Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 21 січня 2020 року

Голод-33 як акт національної ганьби

Переглядів: 22394
Додано: 06.03.2004
Hi 0 Рекомендую 0 Коментарі: 172
  • 06:38 12.04.2006
    0 0
    Я ДУЖЕ ЗЛА НА МОСКАЛІВ, які ваідкидають існування голоду в Україні в 33р
     
  • 19:29 12.04.2006
    0 0
    А я зовсім не зла на москалів. Бо не москалі винні в тому, що в нас не країна, а якесь... не хочу навіть казати. все почалося далеко не в 33-му. Скільки можна на кожному кроці кричати що винні в наших нещастях москалі і комуністи, чи там якісь німці. Якби ми самі не допустили до влади тих комуністів, то не було б і голоду. просто в нас запвжди так: де два козаки там три гетьмани. доки ми будемо дозволяти всіляким кацапам лізти в наші справи, захоплювати наші землі,зомбувати наших громадян доти вони це робитимуть. То є нормальна експансивна політика, певно що москалі не захочуть визнавати свій злочин проти України, адже й серед них є патріоти свого Кацапістану. Мені дуже шкода тих людей, які постраждали від голоду, але Сталін то не є всі росіяни, тим більше, шо він грузин. Українці і тільки українці винні в тому, що їх так довго поневолювали і гнобили.
     
  • 19:45 12.04.2006
    0 0

    До: Leya - #59380


    Цитата:
    Українці і тільки українці винні в тому, що їх так довго поневолювали і гнобили.

    хмхмхм... мого сусіда прабабусю і прадідуся просто застрелили.більшовики. зайшли до хати і застрелили
    тепер скажіть мені шановна! в чому вони були вині??
     
  • 20:09 12.04.2006
    0 0
    До: Leya - #59380


    сталін асетином був - це раз.

    Зінаїда мала науазі не влаштовування голоду, а нехтіння його визнавати як злочин проти народу - це два.

    "Українці і тільки українці винні в тому, що їх так довго поневолювали і гнобили. " - а більшовики, москалі, німці, поляки просто повз проходили, так? - це три.


     
  • 20:14 12.04.2006
    0 0
    Мені здається , що ця доповідь до темию
    Чи покається Росія?

    Виступ Івана Драча
    на Міжнародній науковій конференції
    "Голод 1932-1933 рр. в Україні"
    Найстрашніше зазирати в безодню, у яку боїшся упасти. Народ хліборобів і співаків намагалися зробити народом канібалів і злодіїв — тавро 1933 року горить і досі на чолі нашого буття. Ми чекаємв покаяння Росії Єльцина і Хасбулатова за гріхи Росії Леніна і Сталіна і ставимо за взірець вину Німеччини перед єврейством і покаяння Аденауера за вину Гітлера. Та спершу даймо раду самі собі. Большевицьких опричників на Україні мобілізовували також і з українців, і покаянна кров Хвильового і Скрипника не змиває вини мільйонів перед мільйонами.

    Тримільйонна КПУ ще десять років тому мала вказівку, підписану Капто і Мухою; „Про п’ятдесятиліття так званого голоду 1933 року", а ідеолог горбачовської пєрєстройкі посол СССР у Канаді Яковлєв — теж десять років тому організовував за кордоном лови дипломатів і журналістів, щоб погасити правду про 1933 рік, яку розкривали наші земляки у США і Канаді. Та й саме засекречування архіву Політбюро, а тепер Президентського Архіву Єльцина виразно свідчить, де народжувались і народжуються главкоми голоду.

    Голодомор 1932—1933 років за своєю суттю не був випадковим чи унікальним епізодом у долі українського народу. Настав час до кінця усвідомити раз і назавжди, що це бум лише один із найближчих до нас, уцілілих і нині сущих українців, етап планомірного викорінення української нації, неприйняття існування якої глибинно закладене в нащадків північних племен, яким наш народ дав свою віру, культуру, цивілізацію і навіть імення. У відповідь на це не лише від з’яви Московського царства, а ще із самої княжої доби, ще від Андрія Боголюбського в Україну-Русь безперервно накочуються хвилі ненависти, жорстокости. тотального зруйнування українства, які цей північний провінційний князьок приніс у Київ, сплюндрувавши його за кілька десятиліть до хана Батия. Заповіт цього варвара немов закарбувався у генах усіх московських і петербурзьких правителів незалежно від того. якої вони були крови — німецької чи грузинської: кожен із них виявлявся непримиренним ворогом українства навіть тоді, коли наші проводирі колінкували в покорі й послуху перед ними. Здається, жоден із російських володарів не забував тлумити українську мову й культуру і не зупинявся перед тим, щоб пролити ріки української крови, брати і брати безконечні валки українського ясиру для „обустройства" своєї болотяної Півночі і неісходимого Сибіру.
    Лукава фраза, що історія навчає того, що не навчає нічого, не для нас, українців. Вона змайстрована тими, хто хотів би, щоб людство забуло про їхні диявольські сліди в історії, щоб утекти від суду Божого і суду людського. Забуття — заповіт для катівських нащадків. Вічна пам’ять — святий урок для нащадків невинно убієнних. Ці уроки українство має засвоїти і нарешті починає засвоювати.

    Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою національної свідомости українця, полягає у тому, що в Росії ніколи не було, немає і покищо не передбачається іншого Інтересу в Україні, ніж винищення дорешти, до ноги, до пня української нації. Бачимо, що від найрафінованішого філософа до найзахланнішого пияка — надто в багатьох росіян вкладено справді фатальну одержимість українофобією. Вона становить один із головних елементів „руской ідєі", вона нині піниться несамовитою, справді зоологічною ненавистю до українства в російському парляменті, вона закарбована "на стінах міст Криму: „Хороший хахол — мертвий хахол!" Ця якась бісівська одержимість уже перевершила хронічний — учений і чорносотенний — антисемітизм російських пасіонаріїв". Ця убивча для українців і самовбивча для самих росіян манія диктує кожен крок, кожне слово, кожен жест щодо України і з боку нинішньої влади в Москві, генералітету політичного, військового, еконо мічного, наукового й культурного, хоч би в які шати вони не маскувалися. Мусимо констатувати, що нині довершується формування кількасотлітнього великоросійського расизму, російського нацизму як світоглядної, духової бази, здається. останнього й вирішального походу для остаточного знищення української нації. Коли ще хтось сумнівається і не помічає в Єльцині комплекс Андрія Боголюбського, хай ще раз помислить, що стоїть за психологічним, економічним, політичним, культурно- інформаційним, не відкидаючи й військового, тотальним терором, який став єдиним змістом російської політики Щодо України після проголошення нашої незалежности. Річ навіть не в Севастополі чи Донбасі, а в тому, передовсім у тому, що „Кієв — мать городив рускіх", і вийняти це з душі пересічного росіянина так само неможливо, як із душі українця те, що Київ — столиця України.
    Говориться це не для того, аби культивувати навзаєм таку саму ненависть до росіян, якою росіян щосили 1 щодня напомповують проти українців. Честь і гідність нашої нації тисячоліттями полягала в повазі до інших народів, навіть до ворогів, яких в українському фолкльорі вибачливо іменували „воріженьками". Йдеться про те, аби до нашої толерантности додати більше, ніж досі, національної мужности, національної обачности, національної стійкости і мудрости. Українці не прагнуть війни з Росією, але змушені бути готові до гіршого. Українці не прагнуть жити і господарювати иа шкоду Росії, але мусять навчитися не поступатися своїми національними, економічними інтересами. Українці не’ ’відкидають російської культури, але зобов’язані нарешті вміти виробити імунітет до й аж ніяк не культурної, расистської аґрссивности й нетергіимости до духових надбань інших народів. Українці не зречуться православ’я, але свого, а не накинутого їм натомість церковного фанатизму московського великодержавництва. Саме про це промовляють до нас і наших нащадків мільйони світлих душ українських жінок і дітей з мороку 1932—1933 років. Почуймо ж їх!

    Другий урок масових жертвоприношень українців у капищах чужих сусідських Молохів є той, усвідомлення якого нам, можливо, бракує чи не найбільше. Хоч би хто довкола нас і з-поміж нас звикся з думкою, що українці приречені на роль нації-жертви, але за 750 років бездержавности ми довели всьому людству, що є безсмертною нацією. Можливо, у цьому полягає космічний сенс наших трагічних станів напівмертвого існування, до якого періодично зводили українство чужоземці, і неминучих наших воскресінь, могутніх спалахів волі нації до життя. Так було після татароординської йавали, після турецько-татарських мільйонних ясирів, після паль і четчертування польською шляхтою, після тристалітнього російського духового і фізичного голокосту.

    Життєздатні історичні нації демонструють одну повчальну рису: вони ніколи не забувають тих жертв, яких зазнали їхні минулі покоління. Для євреїв, вірменів, болгарів та деяких націй, що їх інші народи прагнули знищити, стерти з лиця землі, безперервність національного існування завжди пов’язана, зокрема, з невитравною пам’яттю про необоротні втрати свого етносу, з відчуттям генетичного кровного зв’язку з предками, котрих винищували лише за те, що залишалися євреями. вірменами, болгарами. Тепер уже документально доведено, що майже третину наших селян 60 років тому умертвили тільки через те, що вони були й хотіли залишатися українцями. Однак українці опинилися у найстрашнішій ситуації: український рід послідовно викорінювали по-канібальськи і водночас по-диявольськи забороняли не тільки рахувати замордованих, а й зберігати саму пам’ять про них.

    Єврейський народ, відновлена по двох тисячоліттях держава Ізраїль змусили цілий світ визнати свою провину, зокрема за фашистський голокост у Другій світовій війні, євреї одержали всесвітній мандат на довічне переслідування нищителів своєї нації, і роблять це через півстоліття так само невтомно й активно, як і по свіжих кривавих слідах. Знаємо, що німецький народ покаявся перед єврейством і попри всю свою еталонну ощадливість супроводить сплату морального боргу також фінансовим відшкодуванням по-томкам жертв гітлеризму, хоч і відрікся від нацистської ідеологи. Нам не треба доводити, що нинішня Росія є спадкоємицею і російських царів, і російських большевиків — Москва сама себе утвердила і дедалі гучніше утверджує правонаступницею обох імперій: білої Російської та червоної — СССР. Пророки „рускості" від Бердяєва до Зюганова, від монаха Філофея з XV століття до сучасного князя державної московської Церкви митрополита петербурзького Іоана обурено відкидають саму думку про те, що самодержавний деспотизм чи большевицький тероризм є неорганічними для російської історії, і надхненно доводять, що ці начебто різні режими є лише видозміною форм, модифікацією безперервности існування великоросів як природженних і довічних державників-імперіялістів. І все, що чинилося до і після 1917 року — в ім’я і на благо Великої Росії. Старі й новітні російські ідеологи самі утверджують юридичні й етичні підстави, за якими Україна має право виставити рахунок за Голодомор 1932-1933 років нинішній Російській Федерації. „Руская ідея" та її практики ще не дістали оцінки свого україножерства на черговому міжнародньому Нюренберзькому процесі, але цей процес виглядає реальним і неминучим, його перший дзвоник пролунав у рішенні Ради Безпеки 00Н щодо російських зазіхань на український Севастопіль, постукав у двері утворенням міжнйроднього трибуналу про звірства агресорів у Югославії. Покищо не помітно, іцоб офіційна Росія почула ці історичні сигнали долі. Не бачимо каяття і за переполовинення української нації у останні 75 років. Але ми хотіли б, щоб північний сусід звернув увагу на наше застереження: українська нація залишає за собою право зажадати відповідальности Москви, зокрема і за Голодомор—1933. Настане час, і 8 чи 12 мільйонів свідків — удвоє чи утроє більше, ніж полеглих у війні 1941-1945 років, устануть із могил кожного українського села і зажадають невизнання терміну давности за злочин їхнього умертвлення, як і належить за міжнароднім правом. На конференції, організованій у Москві навесні цього року, більшість російських учасників наголошувала на тому, що голод не вибирає своїх жертв за Генотипом, що перед голодом і перед Сталіним, мовляв, усі рівні. Лише єдиний Сергій Адамович Ковальов, колишній десидент і теперішній голова Комісії з питань прав людини сумнозвісного російського парляменту, знайшов у собі мужність сказати — від росіян до українців сказати: „Простітє нас!" У цих словах бриніла надія...

     
  • 20:20 12.04.2006
    0 0
    на жаль тільки бриніла. я все одно їм не вірю.
     
  • 20:42 12.04.2006
    0 0
    До: Leya - #59380

    __Українці і тільки українці винні в тому, що їх так довго поневолювали і гнобили.____

    Замордованi бiльшовиками українськi селяни - не виннi. Не винне простолюддя галицьких сiл i мiст, яке терпiло вiд окупацiї то польської, то нiмецької, то кацапської.

    Вiдповiдальнiсть за нацiю несе її елiта. Бiда української нацiї в тому, що в неї вже дуже довго майже немає нацiонально думаючої елiти - її систематично знищували i поляки, i кацапи. Дивiться самi - в нас є кому працювати i виконувати. Але в нас i нинi, особливо на локальному рiвнi, майже нема кому вести i показувати напрямок розвитку. Багато з тих, кого обрлали на в селах i мiстах України, не є елiтою. Тим бiльше нацiонально думаючою елiтою.

    Голодомор 32-33 рокiв - не акт ганьби, а трагедiя, страшна трагедiя української нацiї.
     
  • 20:49 12.04.2006
    0 0
    До: GOR - #59416

    ладна підписатись під цим сто разів, але знов таки повертаємось до старої суперечки: Галичина - не єдина територія, яка постраждала від кацапів, схід постраждав набагато більше, бо мало того, шо там теж померли люди, а тих хто залишився жити омоскалили - це в сто разів гірше. Доки ми будемо говорити "Галичина страждала і т.д." 22 січня не стане насправді святим святом (пробачайте за тавтологію).
     
  • 21:18 12.04.2006
    0 0
    до GOR
    Чи не вперше згоден з Вами на 100%.
    до Модератора
    Неоднаразово звучало про некоректно сформовану назву теми. Тому просимо виправити назву теми:"Голод-33 як акт національної ганьби"
    На "Голод-33 як акт національної трагедiї"
     
  • 21:30 12.04.2006
    0 0
    Цитата:
    Неоднаразово звучало про некоректно сформовану назву теми. Тому просимо виправити назву теми:"Голод-33 як акт національної ганьби"

    Прошу не чіпати назву теми, бо вважаю що назва сфурмульована правильно і в першому пості розкрита суть. Так можна кожну тему переіменувати, назва якої мені не подобається.
    Еліта належить до нації, тим паче що ця еліта увіковічнена абсолютно не заслужено від пам"ятників до грошових знаків.
     
  • 06:06 13.04.2006
    0 0
    Як сумно, що таке з нами сталось. Я ніколи не розуміла, ну чого люди знищують самі себе, щей так жорстоко.
     
  • 10:28 13.04.2006
    0 0
    До: Зінаїда Трава - #59475

    Тому що відібрати щось у сусіда завжди легше, ніж напрацювати своїми руками.

    На днях СТБ розповідало про охоту на відьом у Германії 17 ст. – сусід здавав сусіда, потім ставав сам жертвою; полюбляли винищувати дітлахів, доходило до зникнення поселень повністю.

    Ніхто так не усердствує у геноцинах, як ініціативні ентузіасти на місцях!
    Пошук ворогів завжди спрацьовував з математичною точністю:
    знайди ворога - знайдуть і тебе
     
  • 10:38 13.04.2006
    0 0
    вiд замiни слiв суть не змiниться !!!

    i ганьба, i трагедiя ,i лекцiя для наступних поколiнь що без власної держави забжди можемо бути жертвами зварйованих iдеологiй i полiтичних системiв
     
  • 11:26 13.04.2006
    0 0
    До: MAH - #59487

    Де і коли тільки та буде нормальна держава
     
  • 17:52 13.04.2006
    0 0
    До: укр.воля - #59422


    ___Галичина - не єдина територія, яка постраждала від кацапів, схід постраждав набагато більше, бо мало того, шо там теж померли люди, а тих хто залишився жити омоскалили - це в сто разів гірше.___

    Кажучи *українськi селяни*, я мав на думцi саме селян Схiдної України i Кубанi. Згоден з Вами, що вони страждали бiльше i довше, нiж Галичани.

    Я вважаю, що нам все ж потрiбно розрiзняти:
    1)територiю,
    2)етнокультурну Нацiю i
    3)Народ як всiх людей українського громадянства.

    Пiд час 1932-1933 рокiв вiд голоду стаждали i вмирали люди, а не територiї.

    В 32-33 роках вiдбулася спроба знищення власне українського (не галицько-українського) селянства (Велика Україна i Кубань). Ця спроба частково вдалася. Українське, нацiонально-думаюче селянство, яке столiттями було джерелом Українства як Iдеї, було майже повнiстю знищене.

    Велика частина(не всi!)тих, якi зараз живуть на Сходi України (тим бiльше Кубанi), не постраждали вiд Голоду 32-33 рокiв. Навпаки, вони мали вiд нього користь: дармовi хати, можливiсть господарювання по-кацапськи (пити, пити, пити...). Вони - частина народу, бо мають українське громадянство. Але вони не є частиною української етнокультурної Нацiї.
    (Трохи знаю села одеської областi. Ви, напевно, також. Якраз таких я маю на увазi.)

    *Перегинаючи палицю*, скажу так: 33-й рiк - це рiк смертi Українського селянства Великої України. Померла назавжди частина України. I нiхто-нiщо-нiколи її не поверне. 1933 - це рiк смертi, рiк трагедiї.
     

Голод-33 як акт національної ганьби

Наші Друзі: Новини Львова