяченко

    ...Місяць над калиною

    Ніби голубий.

    Стала над долиною:

    - Що мені робить?!.

    ...Ні вітрів,ні гомону.

    їхав на коні,

    Зорі білі промені

    Кидали до ніг.

    О, моя, заручена.

    Тільки не забудь!..

    Голову засмучену

    Кинула на грудь.

    І полинув птицею –

    Сколихнувся лан.

    А понад пшеницею

    Пилу океан...

    І ногами босими

    Ходить на степу

    Плачуть очі росами –

    Дума, що забув.

    (Уривок з вірша «Велика могила», зб. поезій «Схід сонця», в-во «Маса», Київ, 192в)

    * * *

    Вечір...

    Тиша...

    Стомивсь я докраю.

    Важко впала вся міць моїх рук...

    Ранок...

    Сонце...

    Я знов

    поринаю-у стрімкий.

    безконечний,

    невпинний

    рух... (зб. поезій «Борня і дні», 1932 р.)
    -------------------------------------------

    Отже,Григорій Косяченко не зазнав репресій,а помер власною смертю.
    Тому його імені немає серед репресованих.
    Розслідування закінчено

     
  • 17:21 02.05.2008
    0 0
    Олесь ДОСВІТНІЙ



    Скрипаль-Міщенко Олександр Федорович (літ. псевдонім Олесь Досвітній) народився 8 листопада 1891 р. в повітовому містечку Вовча (теперішній Вовчанськ) на Харківщині в багатодітній сім’ї дрібного крамаря. Початкову освіту здобув у земській чотирирічній школі, екстерном закінчив гімназію, вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, звідки був виключений, як активний учасник революційного руху.
    В роки першої світової війни перебував рядовим на фронті. За революційну агітацію в царській армії був засуджений до страти, але втік за кордон. У Сан-Франціско став кореспондентом соціал-демократичної газети «Нова рада».

    На Україну повернувся 1918 р. і відразу прилучився до боротьби проти німецько-кайзерівських окупантів. В 1919 р. вступив до КП(б)У, працював редактором газети «Галицький комуніст». За пропагандистську роботу на Галичині потрапив до варшавської в’язниці. У березні 1920 р. повернувся на Україну. Був політкомісаром і головним редактором літературно-агітаційного поїзда «Більшовик», редагував газети «Хліб і залізо», «Большевик в пути», «Селянська правда» і «Зірка» (Катеринослав). В останні роки життя виконував обов’язки головного редактора сценарного відділу ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління), голови Українського товариства драматургів і композиторів.
    Уривки з романів, повістей, оповідання, фейлетони, літературно-критичні статті друкував у журналах «Вапліте», «Червоний шлях», «Літературний ярмарок», «УЖ», «Шквал» та ін. Належав до літературних організацій «Плуг», В АПЛІТЕ, ВУСПП.
    Автор ряду книг публіцистики, оповідань та повістей «Новели» (1920), «Тюнгуй» (1924), «На чужині», «Чия віра краща?» (1925), «Алай», «Гюлле» (1927), «Нотатки мандрівника» (1929), «На плавнях», «Піймав», «Постаті», «Сірко» (1930), «На той бік» (1931), «Новели» (1932), романів «Американці» (1925), «Хто?» (1927), «Нас було троє» (1929), «Кварцит» (1932). Його твори багато разів видавалися російською, англійською, німецькою та іншими мовами.
    7 грудня 1933 р. помічник уповноваженого слідчої групи секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Досвітнього О. Ф. у «приналежності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу», ухвалила: «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі ДПУ».

    19 грудня 1933 р. Досвітнього заарештовано в Харкові. Слідство вів уповноважений ДПУ УРСР Грушевський, який до згаданих звинувачень додав «участь в терористичній діяльності», зокрема підготовку замаху на Постишева.
    На черговому допиті 29 грудня 1933 р. О. Досвітній «визнав» себе причетним до контрреволюційної організації, а 10 січня 1934 р. звернувся до слідчого із заявою, де засуджував свої злочини і просив дати можливість «відданою роботою на соціалістичному будівництві довести свою відданість великій справі партії і Радянської влади».
    У звинувальних висновках слідчий запропонував судовій «трійці» ув’язнити підсудного у виправно-трудові табори на 10 років. Заступник прокурора ДПУ УРСР наклав свою резолюцію, в якій запропонував розстріл. Судова «трійка» на закритому засіданні 23 лютого 1934 р. підтримала «вищу міру соціального захисту». З березня 1934 р. Колегія ОДПУ залишила вирок без змін...
    На клопотання дружини письменника і за протестом прокурора військовий трибунал Київського військового округу 25 жовтня 1955 р. скасував постанову Колегії ОДПУ від 3 березня 1934 р. і справу припинив через відсутність складу злочину. А 18 травня 1956 р. рішенням ЦК Компартії України Олесь Досвітній був реабілітований і в партійному відношенні (посмертно).

    http://www.ukrcenter.com/library/display.asp?avt=Д...
     
  • 20:17 02.05.2008
    0 0
    Євген Плужник

    * * *

    Дикий сон мені щоночі сниться:
    Я – скрипаль в пивниці «Mоn аmі»,
    Награю гостям такого Гриця,
    Що ніхто й ніколи не умів...

    А вони, вигукуючи хрипко,
    П’яно плачуть, всіх і все клянуть...
    ...Голосніше вий, ледача скрипко,
    Розливай гарячу каламуть!..

    Але тихші все й журніші звуки...
    Все щиріші рухи і слова...
    Голови не слухаються руки,
    Нижче й нижче никне голова...

    І тоді п’яним потворним дивом
    Вибухає істина на мить, –
    На руках, що держать кухлі з пивом,
    Кров чиясь парує і кипить!

    І все ширше шириться пивниця...
    І пливуть в кривавім тумані
    Посинілі передсмертні лиця,
    Плач і зойки – дикі і п’яні!

    І в гурті, між вбивників і трупів,
    Я, скрипаль з пивниці «Mоn аmі»,
    Вию так в обличчя ночі глупій,
    Як ніхто й ніколи не умів.

    1927
     
  • 20:20 02.05.2008
    0 0
    А чи всі чули пісню одного з перших рок-гуртів України "Банита Байда"
    "В пивниці" на слова вище наведеного вірша?
    http://files.ukraine.ck.ua/Ukrayinika/%d0%a3%d0%ba...
     
  • 02:57 03.05.2008
    0 0
    Марко ВОРОНИЙ


    Вороний Марко Миколайович (псевдонім Антіох) народився 5 березня 1904 року в сім’ї поета М. К. Вороного. Писати почав у 16 літ, навчаючись у Чернігівській гімназії. Був студентом Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка та Київського інституту народної освіти. Друкуватися в журналах почав у 20-х роках. Автор збірок віршів для дітей «Будівники», «Коники», «Носоріг», «Ставок», «Червоні краватки» (1930), збірки поезій «Форвард» (1932).
    Успішно виступав у жанрі сонета, мріяв видати книжку-сонетарій. Філософська лірика поета, особливо на релігійні теми, вражає своєю глибиною і прозірливістю. Кращі вірші цієї тематики («Молитва», «Церкви і янголи», «Різдвяна елегія», «Отчизна») ввійшли до «Хрестоматії української релігійної літератури» (Мюнхен — Лондон, 1988).
    Працював на кінофабриці, а також виконував літературну роботу на договірній основі. У рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігаються довідки про безробіття, видані М. Вороному 1927 р. Спілкою працівників освіти (Харків) та Спілкою робітників поліграфічного виробництва (Київ).
    Восени 1933 року, коли посилились репресії проти українських письменників, змушений був виїхати до Москви, де майже рік працював у редакції журналу «Наши достижения».
    Арештований 19 березня 1935 року в Києві органами НКВС УРСР. Згідно з протоколом трусу, у нього вилучено рукописи та особисте листування у трьох теках, а також книги М. Грушевського («Історія української літератури», «Украинский народ в прошлом и настоящем»), С. Єфремова («Історія українського письменства»), історичні праці М. Костомарова, «Твори» Т. Шевченка за редакцією С. Єфремова та ін. Нічого з цього на клопотання матері поета органами НКВС УРСР не було повернуто.
    Слідство велося по груповій справі, в якій, крім М. Вороного, фігурували М. Зеров, А. Лебідь, Л. Митькевич, Б. Пилипенко і П. Филипович. Усіх їх звинувачували в приналежності до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала повалення Радянської влади на Україні, а також терористичні акти проти радянських і партійних керівників.
    З цієї групи до реабілітації дожив один Л. Митькевич, який 1957 р. заявив прокуророві, що слідство у їхній справі велося з грубими порушеннями соціалістичної законності.
    Як з’ясовано перевіркою військової прокуратури, колишній співробітник НКВС УРСР Овчинников, який брав участь у розслідуванні цієї групової справи, за порушення соціалістичної законності був засуджений, а його колега Літман звільнений з органів державної безпеки за фальсифікацію матеріалів слідства.
    Тому зрозуміло, яким чином у слідчому томі М. Вороного з’явилася заява, датована 14 квітня 1935 р. (подаємо мовою оригіналу):
    «Заявляю о том, что со дня моего ареста 19 марта 1935 г. в течение 20 суток, уже находясь в стенах НКВД, я вел себя как предатель, как классовый враг, ни одного слова правды не говорил, но с 8 апреля я решил еще раз навсегда порвать с моим националистическим прошлым и начал говорить искренне, ничего о себе не утаивал, отдавал всего себя, какой я есть, на руки пролетарского правосудия. И с указанного времени ни одного слова лжи мной не было сказано».
    Зломивши волю М. Вороного, слідчі надиктували йому зізнання, які втягували в той чорний вир понад два десятки літераторів і журналістів, з якими він спілкувався (крім арештованих у спільній справі — М. Бажан, М. Рильський, Ю. Яновський, М. Жук, Ю. Меженко та ін.).
    10 квітня 1935 р., коли М. Вороний уже «начал говорить искренне», він визнав, що належав до контрреволюційної організації, мета якої «повалення Радянської влади і створення самостійної буржуазно-націоналістичної України». Задля цього члени організації «займалися добором і об’єднанням націоналістичних кадрів радянської інтелігенції, охопленням і вихованням у націоналістичному дусі української молоді, використовували українську літературу для протягування контрреволюційних ідей».
    Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року засудив Вороного М. М. на 8 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі.
    Відбував покарання на Соловках, де працював в основному на сільськогосподарських роботах. Збереглися листи Марка до матері в Чернігів і до батька, який відбував висилку у Воронежі. З них видно, що, поки дозволяли обставини, він займався самоосвітою, вивчав мови.
    Як видно із архівно-слідчої справи М. Вороного, він, перебуваючи в ув’язненні, звертався з заявою в органи НКВС, в якій відмовлявся від зізнань, даних на попередньому слідстві та в суді, і просив переглянути його справу.
    9 жовтня 1937 р. «трійкою» УНКВС по Ленінградській області Вороного М. М. засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937 р.
    У липні 1956 р. 76-літня мати поета Віра Миколаївна звернулася до Військової прокуратури з проханням вияснити долю сина, про якого від вересня 1937 р. ні чого не знала, хоч неодноразово зверталася в різні інстанції — аж на ім’я Сталіна.
    Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 січня 1958 року обидва вироки стосовно Вороного М. М. скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.
    Цікава стаття про нього http://h.ua/story/56968/
     
  • 17:20 03.05.2008
    0 0
    13 травня минає 75 років з дня трагічної загибелі Миколи Хвильового
    і фактично початку репресій проти укр.інтелігенції.Розкажіть про своє
    ставлення до Хвильового як письменника,громадського і культурного діяча.
     
  • 14:26 05.05.2008
    0 0
    Щоб не так нудно було,розказуйте,шановні дописувачі,які ваші улюблені письменники (і взагалі митці) періоду Розстріляного Відродження (якщо такі є) і чому саме.Так просто для їх популяризації серед ширшого загалу.Чекаю відповідей.
     
  • 15:04 05.05.2008
    0 0
    подобається гео шкурупій...його неоднозначна переоцінка всіх цінностей має право на життя в засраній літературі та догматиці сучасного інтерпретування української класики і "класики"...
    а хвильовий фігура неоднозначна.його памфлети(їх пронизуюча сутність) для теперішнього положення діл виглядає трохи завуальованою...
    а от проза!!!це клас,особливо "санаторійна зона".
    заклики подалі від,поближче до вже вкрай остогидлі...треба вникнути в першооснову свого буття як народу...
     
  • 21:29 05.05.2008
    0 0
    Так,Гео Шкурупій - чудовий письменник.Головне,що сюжетний. До речі, нічого не чули про запланований видавництвом "Критика" вихід двотомника його творів?
     
  • 19:40 06.05.2008
    0 0
    Микита ГОДОВАНЕЦЬ

    Годованець Микита Павлович народився 26 вересня 1893 р. в с. Вікнина Тернівської волості Кам’янець-Подільської губернії (нині — Гайворонський район Кіровоградської області) в селянській сім’ї. Після закінчення Степашанської вчительської школи навчався на дворічних курсах підготовки до університету, вчителював у церковноприходських школах сіл Орлівка та Бубнівка на Поділлі. В 1914—1918 рр. перебував на військовій службі. Повернувшись до рідних місць, деякий час вчителював по селах, а затим став штатним працівником у редакціях газет «Червоний край» (Вінниця) та «Радянська Волинь» (Житомир).
    Перші вірші Годованця з’явилися друком 1913 р. на сторінках київського тижневика «Маяк». Низка поезій побачила світ у газеті «Свободное слово» (Ревель) у 1917 р. В його перекладі політвідділ 41-ї стрілецької дивізії Червоної Армії в 1920 р. видав збірочку Дем’яна Бєдного «Байки і пісні». Перша книжка оригінальних байок «Незаможник Клим» вийшла друком у 1927 р. Загалом на межі 20—30-х років він видав десь біля десятка невеличких обсягом книжечок, що несли переважно мотиви агітаційні, пов’язані з тогочасними завданнями утвердження нового в господарюванні, побуті, культурі.
    31 січня 1937 р. Микиту Годованця було заарештовано і рішенням Особливої наради при НКВД від 13 червня того ж року вислано на Середню Колиму, де . він пробув до 1947 р. А десятьма роками пізніше, 11 вересня 1957 р., дістав офіційну реабілітацію — в довідці військового трибуналу Київського військового округу повідомлялось, що постанова Особливої наради «скасована і справу припинено».
    Поселившись у Кам’янці-Подільському, Микита Годованець уже в похилому ВІЦІ віддається активній літературній роботі. Пише оригінальні байки, здійснює переклади і переспіви, вивчає досвід української класичної, російської і загалом європейської байки.
    Помітним внеском досвідченого митця в розвиток української байки стали його книги «Байки» (1957), «Заяча математика» (1961), «Конвалія і Лопухи» (1966), «Талановита Тріска» (1967). Тривалий час Годованець трудився над художнім освоєнням байки античних часів, епохи Відродження, творчої спадщини видатних західноєвропейських майстрів цього жанру. Його праця увінчалася виданням книг «Ріка мудрості. Байки за Езопом» (1964), «Веселий педант» (1965), «Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця» (1973).
    Помер 27 серпня 1974 р.

    Стаття про нього і байки http://www.ukrcenter.com/library/display.asp?avt=Г...
     
  • 01:15 07.05.2008
    0 0
    Чи хто небудь чув про першого українського післяреволюційного драматурга Якова Мамонтова, автора низки синтетичних драм, п’єси з часів громадянської війни "Республіка на колесах".Він був, здається,
    навіть академіком, але все одно його репресували( також здається) 1940 року. Можливо,в когось є його книжки,видані після реабілітації( чи була реабілітація в судовому порядку , чи просто повернули чесне ім’ письменника - не знаю) - "Твори","Республіка на колесах".Там має бути хоч якась інформація про нього.Буду дуже вдячним.
     
  • 23:08 07.05.2008
    0 0
    Це дуже талановитий драматург. Можливо, найцікавіша постать у драматургії тих літ. П*єси його схожі на українські інтермедії, на п*єси М.Метерлінка,Лесю Українку своєю вишуканістю, на українську трійцю - свіжими тонами й розвитком сюжетних ліній. Його мова - струмок. П*єси В.Винниченка різкіші за виразом ідей. Твори Я.Мамонтова вирізняюються глибиною думки та тихим запалом, що рве старі річкові шляхи з усим мулом та трясовинням. Шкода, що його ім*я не повернули читачеві, а це головне
     
  • 23:57 07.05.2008
    0 0
    До: Малий - #147390

    Чудово написали
    Отже, ви читали його твори ? Розкажіть,будь ласка, де дістали. А то я, попри своє зацікавлення літературою Розстріляного Відродження,чув лише радіовиставу за п’єcою "Республіка на колесах". Щоправда я ще читав огляд його п’єc в "Історії укр.літератури" К.,1970,тобто побіжно про них знаю.І звертався з проханням до видавництва "Смолоскип" видати принаймні через кілька років його твори.
    І у вище згаданій "Історії ..." я надибав навіть його фото.

    Як на мене,досить непересічний джентльмен
     

Розстріляне відродження

Наші Друзі: Новини Львова