Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 21 жовтня 2018 року

Розстріляне відродження

Переглядів: 62451
Додано: 12.12.2007 Додав: Віталь  тем: 12
Hi 0 Рекомендую 1 Коментарі: 132
  • 17:05 19.04.2008
    0 0
    А ось біографії ще двох не надто знаних нині, але популярних в двадцятих роках письменників,так просто для ознайомлення.Більше даних про них не маю, але їхні твори,сподіваюсь,ще можна знайти в бібліотеках.Вони були перевидані після реабілітації.

    О.Соколовський "Герої змов","Молодь",К.,1959
    "Богун" 1970.
    Андрій Панів "З плугом.Вибрані поезії",Держлітвидав України,К.,1960

    ОЛЕКСАНДР СОКОЛОВСЬКИЙ


    Соколовський Олександр Олександрович народився 8 вересня 1895 року в м. Конотопі на Сумщині в сім’ї дрібного урядовця. Ще будучи учнем Чернігівської гімназії, прилучився до партії соціалістів-революціонерів. Керував робітничими й учнівськими гуртками на Чернігівщині, входив до складу бойової групи.
    В 1914 р. вступив до Київського університету, але вже через рік був засуджений на 6 років каторги за розповсюдження прокламацій проти імперіалістичної війни. Після Лютневої революції звільнений із саратовської каторжної тюрми і повернувся на Україну, де поринув у вир революційної боротьби.
    Влітку 1918 року був арештований німецькими окупантами в Чернігові і кинутий до концтабору, з якого щасливо втік.
    Після революції працював у Спілці кооператорів, в Укрбанку, був секретарем Київської філії товариства політкаторжан і зсильнопоселенців, пізніше — науковим співробітником Музею революції в Києві.
    Як колишній есер, арештовувався органами ЧК — ДПУ в 1920 році в Чернігові і в 1924 році в Києві.
    О. Соколовський — автор широковідомих романів «Перші хоробрі» (1928), «Богун» (1931), «Нова зброя» (1932), «Роковані на смерть» (1933), «Бунтарі» (1934). Член Спілки письменників СРСР з 1934 року. Арештований 29 жовтня 1937 року.
    Звинувачувався в тому, нібито 1932 року увійшов до антирадянської есерівської організації, а 1936 року був перевербований в антирадянську українську націоналістичну організацію і очолив терористичну групу, яка ставила за мету насильницьке повалення Радянської влади на Україні. Обвинувальний вирок підписаний і затверджений наркомом внутрішніх справ УРСР Успенським і помічником головного військового прокурора РСЧА Калугіним.
    Під час допитів Соколовському інкримінувалося також те, що в своїх історичних романах він «ідеалізував народництво, його тактику боротьби шляхом змов і терору», що «корені такого підходу приховані в не-зжитій есерівщині». У романі «Богун» прозірливі слідчі розгледіли «цілий ряд ухилів націоналістичного характеру».
    Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР 22 серпня 1938 року засуджений до найвищої міри покарання і того ж дня розстріляний.
    Військовою колегією Верховного Суду СРСР 18 липня 1957 року цей вирок скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину.
    Олександр Соколовський посмертно реабілітований.

    Андрій ПАНІВ



    Панів (Панов) Андрій Степанович (літ. псевдоніми — А. Невіра, А. Селянин, Анд. та ін.) народився 30 вересня 1899 р. в с. Проруб Харківської губернії (тепер у складі м. Білопілля Сумської області) в сім’ї волосного писаря. Початкову освіту здобув у земських школах сіл Ворожба і Коров’яківка (Рильський повіт Курської губернії).
    У 1918 р. закінчив Курську вчительську семінарію. Працював спостерігачем в Курській метеорологічній обсерваторії, вчителював у сільській та в залізничних школах на станціях Лиман, Ізюм Північно-Донецької залізниці.
    Впродовж 1921—1925 рр. навчався у Харківському інституті народної освіти (ІНО). Членом жодної політичної партії не був, але поділяв соціальні погляди боротьбистів.
    Після закінчення навчання працював у редакціях газети «Селянська правда», журналів «Сільськогосподарський пролетар», «Плуг», «Трактор», в кооперативному видавництві «Плужанин», викладачем ІНО, науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. На цей час припадають і його перші літературні спроби.
    Свої вірші, новели, літературно-критичні статті друкував у газетах «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», «Культура і побут», «Комуніст», журналах «Плуг», «Плужанин», «Шляхи мистецтва», «Комунарка України», «Сільськогосподарський пролетар», «Сількор України» та ін. Окремими виданнями вийшли друком поетичні збірки «Вечірні тіні» (1927), «Без межі» (1933), книжечка для дітей «Як звірі хату будували» (1925), збірки ліричних новел «Село» (1925), «Христя» (1928), кілька популярних підручників для дитячих установ.
    Незмінно був відповідальним секретарем літературної організації «Плуг».
    Після злодійського вбивства в Ленінграді С. М. Кірова оперативний уповноважений ДПУ УРСР Бордон, розглянувши матеріали, які звинувачували Паніва А. С. як члена терористичної групи, що ставила за мету організацію замахів на керівників партії та уряду, дійшов висновку: «Перебуваючи на волі, Панів зміг би спробувати здійснити свої наміри». Тому ухвалив «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання його під вартою в спецкорпусі тюрми».
    Арешт Паніва А. С. і трус у його квартирі в будинку «Слово» було проведено вночі з 5 на 6 грудня 1934 р.
    За встановлені Указом ЦВК СРСР десять днів закінчити слідство в справі Паніва не вдалося, тому 17 грудня співробітникам УДБ довелося клопотати про продовження строків слідства. Допит влаштовував начальник II відділення секретно-політичного відділу Лисицький у присутності військового прокурора Сафронова. Лише 29 грудня 1934 р. Панів змушений був «визнати» приналежність до контрреволюційної організації, проте заперечував участь у підготовці терактів. Лише під натиском військового прокурора Українського військового округу Перфільєва 19 січня 1935 р. визнав себе винним, бо, мовляв, «носив камінь за пазухою проти вождів партії».
    На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 28 березня 1935 р. Паніва А. С. було позбавлено волі на 10 років з конфіскацією приналежного йому майна.
    Покарання він відбував у концтаборах на Півночі.
    «Трійка» УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 р. раптово засудила письменника до розстрілу.
    Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р. обидва вироки щодо Паніва А. С. скасувала і справу припинила через відсутність складу злочину.
    Андрій Панів реабілітований посмертно.

     
  • 17:59 19.04.2008
    0 0
    Леонід Кіндратович Чернов (справжнє прізвище Малошийченко) (*15 січня 1899, Олександрія — †23 січня 1933) — український поет і прозаїк.

    Леонід Малошийченко народився в місті Олександрія на Єлисаветградщині. Середню освіту здобув у Кишинівській гімназії. Потім навчався на юридичному і математичному факультетах Київського університету. Працював актором, організатором театру, кінооператором, дипломатом, журналістом. Мандрував Далеким Сходом і Сибіром, 1924 відбув подорож до Індії, звідки повернувся до Одеси, а з 1926 жив у Харкові. Леонід Чернов належав до літературної організації «Авангард», друкувався також у журналах «Літературний Ярмарок» і «Пролітфронт».

    Був автором подорожніх нарисів «125 день під тропіками» (1928), збірок нарисів і оповідань «Сонце під веслами» (1929), «Станція Знам’янка» (1930), «Людина з іншої планети» (1931), гумористичних оповідань «Чудаки прикрашають світ» (1929), «Пригоди професора Вокса на острові Ціпаго» (1931), «Подарунок молодим кінематографістам» (1930) та ін. Написав поему «Фронт» (1931). Посмертно вийшла друком збірка поезій «На розі бур» (1933).

    Хоча Леонід Чернов помер власною смертю, але посмертно він був засуджений як «націоналіст», його твори було заборонено.

    Докладніше про нього
    http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=7038&...
    Твори http://www.ukrcenter.com/library/display.asp?avt=Ч...
     
  • 02:16 30.04.2008
    0 0
    Недавно хотів через Книгарню "Є" (кияни мають знати таку)замовити "Вибрані твори" Майка Йогансена вид-ва "Смолоскип",2001 р.
    Виявилось,що тираж цієї книжки зреалізовано вже п’ять років тому.
    Але - о радість! - ближче до літа з’явиться перевидання. Отже,шанувальники таланту Майка Йогансена ( а особливо - ті, кому не надто хочеться читати його твори з монітора) - дочекайтеся!
     
  • 01:35 01.05.2008
    0 0
    Степан БЕН

    Бендюженко (Бен) Степан Федорович народився 24 листопада 1900 року в с. Лозоватка на Звенигородщині. За довідкою Лозоватської сільради, виданою на вимогу слідчих органів у 1937 році, батьки його перед колективізацією мали шість гектарів землі і власний реманент (кількість членів сім’ї не вказана). Закінчив сільську вищепочаткову школу, вчився в учительській семінарії, що відкрита була в 1918 році на батьківщині Тараса Шевченка в Кирилівці, закінчив два курси педагогічного інституту. У судовій «справі» фігурують плутані відомості, що Бендюженко служив «у Петлюри штабістом», а також у Денікіна і навіть у якійсь банді Гризла.
    Службу в Червоній Армії відбував протягом 1920 — 1922 років, після чого повернувся в Лозоватку, працював коло землі, продовжував займатися самоосвітою й періодично виїжджав до Києва та Харкова в справах публікації своїх віршів. У 1928 році на одному з літературних вечорів Микола Зеров почув вірші Степана Бена. Після публікації їх у періодиці привітав автора як надійну зміну неокласиків. Але пізніше Степан Бен став членом літорганізації «Плуг».
    Арештовувався в 1929 році Черкаським ДПУ чи то за зв’язки з СВУ (так принаймні свідчить довідка сільради), чи за агітацію проти колективізації і протягом трьох років відбував заслання десь на Крайній Півночі. Повернувшись додому, вчителював спочатку в Лозоватці, а потім у с. Княже на тій же Звенигородщині.
    Як поет Степан Бен не встиг розкрити свої можливості на повну потужність, оскільки видав лише одну збірку віршів «Солодкий світ» (1929), опубліковану видавництвом «Плужанин». Під час обшуку 27 липня 1937 р. в нього забрано дванадцять зошитів і один блокнот з віршами, сліди яких досі не віднайдені. З тих публікацій, що збереглися, неважко зробити висновок, що їхній автор був поетом високої художньої культури (недарма ж на нього звертали увагу неокласики), мав стійкі й достатньо виразні соціальні та національні переконання, прагнув поєднати в своїй творчості «солодку» і «гірку» любов до України та її безталанного народу з любов’ю до «людини світової», вільної, розкутої і ні від кого не залежної. Йому боліла пітьма українських хуторів, «пронизаних полинною печаллю», він страждав від того, що «хмурий листопад» брів на ті хутори «під дзенькіт чоток і лопат» і тому закликав не відчиняти йому воріт, замкнути перед ним «на засуви всі двері» і вірити, що на обріях наших орбіт («у згустках золотих і синіх вечорів») все-таки з’явиться колись «новий золотіючий світ».
    Повторно арештований 2 серпня 1937 р. оперупов-новаженим НКВС УРСР сержантом держбезпеки Котляренком М. Слідство вів лейтенант Добричев, звинувативши Степана Бена в участі у «шпигунсько-повстанській організації, якою керувала польська розвідка». Протоколи допитів свідчать, нібито поет визнавав свою вину, яку підтверджували кілька інших «учасників» цієї лжеорганізації — переважно селяни Звенигородського, Шполянського та інших районів Черкащини. Слідству підлягали більше 50 чоловік, з яких 33 засуджені 22 жовтня 1937 р. до розстрілу.
    Вирок виконаний 1 листопада 1937 р. опівночі.
    Перегляд цієї «справи» відбувся в 1958 році. У висновках слідчого, а також у протесті прокуратури Черкаської області і в рішенні трибуналу Київського військового округу значиться, що всі, хто був притягнутий до кримінальної відповідальності, засуджені в 1937 р. безпідставно, тому вирок скасовувався, а справа припинялася «за недоказанностью обвинения».
    Степан Бен реабілітований посмертно.

    http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=4
     
  • 12:39 01.05.2008
    0 0
    Василь БОБИНСЬКИЙ



    Бобинський Василь Петрович народився 11 березня 1898 р. в м. Кристинополі (нині м. Червоноград) на Львівщині в сім’ї залізничника. Освіту здобув у гімназіях Львова та Відня. Брав участь у першій світовій війні.
    З 1922 р. співпрацював із прокомуністичною пресою Західної України, тяжіючи до групи революційних письменників «Горно». Видавав літературні журнали «Світло» (1925—1928), «Вікна» (1927 — 1930), в яких пропагував прорадянські погляди. 1926 р. був заарештований польсько-шляхетськими властями. Після виходу на волю вирішив виїхати на Радянську Україну разом із дружиною й сином. 1930 р. був прийнятий на навчання в аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, що містився в Харкові.
    Поет вперше заявив про себе 1919 р., опублікувавши збірку «В притворі храму», позначену естетсько-модерністськими пошуками. Затим побачили світ книжки «Ніч кохання» (1923), «Тайна танцю» (1924), «Поезії. 1920 — 1928» (1930), поема «Смерть Франка» (1927), а також публіцистика «Статті й памфлети» (1933).
    Як і більшість інших письменників групи «Західна Україна», Бобинський на початку 30-х років зазнав безпідставних репресій. 25 грудня 1933 р. органами ДПУ був виписаний ордер за ¹ 36 на його арешт.
    В «Анкеті звинуваченого» в графі «Соціальне і політичне минуле» зазначено: «служив в австрійській армії 1916 — 18 рр. в ранзі молодшого офіцера; в УГА — хорунжим з 1918 р. по 1919 р.». У постанові на арешт В. Бобинського (¹ 737) зазначено: звинувачується у злочинах, передбачених ст. 54-11 КК УРСР, бо «належить до української контрреволюційної організації, яка ставила своєю метою повалення Радянської влади шляхом збройного повстання, групує повстанські кадри у вузівських колах, зв’язаний із польським консульством у Харкові, є учасником ряду нарад контрреволюційної організації, перебуває у зв’язках з видатними діячами цієї організації». Ухвалено: В. Бобинського необхідно взяти під арешт і три7 мати в спецкорпусі ДПУ УРСР.
    27 грудня 1933 р. В. Бобинський подав органам ДПУ заяву, в якій рішуче заперечив свою приналежність до Української військової організації: «Членом УВО я ніколи не був». Проте в протоколах допитів зазначено, що В. Бобинський «зізнався»: «...з 1922 року і до дня арешту я був членом Української військової організації (УВО), яка ставила своєю метою шляхом збройного повстання скинути Радянську владу на Україні і встановити тут фашистську диктатуру».
    В обвинувальному висновку, підписаному оперуповноваженим секретно-політичного відділення Соколовим 24.11.1934 р., констатується: «Бобинський як за кордоном, так і на Радянській Україні займався розвідувальною діяльністю на користь УВО, був зв’язаний з самим Донцовим і його групою». Справу В. Бобинського було передано на розгляд судової «трійки» ДПУ УРСР з пропозицією ув’язнити його у концентраційний табір строком на п’ять років. Заступник прокурора ДПУ УРСР Крайній, допитавши В. Бобинського, 28 лютого 1934 р. запропонував засудити його на три роки концтаборів. Судова «трійка» погодилася з цим висновком і винесла рішення: «Бобинського Василя Петровича заслати у виправно-трудовий табір строком на три роки».
    Лиха доля кидала В. Бобинського на будівництво каналу Москва — Волга, потім знову арешт і — згідно із статтею 58-6 Кримінального кодексу РРФСР — вища міра покарання: розстріл. Вирок виконано 28 січня 1938 р.
    Після війни реабілітацією В. Бобинського зайнялася Спілка письменників України. Зокрема, П. Козланюк, А. Турчинська, М. Гаско, Б. Буряк та ін.
    29 серпня 1956 р. прокурор Київського військового округу І. Бударгін переглянув у порядку нагляду справу В. Бобинського і дійшов висновку: він був притягнутий до судової відповідальності необгрунтовано.
    26 жовтня 1956 р. Військовий трибунал Київського військового округу згадану постанову судової «трійки» щодо В. Бобинського скасував, а його реабілітував (посмертно).

    Поезії http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=5

    Про нього докладніше http://memorial.org.ua/education/frameset.htm
     
  • 16:27 01.05.2008
    0 0
    26 жовтня 1956 р. Військовий трибунал Київського військового округу згадану постанову судової «трійки» щодо В. Бобинського скасував, а його реабілітував (посмертно
    ---------------------------
    Якби ще й імена тої трійки опублікував,-
    то можна б вважати дію закінченою,
    і їхні пам"ятники звезти на смітник.
     
  • 19:30 01.05.2008
    0 0
    Тут як в прислів’ї:І вовки ситі,і вівці цілі.
    І письменника реабілітовано, і члени "трійки" мирно доживали віку -
    не вистачало, щоб їх чіпали,стареньких , великі у них заслуги були
    перед партією та радянським народом - виконували раніше суспільно корисну роботу - "ворогів народу" засуджували.
     
  • 21:33 01.05.2008
    0 0
    Гордій КОЦЮБА



    Коцюба Гордій Максимович народився 16 січня 1892 р. на хуторі Костів Банківського повіту на Харківщині в селянській сім’ї. Навчався у Валківській трирічній народній школі. Потім кілька років працював писарем у різних канцеляріях, самотужки здобуваючи освіту. Екстерном здавши екзамени за повний курс гімназії, поступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Паралельно студіював історико-філологічні науки. Університет закінчив напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції.
    У жовтні 1917 р. вступив до партії українських есерів (УПСР), в якій активно працював до травня 1918 р. Австро-німецька окупація України змінила політичну орієнтацію Гордія Коцюби. Він перейшов до партії боротьбистів.
    У жовтні 1921 р. разом із Шумським Коцюба поїхав у Варшаву, працював кілька місяців у пресбюро радянського посольства. Він був одним із фундаторів і редакторів журналу «Шляхи мистецтва», працював у новостворених газетах «Вісті ВУЦВК», «Комуніст», «Селянська правда», журналах «Всесвіт», «Червоний шлях» та ін. Видав близько трьох десятків книжок. Серед них збірки новел і оповідань «Па межі» (1924), «Біля гудків» (1925), «Свято на буднях» (1927), «Змова масок», «Чекання» (1929), «Бронзові люди», «Дніпрові саги», «На терезах», «Облога шахт» (1931), «Дорога змагань» (1932); романи «Нові береги» (1932), «Родючість» (1934), «Перед грозою» (1938).
    Гордій Коцюба належав до літературних організацій «Гарт», ВАПЛІТЕ. Член СП СРСР з 1934 р.
    Співробітники Харківського обласного управління НКВС розглянули матеріали, за якими Гордій Коцюба нібито «був активним учасником антирадянської організації українських есерів, яка проводила підготовку до збройного повстання проти Радянської влади». Щоб він «не уникнув суду і слідства», ухвалили «утримувати його під вартою у в’язниці міста Харкова». Коцюбу заарештували 21 березня 1938 р. На допитах та очних ставках, які вів молодший лейтенант Замков, заарештований під фізичним впливом визнав свою вину. Військовий трибунал Харківського військового округу 17 грудня 1938 р. засудив письменника до найвищої міри покарання — розстрілу.
    При додатковому розслідуванні справи Коцюби в 1956—1957 рр. В. Сосюра, П. Панч, О. Копиленко, С. Крижанівський дали позитивні характеристики письменнику як здібному авторові літературних творів, патріотові своєї Батьківщини. Зокрема, П. Панч написав: «За весь час нашого знайомства ніколи я не чув від нього жодного антирадянського слова сказаного, а тим паче написаного».
    Військова колегія Верховного Суду СРСР 28 грудня 1957 р. скасувала вирок щодо Коцюби і справу припинила через відсутність складу злочину.
    Гордій Коцюба реабілітований посмертно.

     
  • 00:10 02.05.2008
    0 0
    Щоб не так нудно було,розказуйте,шановні дописувачі,які ваші улюблені письменники і взагалі митці періоду Розстріляного Відродження (якщо такі є) і чому саме.Так просто для їх популяризації
    серед ширшого загалу.Чекаю відповідей.
     
  • 00:18 02.05.2008
    0 0
    Хотів би перечитати Василя Земляка "зелені млини"
    Але нема.
     
  • 00:35 02.05.2008
    0 0
    Хоч Василь Земляк (1923-1978) і не є представником Розстріляного Відродження, але його твори,написані в 70-х роках,коли укр.література
    захлиналась в лещатах соцреалізму, носили ознаки стопроцентної ренесансності,відродження експериментаторського (в позитивному розумінні) духу двадцятих років
     
  • 10:13 02.05.2008
    0 0
    До: Гавчик - #147099

    Мої улюбленi з Розстрiляного Вiдродження-В. Пiдмогильний i Г. Косинка. З поетiв- Е. Плужник. А з гумористiв-Ю. Вухналь. Є в мене збiрка його гуморесок, видана за часiв хрущовської вiдлиги. Дуже гарний письменник, який дотепно розповiдає про часи НЕПу в Українi. Гуморист вiд Бога! Добре було б викласти його твори в бiблiотецi Укрцентру i розповiсти про нього, бо мало хто його знає.
    А щодо щоденника А. Любченка, то в мене вiн є, тобто те, перше видання. За мiсяць буду вдома-вiдсканую.
    Дякую за потрiбну справу, яку робите.
     
  • 10:30 02.05.2008
    0 0
    Ю. Вухналя було розстрiляно большевицькими мерзотниками, коли йому було лише 30 рокiв...

    http://www.velib.com/avtor.php?avtor=v_899_1
     
  • 10:34 02.05.2008
    0 0
    На комменти Рильського i Бажана прошу не зважати-пам’ятаймо КОЛИ вони це казали. А критику радянщини в творах Ю. Вухналя видно неозброєним оком.
    За це мабуть i потрапив у немилiсть...
     
  • 12:44 02.05.2008
    0 0
    Щойно додав широкий матеріал про Юрія Вухналя - статтю про нього,написану Ростиславом Мельниковим - одним з найкращих істориків
    літератури доби Розстріляного Відродження, та вичерпну бібліографію.
    До: Sviatoslav - #147113

    Якщо у вас є збірка гуморесок Юрія Вухналя і ви маєте змогу відсканувати і викласти її в бібліотеці, то,будь ласка, зробіть це,бо
    письменник цей не надто відомий і потребує популяризації.

     

Розстріляне відродження

Наші Друзі: Новини Львова