Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 17 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Дитяча

Кошеня

Переглядів: 5354
Додано: 08.03.2011 Додав: Ira Matsko  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
<
1
>
Холодного осіннього ранку маленьке сіре кошеня висунуло голівку з-під старої порваної пачки, що валялась у місцевому парку. Оглянулося. Довкола не було нікого. Лише опале листя і безліч дерев. Тихенько нявкнуло, та ніхто не відгукнувася. Ще раз, і ще. Тиша. Ні братиків, ні сестер, ні рідної матусі ¬- кошеня було саме-самісіньке. Скільки тут пролежало, воно не пам’ятало. У маленькій голівці пропливали тільки приємні картинки. Згадало тепло материної шубки і смак молочка, яке воно, посапуючи та прицмокуючи, пило. Потім якісь руки, що забрали його з матір’ю, запхнули у пачку та понесли кудись. А тоді мати пішла, щоб принести якусь їжу, і зникла. Воно довго її чекало. Та коли вже чекати стало несила, і дуже захотілось їсти, кошеня вирішило вилізти з пачки. Від туги воно знову жалібно нявкнуло.
У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж узяти їжу? Всюди холод, мокрота, вітер. Аж ось якийсь приємний запах!
Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок, біля якого метушилися люди.
Це було невеличка кав’ярня. У ній засиджувалися здебільшого не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал, на якому готували страву, що мала найбільший попит у цьому закладі, – шашлики. І хоча вони були пересмажені та пересолені, охочих завжди виявлялося вдосталь. Біля мангала височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток і всякий інший непотріб. Сюди вабило всіх бездомних собак, котів, пацюків - та й що тільки там не водилося. Від купи сміття ширився сморід уперемішку зі запахом смаженого м’яса.
Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Його особливу увагу привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Пахла кісточка смачно. „Тепер вдасться втамувати голод.” Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив дорогу і так саданув кошеня лапою, що воно аж перекинулося.
- Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю. – блиснули злобою зелені очі.
Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатися зі здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару кістку, котру обглодали собаки та мухи й, посмоктавши її, там і заснуло.
Наступний день видався не кращим за цей. Кошеняті знову нічого не перепало. Великі собаки та кішки все, що було їстивне, відразу ж роздирали між собою. Всі вони були подряпані від щоденних сутичок за їжу. Але інакше вижити не вдавалося. Цей день кошеня також провело без рісочки в роті. Напитися вдалось з якоїсь брудної калюжі. А перекусити - окрайцем, що кинули хлопчаки, котрі пробігали парком. Увечері кошеня, блукаючи парком, знову надибало пачку, в якій його сюди принесли. Там і заснуло. Третього дня вилазити з пачки воно вже не могло і не хотіло.
Пройшло ще кілька днів.
Знову прокинувшись, кошеня відчуло, що у голівці у нього паморочиться, щось наче ввижається, трусить усього. Воно вже кілька днів нічого не їло і не пило. Враз мелькнула сіренька зі сміжками пухнаста шубка. Рідні риси.
- Мамо! Мамо, це ти?
То було лише марення. Але саме воно пробудило його й наче додало сили, щоби боротися за життя. Ні, я не залишуся тут! Вони всі такі злі! Навіть кісточки не дадуть. То ж і я таким буду!
Кошеня знову побрело знайомою стежиною. Та це було вже не те кошеня, котре з добром і надією вперше йшло шукати їжу. Тепер це стало страшне, худюще, з липким настовбурченим, наче колючки, хутром створіння, яке на всіх дивилося хворобливо-голодними очима. Кошеня підійшло до смітника. З маленьких груденят вирвалося не нявкання, а страшний хриплий рик. Маленьке сердечко стиснулося і боліло. Очі налилися кров’ю, спина вигнулася а шерсть настовбурчилася. Кошеня випустило кігті і ще раз загарчало. Уся звірина на смітнику оглянулася на нього і принишкла. Кошеня, мов у тумані, підійшло до найбільшого шматка м’яса і вгризлось у нього зубами. Заважати не посмів ніхто. Усім було лячно. Маленьке кошеня зайняло рівне з усіма місце на смітнику.
Тепер воно вже не боялося нікого. За ласий шматок їжі могло перегризти горло навіть найстарішому чорному котові. Щодня, вилазячи зі старої пачки, що стала помешканням кошеняти, воно, настовбурчувало шерсть, випускало кігті, виставляло гострі зуби, набуваючи схожості з дикою кішкою. Його на смітнику так і прозвали „Тигреня”.
Але, повертаючись увечері додому, воно ставало знову маленьким та безпорадним. Засинаючи, жалібно нявкотіло, сумуючи за мамою і її ласкою. Воно зрозуміло, що вижити зможе, лише показуючи гострі зуби та кігті. Собою кошеня могло залишатися тільки на самоті.
Так минула холодна зима і почалася весна. Сніг розтанув. Пробудилася перша травичка. Кошеня вже вжилось у свою роль „тигреняти”, і йому дедалі важче було скинути цю маску, залишаючись наодинці. Сьогодні навіть образило маленьке собача, котре, як і воно колись, приблукало на їхній смітник. Але тепер кошеня було головним на смітнику і не мало права когось жаліти. На душі було важко та гидко. Воно раніше, ніж звичайно, повернулось у свою домівку і тихо плакало.
Раптом кошеня почуло якісь кроки. Виглянуло. Стежиною йшла маленька дівчинка і щось наспівувала. Вона була така гарна й мила, що кошеня забуло про безпеку. А може, й не захотіло втікати? Навпаки, вилізло з-під пачки і дивилося на дівчинку. Вона помітила кошеня.
- Ой, яке ти гарне! – вигукнула мала. – Ти чиє?
Кошеня завмерло. Притиснулося спинкою до пачки і не ворухнулось. „Утікати?” Та в її голосі незнайомки забриніли такі добрі нотки, що кошеняті раптом дуже захотілось, щоби ця дівчинка погладила його. Було дуже страшно, але це бажання виявилося сильнішим. І коли дівчинка нахилилася та простягнула руку, кошеня лише ще більше напружилось. Але не втекло. Дівчинка ніжно гладила маленьке тільце, яке ще ніколи не знало ласки. А кошеня, приймаючи це тепло і добро від дівчинки, заспокоїлось і солодко муркотіло.
- Ходи зі мною, я тебе зігрію, – сказала дівчинка і взяла кошеня на руки. Пригорнула до себе. – Не бійся, маленьке. Я любитиму тебе і ніколи тебе не покину. – тепла маленька рука ніжно гладила його шубку.
Кошеня вже не боялося. Воно було щасливе. Зуміло перебороти себе та довіритися цій маленькій дівчинці. Більше не бажало бути злим та жорстоким „тигреням”. Воно хотіло лише цих теплих рук і з великої вдячності легенько тернулося носиком до щоки дівчинки.

Жовтень 2007р.

 
Наші Друзі: Новини Львова