Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 05 серпня 2020 року

Волю Галичині!

  • 13:49 20.01.2004
    0 0
    До запитання про столицю...
    Алексе...як я бачу ви ще й непоганий дипломат
    Існує кілька типів столиць...
    1.Історичний-Київ,Прага,Париж,Рим...і т.д.(це умовна назва,бо усе в світі є історичним через секунду після того,як сталося)
    То не є найпривабливішим у сучасному світі тип,але...
    чи так погано мати центром,такий собі історичний магніт,довкола якого буде триматися національна(чи то регіональна) ідея історичний авторитет міста завжди буде мати позитивний вплив на місце держави під сонцем...
    Я думаю найяскравішим прикладом такого типу є Рим...бо ж,як не крути,а Італія ну аж ніяк на даному етапі свого розвитку не є флагманом Європейської політики,а триматися у фарватері їй,як мені здається допомагає якраз ім'я(історичне)...
    2.Нейтральний-Канбера,Брюсель...
    Така ситуація складається тоді,коли хтось не може визначитися із столицею...має свої амбіції,але також має і здоровий глузд,і здатність до компромісу...
    Брюсель був обраний столицею Європи,бо багато країн(зі своїми претендентами) хотіли добитися того статусу,але мали здоровий глузд,вибрали,так званий третій варіант...
    Оскільки в нас немає яскраво виражених конкурентів на той статус,то той варіант відпадає...
    3.Балансовий...
    Оцей варіант є найбільш цікавим,бо є найбільш демократичним...
    Приклад очевидний-США мають,ніби дві столиці,що реально є центральними фігурами в житті держави...
    Оскільки економіка і політика все ж є,немовбито сеамськими близнюками,що мають свої точки зору(дуже часто протилежні),але без співпраці просто не існуватимуть...
    Демократія полягає у існуванні іншого боку медалі та іншої точки зору,а коли центр є один,то ж про який інакшизм можна говорити
    Політичний Вашингтон завжди буде мати право останнього слова,але коли це слово буде різнитися з Нью-Йоркським,чи він його скаже
    ___________________________________________________________________
    Кожен може спробувати змоделювати будь-яку з моделей на наш випадок і зробити свої висновки,щодо того,який є для того випадку більш прийнятним,хоча особисто я(бо ж запитували) вважаю,що оскільки ми маємо три великих(в наших масштабах) міста,то було б непогано розподілити між ними певні галузі державного життя(політику,економіку,культуру),щоб не було відчуття непотрібності.Хоча й на даний момент всі аспекти краєвого життя і присутні у великих дозах тільки в історичному центрі...
    -------------------------------------
    Хоча все це й гіпотетично.............     
     
  • 14:49 20.01.2004
    0 0
    Гроші роблять все...але не всюди і не всілякі...
    В матеріяльному світі економічно незалежними бути нереально(імхо),бо якщо в тебе є шось,ти маєш то комусь продати...себто,ти вже залежний від покупця...коли ти маєш гроші,щоб купити,а тобі ніхто не продає те,без чого ти не можеш...залежність від продавця..........Ринок.
    А от різниця в партнерах є,й велика...
    Східноукраїнці,як не парадоксально це прочитається є більш небезпечними для нас...
    Чому
    Отут і є та,як часто я чую "наша незалежність",бо німці(не поляки з росіянами то точно)не будуть нам розказувати про німецьку державну мову і т.д.,а будуть дивитися на нас,як на людей,на яких можна заробити грошей й не більше...не турбує,що ми їх не вважаємо за старших братів,бо...воно їм треба.
    Ми знаходимось поміж двох світів...
    На Сході маємо Україну(ту,що незахідна),що реально за гроші поступається культурною незалежністю(тією самою,що не підлягає залежності),й готова за гроші бути малоросами,меншими братами і т.д.
    На Заході маємо Польщу,що реально економічно повністю залежна від усіх навколо(хіба шо ми з білорусами до того непричетні),а культурно Шось не поспішають вони себе називати малонімцями,малоамериканцями і т.д.
    Ховатися ніхто не збирається,якраз навпаки...
    Гроші прийдуть...і німецькі,й американські,й будь-які...
    Навіть східноукраїнські,російські,польські...тільки у тому випадку,коли за ці гроші,вони будуть вимагати тільки дивідентів(у грошовому еквіваленті),а не визнання нашої належності до їхньої культури.....................   
     
  • 15:56 20.01.2004
    0 0
    пане Махновець

    Ваша опінія мені є дуже цікава протє погодитися з вами не можу. мої думки з приводу вашого посту нижче (сині рядки).

    >Відділитися (заховатися, втекти) – не є вирішенням проблеми.

    Мммм.... Навіщо ж так огульно? А як ви потрактуєте от такі скажімо просторово – часові комбінації? Невже ніяких проблем не вирішили?

     Північноамериканські колонії Англії – 1776
     Аргентина – 1810
     Греція – 1831
     Італія – 1849
     Сербія – 1878
     Чехословаччина – 1918
     Ірландія – 1919
     Естонія – 1991


    >“Гроші керують світом”. Гроші є на Сході України. Бо на Сході є >індустрія. В Галичині індустрії нема.

    Прошу дати визначення терміну “індустрія”.   Якщо окреслювати індустрію як скупчення великих неефективних екологічно шкідливих підприємств котрі є прибутковими тільки через

     Несплату податків (бо шеф обласної податкової своя людина або свої люди протягли пільги для галузі чи регіону у Раді (а радше і те і те))
     “кидання” партнерів і ведення бізнесу “па панятіям”
     “откат” по банківськх кредитах
     невчасну виплату жалюгідних зарплат (а куди ти подінешся із своїми робочими руками – завод у місті один а відкрити свій бізнес тобі не дасть рекет, податкова, санепідстанція, далі треба?)
     тупий демпінг за кордоном

    то такої індустрії в Галичині брак (ОК – може Калуш\ Надвірна).   Якщо розуміти під індустрією сукупність різних невеликих рентабельних підприємств в усіх галузях (туризм, шиття сорочок, пальт, виробництво жарівок, обробка сільгоспродукціЇ, будматеріали) які

     є конкурентноздатними зараз, або будуть завтра (коли влада поміняється)
     у стані нормально платити своїм працівникам

    то така індустрія в Галичині є.

    >Ви хочете відокремитись... Чому ви думаєте, що на зміну >східноукраїнському капіталу не прийде польський, німецький і т.д. >Та й той самий російський через офшори, бо Європі є куди вкидати >гроші – у ті ж самі Польщу, Чехію, Словаччину. Знову “коло руля” >будуть зовсім не галичани, якщо саме це вас турбує. Тільки >продадуть дешевше.

    Про капітал погоджуюся    Продадуть дешевше не погоджуюся. Продадуть дорожче. За нормальних (чи навіть напівнормальних як от у Румунії) правил гри на ринку капіталів ціна підприємства визначається не тим в яких партійних чи родинних зв”язках покупець є з начальником львівської обласної податкової а лише його нормою прибутковості.           

    >Інший фактор. Нещодавно потрапила на очі стаття... чиєсь >інтерв”ю... депутат якийсь... звиняйте, не пам”ятаю чия саме. >Цікава, хоч і не дуже приємна думка висловлена про депутатів із >Західної України на противагу східним. Сенс такий: східняк-депутат >намагається при можливості вилізти нагору, скинути конкурента, >стати “боссом”. В тому числі і брудними методами, звичайно. >Західняк-депутат же одразу шукає “під кого лягти”. Ну немає в нього >таких амбіцій. Про правдивість даної тези можна сперечатися. Але >зміст галицького сепаратизму, ви мене вибачте, звичайно – один в >один такий самий. Тільки й чуєш – прозахідна, проєвропейська >орієнтація. Яка завгодно, лише не проукраїнська.

    Ту статтю написав Кость Бондаренко.   Як на мене він там трохи передав куті меду – співробітництво з Ахметовим таки дається взнаки.   А як хтось примусить мене вибирати то дайте мені краще галицьке інтриганство – прошу донецький бандитизм залишити собі.

    >Нема ресурсів (і людських в тому числі і в першу чергу), щоб >лоббіювати інтереси регіону в Україні? Звідки ж вони візьмуться для >лоббіювання інтересів Галичини в Сеймі, наприклад? Звідки?

    Чому в Сеймі? Чому не в Брюселі? Про ресурси, то логіка така:

    Галицька незалежність -- демократично обрана влада -- краща економічна політика + менше економічного бандитизму + більш продуктивний розподіл ресурсів --- більш продуктивне використання ресурсів --- більше ресурсів .     



     
  • 15:59 20.01.2004
    0 0
    Шановний Янгол! Ну скільки можна! Скільки можна співати цих пісень про малоросів із Східної України, які запродалися москалям?
    "А ми тут на Заході такі всі славні козаченьки, що куди там..."

    Ніхто нікого на Сході не вважає "старшим братом". Це чомусь в Галичині вважають, що на Сході саме так вважають :-) Звиняйте за тавтологію. Малорос не гірше за малополяка. І не в назві і не в самоназві справа.

    Вважаю, що не варто і навіть шкідливо в Україні роздмухувати мовну проблему і робити з неї камінь спотикання.

    Знаєте, чому вам розказують про російську державну? Тому що ви, невідомо з яких причин вважаючи саме себе "найправдивішими" і "найукраїнськішими" називаєте східняків "малоросами", "запроданцями" і т.д. А нікому не приємно, коли його так називають. І нікому не хочеться визнавати (незалежно - правда це чи ні), що він чимось там поступився і комусь там продався. Нікому не приємно. Елементарна психологія. Якби вас називати польськими пахолками, що перейшли на польський суржик, щоб ви зробили? Так, оголосили би цей суржик державною мовою і послали би всіх під три чорти. Так чому ви вважаєте, що донеччани після ваших звинувачень мають всі заплакати у вишиті рушники і потягнутися до букварів і "Кобзарів"? Всі дорослі люди, і коли якийсь вуйко приходить і каже, "що ви тут всі "малороси", а я один - щирий українець", то природною реакцією будуть зовсім не аплодисменти. І У Львові так само, до речі. Не треба нікого "виховувати". Не треба чесати всіх під один гребінець.

    Ну це ж дитсадок - вважати лише себе найрозумнішим і найправильнішим.
    Вже пора зрозуміти, що в Україні - ну так вже сталось - реально функціонують дві мови. І воплями про чиюсь зраду чи про чиєсь малоросійство цієї ситуації не виправити. Ні за 10 років, ні за 50. Так, німецьку ніхто не назве "другою державною". Так хіба для вас секрет, що українська і російська - мови споріднені, дуже схожі? Та ще й функціонували паралельно?
    Хто Вам особисто забороняє спілкуватися українською? Всюди - в Тернополі, в Києві, в Донецьку? А от якщо ви самі соромитеся це робити в російськомовному оточенні, то, звиняйте, не дуже ви й українці. І всі оці приставки "мало-" і "молодший" пасують саме до вас.

    Вас так коробить, коли хтось каже про спільність української і російської культур? Так що тут зробиш, якщо воно дійсно так і є? Куди подінешся від Гоголя? Шевченка того ж самого? Гребінки? Ну як могла існувати зовсім окрема українська культура в Російській імперії? Та ще й враховуючи таку спорідненість мов! Як? Ну реально - як?
    І коли я кажу - так, українці зробили чималий внесок для розвитку загальноросійської культури - то хіба я перестаю від цього бути українцем? Хіба я втрачаю від цього ідентичність? Навіщо замикатися, ховатися, шукати якісь відмінності (де вони є і де їх нема)? Бо щирі українці, бач, чогось мають зоологічно ненавидіти москалів? І тому Гоголя читати виключно в українському перекладі?

    А ви чогось кажете - хай на нас їздять всі кому не ліньки, але мову не чіпають. То що ж ви хочете при такій постановці питання??!!
    Тому на нас (і на вас) і їздять зараз, що ми заховалися за широкими шароварами, за салом з горілкою, за писанками, за думами про славних козаченьків і сльозуємо за якісь культурні втрати. Шанувальники традицій. А тим часом різноманітні "слуги народу" напихають свої кишені. Кидаючи час від часу якийсь мідяк "на культуру". Вперед треба дивитися, панове, а не на 300 років назад. І закликати не до створення "садково-вишневої" України, що існувала хіба що у фольклорі, а до розвитку багатонаціональної реальної України.
     
  • 19:26 20.01.2004
    0 0
    +++ Пану Бучику


    Мммм.... Навіщо ж так огульно? А як ви потрактуєте от такі скажімо просторово – часові комбінації? Невже ніяких проблем не вирішили?

    +++ Можливо, то дійсно занадто огульно, але взагалі так. То я саме і хотів би знати, які ж проблеми ви надумали вирішити відділенням? Бо вирішувати “якісь” і вирішувати конкретні - то є різниця. А щодо списку... Як ви потрактуєте успіхи колишніх англійських чи французьких колоній в Африці й Азії?
    Незалежність в 19 ст, і незалежність в 21-у – то є дві великі різниці. То раніше досить було огородити територію і почепити прапорець. А зараз то все – фікція.

    Прошу дати визначення терміну “індустрія”.   Якщо окреслювати індустрію як скупчення великих неефективних екологічно шкідливих підприємств котрі є прибутковими тільки через
    то така індустрія в Галичині є.

    +++ Індустрія Сходу, яка б вона “неефективна” не була, годує в тому числі й Галичину. Металургія, важка промисловість, машинобудування дають країні валюту. Пальта і штани таких обсягів валюти не дадуть. “Па панятіям” чи ні, але індустрія Сходу нас годує. Невеликі рентабельні підприємства Галичини не нагодують. Невеликих і рентабельних трощать великі і рентабельні. Хоч я обома руками за такі невеликі й рентабельні. Але й тут Ви кажете – так буде завтра, чи післязавтра, чи колись. Це знову лише мрії. Може буде, а може й ні. І не треба з галицьких бізнесменів робити “янголів”. Чому Ви вважаєте, що в Галичині не стане откатів, кидання і т.п.? Галицькі ВУЗи – найбільш корумповані. То теж Ахметов?



    Про капітал погоджуюся    Продадуть дешевше не погоджуюся. Продадуть дорожче. За нормальних (чи навіть напівнормальних як от у Румунії) правил гри на ринку капіталів ціна підприємства визначається не тим в яких партійних чи родинних зв”язках покупець є з начальником львівської обласної податкової а лише його нормою прибутковості.

    +++ Це якщо підприємство прибуткове. Небагато українських підприємств можуть цим похвалитися. А в незалежній Галичині що – не буде податкової? Чи не буде начальника податкової?            

    Ту статтю написав Кость Бондаренко.   Як на мене він там трохи передав куті меду – співробітництво з Ахметовим таки дається взнаки.   А як хтось примусить мене вибирати то дайте мені краще галицьке інтриганство – прошу донецький бандитизм залишити собі.

    +++ Ну, там не інтриганство – там щось інше. Так ви його (інтриганство), власне, і вибрали. Ви його вибрали, от вас ті галицькі інтригани й продали. Ваші ж галицькі. Не Ахметови. І так само продадуть ще раз через те саме «галицьке інтриганство». Що ж ви хочете? Щоб люди стали «кращими, чеснішими, добрішими»? Так я теж не проти. Тільки де їх, таких чесних, узяти?


    Чому в Сеймі? Чому не в Брюселі?

    +++ А чому в Брюсселі, а не в Конгресі чи Бундестазі? Чому вас повинні взяти в Брюссель? За які такі заслуги? Вони Польщу з Чехією і Угорщиною ще перетравлюватимуть бозна-скільки. Бо їм іще Греція і Португалія відгикується. А на черзі Туреччина. Решта Балкан. Так там голодних ротів поменше буде. Але питання не в тому, де саме вам потрібні будуть ті ресурси, питання – звідки ці ресурси з*являться? З «галицького інтриганства», чи що?

    Про ресурси, то логіка така:

    Галицька незалежність -- демократично обрана влада -- краща економічна політика + менше економічного бандитизму + більш продуктивний розподіл ресурсів --- більш продуктивне використання ресурсів --- більше ресурсів .      

    +++ Кампанелла, “Місто Сонця”. Це загальні фрази “от у нас все буде краще, вище, сильніше”. До всіх тверджень у мене одне питання – чому Ви так думаєте? Чому ви вважаєте, що вибори будуть більш демократичні? Економічна політика – кращою? Економічного бандитизму – менше? Ну і т.д. Бо Вам так хотілось би? Так нам усім в 1991 так хотілося. І що з того?

     
  • 12:05 21.01.2004
    0 0
    Найправильнішими себе вважати-це не поважати інших...Мені так здається...
    З всією повагою,хочу дещо заперечити і запитати...
    По-перше...
    Культура народу полягає не в кількості письменників,що творили мовою цього народу,а кількістю людей,що поважають своє(і як це не прикро для декого,мову також)...До речі,про мову пропоную подискутувати у відповідній темі,щоб не загострювати і так нелегку розмову тут.ОК?
    По-друге...
    Чесно кажучи,я вже з нової хвилі галичан,і мені важко зрозуміти,чому Гоголь є українським?Відкриваємо будь-яке старе видавництво "Диканьки..."(спеціяльно в архівах копався)і читаємо слова від автора:
    "Действие рассказа происходит в одном из хуторов Малороссии..."
    По Гоголю виходить якраз,що він вважав себе малоросом,і якщо ставитися до людей,на кшталт,він народився на території України значить український письменник,то на мою думку,не зовсім правильно.
    Гоголь класний письменник,мені подобається майже все з того,що його я перечитав,дуже красиво пише,але перепрошую,він не є представником української культури.Бо за такою логікою,скажімо,якби Франко писав українською про українців,але народився,припустимо,в Берліні,то він,хоч сто разів бийся об стінку,був би німаком.
    Те,що за відсутності великої кількості яскравих особистостей в українській культурі,ми починаємо присвоювати тих людей,що аж ніяк не вважали себе,саме українцями(як окремий народ),а,вважали себе представником російської культури,то дурість(знову ж таки...як на мене)...
    По-друге...
    Про які широкі шаровари ви кажете галичанам
    Ви,напевно,щось наплутали...реально,на Галичині козаків ніколи не зустрічали хлібом і сіллю і не ставили в культ,бо мали інших історичних авторитетів,а козаки,знову ж таки,не є галицькими ідеалами...
    По-третє...
    Щось ви плутаєтесь в термінах...не присвоюйте галичанам термін малополяки,бо то,ну аж зовсім не відповідає дійсності...
    Доволі часто при згадуванні терміну "малороси",велика кількість людей намагається відповісти саме таким чином...
    Поляки завжди казали про те,що галицькі землі належать їм,але...вони ніколи не називали людей,що там мешкають малополяками...
    Поляки нас ніколи не поважали,але вони хоча б не заперечували існування українців,як нації.
    Ми в Сойм не ліземо...як не запихуйте...А от ЄЕП,що це по-вашому,поясніть мені нерозумному...
    Питання до вас,пане Махновцю...
    Якщо ви не з Галичини,то окресліть,будь-ласка,чого ви хотіли у 91-ому...
    І ще одне...
    Що дала "незалежність" Галичині?...     
     
  • 13:37 21.01.2004
    0 0
    Мені теж так здається, що вважати найправильнішими себе - то не поважати інших. І саме з цієї точки зору позиція сепаратистів мені видається вкрай непослідовною. Ось один з дописувачів спочатку пише, що був на Сході і там живуть чуйні і сердечні люди, а в наступному дописі називає їх “армією олігархів”. Плюс оці постійні кривляння з російської. Тобто, з одного боку критикують оте рагульство, а з іншого рагульство випирає.
    1.     Про мову мені вже набридло... Стільки понаписував про це раніше... Просто набридло вже. Коротко – ви поважаєте свої традиції, то нехай і інші поважають свої (які б вони не були). Про культуру – так щоб людям було ЩО поважати, в т.ч. і письменники повинні творити.
    2.     Я нормально реагую на слово “малорос” у гоголівському контексті. Ну що зробиш, коли він так називав свою Україну. Нашу Україну. Вірніше сказати “і так”, бо все ж “знаете ли вы украинскую ночь”. Ну, тоді Україну називали і Малоросією. І це зовсім не означає, що всі поголовно українці вважали себе “молодшими братами” чи “холуями”. Зараз, я тут погоджусь, це слово набуло зневажливого відтінку, воно вже віджило своє.
    3.     Чому я маю відмовлятися від Гоголя? Бо він писав російською? Так і Шевченко російською писав. Та й у Франка, якщо не помиляюсь, є твори польською? То що зробиш, якщо Україна знаходилась під різними імперіями? Чи бігати зараз і кричати Гоголю анафему? Я не сперечаюсь, можна розпочати відлік української культури і з 1991 року. Тільки навіщо це робити? Навіщо відмовлятися від цілих пластів? Чи не краще признатися собі, що так, українці творили і російською. Признатися, що інколи важко “поділити” того чи іншого письменника чи художника на “українського” чи “російського”. Що є значна частка спільних надбань (і це незалежно від чиїхось криків про москалів). Російська культура включала в себе (і не могла не включати) українську. То що тепер робити? Оголосити Гоголя зрадником? Звичайно, краще за всього було би запитати того ж Гоголя – ким він себе вважав. Я думаю, що малоросом. Але ж Малоросія – то частина України. То чому ж не вважати Гоголя українським? Я згоден, що було би набагато простіше, якби він писав лише українською, бив морди москалям, а ще краще – постраждав у боротьбі за незалежність від ненависних росіян... Але Україна дійсно має складну історію. І не варто цю історію спрощувати чи примітизувати до рівня: отой – щирий українець, а отой – не дуже.

    Про шаровари не сприймайте так буквально. Шанування традицій – то добре. Але, як кажуть – що занадто – то не здраво. Не можна ховатися від реальності в трьохсотлітніх “традиціях”. Час іде. Україна вже не та, що 300 років тому, і ніколи такою не буде. Міняється оточення, міняються люди. Тому в даному випадку – козаки чи опришки – без різниці.

    Щодо термінів малополяки і малороси. Це окрема тема, взагалі. Якщо Ви вживаєте термін “малороси” у його принизливому значення (а сьогодні цей термін має саме таке значення), то природною є відповідь про малополяків. Незалежно від того, що історично такого терміну не існувало. Хоч Мала Польща ніби є. Поляки дійсно не називали українців малополяками. Називали бидлом і ще по-різному. Ну ви самі кажете, що ніколи не поважали. А от москалі, які б вони не були, такої національної межі не проводили. Тому, може, Гоголь і не соромився слова “малорос”.
    Тому вам так і відповідають. Але ж ми домовились, начебто, що не вважатимемо себе “най-якимись там”?

    Щодо ЄЕП, то скажу так. Україна має співробітничати з усіма, з ким їй вигідно. І опиратися при цьому не на фольклор про москалів, а на реальні інтереси. Вигідно з москалями співпрацювати – будемо з ними, вигідно з поляками – будемо й з ними. Стане невигідно – відмовимось. Хто нас чекає в Європі? Нас уже неодноразово посилали подалі. То що тепер, поплачемо і повісимось? А от енергоносії подешевше нам би не завадили. І квоти для труб і металопрокату. І т.д. Бо це не дешеві воплі про патріотизм чи зраду. Це реальні робочі місця. Я не вважаю себе спеціалістом саме з питань ЄЕП. Але логіка, на мою думку, має бути саме такою.

    Я з Галичини. Тернопільська Теребовлянський. Я з Запоріжжя – Гуляйполе. Я з України.
    В 1991 я хотів бачити Україну потужною державою – такою, якою можна було б гордитись. І начхати, якою мовою говоритиме Донбас і чиїм письменником вважати Гоголя. Я не хотів, щоб Україна просилася до різних блоків, як останній жебрак. Я хотів, щоб Україну запрошували в ті блоки. Щоб Україна мала реальну вагу в світі. А реальна вага – це промисловість, територія, населення.

    Незалежність дала шанс довести, що ми не зграя байстрюків, а нація, яка може поступитися другорядними інтересами задля досягнення великої мети. А ми зараз ділимось (моя хата з одного краю, я твоя – з іншого). Як це не один раз вже було в нашій історії. І кожен раз після цього по нам топталися. Та нам, видно, все мало. От і думай тепер, чи нація ми, чи стадо закомплексованих на вишиванках і веснянках ублюдків.
     
  • 16:25 21.01.2004
    0 0
    п Махновець   

    Ви є вправний полеміст, тому мені з моїм хлопським розумом куди вже тягатися з Вашими емоційними аргументами!    
         
    Може спробуємо статистику подивитися? Єдине тільки побажання: я от зараз сидів, прів дві години - шукав в інтернеті інформацію і тулив її до купи тому прошу відповідати по суті, без емоцій. Тому прошу бити мене сухими цифрами! Прошу ковбасити мене статистичними зведеннями, п Махновець! Вимагаю дрючити мене звітами львівської ОДА і шкварити посиланнями на МВФ!
                         

    +++“Па панятіям” чи ні, але індустрія Сходу нас годує. Невеликі рентабельні підприємства Галичини не нагодують.

    "Ідустрія Сходу" нас "годує" в такий спосіб:

    - створює в Галичині купу НОВИХ робочих місць. Щасливий та вдячний, хоча й трохи зацофаний галицький люд стає до роботи. Безробіття зникає як суспільний феномен і його поодинокі прояви можна зустріти лише серед репатриантів з Канади та АвстраліЇ . Нє? Якщо це правда тоді прошу Вас навести приклади конкретних підприємств і конкретних робочих місць. Я таких не знаю.            

    - падає на Галичину золотим дощем бюджетних дотацій і субвенцій.
    А може ні?

    Звертаємось до першожерел:

    http://www.minfin.gov.ua/minfin/control/uk/archive/docview?typeId=29568&docs_stind=11 ' class='a_blue'>http://www.minfin.gov.ua/minfin/control/uk/archive/docview?typeId=29568&docs_stind=11

    Як ту мінфіновську тону інтернетової макулатури подати стисло то виходить таке:

    Регіони                    середній рівень субсидій          
                        2000 рік   2001 рік 2002 рік
                   
    Дніпропетровська     -2        60           36
    Донецька             11        62           37
    Запорізька             31        49        51
    В середньому на Сході     13        57           41
                   
    Івано-Франківська     157        236           241
    Львівська             126        176           184
    Тернопільська             168        248           266
    В середньому по Галичині150        220           230
                   
    "Чисті" субсидії ***     137        163           189
                   
    Середньозважений курс EUR 5.1        4.82           5.21

    (курс взятий з http://www.oanda.com/convert/fxhistory
                   
    "Чисті" субсидії в EUR по
    середньозваженому курсу      27         34            35

    http://www.minfin.gov.ua/minfin/control/uk/archive/docview?typeId=29568&docs_stind=11

    Погодьтеся, 35 євро на рік на одну галицьку душу то не така вже фантастична сума. Навіть якщо порівнювати із жалюгідною місячною зарплатою.   


    Країна            ВНП на особу (USD)** Оплата праці (USD/год)**
                   
    Франція                      26,810          17.37
    Польща                      10,450          2.91
    Словаччина             9,430          1.66
    Росія                      5,830          0.78
    Україна                      2,870          0.54
                   
                   
    ** станом на 2002, укладено з http://www.economist.com/research/backgrounders/                



    ДАЛІ БУДЕ
     
  • 20:04 21.01.2004
    0 0
    Приємно вражений. А скільки євро припадає на одну донецьку душу? Запорізьку? Сумську? Ви ж якщо порівнюєте, то порівнюйте з чимось. Бо так виходить, наче в тому анекдоті про три волосини. Чи Ви хочете переконати мене, що в Євросоюзі більші зарплати?
     
  • 00:55 22.01.2004
    0 0
    п. Бучику

    Я тут по свободі розібрався з цими цифрами.
    Ну що ж. Дрючити так дрючити. Шкварити так шкварити. Вашими ж цифрами. Вашою ж статистикою.

    Отже, 2000-й рік.
    Дніпропетровська субсидій не отримує взагалі.
    Галичина отримує вся.
    Причому середня по Галичині (150) більше ніж у 10 разів перевищує середню по Сходові (13).
    Максимальна в Галичині (в Тернопільській) у 5,4 разів перевищує максимальну по Сходові (Запорізька).
    Мінімальна по Галичині – плюс 126, мінімальна по Сходові – мінус 2.

    Рік 2001-й.
    В обох випадках збільшено субсидії.
    Причому середня по Сходові виросла на 44, середня по Галичині – на 70.
    Середня Галицька на 163, або в 3,9 разів перевищує середню по Сходові.
    Мінімальна Східна на 127 або в 3,6 разів менша за мінімальну Галицьку.
    Максимальна Галицька у 4 рази (або на 186) більша за максимальну Східну.

    Рік 2002-й.
    Субсидії (середні) для Сходу СКОРОТИЛИСЯ на 38% або на 16.
    Середні субсидії для Галичини ВИРОСЛИ на 4,5 відсотка або на 10. Тепер мінімальна Східна (36) у 5,1 разів менша за мінімальну Галицьку (184). Але навіть ця мінімальна Галицька (184) все одно у 3,6 разів більша за максимальну Східну (51).
    Максимальна ж галицька (266) більша максимальної східної (51) у 5,2 рази.

    СУМА субсидій Дніпропетровської області ЗА ТРИ РОКИ (94) все одно МЕНША за НАЙМЕНШУ ОДНОРІЧНУ серед Галицьких областей (126 Львівській у 2000-у році).
    СУМА субсидій Донецької області ЗА ТРИ РОКИ (110) все одно МЕНША за НАЙМЕНШУ ОДНОРІЧНУ серед Галицьких областей (126 Львівській у 2000-у році).
    СУМА субсидій Запорізької області ЗА ТРИ РОКИ (131) аж на 5 більша за НАЙМЕНШУ ОДНОРІЧНУ серед Галицьких областей (126 Львівській у 2000-у році).

    То хто кого годує, шановний?

    Вас ображає, що донецькі шахтарі, робітники, вчителі, лікарі... – не можуть Вам платити субсидій стільки, як платять у країнах-членах ЄС???!!!

    "Дощик", Вам, бачте, “не дуже золотий”???

    Вибачте тоді, що донецький лікар, який ледве зводить кінці з кінцями, може Вам дати лише стільки. Вибачте його, що це менше за суму, яку Вам міг би дати якийсь бюргер, що їздить “Мерседесом”.
    Ну то вибачте, зокрема, мене, що я з моєю українською зарплатою не можу Вас субсидувати на рівні німецьких безробітних.
    Вибачте мене, що я українець, а не німець.
    Вибачте мене, що Ви народилися в Галичині, а не в Баварії чи Саксонії.

    Що ж, Ви можете туди поїхати. Чи хоч попроситись. Усі разом чи кожен окремо. Може, зайвого цента хтось і кине у простягнуту руку.

    А ми залишимось в Україні. У мене, наприклад, іншої Батьківщини немає. Та й чомусь не треба мені іншої.

    Щось мені, панове галицькі сепаратисти, перехотілося з вами спілкуватись. Вибачайте, кому не відповів.

    "Далі не буде".
     
  • 10:51 22.01.2004
    0 0
    Вдячний Buchikу за те, що веде дискусію у продуктивному напрямку. Думав в цій темі вивчити як ставляться люди до того і реакція східняка Махновця мені сподобалася, те що далі не буде то добре. Бо "аргументи" його я зрозуимів і попробую дати відповідь на те що було далі.
    А Buchika прошу повторити лінк і трохи пояснити останню думку про субсидії, якщо маєте змогу.
     
  • 14:42 22.01.2004
    0 0
    П Махновець

    Вашу позицію розумію і поважаю, але погодитися з нею не можу.   Цифри там або ні я Вас все одне не переконатиму. Jedem seine...

    Alex'e

    Спробуйти оцей лінк
    http://www.minfin.gov.ua/minfin/control/uk/archive/doctypes

    там вся інформація в бюджетних огляда за 2001 та 2002 десь ближче до кінця.

    Моя думка в попередньому пості була така: так, східна Україна насправді спонсорує Галичину, але яка сума того спонсорства і яка в нього форма? Якщо східна Україна щорічно вкладає серйозну купу грошей в галицьку інфраструктуру (шляхи, університети, зв"язок)і в основні засоби державних і комунальних підприємств (прилади, комп"ютери, дорогу спеціальну техніку), іншими словами, вкладає гроші в галицьке майбутне, тоді сепаратизм не Є виправданий (я зараз розглядаю суто господарчу складову сепаратизму а не культурну, мовну чи історичну).   Якщо навпаки, сума щорічної допомоги є несуттевою і йде лише на поточні витрати (проїдається), то нафіг воно треба?

    У попередньому пості я навмисне вибрав області що є “чистими” донорами і порівняв сальдо їхніх місцевих бюджетів з сальдо галицьких місцевих бюджетів. Якщо подивитися на ті цифри уважно то виходить що східні області субсидіюють Галицькі фінанси десь та на тридцять з чимось євро на рік в перерахунку на одну особу (той факт що східні області на перший погляд теж “в мінусах” є просто оптичною іллюзією, бо Київ в них забирає 200 грн а потім віддає назад 50 грн – ідея така що 150грн ідуть в Галичину).   Якщо, із іншого боку подивитися на видаткові статті галицьких місцевих бюджетів то капітальних статей там майже нема, бо треба затикати дзюри в поточних витратах.

    Все таким чином зводиться до такого: чи є 36 євро на рік справедливою ціною за відмову від власної галицької економічної політики?   Чи може ситуація потроху покращується, інвестиції з решти України пливуть в Галичину потоком і Є близька перспектива доягнутися до середньоукраїнського рівня інвестицій, а там може і зарплат?   А як у сусідів?   Як скажімо цю проблему для себе вирішили словаки і литвини, також економічні втікачі – одни від Праги, інші від Москви?

    Тепер мої думки, по порядку:

     як на мій гаманець то 36 євро непогана сума, але за умови впровадження власної політики (податкової, інвестиційної, валютної), навіть такої як у Словаччині або в Литві. гадаю середній галичанин виграє в кілька разів більше (прошу дивитися статистику із зарбітньої плати в моєму попередньому пості). Зрозуміло, для власної економічноЇ політики потрібна незалежність.
     Тепер про те чи наздоганяє Галичина Схід по рівню інвестицій на одну особу:

    Інвестиції в основні засоби по регіонах України (грн \ особу)                         
                             
                     2000          2001          2003
                             
    Галичина         359           478           393
                             
    Донецька обл         595           762             695
                             
    Дніпропетровська об 628           780           678
                             
    Україна                 485           669           575
                             

    Таблиця скомпонована по матеріалах опублікованих тут http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2003/ibd/invo/invo_u/032003.htm

    Коментарії треба?

     Наостанок (з хуліганських мотивів) така статистика по допомозі ЄС кільком східноєвропейським країнам у 1998 (в тому році всі ті кріїни були ще просто асоційованими членами і було невідомо коли вони стануть справжніми членами Євросоюзу. Словаччина та Литва подібні до Галичини структурою господарки та розмірами а Болгарія до того ж і рівнем зубожіння населення)

    Країна         Населення     Допомога від ЄС         на особу
             тис чол     тис євро ***         євро
                   
    Болгарія     7,500      201,600              27
                   
    Литва          3,700      73,800                   20
                   
    Словаччина   5,300      91,680                   17

    Джерело: http://europa.eu.int/comm/enlargement/pas/phare/ar98/index_ar98.htm

    ***Прошу також взяти до уваги що сума річноЇ допомоги включає лише видатки по двох програмах (PHARE та ISPA, себто загальну поточну та сільгосподарську допомогу) і не включаЄ структурну допомогу та інвестиції в капітал.


    А що ви думаєте?
     
  • 15:24 23.01.2004
    0 0
    Багато тут вже списів поламано/погнуто/позасовувано їдне одному...
    Ось вам в тему, для роздумів:

    "22 січня виповнюється 85-річниця з дня проголошення "Акту Злуки", який нібито об'єднав дві частини України в "єдину", "соборну", "незалежну" державу.

    Насправді "Акт Злуки" було укладено та проголошено групою з п'яти приватних осіб від імені неіснуючої Української Народної Республіки та уповноваженими представниками легітимної Західноукраїнської Народної Республіки. Об'єднана УНР проіснувала 175 днів і розпалася внаслідок непримиренних протиріч між державним та політичним проводом її складових частин."

    Отож - 33 історичних факти про Злуку (аби не копіювати даю просто лінка)

    http://www2.pravda.com.ua/archive/2004/january/22/1.shtml
     
  • 02:54 25.01.2004
    0 0
    Запанувала важка мовчанка...
     
  • 04:25 25.01.2004
    0 0
    Ну раз ТА-А-АК просять, то прошу дуже:

    Ці факти такі.

    Перший. В практичній політичній площині питання про об'єднання етнічних українських земель в єдину національну державу постало лише у 1918 році. На міжнародному рівні інтенцію було легалізовано широковідомими тезами тодішнього президента США Вільсона, які увійшли до історії під назвою "14 пунктів".

    Вони, зокрема, санкціонували ліквідацію переможених Німецької та Австро-Угорської імперій та створення на їх теренах малих національних держав.

    Другий. Офіційне закінчення Першої світової війни 11 листопада 1918 року відкрило перед тодішнім українським керівником Гетьманом Скоропадським можливість реалізовувати принципово новий зовнішньополітичний курс, головне завдання якого формулювалося так: "визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців, а поки що – використовувати їх вплив і збройну допомогу для об'єднання всієї української території".

    Третій. 18 жовтня у Львові члени Української Парламентської репрезентації (тобто українці – члени обох палат імперського парламенту, а також галицького та буковинського сеймів) за участі проводу Греко-Католицької Церкви та представників всіх політичних партій, що діяли в краї, створили "конституанту українських земель Австро-Угорщини" – Українську Національну Раду у складі 56 осіб на чолі з Євгеном Петрушевичем.

    Програмна декларація УН Ради містила основні правові й соціально-економічні засади молодої держави. Серед них: політична та економічна рівність всіх громадян, рівність їх перед законом без огляду на національність, мову, конфесійну приналежність, рід, стан або стать.

    Декларувалося запровадження демократичного ладу на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорціонального виборчого права, а також право представництва нацменшин в уряді. Документ обіцяв "справедливу земельну реформу", інші демократичні соціально-економічні перетворення.

    Четвертий. Але не все з ухваленням тих рішень було однозначно. Слово – очевидцю, чільному діячеві галицької соціал-демократичної партії Антіну Чернецькому, який, зокрема, розповів про ключову тіньову роль, яку відіграв у процесі підготовки та ухвалення останнього документа його наддніпрянський однопартієць Володимир Винниченко.

    За словами Чернецького, учасники зустрічі гарячково обговорювали засадничі ідеї вищезгаданої декларації УН Ради. Більшість – всупереч позиції соціал-демократів – обстоювала ідею проголошення західноукраїнських земель коронним краєм в складі Австро-Угорщини.

    Зробити це дозволяв маніфест цісаря Карла від 16 жовтня, який перетворював Австрію на федерацію. Саме цю ідею 19 жовтня Петрушевич та представник народно-демократичної партії, авторитетний юрист Степан Баран запропонували учасникам зборів.

    Натомість соціал-демократ Микола Ганкевич запропонував принципово інший варіант – злуку з Наддніпрянською Україною, але не з режимом Скоропадського.

    Тимчасом "зчинився в залі крик і протести, – пригадував Чернецький. – Я прискочив до д-ра Петрушевича і скинув його з трибуни. Проти нас була більшість, яка нас просто закричала. Ми демонстративно вийшли зі зборів, а з нами й січові стрільці...".

    Інсургенти зібрали окремі збори, які вирішили заснувати Комітет злуки західноукраїнських земель з УНР (яка на цей час не існувала в природі).

    Негативне ставлення до справи негайної злуки українських західних земель з Наддніпрянщиною виправдовували тим, що в жовтні 1918 існував ще режим Скоропадського... та сам Винниченко порадив не проголошувати тоді злуки". За Чернецьким, Винниченко "за декілька днів перед своєю смертю" 1951 р. письмово підтвердив, що саме він "дав галичинам вказівки проголосити злуку з УНР", а не з буржуазно-ліберальною Українською Державою.

    П'ятий. Шлях до проголошення державної незалежності західноукраїнських земель об'єктивно відкрила заява держсекретаря США Лансінга, який сповістив Відень, що президент Вілсон визнав самостійність Чехії, Словаччини та Югославії, і тому віднині Австро-Угорщина не може трактуватися як державна цілість.

    Таке рішення дозволяло вирішувати питання державотворення на "національних окраїнах" Габсбурзької імперії легальними методами та мирним шляхом. Хоча на перешкоді українських домагань стояла польська політична візія, згідно з якою Західна Україна не могла існувати поза межами самостійної Речі Посполитої.

    28 жовтня у Кракові була утворена польська ліквідаційна Комісія, яка висунула претензії на володіння Галичиною. Про ці наміри 1 листопада був поінформований вищий австрійський керівник у Львові генерал Ламезан.

    Перебрати владу в місті мав князь Вітольд Чарторийський, який був призначений генеральним комісаром Галичини. Дізнавшись про це, українські діячі увечері 31 жовтня провели термінову нараду УН Ради та Військового Комітету.

    Нарада ухвалила рішення про висилку делегації під проводом Костя Левицького до намісника Галичини графа Гуйна. Оскільки останній не мав формального рішення про передачу влади УН Раді з Відня, він віддав наказ про запровадження надзвичайного стану на території краю.

    Майже одночасно з рішенням графа Гуйна керівник Військового комітету УН Ради Дмитро Вітовський підписав наказ про переобрання влади на місцях власними силами та наказ українським підрозділам, які дислокувалися в Чернівцях, виступити до Львова.

    Але основним чинником військової "перемоги" у Галичині став австрійський комендант військового округу, який, отримав, нарешті, наказ про демобілізацію всіх, крім українських, національних частин, які негайно оголосили про свій нейтралітет. Формальний протокол про передачу влади від австрійців до українців було підписано 1 листопада.

    Шостий. Створення Української Держави на галицько-буковинських землях було проголошено 20 жовтня, після урочистої Служби Божої у Катедрі Св. Юра.

    Сьомий. Проголошення злуки з неіснуючою ані юридично, ані фактично УНР відбулося 10 листопада ("а її оформлено і уточнено двобічними умовами й деклараціями" лише 22 січня 1919). Лише 13 листопада УН Рада ухвалила "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії", який конституював Західноукраїнську Народну Республіку як об'єкт та суб'єкт міжнародного права. Влада в ній належала всьому народу.

    Восьмий. Рішення про злуку з Україною Великою було визначене тяглістю та гостротою неподоланних етнокультурних, релігійних, політичних, економічних протиріч із Австрією, Німеччиною, Угорщиною, Румунією, Польщею.

    Державна злука з останньою в будь-якій формі, на думку тогочасних українських провідників, мала б катастрофічні наслідки для західноукраїнських земель. Українці Галичини й Буковини, яких налічувалося від 2 до 3 млн., на їх думку, були б неодмінно асимільовані поляками, чисельність яких сягала 22 млн.

    Дев'ятий. Одним із перших документів, ухвалених УН Радою, стала постанова про необхідність "поробити потрібні заходи для об'єднання всіх українських земель в одну державу".

    З відповідною місією до Києва було направлено посла – професора (Григорія?) Микитея, який мав вручити вірчі грамоти Гетьманові (що означало визнання його режиму з боку ЗУНР).

    1 листопада голова Військового Комітету та керівник збройного повстання у Львові Вiтовський надіслав до Києва вітальну телеграму: "Зайнятий українськими військами Львiв посилає поклiн Києву – столицi Соборної України". Адресатом був не формальний та фактичний голова Української Держави Скоропадський, а напівміфічний лівосоціалістичний, радикально опозиційний до його режиму УН Союз.

    Останній сповістив Львів, що злучення ЗУНР з Українською Державою "небажане" з огляду на можливе піднесення престижу режиму Гетьмана та його зміцнення.

    Десятий. Необхідність протистояти польській експансії покликала до життя і "об'єднавчу" місію авторитетних представників ЗУНР Льогіна Цегельського та Костя Левицького до Скоропадського. Головним пунктом на переговорах було питання про надання військової допомоги галичанам та буковинцям.

    Одинадцятий. 27 жовтня організована румунами в Чернівцях "національна рада" ухвалила "об'єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу". Протидіяти цьому Українська Держава Скоропадського не могла.

    3 листопада на масовій 10-тисячній українській маніфестації в Чернівцях уся повнота влади у краї була передана до УН Ради. 6 листопада на заклик її Крайового комітету озброєні загони солдатів, робітників і молоді оволоділи адміністративними установами, вокзалами, поштою й телеграфом у містах Чернівці, Сучава, Сторожинець і Кімполунг, багатьох селах. Президентом краю став Омелян Попович. 11 листопада румунські війська окупували всю Північну Буковину, яку було негайно включено до складу Румунії.

    Дванадцятий. 1-2 листопада цісарську владу було повалено в Ужгороді і Мукачевому, однак територія Закарпаття була окупована військами сусідніх державами.

    Тринадцятий. Після падіння Королівства Угорщини 8 листопада 1918 закарпатські українці утворили у Пряшеві "Руську Народну Раду", яка 19 листопада висунула вимоги: національного самовизначення, участі її представників на майбутній мировій конференції, недопущення розчленування української "національної території" сусідніми країнами. Будапешт погодився на існування автономного "Руського Краю" із власним законотворчим органом – "Руською Радою" та з кандидатурою призначеного губернатором краю Августина Штефана.

    Чотирнадцятий. Прагнучи відповідати зовнішньополітичним вимогам, які заперечували одна одну – виступити в ролі "збирача" всіх українських земель, з одного боку, і бути лояльним союзником до Німеччини та Австро-Угорщини, які привели його до влади, з другого – Скоропадський погодився "направити" Січових стрільців на кордон із Галичиною.

    Звідти стрільці нібито "самочинно" мали вирушити до Львова. Гетьман також пообіцяв делегації ЗУНР надати матеріальну й технічну допомогу: 10 млн. крон, 2 млн. доларів, два літаки, декілька панцерників, гаубичну батарею, велику кількість військового спорядження.

    П'ятнадцятий. Національно-соціалістичні опоненти Скоропадського, передовсім соціал-демократ Винниченко та соціаліст-революціонер Шаповал, відчайдушно противилися від'їзду Січових стрільців, оскільки це була фактично їх єдина надійна опора у боротьбі з Гетьманом.

    "Військова філософія" цих діячів полягала в тому, що Євген Коновалець не зможе втримати Львова, а вони самі не зможуть усунути Скоропадського від влади у Києві.

    Ідея "Київ важливіший за Львів", а отже – вiдмова надати допомогу повсталому Львову, визначила перебіг подальших подій. Шаповал і Винниченко вважали Скоропадського більшим ворогом України, ніж Леніна та Троцького. Врешті-решт, українці змушені були евакуювати Львів.

    Шістнадцятий. У цій ситуації Гетьман круто повернув кермо у зовнішніх відносинах. Він активізував відносини з тими, хто міг розглядатися як потенційний господар великоросійських територій.

    3 листопада на залізничній станції Скороходово (між Харковом та Полтавою) він зустрівся з керівником Дону генералом Петром Красновим. Генерали підписали фактично союзницьку угоду, яка юридично зафіксувала прагнення сторін "виступити в справі утворення Всеросійської, якої конечною метою буде утворення Великої Росії".

    Адже після революції у Німеччині єдиною силою, яка могла би теоретично гарантувати українську незалежність, була Антанта. Остання державної незалежностi України принципово не визнавала, оскільки була пов'язана союзницькою угодою з центральним урядом Росії, поваленим більшовиками.

    Підписання союзницької угоди із визнаним Антантою правонаступником поваленого центрального уряду Російської Республіки означало для української сторони спробу зберегти бодай частину суверенітету в конкретно-історичних політико-правових обставинах. Саме тому цей акт Гетьмана був політичним максимумом, якого можна було тоді досягти.

    Практична реалізація угоди Скоропадського – Краснова дозволила би, по-перше, політичне існування автономної Української держави у складі федеративної Росії, відновила би нормальні стосунки з країнами-переможцями в Першiй світовій війні, по-друге, і, нарешті, значно обмежила б катастрофічний вплив українських національних соціалістів на подальші події.

    Сімнадцятий. Тим часом радикальний соціалістичний Український Національний Союз у Києві провадив активну роботу по підготовці антигетьманського повстання. Лідери Союзу Винниченко та Шаповал одночасно провадили конспіративні переговори з представниками німецької окупаційної влади, Антанти та московськими більшовиками.

    При цьому переговори з останніми з метою отримати допомогу в боротьбі проти Гетьмана йшли паралельно із переговорами про вступ представників УНС до гетьманського уряду.

    Вісімнадцятий. Переговори з більшовиками вiв особисто Винниченко. В ході переговорів українських діячів із Християном Раковським та Дмитром Мануїльським було досягнуто угоди, яка передбачала визнання Радянською Росією самостійності, нейтралітету та демократичного устрою майбутньої УНР, встановлення торгових відносин між двома державами, а також дозвіл на діяльність українських комуністів за умов, "що цій партії не вільно захоплювати владу збройною рукою".

    З правової точки зору це була угода між представниками російської радянської держави та приватною особою. Винниченко не мав навіть офіційного уповноваження своєї партії. Встановлення під час цих переговорів форми політичного режиму в Україні групою приватних осіб, відкидало виключне i абсолютне право її громадян.

    Дев'ятнадцятий. Саме ця угода лягла в подальшому в основу угоди між московським радянським урядом та УНР. До неї було додано принциповий пункт про спільні дії проти Денікіна, Краснова, Антанти та Польщі, що відкривало для України принаймні два нових воєнних фронти – на пiвднi та на заходi.

    Двадцятий. Полiтика Москви та українських націонал-соціалістичних заколотникiв чітко координувалася. Гетьманські спецслужби встановили, що більшовики видали УН Союзові 50 млн. на агітаційну кампанію проти Гетьмана. До в'язниці потрапив радянський консул в Одесі Михайло Бек, зокрема тому, що підтримував тісні зв'язки із збройними більшовицькими загонами.

    Двадцять перший. Одночасно соціалісти запропонували Гетьманові політичний союз. Його умови: УНС, за яким реально стояло декілька десятків політичних авантюристів, готовий заплющити очі на "нелегітимність" гетьманського режиму.

    Натомість Гетьман висуває територіальні претензії до сусідніх держав або регіональних урядів de facto. Це означало би початок війни проти країн Антанти, а також з Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, регіональними урядами, які утворилися на великоросійських землях, та тими російськими силами, які виступали з центристських позицій (наприклад, з військовими частинами Денікіна, Юденича тощо).

    "Серед Національного союзу були справжні більшовики-українці, і від них першим був український письменник, талановитий та запального темпераменту агітатор В. К. Винниченко. С. В. Петлюра, хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти германської влади була рівносильна віддачі України під владу більшовиків, що і підтвердили блискуче події найближчих місяців", – таким є неспростовний висновок одного з найбільш авторитетних мемуаристів та дослідників доби Миколи Могилянського.

    Двадцять другий. 13 листопада о 20-й годині відбулося "конспіративне" засідання Президії УНС "разом із військовими". Присутні політичні, військові та громадські діячі: Панас Андрієвський, Винниченко, Дідушок, полковник Євген Коновалець Микола Кушнір, Андрій Макаренко, Олександр Макаренко, генерал Олександр Осецький, Стокоза, Микита Шаповал, Янко та "та кілька стрільців" (тобто від 11 до максимум 20 осіб, які представляли виключно самих себе. - Д.Я.).

    Представник Селянської Спілки Янко запропонував обрати до складу Директорії "погоджені раніш" кандидатури Винниченка, Петлюри та Шаповала. Директор департаменту залізниць Міністерства шляхів сполучення Макаренко, у відповідності з досягнутими "раніш" закулiсними угодами, підтримав цю пропозицію і запропонував прийняти її без обговорення.

    Шаповал, несподівано для всіх присутніх, виступив проти своєї кандидатури. Тоді Янко запропонував кандидатури Винниченка, Петлюри та Федіра Швеця з наданням їм права кооптувати до складу Директорії по одному представнику від "залізничників" та партії самостійників-соціалістів.

    Сам же Шаповал і запропонував кандидатури Макаренка та Андрієвського. Таким чином було утворено Директорію УНС у складі Винниченка (голова), Андрієвського, Макаренка, Петлюри та Швеця.

    Двадцять третій. 1 грудня 1918 уповноважена делегація УН Ради та четверо з п'яти членів Директорії підписали у Фастові "Передвступний договір" про злуку двох частин України в "одне державне тіло"), зміст якого було оприлюднено лише наприкінці грудня на з'їзді селянських спілок Київщини.

    Винниченко повідомив, що ЗУНР та УНР заявили про свої наміри: перша – "увійти з усією своєю територією і населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку"; УНР, зі свого боку – "прийняти всю територію і населення Західноукраїнської Народної Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку".

    Сторони взяли на себе зобов'язання здійснити "державну злуку можливо в найкоротшім часі, щоби... обі держави утворили справді неподільну державну одиницю".

    При цьому ЗУНР зберігала права "територіальної автономії, котрої межі означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними урядовими державними органами обох Республік. Лише після цього планувалося встановити умови об'єднання двох держав.

    Двадцять четвертий. З 15 грудня 1918, через місяць після добровільного зречення Скоропадського від влади, Директорія УНС чомусь стала називати себе "Директорією Української Народної Республіки".

    Двадцять п'ятий. 3 січня 1919 конституційний закон про об'єднання ЗУНР та УНР був схвалений УН Радою. Про це державний секретар ЗУНР Вітовський повідомив колегу – "головного Отамана Українського республіканського війська Петлюру".

    Двадцять шостий. 22 січня в Києві відкрився так званий "Трудовий Конгрес України" (який також називав себе "Конгрес Трудового Народу УНР"), на який нібито було обрано 593 делегати, в т.ч. 36 з Галичини.

    398 з 400 присутніх представників тільки робітників та селян (так звані "майнові класи" були попередньо навіть формально позбавлені Директорією УНС/УНР права "надіслати" своїх представників на Конгрес) ухвалили "Акт Злуки", який того ж дня було урочисто проголошено на Софійській площі в Києві.

    Двадцять сьомий. 28 січня, вірогідно, шляхом підняття рук делегати Конгресу ухвалили "Універсал Трудового Конгресу України", який впродовж декількох наступних місяців відіграв роль тимчасової конституції.

    Документ, проголосований "величезною більшістю голосів" (точне число їх невідоме. - Д.Я.), наділяв "вищою владою" Конгрес Трудового Народу УНР (а не всього народу, як це було у випадку ЗУНР), на час перерви його засідань – Директорії, виконавчу владу – Раді Народних Міністрів, яку повинна була призначити та сама Директорія, до складу якої було включено "представника од Наддніпрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України)".

    Ним став Петрушевич. Документ стверджував, що "Акт Злуки" було затверджено на Конгресі 24 січня (тобто через день після урочистого проголошення. - Д.Я.).

    Двадцять восьмий. Ані сам Конгрес, ані Директорія, ані Рада Народних Міністрів, ані будь-який їх орган або уповноважена особа ніде, ніколи і ні за яких обставин не визнавали правонаступництва від Української Народної Республіки доби Центральної Ради.

    Двадцять дев'ятий. 30 березня відбулася "нотифікація" (формальне оголошення) об'єднання офіційною делегацією "соборної" УНР послам усіх держав, акредитованих у Відні.

    Тридцятий. Обидві частини "злученої" УНР зберігали власні органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції. Громадяни УНР ставали громадянами ЗОУНР, останні – громадянами УНР. Влада київського уряду обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалася лише військова діяльність учасників угоди.

    Тридцять перший. 9 червня у Заліщиках, за умов воєнної поразки та державного розвалу ЗУНР (яку час від часу також офіційно називали "Західна область УНР"), чотири з восьми членів Президії Виділу УН Ради (колективного голови держави ЗУНР на той період) ухвалили "надати право виконувати всю військову й цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповноваженому Диктаторові Євгену Петрушевичу".

    Керівництво УНР кваліфікувало цю подію як "державний переворот у Галичині". Негайно після цього Диктатор подався до Відня – "офіційно повідомити про утворення Західноукраїнської Народної Республіки всім державним урядам та ув'язати контакт зі світом, зокрема, з антантськими державами".

    Тридцять другий. Новий лідер Директорії УНР Петлюра не визнавав диктаторських повноважень Петрушевича, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала такої посади. За деякими даними, 9 червня сам Петрушевич формально вийшов із складу Директорії і надалі брав участь у засіданнях не як її член, а як Диктатор ЗУНР/ЗОУНР.

    Директорія такого статусу Петрушевича не визнавала. 4 липня Петлюра оголосив про створення в складі уряду окремого міністерства у справах ЗОУНР, що означало заперечення її права на самостійне державне існування.

    Тридцять третій. 16 липня залишки галицької армії перейшли Збруч і з'єдналися з військами власне УНР. ЗУНР припинила своє існування de-facto.

    Петрушевич у супроводі найближчого оточення подався на територію Румунії, звідки виїхав до Відня. Тут він "зорганізував новий закордонний центр уже знову Західноукраїнської Народної Республіки, відкинувши назву "Західна Область Української Народної Республіки".

    Висновки:

    Перший. "Акт Злуки" було укладено та проголошено групою з п'яти приватних осіб від імені неіснуючої ані юридично, ані фактично Української Народної Республіки, з одного боку, та уповноваженими представниками легітимної Західноукраїнської Народної Республіки, із другого.

    Другий. Українська Народна Республіка була "легітимізована" Універсалом Трудового Конгресу України на четвертий/шостий день після урочистого проголошення об'єднання двох держав.

    Третій. Формально "об'єднана УНР" існувала 173/175 днів – з 22/24 січня до 16 липня 1919. Вона припинила своє існування внаслідок непримиренних політичних протиріч між державним та політичним проводом її складових частин – поміркованим буржуазно-демократичним (ЗУНР) та радикальним національно-соціалістичним (УНР).

    "Політично і соціально це були протилежності, – писав у зв'язку з цим прем'єр-міністр УНР соціал-демократ Ісаак Мазепа. – Галицький уряд був представником правої частини галицького суспільства. Ліва частина цього суспільства, що об'єднувала коло галицьких соціал-демократів та т. зв. Селянсько-Робітничого Союзу, стояла в гострій опозиції до цього уряду. Наддніпрянський уряд, навпаки, складався із соціалістів, а всі правіші угруповання ставилися до нього опозиційно".

    На рівні практичної політики, ситуація мала, зокрема, такий вигляд: керівництво ЗУНР вважало першочерговим завданням активізацію воєнної боротьби з Польщею, не заперечуючи і можливості укладання відповідної угоди з Денікіним. Петлюра ж наполягав на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками – навіть за рахунок Галичини; можливість досягнення у зв'язку з цим угоди з Денікіним рішуче відкидалася. Абощо.

    На цьому дивацтва українського державотворення доби 1917-1920 рр. аж ніяк не закінчилися. Хоча й не ними вони розпочиналися. Але це вже зовсім інші історії.
     

Волю Галичині!

Наші Друзі: Новини Львова