Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 24 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Художня

Картопля, кішка і тітка Оксана

Переглядів: 5682
Додано: 08.03.2011 Додав: Ira Matsko  текстів: 21
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Із самісінького ранку баба Женя товклася по грядках, що вже стовбурчилися молодою зеленню попід вікнами старенької хатини. І хоча клята спина з ночі стала колом і не хотіла гнутися, мусіла йти полоти, бо позаростає бур’янами, тоді клопоту не обберешся… «Правду люди кажуть: як тицьнув, аби не здохло, то й вродить, аби бачив!» - колупало в голові. Бо таки правда, під самою грушею й до паркану, де допихала, що залишилося, - наче не з того відра саджено – картопля квола й якась аж затовчена в зав’язі…
Зайшла у хату, аж коли сонце почало припікати, бо таки не ті літа, щоби, на спеці порати... Руки змила й лице, захотілося хліба з кисляком (Оксана, Богу дякувати, свіженького принесла) глипнула за вікно та вклякла. «Такі славні хлопці! Один в один як Андрій малим… Диви, й машину котить так само – лівою рукою, кузовом пісок загрібає, як лопатою… Онуки… Двійко. Близнюки… Ото б хоч раз на руки взяти! А то ж по шість років мають, а бабу рідну - й не знають …».
До хлопців вийшов із веранди батько, видно, кудись із ними зібрався – чи то на рибу, чи машину мити… Гарний, високий, статечний чоловік, доглянутий. „Син! Богу дякувати, славно діти живуть, весело”. Баба взяла кварту з кисляком, окраєць хліба та й сіла на ослінчику спиною до вікна.

Скільки років минуло...
... коли дізналася, що матиме дитину, першою була думка – відмовитися, виправити помилку. Довго думала, мучилась. Адже дитина – без майбутнього. Батько – одружений чоловік і відколи почув про дитя, до неї вже не приходить. Отаким кохання виявилося! А яке ж було! Наче все ожило навкруги, звуки дивні чулися... музика... Попри її вроджену ваду - Євгенія від народження була глухонімою, світ різнобарв’ям засяяв.
Але нащо йому вона, та ще й із такою вадою. Покинув... як тільки дізнався про дитину... покинув... Та вона не тримала образи... Розуміла.
А що вона сама? Чи зможе виховати та поставити на ноги дитя, чи доведеться разом із ним тинятися поміж людей та просити на хліб.
Сама. Лише подруги по інтернату, особливо Марія – найближча, інколи зайдуть провідати в її старе напіврозвалене помешкання, що виділили на околиці міста.
Відповідь нагодилася сама. Євгенія дуже любила кошенят. Їх у домі завжди було не менше трьох. Якось увечері, взявши кішку на руки, притулила її до живота, і та почала так ніжно тертися, наче відчувала нове життя. Захищала людське дитя...
„Це ж я його захисток! Воно таке маленьке, довіряє мені, а я готова його зрадити! Віддати на глум живодерам! Щоби по клаптику видирали з мене! Мою кровиночку! Ні, я впораюся, не дам йому загинути. Он навіть кішка захищає”.
Ту ніч Євгенія проплакала. Подушка була мокрою від сліз, зате на душі й у серці –легкість від прийнятого правильного рішення.
Син народився здоровим та міцним. Коли вперше піднесли до грудей нагодувати – міцно вхопив. „Вольовий син виросте! Буду за ним, як за стіною... Он який! Як батько. Той теж так міцно обнімав, що аж дух перехоплювало... Це дитя тепер моє щастя”, – думала молода жінка. Назвала Андрійком, як хлопчика, з котрим вчилась у школі й котрому ніби подобалася. Називати іменем батька не хотіла.
Усе складалося наче добре. Синочок підріс. Почала бігати на роботу – в садок віддала. Жити ж за щось треба. Якось зводила кінці з кінцями. Андрійко ріс слухняним, розумним, жвавим хлопчиком.
Одного дня у дім завітала знайома по інтернату і повідала сумну історію про її подругу, ту саму Марію. У неї життя склалося схоже на її – Євгенії. Але сталася біда. Дізнавшись, що у Марії буде дитина, коханець силоміць відвіз жінку до знайомого лікаря, щоб та не народжувала. Марія дивом утекла, але відтоді у неї щось сталося зі сприйняттям навколишнього світу. Вона створила свій і втекла туди. Реальності для неї більше не було, підходив час народжувати, а вона неспроможна навіть себе доглянути.
Євгенія засмутилася. Доброю та щирою була подруга і не заслуговувала такої долі. Вони разом колись мріяли про щасливе життя, дітей, сім’ю. Жінка вирішила провідати подругу. Але та її навіть не впізнала. Це було страшно. А дитя має з’явитися через кілька тижнів. І Євгенія вирішила. Коли подруга народила дівчинку – пішла у пологовий будинок і, заповнивши всі документи, забрала дитину собі. Перешкод жодних не було. Матір визнали неспроможною виховувати та доглядати дитину, і її віддали б у дім „Малятко”. „Краще ж їй буде у сім’ї, хоч і не в рідній. Та й любити вона її буде, як свою. Все-таки ж дитина найкращої подруги!”.
А Марія через кілька місяців після пологів померла у психіатричній лікарні.
Вони почали жити втрьох. Але рідний син Євгенії чомусь відразу не сприйняв та не незлюбив маленьку дівчинку, яку вона назвала Оксанкою. Важко довелося жінці виховувати двох малят, та скільки радості було у домі! Оксана росла доброю дівчиною, допомагала названій матері, але мала важкий характер. Постійні бійки з хлопцями, погана поведінка у школі, скарги батьків... Євгенія все це пояснювала становищем дівчинки-приймачки, котрій „добрі сусіди” ще маленькій повідали, як вона потрапила у сім’ю. Євгенія ж розповісти нічого не могла. Намагалася любов’ю показати названій дочці, що вона їй - наче рідна. Любила дітей одинаково. Не робила різниці ні у чому.
Андрій був, навпаки, лагідний та слухняний. Матір завжди слухав і не ображав.

Діти підросли, закінчили школу. Вступили у вищі навчальні заклади. Андрій надумав одружитися. „Молодий ще, нерозумний”, – вважала мати, але дівчина так зачарувала хлопця, що не послухав нікого. Привів дружину Наталку до материної хати. Гарна була Наталка, навіть надто гарна. Яскрава та впевнена у собі.
Із Оксаною – добра та щира, все їй розповідала, ділилася секретами, наче подруга. Кішка, яка залишилася сама у хатині й була вже стара та сліпа і не йшла на руки ні до кого, крім Євгенії, раптом почала лагідно тертися біля ніг Наталки. Прийняла її.
А Оксана відтоді змінилася. Зовні все було наче добре, але коли залишалася сама у своїй кімнаті – ридала у подушку. Заздрість та ненависть до невістки чорною гадиною впивалися в серце. Ще змалечку звикла до названого брата і коли стала вже дівчиною, зрозуміла, що саме таким має бути її чоловік. Закохалася.
Подруг Андрія ніколи серйозно не сприймала „Нехай собі дружить, із ким хоче, все одно я йому найближча”. Але коли Андрій привів у дім дружину Наталку – наче зашморг накинули на шию Оксани і повільно здавлювали. Хотілося кричати, вити - до божевілля, до потьмарення розуму.

Якось, прийшовши додому пізно ввечері, Наталка, щаслива, побігла до Оксани ділитися секретами. Андрій ще не повернувся з роботи.
– Оксано, я щойно з таким чудовим хлопцем познайомилася! Він мене на каву запросив, – розстібаючи модне осіннє пальто, вигукнула Наталка.
Оксана оторопіла. „Як це? Вона ж – дружина її названого брата! І на каву з хлопцями? А що далі буде? Вона що, знущається? Я ж його сестра. Нехай названа, але ж виросли разом”. А вголос:
– Ой, та ти що? Розкажи. Як цікаво! Куди ви ходили?
– Та яке там ходили! Їздили. Ти що?! Ходити – то вчорашній день. От ти не сиділа б над книжками, а причепурилася б хоч трошки, бо що це в тебе на голові таке? – куйовдячи її неслухняні кучері, підсміхувалася Наталка. – Пішла б у місто, погуляла, з різними людьми поспілкувалася, хлопця знайшла...
– Та треба вже, треба, – підтакувала Оксана для підтримання розмови, а у самої в душі аж закипало. – Ну і що там далі?
– От ми в барі посиділи, пива випили, а потім містом каталися. Він такий цікавий, лікар-акушер, дітям на світ допомагає з’явитися! Може, й моїм колись допоможе. Лікар наче хороший... – засміялася невістка.
Оксана не стерпіла.
– Як ти могла! – і вийшла з кімнати.
– Чого ти? Я ж тобі як подрузі... Дурепа ти! – крикнула вслід Наталка.

Оксана довгенько мовчала про цю розмову. Кипіла злість у душі. Але мовчала. Лише матері пояснила все. Думала, мати втрутиться, й Андрій, нарешті, зрозуміє, з ким одружився, покине Наталку.
Мати мовчала. Не від байдужості. Просто не помітила закоханості Оксани у названого брата. Та й звикла вже до легких чвар між дітьми та Оксаниних ревнощів.

Але якось Оксана надто пізно прийшла з навчання, й Андрій накричав на неї. Дівчина кинула:
– Твоя дружина з іншими по місту роз’їжджає! Її виховуй, бо з рогами залишишся!
Андрієві наче мову відняло. Довго кліпав очима, а потім мовчки повернувсь і вийшов із кімнати. Чути було, що між подружжям відбувається серйозна розмова. Але, як зовсім не очікувала Оксана, помирились і навіть уважніше почали ставитись один до одного. Андрій тепер завжди заїжджав за дружиною на роботу. У театр почали ходити, у кіно.

Оксана наче заспокоїлася.
Незабаром Андрій поїхав у відрядження на тиждень. У хаті стало тихо та мирно. Дівчата розмовляли про навчання, часто сиділи за гарячим чаєм разом із мамою і старою кішкою, котра примощувалася на колінах у Наталки.
Того вечора також. Чай на кухні, мила розмова ні про що. До Оксани зайшов шкільний друг, який вчився з нею. Він давно був не байдужий до Оксани, лише вона його ніколи не розглядала, як можливого супутника життя. От і того вечора почала підколювати його. Але раптом помітила, що Олег, так звали друга, щиро сміється й часто поглядає у бік Наталки. І вона наче не проти цього. Щебече, заграє.
Гадина у серці прокинулась і боляче вкусила. „Ах ти ж краля! Думаєш, якщо така яскрава та весела, то всі будуть біля твоїх ніг? Уже й цього заманюєш у свої тенета?”. Але промовчала. Усміхалася й пила чай із усіма. А коли всі міцно поснули, Оксана взяла у сінях мішок із старої картоплі й зайшла до Наталчиної кімнати. Притиснула. Запахло гнилою бараболею. Наталка борсалася, відбивалася. „Не відпущу! Не варта ти Андрія! Усі звертають увагу лише на твої улесливі усмішки. А ти пуста! Лялька!”.
Наталчине бажання жити перемогло. Стиснувши Оксанині руки, жінка дивилась їй в очі.
– Скажеш комусь – я знайду, як це ще раз зробити, – тремтячи від хвилювання і збудження, прошипіла Оксана.
– Не скажу. Матері шкода твоєї, що таку гадюку пригріла, й Андрієві буде боляче. Геть із очей!

А незабаром Оксана дізналася, що Андрій узяв кредит у банку і купує будинок – сусідній із їхнім, новий та просторий, щойно збудований. Зі сестрою він не розмовляв. Жодного слова не вимовив відтоді, наче закляли чоловіка. Коли Оксана щось запитувала, проходив мимо мовчки, наче не чув її і не бачив.

Минув рік. Настала пора копання картоплі. Наталка була вже вагітна, і стара кішка не відходила від неї ні на крок.
Євгенія здогадувалася, чому діти не розмовляють, але нічого вдіяти не могла – син став наче зовсім чужий і лише прагнув якнайшвидше перебратись у нову хату. Тільки-но ремонтні роботи були завершені – подружжя переїхало.
Наталка кинула тоді, йдучи за Андрієм із дому:
– Не хочу вас у нашому домі бачити! Не заважайте нам жити!
Андрій, як вона сподівалася, опора Євгенії в старості, промовчав. Навіть не обняв матір.
Картоплю того року копали дві самотні жінки – глухоніма стара жінка та її названа дочка, яка присвятила себе тепер лише матері.
Євгенія з Оксаною залишилися самі. Відтоді син жодного разу не зайшов у рідний дім.

А навесні народились у Андрія і Наталки діти. Двійнята, хлопчики. Баба Женя понесла дарунки, хотіла хоч глянути на онучат. Узяти на руки, побавити. Двері були міцно зачинені. Годину стояла жінка під дверима і стукала, грюкала, а потім із розпачу вже й гупала – не відчинили.
Більше вона туди не йшла. Через вікно у кухні дивилася на хлоп’ят, які бавилися на сусідньому подвір’ї, і ковтала сльози.

Так минали роки. Одного осіннього дня Оксана знайшла стару кішку серед картоплиння на городній грядці - скарлючену й холодну. Мертву.
А баба Женя почала дедалі частіше хворіти, і дочка доглядала названу матір, як рідну. Наче віддавала старенькій ту шану за щасливе дитинство у сім’ї, яке вона їй подарувала. Оксана теж залишилася незаміжньою. У хаті запанували самотність, пустка. Без веселого сміху, без дітей, навіть без кішки. Хата осунулася на бік, ніби втомилася, життя з неї відходило.

У новому будинку навпроти – навпаки: галас, музика та сміх. Андрій із Наталкою відзначали річницю одруження. Бабу Женю й Оксану не запросили.

Якось, ідучи вулицею, баба Женя побачила своїх онуків, котрі гралися біля воріт. У серці затепліло.
– Стара пішла, дивись, – показували пальцями на жінку її онучата. Підсміхувалися. – Вона ще й глуха. Можна будь-що до неї говорити. Стара! Старезна! Баба-яга!
„Рідні мої, любі онучата!” – щеміло.
Та з мовчазних губ – ні звуку.

Картопля того року вродила лише на половині городу.


 
Наші Друзі: Новини Львова