Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Українські Неопогани

  • 09:09 17.04.2004
    0 0
    Останнім часом на деяких форумах широко пропагується ідеї українського поганьства. Здається поганські божки вмерли понад тисячу років назад.

    Були скинуті і забуті, здавалося навіки і не тільки у нас. Ніщо їх не повязувало з Україною, яка зародилася в добу християнства, але раптом в наш постіндустріальний вік, коли вже традиційне християнство ледь дише від сектантських паразитів, суперпатрійоти витягнули цю прогнившу релігію, разом з сумнівного походження фальшивками і хочуть подати нам це як національну гордість.

    Ось один з зразків пропоганди поганьства
    http://www.oratania.com.ua/main.html

    Спочатку здавалося, що то лише забавки дитячі, але зомбування релігією є небезпечна штука та ще коли її підміняють національними ідеалами і закликами до боротьби з юдо-християнством.

    Я можливо помиляюся, можливо воно того варто. А яка ваша думка? Чи є такі ідеї - потрібні, шкідливі чи просто безглузді
     
  • 09:59 17.04.2004
    0 0
    Якось нещодавно натрапив я на подібні, хворі ідеї на сайті Домівка www.domivka.com З сторони так виглядає що більшість людей підтримує ідеї поганства тільки задля того щоб чимось відрізнятися від інших. Можливо цей факт вказує на комплекс меншовартості, мовляв ми відрізняємось від християнської Європи своєю "поганню", в них вона зникла а в нас ні. Також можливо існує проблема "підліткового синдрому" коли діти намагаються відрізнитися бодай чимось від своїх ровесників. Самі цього неусвідомлюючи молоді люди піддються хворим ідеям погані, що хочуть змінити з покон віків християнство на якихось божків.

    Тут цитата:


    .....З’явилася — чи пак, явилася — «Велесова книга» (в ранішій версії: «Влес книга») доволі типово. Вже усталена версія твердить, що 1919 року десь неподалік станції Великий Бурлюк біля Харкова в садибі князів чи то Задонських, чи то Донських, чи, може, й Донцових полковник білої армії Алі Ізенбек знайшов якісь дощечки з вирізьбленим на них текстом. Мішок із тими дощечками Ізенбек буцімто повіз на еміграцію, і 1925 року у Брюсселі їх побачив російський інженер Юрій Міролюбов, письменник і любитель старослов’янщини та фольклору. Міролюбов нібито збирався писати історичну поему, але йому бракувало матеріалу; він заходився переписувати Ізенбекові «дощечки», й робив це впродовж наступних п’ятнадцяти років9. 1941 року Ізенбек помер, а його майно, зокрема нібито 600 картин і «дощечки», сконфіскувало гестапо, в іншій версії — гіммлерівське «Аненербе». Отак і пропадають оригінали безцінних пам’яток: як не в пожежі, то в гестапо. Але сам твір, ніби той міфічний фенікс, воскреснув, і в 1950-х роках почав появлятися в російському еміграційному журналі, що виходив у Сан-Франциско й називався дуже доречно: «Жар-птица». Починаючи від першого повідомлення в 1953 році («Колоссальнейшая историческая сенсация»), «Жар-птица» впродовж 50-х років надрукувала десь 100 рядків із «історико-релігійного пам’ятника». В січні 1955 року надруковано нібито репродукцію однієї «дощечки». Ще трохи згодом до Совєтського комітету славістів було надіслано фотографію однієї з «дощечок», там було доручено розглянути справу, й 1960 року в журналі «Вопросы языкознания» (¹2) з’явилася стаття Л.П.Жуковської «Поддельная докириллическая рукопись. (К вопросу о методе определения подделок)».
    На еміграції, одначе, цілком однозначні (як видно і з заголовку) висновки офіційної совєтської науки не зашкодили дальшому просуванню «Велесової книги». Тут стали з’являтися присвячені їй видання та переклади російською й українською мовами (Творогов і Асов подають доволі повний їх перелік). Спрацьовувала також певна українсько-російська синергія. Показова, наприклад, поява книжки «"Влесова книга" — языческая летопись доолеговской Руси» (1966): її написав Сєргей Лєсной (Парамонов) — емігрант із Києва з 1943 року, доктор біологічних наук, аматор-дослідник давньої Русі та «Слова о полку Ігоревім» (пов’язання цього твору з «Велесовою книгою» виявиться ще не раз), а вийшла вона у вінніпезькому видавництві Trident Press Ltd., яке спеціалізувалося в українській еміграційній патріотичній літературі. Одне з перших видань тексту «дощечок Ізенбека в транскрипції Міролюбова» появилося «на правах рукопису» у видавництві «Млин» (Лондон–Гага, 1968). 1979 року те ж таки видавництво випустило працю «Віра забутих предків (Аналіза "Влес Книги")» вже тоді покійного (помер у 1974 році) проф. Володимира Шаяна. Колись відомий у Львові санскритист, опинившись на еміграції, в Лондоні, став головним речником і духовним батьком дохристиянської (перунівської) віри, а далі й одним із найревніших в українській спільноті поборників «Влес книги». Він проголосив її текстом «дохристиянської, отже старослов’янської, чи навіть, докладніше, старо-української віри». Але це ще не все. Вона —

    Мітологема народу і нації, яка в образовий спосіб висловлює божественне походження нації.
    В основі такого міту лежить усе [sic] історіотворча ідея нації. Проекція в майбутнє.
    Святослав і герої «Слова о полку Ігорів» жили цією ідеєю, що вони є внуками Дажбога. Бачу теж із якою силою спалахує серце молоді, коли їх пробудити саме такими ідеями. («Віра забутих предків», с.6.)




     
  • 10:00 17.04.2004
    0 0
    Продовження цитати:

    Як видно з цитованого тут Яценкового вступу і як покажуть висловлювання інших спеціалістів від цього твору, шаянівському пафосові судилося знайти плідний грунт у незалежній Україні.
    Напередодні розпаду Совєтського Союзу інтерес до «Велесової книги» помітно пожвавлюється — очевидно, через руйнування цензури. В Україні Олесь Білодід і Віктор Киркевич друкують у журналі «Дніпро» (1990, ¹4) частину твору, подаючи це як повернення забороненої літератури. Але найбільша публікація, пов’язана з Велесовою книгою, з’явилася того року в Росії. Це розвідка Олєга Творогова у «Трудах отдела древнерусской литературы» — розгорнутий, детальний, науковий огляд «Велесової книги», історії появи та сприйняття цього твору, нарешті, повне зведення наявних «дощечок». Розглянувши цей текст у кількох аспектах — палеографічному, мовному, історичному (як це раніше зробили науковці чехословацької Академії наук щодо КЗР — хіба тільки без хімічної експертизи, бо ж немає оригіналу) і, так би мовити, ідеологічному, Творогов доходить висновку, що це — фальшивка. Та ще й махрова, бездарна, зовсім позбавлена — на відміну від «поем Оссіана» чи «Краледворського рукопису» — літературних чи філологічних вартостей. Зіставляючи варіанти із «Жар-птиці» з Міролюбівськими, Творогов показує їхню взаємну суперечливість; аналізуючи структуру тексту, доводить, що «рядки», розподіл слів та віршів є суцільною містифікацією. Та найвиразніше, мабуть, на підробку вказують мова (цей безсистемний коктейль прикидається давниною, але його явно виготовив цілковитий невіглас в історичній лінгвістиці) і, врешті, відсутність найменшої історичної та культурної автентики в самому змісті.
    Творогов нагадує, що вже у перших писаннях захисників «Велесової книги» робилися натяки на те, що науковий світ, мовляв, поділився в оцінках автентичності цього тексту (с.173). Насправді ж такого поділу не було й немає: будь-який справжній науковець зі справжньою філологічною або історичною освітою не може не розпізнати підробки. Її захисники рекрутуються з іншого табору — з пара-, або псевдо-, або просто-таки анти-науки. Проте, як побачимо, їхня роль постійно зростає — бодай в українському контексті.
    Наступного року журнал «Слово і Час» (1991, ч.9) друкує статтю Леоніда Шульмана «"Влесова книга" — пам’ятка історії чи містифікація?». В ній набагато стисліше, ніж у Творогова, але цілком конкретно й доречно обговорюються різні аспекти фальшивості, явної підробки «пам’ятки», і зокрема наголошується її не дуже то й прихований «общерусский» чи пак «великодержавний» і явно ксенофобський ідеологічний підтекст.
    Після грунтовного викриття і з російської сторони, і з української, можна було сподіватися, що популяризація та розкручування «Велесової книги» ущухнуть, бодай в Україні. Нічого подібного. Вони тривали ще жвавіше, до того ж, відтепер захисники «Велесової книги», озброївшись іще однією публікацією її тексту — працею Творогова, примазували свою «пам’ятку» до авторитету «ТОДРЛ». (Взагалі, таке «примазування» — один з основних засобів у творенні видимості науки серед апологетів цих творів.) На довгу низку текстуально документованих закидів ніхто не відповідав. Фахової дискусії не було й не могло бути. Серед нечисленних виїмків — книжка Асова, де він таки заперечує деякі докази, вдаючися до наукоподібних викрутасів: мовляв, усі мовні «помилки» — це вина переписувачів, а не системна вада, що варіації в орфографії — річ повсюдна тощо. Остаточний аргумент надзвичайно промовистий:

    Головне підтвердження автентичності не можна виразити словами. Воно походить від особистого духовного досвіду. Про автентичність говорить сам дух «Велесової книги». Її містерійна таїна, велика магія слова (с.240).
    Найефектніший засіб, бодай в Україні — не згадувати нічого посутнього про наукові сумніви, але використовувати «російсько-імперську» (або совєтсько-імперську) карту, мовляв совєти/москалі лають «Велесову книгу», бо відчувають, що вона стверджує українську історію та культуру й віщує відродження незалежної України. (Про великодержавний етос, яким насичена «пам’ятка», якось не говориться.) Емблематичним прикладом такого розумування є стаття відомого письменника й аматора-дослідника української старовини Валерія Шевчука «Загадкова "Велесова книга"» («Хроніка-2000», 1994, ч.3-4). Автор вираховує причини блокування «пам’ятки» (треба було захищати «ідеологічні постулати російської імперської історичної науки» й не допускати іншого, «українського» варіанту праісторії — немовби саме він і є в «пам’ятці»), слідом за Лєсним-Парамоновим і разом із Борисом Яценком стверджує, що широта знань і талантів автора «Велесової книги» перевищує всі можливості будь-якого фальсифікатора (дуже схоже на аргументацію Палацького — але цей топос закономірний у містифікаціях), перераховує всі «об’єктивно наукові» критерії (їх аж дев’ять), за якими можна встановити автентичність «будь-якої пам’ятки», а ще — і тут серцевина цілої статті — зі зворушливим ентузіазмом переповідає й розгортає всі шляхетності й цноти «Велесової книги»: вона показує, що були «три Аскольди-варяги», вона збагачує наше розуміння слов’янської міфології, і вона така цікава для історика. Але надаймо слово самому авторові:

    Для висвітлення історії української державності тут також знайдеться чимало фактів, а саме про державні утворення докиївського періоду, чимало є про сам Київ, про різні епохи в житті наших предків, Антську державу. Є матеріал не лише до історії релігії, але й соціально-економічного побуту тощо. А скільки тут джерельного матеріалу для вивчення історії української мови — за це конче має взятися фаховий мовознавець-історик. Не менш цікава книга етнографам та фольклористам, соціологам, історикам права, а передусім літературознавцям, адже перед нами найдавніша пам’ятка української літератури, один з епосів, в якому реально бачаться засновки епосів пізніших, водночас це зразок протолітопису і до історії українського літописання він упише не одну цікаву сторінку. А вже про історика релігії не випадає говорити, тут його поле пасоме... Отож кажемо: «Велесова книга» подає стільки сконденсованого історичного матеріалу і такі цікаві він має перегуки із відомими нам фактами (історичними, літературними, фольклорними), що проходити без уваги повз нього в наш час просто неможливо, треба тільки позбутися заданих упереджень та й розглядати пам’ятку в першу чергу як літературну і не прикладати її до системи сучасних політичних передзавдань. Отже маю ще раз сказати: сфальсифікувати таку пам’ятку було неможливо ні в XVII, ні у XVIII, ні тим більше в ХІХ чи ХХ століттях... (с.70–71).

    Справді: скарбниця, й годі. Серце радіє за патріота, якому ця, варто зауважити, вкрай нудотна і безладна «пам’ятка» дає аж таку інтелектуальну насолоду, викликає «безліч думок та асоціацій» і вимагає від нього «осмислення в багатьох параметрах». От шкода тільки, серед безлічі думок забракло йому тієї, котра допомогла б осмислити просту річ: такий параметр, як наукова совість, вимагає зважати на праці попередників. І коли вже в солідній науковій публікації всього чотири роки перед тим детально доведено, що цей «протолітопис» — махрова фальшивка, треба спершу впоратися з усіма тими закидами й сумнівами, заки далі його пропагувати. Але в тому-то й річ: як і в Шаяна чи Асова, Шевчуків ентузіазм не розрахований на наукового споживача, на науковий дискурс. Він повис десь у своїй власній, віртуальній дійсності, у тій же «великій магії слова».
    На цьому можна було би справу й полишити, сконстатувавши, що в основному простір і дискурс навколо «Велесової книги» вписуються в загальніший світ (на Україні доволі просторий) паранаукових, окультно-ірраціоналістських пошуків і «явлень», десь між рунвірою, Індоєвропою та шляхом аріїв — недарма останнє (7502 року!) солідне українське видання «Велесової книги» вийшло з під стріхи «ІндоЄвропи». Але є ще певні параметри. Один, зовсім не другорядний, стосується цього клятого українсько-російського пограниччя, яке, погодьмося, досить нечітке, зокрема в добу Дажбожих внуків і трьох Аскольдів-варягів. Річ у тому, що хоч у ранній («катакомбний») період нашої «пам’ятки»-віри, тобто в 1950–60-х роках, якась українсько-російська синергія в пропагуванні спільних скрижалів, може, й була, але пізніше, зокрема в період незалежності, шляхи дуже розійшлися. Тепер, здебільшого, кожний дбає про своє. Асов у виданні 1994 року Україну згадує тільки раз у бібліографічному посиланні, й то пише з однією крапкою над ї. Видання 1997 року вже згадує Яценків переклад (1995), але хіба щоб насварити за підступи проти слов’янської єдності, задля яких

    Б.Яценко не погребував і звичайною фальсифікацією, вписав у давній текст, і то в абсурдних місцях, якихось укрів, що їх «кляті москалі» приховали. Бігме, якби укри були, ми б їх не ховали, бо ім’я се давнє, але в старовину не відділялося від головного імені: «руси». Основна думка «Книги Велеса», заклик до єднання слов’янських родів, повторювана в текстах десятки разів, не влаштовує Б.Яценка, коли мова заходить про росіян. І на здійснення цієї ідеї йому вдалося вибити гроші. Та наскільки мені відомо, видавці та закордонні спонсори скористалися з його праці, але йому самому не заплатили ані гривні. Адже навіть у такому перекладі проскакують думки, прямо протилежні до ідеї роз’єднання слов’ян (с.155–156).

    В російських тлумаченнях «пам’ятки» легко зауважити поширення її географічного ареалу на, сказати б, 1/6 суші — тягла традиція, її відзначав іще Творогов, цитуючи статті Володимира і Ольги Скурлатових (це насправді одна й та сама особа), де, наприклад, твердиться, що

    наші предки «водили худобу зі Сходу до Карпат». Отож не прип’ятські болота, куди нас хочуть загнати деякі археологи, а величезний простір євразійських степів включно з Амуром — ось наша істинна прабатьківщина. 400 років тому росіяни лишень повернулися в рідне російське поле, яке тисячоліттями належало нашим предкам. У цьому, власне, й полягає велика цінність «Влесової книги», що вона явно свідчить про нашу споконвічну присутність на нинішній території країни (тобто СССР. — Г.Г.).
    (Ольга Скурлатова. «Загадки "Влесовой книги"». — Техника — молодежи, 1979, ¹12; цит. за Твороговим.)

    Цю тенденцію видно і в асовському виданні, навіть в анотації, яка пояснює нам, що «Книга Велеса — перший повний канонічний [sic'/> переклад російською мовою священних текстів новгородських волхвів VIII–ІХ віків нашої ери», але також це «джерело, в якому відображено віру й історію багатьох європейських та азіатських народів Євразії від кінця XX тисячоліття до нашої ери до ІХ віку нашої ери». В українських версіях, річ ясна, йдеться про наші терени й наших жерців. Ось остання наська варіація на цю тему: брошурка «Пісня ратна. Епічна скрижаль "Влес-книги"» (переклад та упорядкування Петра Комнацького, Київ, 7508; видавництво, річ ясна, «ІндоЄвропа»). В анотації говориться:

    Влес-Книга є найдавнішою з відомих на сьогодні пам’яток древньоукраїнської писемності. Створена на Волині ще за життя «варягів» Аскольда та Рюрика, вона цінна як єдине автентичне джерело з дохристиянських часів, дайджест 20000-літньої історії оріїв-русів, родова Книга всіх руських родів.

    Можна припускати, що відбувається мовчазний братній розподіл скрижалів: прадавня історія (20000 років — це вже неабищо) — нам, прадавня територія (тисячолітнє російське поле включно з Амуром) — їм.
    До речі, коли вже згадано про Скурлатова. В загальному руслі російського неоязичництва, «ведичного» руху, а за ними й «Пам’яті», з їхнім нахилом до великодержавного шовінізму, расових теорій, ксенофобії та антисемітизму, знайшлося місце й авторові книжки «Сіонізм і апартеїд» (Київ, 1975) Скурлатову — разом із такими, як Алєксандр Барашков (він же А.І.Асов і Бус Кресень). Великою мірою «Велесова книга» є біблією цих течій [10]. Наші ентузіасти скрижалів буття українського народу, починаючи від Бориса Яценка та Валерія Шевчука, про цю її похмуру й ніяк не проукраїнську функцію, мабуть, не відають, а якщо відають, то не глаголають. Може, до цієї загадки «Велесової книги» ще не докопалися, а може, вже шукають в іншому напрямку.
    Бо вже видно, що знову щось не гаразд: російські видання «Велесової книги» виходять частіше, більшими накладами, а головне, вони — не науковіші, ні, але наукоподібніші (бодай порівнюючи видання Асова і Яценка). Одне слово, забирають нам наші скрижалі. Емігранти із властивою їм простодушністю відчули це ще за катакомбної доби нашої «пам’ятки»-віри. В кожному разі, вже тоді в тому ключі писав адепт до гуру:

    Враження були надзвичайно сильні, і 2-го серпня 1968-го року я відписала Проф. В.Шаянові, що Влес Книга є не тільки космогонією і теогонією наших предків, але їхнім заповітом для майбутніх поколінь. У Влес Книзі я чую голос Духу нації, що дзвенить своєю повною вщерть самосвідомістю, лунає історіотворчою силою. Але, Пане Професоре, щоб вийти із Влес Книгою в ширший світ, таки ви мусите її перекласти і в цілості проаналізувати. Бож «старший брат» присвоїть собі цей літопис і повториться історія «Слова о полку»...
    (Лариса Мурович. «Рідна мова Влес Книги».
    Вступне слово до кн.: Проф. Володимир Шаян. Віра забутих предків, с.1.)

    Доводиться шукати ще древнішої, вжe абсолютно й однозначно праукраїнської пам’ятки. І уявіть, така знаходиться: «Послання Оріян Хозарам».
     
  • 11:07 17.04.2004
    0 0
    Мою відповідь читайте тут:
    http://www.oratania.com.ua/main.html

    -----------------------------------------
    З повагою
    Крук
    http://www.kruk.com.ua
     
  • 00:05 18.04.2004
    0 0
    Науковці досліджують "Велесову книгу". Є такі,що вважають її за фальшивку,а є такі,що говорять про прадревнє походження книги. Але вже те,що вона викликає дискусію є позитивним моментом для розвитку досліджень доби наших пращурів. Мені однаково,як закінчиться дослідження "Велесової книги". В теперішній час науковці можуть,як довести так і заперечети будь що. Для прикладу є дослідження,які стверджують неюдейське походження Ісус Христа і повністю перекроюють традиційне християнське вчення про вічність.
    Але ,незважаючи на виники досліджень,язичники будуть існувати. Це такі самі українці,як ми всі. З цим треба погодитись ,як із фактом у культурному і релігійному житті України.
     
  • 00:09 18.04.2004
    0 0
    ...А боги нікуди не ділися. Біліють у степу камені із висіченими на них рунами, височать кам"яні мамаї, гойдаються між могилами орли-сизокрильці -- душі вояцькі... А даждьбожі онуки рищуть Полем, шукаючи собі честі, а Вітчизні слави. Прихилися, козаче до сирої землі, відчуй, як дихає вона, дочекайся, коли серце твоє заб"ється водночас із нею. Вийди тоді вечірньої години на степову могилу, підніми очі до неба і стань по той бік добра і зла, простягни свої долоні до неба, що зазирає на тебе блискучими зірками між темними хмарами... Тоді, якщо кров твоя червона, як сонце на обрії, що відчуває війну, якщо предки твої підставляли ворогам гострі клинки, а не спини, і самого тебе напуває п"янкими пахощами вітер, який б"є в обличчя, і знаєш ти, що в годину смерті буде твоїм оберегом прадідівська пісня -- тільки тоді побачиш ти душі воїнів, що зійдуть до тебе із могил; і страх твій, і минуле твоє, і світ звичний твій розтопляться, як віск пасхальної свічки...

    ...Боги нікуди не ділися. Боги воїнів і хліборобів, боги землі і сонця. Вони живуть там. У Степу, де тисячоліттями молилися на руків"я мечів, встромлених у гарячу землю; у степу, де кожна мить ставила людей перед вибором між вірою воїна і вірою раба -- в цьому степу росте Ясень Світу, плещеться море Звитяжців, на узбережжі якого відкривається для обраних Місто Воїнів; в цьому степу ґрунт зорали мечі і списи, засіяли кулі і стріли, а поливала гаряча кров, і в цьому Степу все по-іншому...

    ... Військо не відправилося за Дунай або у Чорноморію. Насправді Військо залишилося там, у Степу, і його історія не закінчується, вона вічно буде тривати, але далеко не кожному це дано осягти. Це ми, заблукані у глухих нетрях Доби Рабів, марно шукаємо невидимий для наших очей шлях, на якому зможемо приєднатися до Війська, що й досі йде на свою чергову переможну виправу...(с) "Заложна душа" Дмитро Білий.

    Мені це подобається. Українці ,наскрізь, суєвірні. Вони живуть поганством ,використовуючи християнську термінологію і обряди. Те саме стосувалось козаків. Може хтось знає де можна прочитати про козаків-характерників. Може хтось щось має почитати про це? Прошу поділитись.

     
  • 05:24 20.04.2004
    0 0
    "Та найвиразніше, мабуть, на підробку вказують мова (цей безсистемний коктейль прикидається давниною, але його явно виготовив цілковитий невіглас в історичній лінгвістиці) і, врешті, відсутність найменшої історичної та культурної автентики в самому змісті."

    Цілковито згоден.Коли порівняти мову "Слова о полку Ігоревім" чи "Повісті временних літ" з мовою "Велесової книги",зразу видно де автентичні тексти, а де "стилізація" під старовину. Хотілося б мати дійсно такий доісторичний літопис,але,на жаль,це нереально.Слава Богу,що хоча б вціліло те,що маємо,насамперед "Повість временних літ".Це наша справжня давня історія.
     
  • 09:47 05.05.2004
    0 0
    Перечитав повідомлення і бачу що релігію важають ідеологією, культурним феноменом etc.
    А релігія (напр. християнська) є життєвим зв’язком особи (людини) з Богом (особою), що себе об’явив . Тому всілякі новітні людські видумки як неопоганство слід відрізняти від об’явленої релігії. Бо інакше доведеться прийняти твердження совєтського атеїзму що «релігію придумали попи».
     
  • 16:57 05.05.2004
    0 0
    Пане Сенеко, як не дивно, але з публікацій останніх років про характерників знаю лише повість для підлітків "Чарівна брама", котра друкувалася в журналі "Барвінок" у 2002 році.
     
  • 19:36 05.05.2004
    0 0
    Дурниці це все, д у р н и ц і !!!

    Я погоджуюсь з тими, хто каже, що вчити міфологію власного народу потрібно. Вона - в нас, в нашій мові, в наших звичаях, в тому ж числі і в християнізованих поганських обрядах (ну, все ж, погодьтесь). Вона - це наші імена, наші писанки. Я теж Ярий, бачте   

    Це стосується не тільки нас: згадайте хоча б те, що дата святкування Різдва - теж умовна (Св. Костянтин вирішив святкувати Різдво саме у день зимового сонцестояння у свято народження нового сонця задля того, щоб не зіштовхувати поган із християнами, а запропонувати їм спільне свято).

    Проте всі прадавні боги, прадавня віра - байки, легенди, звичаї, не більше. Жоден європейський народ не продовжує сповідувати поганство. Я згідний з тим, що нав'язана Володимировим мечем релігія, хочете чи ні, долучила нас до всіх європейців.

    А ці люди пропонують стрибати, мов дурні, навколо ідолів кам'яних та дерев'яних. Сміх та й годі.



    Та ще постійно називають нас - християн - юдо-християнами. Шановні, юдеї і християни - це дві великі різниці. Можна бути переконаним християнином і антисемітом (в позитивному значенні цього слова - не примітивним недоумком та вандалом, що осквернює цвинтарі).
    Згадайте, шановні, що творилось довкола стрічки "Страсті Христові" Мела Гібсона. Тому, прошу Вас, не меліть таких дурниць про якихось юдо-християн.

    Дивіться - на нас насувається загроза Сходу, війна релігій-цивілізацій.

    А Ви з ким?

    :::::::::::::::::::::::::::::::::::

    ПОГАНСТВО

    Трясе руками очманілий волхв,
    Злітає дим із капищ чорногрудих
    Вздовж сірих лав, збентежених і лютих.
    Над сірих лав підноситься Дажбог.

    Парує кров приречених ягнят:
    Натрудженим мозолистим рукам
    Є неприйнятна новість панорам –
    Вони готові жертвенно вклякать

    Видінням позахмарним і густим,
    Міцним, як у дружинника кольчуга;
    Вони в кудеснику сьогодні бачать друга
    І в ідолах, огорнутих у дим

    Вони утілюють утечу від проблем.
    І стеляться поганок світлі коси
    Вздовж капищ. Та від греків довгоносих
    Несе вам князь охрещення мечем.

    :::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::
     
  • 01:59 06.05.2004
    0 0
    "Дивіться - на нас насувається загроза Сходу, війна релігій-цивілізацій."

    Що то за загроза? Може я щось проспав?   
     
  • 09:21 06.05.2004
    0 0
    п. Ярому

    Звертаю увагу що «юдо-християнство» це напевно перекручений (для «ругательних» потреб) термін «юдео-християнство», який використовують для окреслення періоду первісного християнства коли воно ще не повністю відірвалося від старозавітнього юдаїзму. Цей термін не має ніякого пейоративного відтінку так що нема потреби «оправдовуватися» з цього приводу
     
  • 17:03 06.05.2004
    0 0
    Людоньки,що ж то робиться?Наш Тарас кохав виключно кацапок..
    То ж страшне горе для нас -галичан.Як пережити?Що не було наших дiвчат?Ото наша гордiсть?Ганьба Тарасу!!!!Вiн москаль!!!!!

    Микола Томенко
    «Теорія українського кохання»

    І Варвара (Рєпніна), і Тарас знали, що їхнє кохання залишиться нерозділеним. Варвара Рєпніна не вийшла заміж і знайшла себе у релігії, Тарас Шевченко залишився одинаком.

    Під час десятирічною солдатчини Шевченко закохався в Агату Ускову, дружину тамтешнього коменданта форту.

    В Нижньому Новгороді Шевченко захоплюється акторкою Катериною Піуновою, якій було сімнадцять років
     
  • 17:31 06.05.2004
    0 0
    був би він при дворі бритійської кололеви і та веселіша б була, - а тобі що з того ????
     
  • 19:37 06.05.2004
    0 0
    п. Сенеці:

    Самюел Хантінгтон "Зіткнення цивілізацій".
    http://www.atreidis.narod.ru/politology/hant.html

    Даруйте, російською...
     

Українські Неопогани

Наші Друзі: Новини Львова