Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 06 грудня 2019 року

Голод-33 як акт національної ганьби

Переглядів: 22277
Додано: 06.03.2004
Hi 0 Рекомендую 0 Коментарі: 172
  • 14:47 06.03.2004
    0 0
    У кожній трагедії є вина постраждалого. Трагедія 1932–1933 років – на совісті радянських окупантів. Утім, голод України тридцятих років треба сприймати не лише як трагедію, а й як національну ганьбу, акт неопірности та безвольности українців як нації.

    За різними даними, в Україні за неповний рік вимерло від чотирьох до семи мільйонів людей. Виступаючи недавно на Генеральній Асамблеї ООН, президент України Леонід Кучма навів цифри, за якими Україна втрачала у 1932–1933 роках по 25 тисяч чоловік на день, по тисячі – щогодини, по 17 – щохвилини. Українці їли одне одного в прямому значенні, радянські правоохоронні органи відкрили кілька тисяч кримінальних справ за фактом канібалізму. Проте жодна статистика не зафіксувала в Україні стихійних рухів і повстань із вилами, косами та сокирами. Це при тому, що вмирало від голоду воєнне покоління. Пухли ті селяни, які пройшли фронти Першої світової, цілими селами зголошувались до Петлюри й Тютюнника, йшли в загони Зеленого, Махна – і не квітки ж вони там вирощували…

    Мене завжди вражали «акти безглуздої покори». Свого часу в Британській бібліотеці я знайшов англомовний переклад хронологічного викладу антиєврейських сеґреґативних і ліквідаційних акцій у Румунії, виданий одразу ж після Другої світової війни. Вразив один епізод: двоє озброєних ґвинтівками румунських солдатів конвоювали в «зону відселення» у Трансністрії (тут ішлося про Вінницьку область) 200 євреїв. Сотні кілометрів 200 приречених на певну смерть людей спокійно йшли – ні спроби нападу на солдатів, ні втечі… Тоді я відчував легку перевагу над євреями: у наших лісах у 40-х роках хлопці в сардаках і мазепинках із трофейними автоматами налякали «совєтів» на півстоліття наперед. Статистика голоду 30-х притлумлює гордість за мій народ.

    Якою могла бути єдина відповідь на штучний мор українців, на смерті немовлят, божевілля матерів? Здається, Сол-женіцин писав, якби енкаведистів під час репресій у кожному домі зустрічали з сокирою, то й самих репресій не було б. Але я читаю лише про позитивну динаміку експорту зерна з України у 30-ті роки. В умовах неврожаю…
    ¢рандіозне людиновбивство 30-х років ХХ століття залишило пам’ять тільки у виступах правозахисних міжнародних організацій. Нащадки «гідні» своїх батьків. Комуністична партія, організатор цього нелюдського акту, спокійно засідає в парламенті в незалежній українській державі. Старі борги списано? Комуністів посадили «під купол» Верховної Ради нащадки тих, хто дивом зміг вижити в чорних 30-х роках. Вони всі знають про голод. Знають від бабусь і дідів, знають від батьків, але «що там згадувати про минуле, треба жити сучасним». Сучасне, в перекладі на мову хохлів, це «шмат гнилої ковбаси». Яка, до речі, при «совєтах» також була дефіцитом…

    І нещодавно зовсім «потішив» наш парламент, заявивши, що, «розглянувши питання про голодомор як акцію геноциду на спеціяльному засіданні Верховної Ради України [14 травня 2003 року. – Авт.], ми певною мірою виконали свій громадянський, патріотичний обов’язок перед пам’яттю мільйонів людей, перед підростаючим поколінням». Що й казати, своєрідно розуміє свій обов’язок Верховна Рада України.

    Мені соромно за мої 50 мільйонів. 50 мільйонів хохлів, свинопасів, плебейських козачків, льокаїв усіх мастей, національних мутантів… Мені соромно за 70 років «мовчання ягнят». Геноцид пережили в історії не лише українці, але українці відповіли на нього занадто неадекватно. Чомусь геноцид проти вірменського народу 1915–1919 років, жертвами якого стали 1,5 мільйона вірмен, Туреччина відхаркує ціле ХХ століття. А зовсім недавно Комісія при президенті Вірменії ініціювала законопроєкт, за яким громадяни Вірменії, що публічно заперечують у будь-якій формі акт турецького геноциду вірмен, можуть бути оштрафовані або засуджені до 2 років позбавлення волі; негромадяни за цей же злочин можуть бути засуджені до 3 років позбавлення волі. Варте уваги й те, що людиновбивство молодотурками міжнародна спільнота досі не визнала за геноцид, а Туреччина відносить жертви геноциду до наслідків депортаційних процесів…

    Сьогодні в Україні знову заговорили про голод. І то заговорили політтехнологи. Реалії цинічної України: мор як передвиборча PR-розробка до президентських виборів. У суспільстві інспірується суспільна дискусія: штучний голод чи не штучний, визнає міжнародне право національну трагедію як геноцид чи не визнає. Скажімо, екс-дисидент Володимир Малинкович стверджує, що голодомор в Україні не можна вважати геноцидом, і посилається на Конвенцію ООН, котра визначає геноцид як «дії, чинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу». Мовляв, доказової бази під дане означення на сьогодні нема.
    Українці не мають покладатися на те, хто і як трактуватиме Конвенцію ООН від 9 грудня 1948 року «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього» та Конвенцію ООН від 26 листопада 1968 року «Про незастосування строку давности до воєнних злочинів і злочинів проти людства». Міжнародне право, як часто буває, є дуже несправедливим. Свого часу ще Сартр аналізував правомірність «наміру» геноциду як неодмінний складник відповідальности. Але хіба кількість виморених голодом українців меншає від того, що не було фіксованих документально вказівок їх винищити? Та й який режим декларуватиме антилюдські цілі? Всі злочинні режими мають добрі слоґани і всі геноциди – французів проти алжирців, росіян проти чеченців, сербів проти косоварів – мають пояснення. Навіть відвертий цинічний режим нацистів у концтаборах «перевиховував», а не ліквідував.
    Врешті, а де була попередниця ООН Ліґа Націй у 1932–1933 роках, коли в Україні реалізувався унікальний антилюдський експеримент? Чому тоді міжнародні організації не збирали доказової бази?

    Національні трагедії підлягають іншій юрисдикції. Голод організували в Україні та проти українців. І не міжнародне право, а насамперед ми мали судити тих, хто прирікав на канібалізм українських людей. Їхні імена відомі. Перші секретарі обкомів, райкомів партії, парторги, комсорги – їхні документи, доповідні записки, облікові карточки збереглися у Центральному архіві виконавчих органів влади та управління, в обласних державних архівах; чимало «виконавців» іще живуть, отримують персональні пенсії та мають ідейних спадкоємців. Вони – «наші». Без терміну давности
     
  • 19:35 11.03.2004
    0 0

    цікаво, жодного опонента...

    всі згодні чи всі не поділяють такої думки?
     
  • 21:33 11.03.2004
    0 0
    Проблема ж визнання голодомору - проста, як двері. Ти цитуєш Кучму, проте чи Кучма та йому подібні не хочуть, щоб все було, як є? Щоб ніхто не переймався злочинами комуністів? Я пошукаю, була десь відозва глави УГКЦ, Любомира Гузара, де він засуджує уряд Януковича за те, що той зробив все можливе, щоб про ніяку річницю голодомору в Україні мова не йшла....
     
  • 02:44 01.08.2004
    0 0
    Здорові були.

    Таке запитання: чи хтось з інтернет-ораторів дійсно не був ані жовтенятом, ані піонеором, ані комсомолцем? Чи були батьки інтернет-ораторів не комуністами лише за обставин відлеглості від корита...
    Як відомо, корито воно й у правовій державі корито...
     
  • 22:29 01.08.2004
    0 0
    Ніхто з моїх родичів не був комуністом.

    А зараз, відштовхуючись від цифр, проходить другий "голодомор". 7 млн українців виїхало за кордон. і т.д поки не вимремо. Ну не люблять нас вони... А что делать?
     
  • 00:58 02.08.2004
    0 0
    будь ласка, поясніть що таке "другий голодомор" у Вашій виповіді.
     
  • 01:50 02.08.2004
    0 0
    Ну а як назвати те, що відбувається зараз в Україні? "Цивілізований" голодомор. Гроші і силу - деяким, а всі решту - робіт собі що хочете.
     
  • 01:38 03.08.2004
    0 0
    це теж проблема національного руху. Треба бачити далі власної хати. Тоді вас помітять інші...

    Я через те, що на Заході така ж фігня. Чим далі, тим більше. Вони тут теж не знають, що їм робити. Соціал-демократи - пагані, бо не такі вже й просоціальні. А чого від правих чекати? Іноземців нафіг, а своїх під кулі в політиці Буша-Блера? На комусь, або на чомусь треба ж заробляти! Як відомо: або на долі, або на крові! Існування древньогрецької демократії тепер усюди так популярна Ганна Арендт пояснює природним існіванням багатократно більшої частини людської популяції Греції в рабах! Як два рази чотири!
    От така собі антифашистська Ганна А.! Писала та пояснювала на пальцях, що демократія не можлива без "таво, кто за всьо ета заплатіт"...
     
  • 13:22 03.08.2004
    0 0
    Мені теж соромно за "наших", за наш народ, який не може за себе постояти, за людей з рабською психологією.
    Більшість українців - бидло і раби, найвища мрія яких - самим вибирати свого господаря.
    Мені соромно за президента, за премєра, за нашу безхребетність і продажність.
    Я горжуся тима кількома українцями, які поважають себе і роблять щось, вони в Україні є героями.
    І якби не вони, я би уже давно розневірилась в нації, представником якої я є.
    Тому навіть якщо мені не подобається, наприклад, Алексове ставлення до жінок і фемінізму, як українця я його завжди підтримаю і поважатиму
    (прям як освічення в любові вийшло )

     
  • 10:23 25.11.2005
    0 0
    Сейм Литви визнав ГОЛОДОМОР -геноцидом проти українського народу.
    до 2007 року Україна має намiр пiдготувати вiдповiднi документи для визнання ООН голодомorу в Українi актом геноциду
    передає УНIАН
     
  • 11:45 25.11.2005
    0 0
    донести про Великий Голод на Українi свiтовi/завдання кожного українця
    iмпрези якi вiдбудуться:



    Instytut Europy Środkowo-Wschodniej
    oraz
    Europejskie Kolegium Polskich i Ukraińskich Uniwersytetów

    mają zaszczyt zaprosić
    na prezentację książki

    dra Czesława Rajcy

    Głód na Ukrainie
    (Wydawnictwo Werset,Lublin 2005)

    z udziałem Autora

    Książkę zaprezentuje: dr Mirosław Filipowicz (KUL)

    Spotkanie odbędzie się
    15.12.2005 r. (czwartek) o godz. 17.00
    w Instytucie Europy Środkowo-Wschodniej (ul. Niecała 5)

    Patronat:
    Konsul Generalny Ukrainy w Lublinie Pan Iwan Hrycak
     
  • 14:18 25.11.2005
    0 0
     
  • 15:05 25.11.2005
    0 0
    До: Андрій Дуда - ¹0

    Цитата:
    Вони – «наші». Без терміну давности

    Цілковито підтримую! Бездіяльність зараз - це те саме що непротистояння тоді, й зневага над батьками! Ми собі не належимо, ми належимо Українській нації!
     
  • 17:25 25.11.2005
    0 0
    Цитата:
    Сейм Литви визнав ГОЛОДОМОР -геноцидом проти українського народу.
    до 2007 року Україна має намiр пiдготувати вiдповiднi документи для визнання ООН голодомorу в Українi актом геноциду
    передає УНIАН.
    Ще аж у 2007... А МОЖЕ ЩЕ ПОЧЕКАЄМО?...має намiр...
    А потім ще будуть визнавати кілька років, а може і не визнають...
    Це про нас іде мова чи про марсіан якихось? Як ми можемо рухатися вперед, починати кожний день і не памятати? Як ми можемо якийсь там акт приймати, відставивши цей у шухляду, на потому!!!
     
  • 19:04 25.11.2005
    0 0
    Зголоднілі селяни почали шукати для прохарчування будь-що, аби з’їсти. Основним продуктом харчування були листя та кора дерев, бур’яни та корінці рослин, а м’ясо собак, котів, щурів чи ворон вважалося недосяжними ласощами. Почали їсти здохлятину, а в деяких окремих випадках доходило навіть до людоїдства. Цілком зрозуміло, що таке харчування не могло задовольнити потреб організму для існування і не спасало від голодної смерті, а тільки продовжувало на деякий час муки конання.
    На селах була пустка. Садовина була з’їдена ще зеленою. Городи позаростали бур’яном. У мертвій тиші не чути було ні цвірінькання горобців, ні каркання ворон, ні гавкання собак, бо всі вони були вже давно з’їдені. Хто ще мав силу рухатися, вештався, шукаючи якогось коріння чи насіння бур’янів, щоб хоч щось зварити для прохально квилячих, конаючих дітей.
    Голодні селяни з сіро-попелястою, зморщеною та обвислою шкірою, опухлі від голоду, повільно й мовчки рухались як примари до залізничних станцій в надії, що може хтось із пасажирів кине у благально простягнені руки хоч малесенький шматочок хліба чи хоч якийсь огризок їжі. Проте це були марні надії. Міліція не допускала голодних на станції і навіть близько до залізничної колії, щоб часом їх не побачили з потягів відгодовані, червонопикі відповідальні партійці та радянські бюрократи, які разом із своїми сім’ями їхали через Україну відпочивати коло моря на курортах Криму й Кавказу.
    Ті, що ще мали хоч маленьку можливість рухатися, навалою сунули до міст в надії знайти щось з’їсти. Перед хлібними крамницями стояли понурі опухлі постаті голодних селян, простягаючи прохально руки до кожного, хто виходив з крамниці з одержаним пайком хліба, в надії дістати хоч крихту. Часто дехто ділився із голодними одержаним хлібом, але не могли це зробити багато, бо дістаючи чверть фунта хліба на день, навряд чи можна була часто ним ділитися. Та й хліб той був тільки за назвою хліб, бо складався із буряків, картоплі, макухи, проса й полови, а мука вживалася тільки в такій кількості, щоб було чим зліпити те все докупи.
    Знесилені, вичерпані, голодні селяни масово вмирали на вулицях міст. Щодня ранесенько вранці трупи померлих від голоду селян збирали спеціальні бригади, призначені до цього, складали їх, як дрова, на вози і вивозили в невідоме. В Києві їх звозили на міський смітник. По ночах разом зі сміттям спалювали трупи померлих від голоду.
    Квитки на потяг видавалися тільки на підставі посвідки відрядження, проте декому із мешканців міст удавалося пробратися на територію Московщини, де абсолютно не було ніякого голоду, де крамниці ломилися від харчів, щоб купити продукти для голодуючих родичів на селі. Але дуже рідко кому вдавалося щось привезти, бо на кордоні Московщини з Україною спеціальні загони міліції та НКВС робили обшуки на потягах і забирали продукти, бо їх було заборонено привозити в Україну.
    Тисячі селян мерли в містах, шукаючи їжі, але основна маса голодуючих гинула на селах, їх було так багато, що не було кому ховати, і для поховання мертвих були вислані спеціальні бригади злочинців із в’язниць. Ховали всіх у величезні ями, кидаючи туди померлих один на одного як дрова. Поховальники працювали від виробки, тобто - чим більше поховає, тим більше дістане харчів за роботу. Тому не раз траплялося, що ще живих, але конаючих людей кидали до гурту з мертвими.
    Найсильніше лютував голод в місяці лютому 1933 року. За статистичними обчисленнями тоді вмирали в середньому 25 тис. осіб щодня, тобто 1041 особа щогодини, або 17 осіб щохвилини. Хати померлих забивалися на вікнах і дверях дошками навхрест і вивішувався чорний прапорець, а коли вимерло все село, то з обох боків перед в’їздом до села ставилися навхрест дошки й на них вішали чорний прапор.
     

Голод-33 як акт національної ганьби

Наші Друзі: Новини Львова