Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 23 липня 2018 року

Вірші про непрості стосунки :)

Переглядів: 193
Додано: 31.12.2017
Hi 0 Рекомендую 0 Коментарі: 8
  • 07:10 31.12.2017
    0 0
    Микола Стасюк

    Та Ви приснилися мені…
    Пардон , мадам! Ви усміхнулись?-
    У Вашім погляді вогні?
    Ви подаєте знак мені?
    Та чи ж помилок не позбулись?

    Дотепний жарт?-Так необачно!
    У Вас до всіх цей звабний хист?
    Ви не глузуєте ? Це лист?
    Ви так чаруєте? – Пробачте!

    Це натяк Ваш на сподівання?-
    А я надіюсь , що це так!
    Тоді у Вас хороший смак! –
    Чи ж , може, виклик для змагання?

    Бажали просто дорікнути,
    Що я байдужий до жінок?
    Щоб я зробив назустріч крок
    І в душу встиг Вам заглянути?

    Чи захоплюся до нестями?-
    Яка нечемність! Бо Ваш знак
    Не переймає аж ніяк –
    То тільки гра пуста між нами.

    Похизуватися хотіли
    Й торкнутись вродою думок?
    Повчальний дать мені урок?-
    Та Ви міцний горіх зустріли!

    Ви не кольнули серцевину
    Стрілою іскри чорних брів,
    В мені інкогніто чуттів
    Геть не черкнули й на хвилину.

    О, Вам радіти передчасно,
    Що ще приборкався один!
    Я швидко виб*ю клином клин!
    Гуд бай , мадам!-Хоч Ви й прекрасні.

    Про себе лячно якось лаюсь :
    -Не дочекаєтесь! О, ні!....
    Та Ви приснилися мені ,
    Тому й , страждаючи , я каюсь!

     
  • 07:10 31.12.2017
    0 0
     
  • 07:11 31.12.2017
    0 0
    Хто здатен додати інші українські вірші "у тему"?
     
  • 06:45 02 січня
    0 0
    Микола Стасюк

    Був я там , де витоки життя
    Був я раз , де витоки життя:
    Жалюгідне враження справляє
    Свічка та , що тихо догоряє,
    Щоби кануть в вічне небуття.

    Поруч з нею - свічка молода:
    Не жевріє ледь , а вся палає,
    Аж кипить енергія, і грає
    Хвиля в ній довкола золота.

    Тут же смерть , холодна і страшна,
    Все на мене поглядом кидає
    Та мінорним голосом питає:
    -Чи впізнав , де свічечка твоя?

    Звісно, знаю, ось вона – ота,
    Що печально стала догоряти…
    -Чи не хочеш,-каже,- поміняти
    Он на свічку ту , що золота?

    А з –за неї дивиться дитя –
    Голубі квітують в косах банти…
    Це ж згорять кохання і таланти,
    Щоб чуже подовжити життя!

    То ж, ні долі – віку, ні лиця
    Я в людей не хочу позичати –
    По дорогах буду мандрувати
    До того, що в вимірах, кінця.

    Що було – то буйно відцвіло…
    Головне – від часу не відстати
    Та завчасно все своє віддати
    Геть до грама світло і тепло!
     
  • 13:50 05 січня
    1 0
    Хорошие стихи)
     
  • 21:56 12 січня
    0 0
    Микола Стасюк

    = ЛЕГЕНДА ПРО ВІРНУ ЛЮБОВ =

    Кажуть:- Птах не має почуттів!
    Та даруйте, геть у це не вірю:
    Відчуваю приязнь і довіру
    До сестер молодших і братів.

    Як і ми , допитливі такі ж,
    Притаманні біль їм і страждання,
    І вони очікують кохання,
    Подолавши вирію рубіж.

    Появився сік лиш на корі,
    Лиш різьбою вкрилися верхів’я,
    Приступили дружно до гніздів’я
    Пара буслів в нашому дворі.

    Зарум’янить ранок ледь щоку,
    А вони вже порхають , як бджілки,
    Тулять – мостять : гілочка до гілки –
    Аж гніздо й з*явилось на даху.

    Хоч мені й запрошень не було,
    Щиро я радів за новосілля,
    Бачив пристрасть танців на весіллі
    Та малят , що стали на крило.

    Очевидцем щастя я їх став:
    Якось ранком, випрямивши ноги,
    В честь своєї, певен, перемоги
    Бусел довго дзьобом леготав.

    Чи то я , чи разом у блакить
    Ми здіймались стрімко на світанні…
    Є іскра в сімейному єднанні –
    Бо з плачів багаття не горить.

    Це для мене справжнє відкриття:
    У птахів є радощі й печалі.
    Відкривали Всесвіту скрижалі
    Таємниці в проявах життя.

    Літо зникло в золоті гаїв,
    Наче з мап історії толтеки…
    Відлітать здіймалися лелеки
    Над багряним вихором садів.

    Серця струн торкнувся терпкий щем,
    Як побачив, вийшовши у поле,
    Що лежав скривавлений і кволий
    Мій боцюн у травах під кущем.

    Мов тягар , сльозу його несу -
    Легко віру втратити Природи!
    Бракон’єр з жаги до насолоди
    Понівечив пострілом красу.

    На руках обачно, як маля,
    Помолившись Господу за нього,
    По грудках промерзлих ледь живого
    Ніс до хати птаха я здаля.

    Рани промивав в зимові дні,
    Годував з тарілки, як дитину,
    Хоч і знав, що барв аквамарину
    Повернуть немислимо мені.

    Веселивсь , бадьорився, зміцнів,
    Став ходити жваво по долівці,
    Цокотав і крізь вікно в домівці
    В срібну даль до милої летів.

    Виживав для чого він і жив?
    Щоб стрічать кохану в піднебессі,
    Щоб теплом у пам’яті воскресло
    Свято світла у країні див.

    В швидкоплинність поступу і днів
    Закрадався нишком , як свавілля,
    Спів весни якимось божевіллям
    У буянні свіжих кольорів.

    .........................
     
  • 21:57 12 січня
    0 0
    Як лелеці кинути докір
    За часи нелегкого чекання?
    Лиш почув знайоме клекотання,
    Стрімголов з кімнати вибіг в двір.

    Йшли якраз до шлюбу молоді:
    Забавлялась в танці з іншим другом
    Вчора вірна ще йому подруга
    На даху в родинному гнізді.

    Захитались крони яворів,
    Провалилось в темряву пів- неба…
    Смакувать з жорстокості чи ж треба
    Марнотратством вишуканих слів?

    Аж здалось , що й даром я живу:
    Як поглянув з розпачу на мене -
    Щось було у погляді шалене,
    Наче грім і блискавка в грозу.

    Зиркав нишком сам на оболонь,
    Погрузившись в думи з головою…
    Вмив зіниці срібною сльозою –
    Та й шугнув в розбурханий вогонь.

    Біль земний не зникне, наче сон –
    На нещасті щастя смутком скрапне,
    Бо любов – це тільки спільне кратне
    Двох сердець, що б’ються в унісон!

    Микола Стасюк
    = ЛЕГЕНДА ПРО ВІРНУ ЛЮБОВ =
     
  • 01:35 14 січня
    0 0
    = ДВІ СТИХІЇ =

    Я подих вітру – ти вітрило,
    Що полишає береги:
    Я вію стрімко навкруги,
    А ти приборкуєш цю силу.

    Чи , може, намір мій – химера,
    Яка штовхає в небуття?
    Даруєш світу ти життя,
    Бо повниш сонцем атмосферу!

    Сприймаю внутрішньо твій голос
    (На те дозрів у серці строк!):
    Віддав би царство за ковток
    Озону я , мов спраглий колос.

    Я камінець, а ти краплина,
    Відтак, упертої води:
    Вона зітре вряди – годи
    Міцну твердиню на перлини.

    Дощем і срібною росою
    Безплідний скропиш мій пісок –
    А це вже поступ, твердий крок,
    Щоб день наповнити красою.

    Впаде малесеньке насіння
    У благодатний грунт ріллі –
    Здіймуться паростки малі
    З любові спільної й терпіння.

    Сприймаю вислів цей буквально :
    Якщо земля ти – я вогонь,
    Котрий покликаний , либонь,
    Спалити сутність всю безжально.

    І все ж, я б полум*ю вклонився –
    Це витік світла та тепла,
    Які очистять путь від зла,
    Щоб сенс у русі відродився.

    Авжеж, карбуються імення
    В оздобі золота на плин…
    Та чи б сягнули ми вершин
    Без мого дихання й натхнення?

    Як промінь в небі й світлий сонях –
    Ми плюс і мінус почуття…
    Та , поєднавшись , в майбуття
    Несемо долю на долонях!

    М Стасюк (вісник "Чатує в століттях Чернеча гора")
     
Сьогодні:

Щоб лишити відгук авторизуйтесь: Ввійти Зареєструватися
 
 

Вірші про непрості стосунки :)

Наші Друзі: Новини Львова