Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 26 січня 2020 року

Польща (1919--1921): шляхами агресії і насильства

Переглядів: 3614
Додано: 21.09.2005 Додав: Нахтігаль  тем: 12
Hi 0 Рекомендую 1 Коментарі: 2
  • 21:59 21.09.2005
    0 0
    Урочисте відкриття польського військового меморіалу на Личаківському цвинтарі, яке відбувалося під протекцією української політичної еліти всупереч позиції частини патріотично налаштованої міської громади Львова, залишило без відповіді низку принципових питань. Зокрема, йдеться про те, що заради дотримання історичної справедливості слід глибше аналізувати контекст українсько-польського протистояння та об’єктивно висвітлювати непривабливу роль Польщі у збройних конфліктах на центральноєвропейських теренах. Не секрет, що всі сусіди мієвоєнної Польщі, за виключенням Румунії, зберігали стійку неприязнь до цієї агресивної держави з виразним імперським політичним курсом та сумнівними намірами. Спільна окупація Східної Галичини польськими і румунськими військами за відчутної підтримки Франції у 1919 році була лише одним із епізодів у тривалій серії інтервенцій і територіальних загарбань.

    Відновлення Польської держави в листопаді 1918 року актуалізувало питання про встановлення зовнішніх кордонів на фоні нестабільної внутрішньополітичної ситуації та конкурентної боротьби за владу між різними політичними угрупованнями. Радикальні шовіністичні кола польського суспільства підтримували ідею про відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 року, тобто в межах, які б забезпечили Польщі домінування на стратегічному просторі Центрально-Східної Європи. Створення Польської держави з виходом до Балтійського моря, “яка мусить містити в собі області, заселені без сумніву польським населенням”, передбачалося одним із “14 пунктів”, озвучених президентом США В.Вілсоном у посланні Конгресу 8 січня 1918 року. Використовуючи принцип національного самовизначення у маніпулятивному контексті, політичні еліти Польщі спекулювали на комплексі національного вивищення польського етносу, закликаючи до силового розв’язання територіальної проблеми. Об’єктами військової експансії Речі Посполитої за активного сприяння держав-переможниць стали, окрім Східної Галичини та Литви, німецькі території із етнічною польською складовою—Сілезія, Західна Прусія та Познань. Спираючись на десятки тисяч етнічних поляків, демобілізованих із німецьких збройних сил, локальні формування самооборони та парамілітарні сили “Польської військової організації” (POW), Варшава розраховувала на успішні анексії. Німецьке військове командування повною мірою усвідомлювало перспективи збройного протистояння з молодою агресивною польською державою, що користувалася військово-технічною підтримкою Великобританії та Франції. Ще 24 листопада 1918 року німецький генеральний штаб (OHL) оголосив про створення командних структур “Прикордонної оборони Сходу” (“Grenzschutz Ost”) для координації зусиль регулярних та воєнізованих формувань. Паралельно створювалась незалежна від офіційних військових інституцій організація “Самооборона Верхньої Сілезії”, що займалася створенням добровольчих формувань військової самоорганізації цивільного населення. Так звані “фрайкори” або ж “добровольчі корпуси”, до яких вступали патріотично налаштовані вояки і старшини, були готові відстояти територіальну цілісність Німеччини навіть ціною повномасштабної війни з країнами Заходу. Фельдмаршал П. фон Гінденбург разом із штабними структурами прибув до міста Кольберг для керівництва майбутніми оборонними операціями, а до Франкфурта на Одері та Бреслау стягувались регулярні німецькі війська. Польське збройне повстання, що розпочалося 27 грудня 1918 року та тривало до другої половини січня 1919 року, завершилося захопленням Західної Прусії, міста Познань та однойменної провінції, подальшу долю яких мала вирішувати мирна конференція в Парижі. Наступним кроком мала стати організація аналогічного повстання у Верхній Сілезії, що володіла потужним промисловим потенціалом, проте концентрація німецьких військ унеможливлювала реалізацію такого сценарію. Дипломатичні маневри польського прем’єр-міністра І.Падеревського, що користувався впливом у середовищі союзницького командування, спричинили демарш головнокомандувача військ Антанти маршала Ф.Фоша. Німецькі війська були змушені відійти за спеціальну демаркаційну лінію, залишаючи прикордонні райони Сілезії без належного захисту, проте численні “добровольчі корпуси” на хвилі піднесення націоналістичних настроїв ефективно заповнили штучний вакуум сили.

    Версальський мирний договір, підписаний між країнами-переможницями та Німеччиною 28 червня 1919 року, де-юре врегульовував питання німецько-польських кордонів; до Польщі відходили майже вся Великопольща та частина Східного Помор’я (без Гданська), на інших спірних територіях, в тому числі у Верхній Сілезії, передбачалося проведення плебісцитів для визначення їх статусу. Прогнозуючи негативні результати плебісцитів на цих територіях через фактичне переважання етнічно німецького населення, польський уряд обрав силовий варіант розв’язання конфлікту. На початку серпня 1919 року для протидії польській агресії до Сілезії було перекинуто “Бригаду морської піхоти Ерхардта” і “3-ю бригаду морської піхоти Льовенфельда”—один із найбільш агресивних та боєздатних “добровольчих корпусів”. Повстання, що розпочалося 17 серпня 1919 року, зустріло запеклий опір німецьких “добровольчих корпусів”, які перейшли до контрнаступу вже 19 серпня та практично ліквідували повстання до 22 серпня. Для ефективної організації проведення плебісциту Ліга Націй 16 січня 1920 року надіслала до Верхньої Сілезії багатонаціональний контингент під загальним французьким командуванням, до якого увійшло 10 французьких, 4 британських та 2 італійських батальйони. Міжнародні сили, керівництво якими здійснював французький генерал Ле Ронд, повинні були стабілізувати ситуацію та не допустити нового переходу міжетнічного конфлікту в активну фазу. Зовнішня політика Франції, спрямована на дестабілізацію Німеччини та створення антинімецького блоку держав, розглядала Польщу в якості стратегічного партнера для майбутньої коаліції. Відповідно у випадку з Верхньою Сілезією симпатії політичної та військової еліти Франції опинилися на боці Польщі, що відобразилося на діяльності французьких миротворчих військ. Дотримуючись політики дружнього нейтралітету стосовно польських воєнізованих організацій та спонсорованих урядом формувань, французькі військові органи розгорнули кампанію протидії аналогічним німецьким структурам. Під час демонстрації німецького населення в Катовіцах 17 серпня 1920 року відбулися криваві сутички з французькими військовиками, що дали імпульс до початку другого польського повстання 19 серпня. Користуючись протекцією французького контингенту, польські парамілітарні формування спрямували головний удар проти німецького цивільного населення, що спричинило чисельні жертви. Лише завдяки втручанню британських та італійських військ кровопролиття було зупинене, хоча повстання тривало до 28 серпня. До проведення плебісциту конфлікт перейшов у фазу низької інтенсивності, в якій тактикою німецької сторони стало застосування терору, акцій саботажу та ведення партизанської війни в урбанізованих індустріальних районах Сілезії. Оскільки переважна частина спеціально створеного поліцейського органу охорони правопорядку контролювалася “Польською військовою організацією”, альтернативою стало формування німецької таємної поліції, що перебувала поза законом. Керівництво цією нелегальною спецслужбою здійснював німецький офіцер Х.Хауенштайн. Французькі військові інстанції провадили безперервну боротьбу проти німецьких воєнізованих організацій, застосовуючи окрім звичайного ув’язнення практику заслання німецьких правопорушників на каторгу в Кайенну (Гвіана). Із наближенням дати плебісциту зросла інтенсивність польської терористичної кампанії проти німецького населення, спрямована на його залякування; з іншого боку, стратегія німецького уряду базувалася на забезпеченні якомога більшої явки виборців. Для цього з території Німеччини скеровувалися спеціальні ешелони для цивільних осіб з метою участі в плебісциті. Незважаючи на масовані напади польських бойовиків на виборчі дільниці в день голосування 20 березня 1921 року, 60,3% виборців висловились на користь входження Верхньої Сілезії до складу Німеччини. Волевиявлення населення знаходилось у тісній кореляції із географічним фактором: північні та західні райони були населені переважно етнічними німцями, південні та східні—поляками. Невдоволений результатами плебісциту, польський уряд за підтримки Франції вимагав поділу Сілезії відповідно до меж районів компактного проживання етнічних груп, а тим часом посилювався терор проти німецького населення.

    За підтримки регулярних польських військ 3 травня 1921 року розпочалося третє повстання польських воєнізованих формувань, які за декілька днів захопили більшу частину промислових районів. Німецький уряд в Берліні намагався розв’язати проблему через дипломатичні канали, а регулярні війська були приведені в стан підвищеної боєготовності, однак через загрозу французької інтервенції безпосередньо бойові дії довелося знову вести “фрайкорам”. У перші дні польського повстання безпосередній опір бойовикам чинили італійські підрозділи, які зазнали важких втрат, але незабаром почали прибувати відмобілізовані “фрайкори” з усієї території Німеччини. З-поміж кількох “добровольчих корпусів” вирізнялися три батальйони із баварського “Фрайкору Оберланд” та “Фрайкор Россбаха”, що були загартованими формуваннями із серйозним бойовим досвідом. До інших “фрайкорів” долучалися бійці із “Самооборони Верхньої Сілезії” та волонтери з Німеччини й Австрії. Виходячи із необхідності діяти концентрованими силами на вузькій ділянці фронту, аби не спричинити подальшої ескалації конфлікту за участі французьких військ, німецьке командування вирішило атакувати панівну висоту на горі Аннаберг, де знаходився монастир. Взявши гору штурмом 21 травня 1921 року, німецькі “добровольчі корпуси” зуміли організувати оборону та відбити польський контрудар 23 травня, контролюючи стратегічні висоти. Неприємна звістка надійшла 25 травня, коли президент Ф.Еберт під тиском держав Антанти видав нормативно-правовий акт, що забороняв організацію воєнізованих формувань та участь у їх діяльності, причому оголошувались розпущеними деякі з існуючих структур. Почуття обурення охопило бійців “фрайкорів”, що почувалися зрадженими власним урядом при виконанні місії із захисту кордонів батьківщини, та посилило почасти анархічні й антидержавні настрої. Користуючись тим, що італійські, британські та французькі війська зайняли буферну зону між учасниками конфлікту, німецький командуючий Хьофер розпочав переговори про припинення вогню. Внаслідок загострення ситуації в Сілезії у травні 1921 року Великобританія надіслала туди 4 додаткових батальйони із окупаційних військ в Рурській області. Під час бойових дій впродовж червня 1921 року “добровольчі корпуси” впевнено витіснили супротивника із значної частини захоплених у травні районів. Створена німецькою стороною “Політична директорія Верхньої Сілезії” провадила переговори із Міжсоюзною контрольною комісію, домігшись виведення польських загонів із містечка Ратібор 20 липня, у свою чергу наказавши очистити Аннаберг. До 5 липня 1921 року польське повстання у Верхній Сілезії було ліквідоване, проте остаточний статус цього району було погоджено лише у вересні спеціальною комісією Ліги Націй, що зберігала статус-кво на час припинення бойових дій. Таким чином, незважаючи на результати плебісциту, які зобов’язували передати Верхню Сілезію Німеччині, економічно важливий район було поділено відповідно до розташування лінії фронту станом на липень 1921 року. Відповідні польські та німецькі адміністративні органи розпочали роботу 20 жовтня 1921 року, проте жодна із сторін не залишилась задоволеною розв’язанням конфлікту. Боротьба “добровольчих корпусів” за Верхню Сілезію залишила вагомий слід в історії німецьких воєнізованих формувань та склала невід’ємний атрибут повоєнної мілітарної міфології. Перемога “фрайкорів” у битві під Аннабергом стала культовим елементом субкультури, характерної для ультраправих політичних угруповань, актуалізуючи новітній міф героїко-ідеалістичного характеру. Прикметно, що німецький військовий меморіал та кладовище, споруджені на місці боїв, були знищені після 1945 року комуністичним урядом Польщі, проте й сьогодні польське керівництво не має наміру вибачатися за агресію 1919—1921 років.

    Оригінальна позиція керівництва України, яке дозволяє встановлювати на своїй території меморіали окупантам, немовби легітимізує польську політику загарбань і анексій та свідчить про неврахування реального історичного досвіду. Переможена у Першій світовій війні Німеччина значною мірою змогла відстояти свою територіальну цілісніть, не очікуючи милості тогочасного “міжнародного співтовариства”. А покладаючись на патріотизм свого народу. Без сумніву. не менш важливу роль від багнетів німецьких добровольців відігрвало почуття власної національної гідності цивільного населення, яке не бажало миритися з окупацією.


    З повагою,
    Нахтігаль.
     
  • 04:25 13.10.2015
    0 0
    Доброго времени суток) Вчера друзья посоветовали попробовать новое пиво «Радой», сначала не очень хотелось, так как привык пить черниговское,но попробовав его,я резко поменял свое мнение,очень вкусное пиво,плюс зделано на основе Росторопши,все компоненты исключительно натуральные)Если захотите отдохнуть за кухлем пива после трудовых будней,то рекомендую пиво «Радой»,будете очень довольны)
    http://radoy.com.ua/ru/page/beer.html


     
Сьогодні:

Щоб лишити відгук авторизуйтесь: Ввійти Зареєструватися
 
 

Польща (1919--1921): шляхами агресії і насильства

Наші Друзі: Новини Львова