Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 грудня 2019 року

Література :: Біографії

Олександр Гусь

Переглядів: 1898
Додано: Додав: alexx  
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Тексти Автора

Для чого ми

 

Ішов дощ. Низькі сірі хмари понад самим лісом затуляли собою бліде сонце. Напівморок і від дощу і від високого старого лісу помітно знижував видимість. Для них це було добре. Мокра трава виправляється, сліди губляться а за якихось двісті метрів вже важко буде роздивитись як слід людську постать. Микола в чорному затертому піджаці і сірому крислатому капелюсі йшов першим, одна рука в кишені, інша притримує недбало перекинутий через плече німецький шмайсер. За ним слід у слід йшли Семенович і малий Карпо. Семенович втомився, проте, знаючи скільки сьогодні їм ще доведеться пройти, намагався перемогти втому від дводенної мандрівки і виглядати бадьорим. Малий Карпо, п’ятнадцятирічний юнак, зсутулившись від пронизливого вітру дріботів поряд. Трофейні чоботи були на кілька розмірів більшими і мабуть йти йому було незручно. Замикав цю невелику групу Балим. Він був найстаршим за віком за всіх, йшов завжди не поспіхом і увесь час озирався навколо. Бувало так що Балим відставав на кількасот метрів, а потім знову наздоганяв.

Вони всі йшли мовчки, не перемовлялись. Тільки чутно було як дощові краплі б’ють переспілу траву та стогнуть дерева коли їх могутні стовбури колихає вітер. Коли нарешті вийшли на галявину, дощ почав потроху вщухати. Микола махнув рукою і всі спинились. Семенович присів на сухий пеньок обабіч стежки – ноги боліли вже аж надто сильно. Карпо притулився спиною до сосни і блаженно закрив очі. «Шкода його – подумав Семенович – Ще зовсім дитина,  стріляти навчиться раніше чим писати». Вони ще сиділи, коли їх наздогнав Балим. Старий непоспіхом зняв з плеча гвинтівку і так само непоспіхом запалив власноруч скручену цигарку.

-          Шо там Микола?

-          Щось побачив, може якихось людей. – Семенович не любив Миколу. Той чудово ходив лісом, знав кілька мов, умів обходити засідки, словом був гарним бійцем, але щось у нього було від хижака.  

Вони почули високий пронизливий свист, дуже схожий на голос ранньої лісової пташки. Це означало що можна вже йти. Карпо знову накинув на свої худі плечі торбу, Семенович підвівся з пенька і обтрусив штани. Сухо, без жодного слова вони поволі рушили далі. Вони вже давно навчились обходитись без зайвих слів. Та й що таке ті слова? Колись, дасть Бог, наступить мир, оттоді можна буде й поговорити. Семенович дістав з кишені окраєць хліба, який давно вже став сухарем, переломив його навпіл – посипались крихти прямо під ноги. Подумки вилаявшись, Семенович вкинув один шматок до рота, а інший подав Карпові. Той взяв, надкусив.

Вони й далі йшли мовчки, зрідка спинялись, втомлено сідали перепочити на кілька хвилин і рушали далі. Дощ ущух. Хоч ще було не пізно, але усім здавалось що незабаром настануть сутінки. Години через півтори Микола знову махнув рукою і вони спинились.

-          Семеновичу, там унизу хутір, а окрай нього хатина – може переночуємо. Я колись там спинявся, це безпечно.

-          Чия та хата?

-          Бабця живе там, діда комісари забрали, а син  десь на фронті. Та може й немає його вже.  

-           Добре, ви з Карпом йдіть а ми з Балимом обійдемо навколо. Якщо шось не те – відходимо до Гори. Чекаємо одну добу і все.

Семенович поклав руку Карпові на голову. Шкода буде його якщо щось з ним станеться, малий, йому б ще пожити. Микола з малим почали спускатись до хатини. Семенович розгледівся і став чекати на Балима. Старий невдовзі з’явився як завжди тримаючи в зубах цигарку.

-           Привал, командире? Вперед пішов Микола? Треба було мені йти, а то він тільки шо, відразу своїм шмайсером. Малого шкода.

Вони обійшли оселю з усіх сторін і ніде не помітили слідів, що бува залишають солдатські чоботи по копаному.  Звичайно це нічого не означає, але все таки спокійніше буде на душі. В сараї було трохи курей, в кутку лежала кіпа сіна. Дивно – корови немає, а сіно є. Семенович уже звик до несподіванок, тому краще якщо він буде розуміти все. Взяв вила і кілька разів з різних сторін проколов ними кіпу. Балим піднявся старенькою драбиною на горище комори.

-          Нема нічого. Все чисто. Якщо вирішиш заночувати, мені краще тут. Я вже кілька років мрію про сіно, та й малого краще сюди. Якщо шось не те – я йому дошку он відірву і хай собі біжить – рано йому ще помирати.

Балим завжди говорив що хотів. Якби це сказав хто інший, Семенович мусив би якось реагувати, хоч зараз і був на всі сто згодний зі старим.

-   Пішли в хату. Потім поговоримо.

Вони зайшли в сіни, перехрестились на маленький образ прибитий до одвірок у хату, а вже потім, з порогу, вклонились господині.

-    Доброго вечора, добро жінко.

   В хатині, переділеній грубою навпіл було бідно. Кидалось в очі зубожіння. Образи з лампадкою попід стелею в одному з кутків, висока піч під саму стелю, олійний каганець горів на дубовому столі під стіною. Маленька згорблена бабуся закутана в сіру хустину з підперезаним попереком розгублено дивилась то на Миколу, що нишпорив по закутках то на них з Балимом. Малий стояв з торбою посеред хати – з його одягу тонкими цівками стікала вода на підлогу. 

-    Доброго, синочки, заходьте. – старенька відступила на кілька кроків вглиб, - В таку негоду ходите. Он дитя зовсім промок, хоч би не захворів.

-    Ну що, Семеновичу, переночуємо тут? - Микола виглянув з-за печі, мабуть перевіряв там. Він не розлучався зі своїм автоматом ніколи.

-    Якщо господиня не вижене земляків на дощ... – Семенович глянув на бабцю. Вона очевидно боялась Миколу з його автоматом.

-    Що ви, діти мої. Проходьте.

Семенович кивнув Миколі:

-    Ти будеш чергувати першим. Потім змінимось.

Микола вийшов не кажучи ні слова. Всі були надто втомлені щоб щось казати і сперечатись. Перший то перший. Балим витягнув з Карпової торби шмат жовтого засоленого сала, окраєць хліба, що вже починав черснути і кілька цибулин. Руками переломив на кілька рівних шматків хліб, порізав сало і цибулю сточеним складним німецьким ножем. Трохи з усього що було передав малому, все інше розіслав на хустині посеред столу. Семенович дивився байдуже на харчі. Їсти хотілося постійно, але за кілька останніх років він навчився стримувати себе. Карпо з жадністю відкусив сала і пережовував з цибулею не зводячи очей з решти їжі.

-    Роздягнись, може хоч трохи висушиш штани на печі. – Семенович сказав Карпові хоч і сам був не від того щоб полізти на теплу піч після зливи.

-    Я йому зараз кулешику свіжого, сьогодні вранці зварила. – старенька задріботіла в сіни.

-    Чого мовчиш як сич? Подякуй. – Балим не сердито кинув  малому.

-    Дякую...

-    Командире, як повернемось, напишеш листа, а як піду до Львова, то вкину. Погано йому буде жити самому навіть коли оце все скінчиться. Може якась рідня знайдеться.

-    Я з вами залишусь.

-    Помовч... Командире, воно може й не моє діло, але воювати треба старим. Куди ж його оце з нами послали?

Семенович нічого йому не відповідав. А що казати? «Як повернемось..», «напишеш, а я віднесу». Щоб говорити так, треба спочатку повернутись. Та й ніхто просто так малого з загону не відпустить. Та й куди відпускати? Щоб пропав десь з голоду? Семенович розправив закляклі ноги. З насолодою розправив їх. Балим зтер долонею крихти хліба, вкинув до рота.

-    Йдіть поміняйте Миколу, хай поїсть.

-    Командире, я вже піду мабуть прямо в комору. Мені старому зовсім не хочеться грітись тут з вами коло печі.

-    Добре. Виходимо рано вранці, як тільки розвидніє.

-    Мені малого потім, як погріється, пришліть.

-    Я знаю що мені робити, - Семенович надто втомився, щоб сперечатись зі старим. Хай краще вже йде. Розбалакався.

Балим вийшов, прихопивши з собою гвинтівку. Старенька увесь цей час сиділа в кутку і зиркала то на одного то не другого. По тому як вона себе вела, Семенович зрозумів, що іноді до неї заходять гості такі як вони. Вона не здивувалась побачивши їх, не злякалась. Може тому що знає Миколу – він же казав що ночував тут. Ця хатина не була йому відома раніше, вона не була нанесена на жодну з карт. Може так буть, що старенька завтра, як тільки вони підуть, піде до сільради і все розкаже. Семенович продовжував сидіти, думати і дивитись у вікно, за яким вже зовсім звечоріло. Нелегко відчувати себе потім винним за все, якщо їх тут накриють комісари. Якби не Миколин шмайсер і не гвинтівка у Балима, вони могли б запросто видати себе за простих подорожніх, що йдуть собі до місця роботи. Микола міг би стати вчителем німецької, він, Семенович, маючи в кишені партійний квиток, директором якоїсь сільської школи. А він колись і був директором сільської школи в своїх Ясногірцях. Це ще до війни. Так давно було що й не віриться що це справді було з ним.

Микола доїв свою пайку сала з хлібом, обтрусився.

-          Бабо, як кому придумаєте що казати, то знайте – хату підпалити я встигну завжди.

Запала мовчанка. Семенович уже давно звик до таких слів від своїх людей.

-          Хіба ж я ...

-          Все. Я комісарів нюхом чую – мене не обдурите.

-          Миколо, ляжеш спати у сінях, старий буде в коморі. Як тільки почне розвидняти – відразу виходимо. Іще... двері зачинеш бруском і нікого з хати не випускай до самого ранку. – Семенович скомандував як і завжди це робив. Балим не проспить, але про всяк випадок хай Микола спить в сінях.

Старенька знічено сиділа в своєму кутку під образами. Вона тільки зараз здається злякалась по справжньому. Приреченим і водночас жалісним поглядом вона дивилась на Миколу, на того, хто запросто може підпалити її хату. Семенович підійшов до печі – Карпо міцно спав. Він не став його будити. Молодий ще – йому одне на умі: як поїсти побільше та поспати подовше. Звичайно що безпечніше б було відправити його до Балима в комору, та будити хлопця Семенович не наважився. Микола вийшов у сіни і було чутно ще кілька хвилин, як він там зачиняв двері та мостився спати. Старенька не поспішаючи і щось приказуючи про себе пішла до лежанки що по ту сторону груби. Семенович підсів на лаву, що стояла коло вікна. Дивно: ще кілька годин тому періщив он який дощ, а зараз жодної хмарини – можна астрономію вивчати. Він загасив каганець і став розшукувати поглядом знайомі зірки. Тут, в Карпатах, як слід вивчати астрономію важко – заважають гори. В Ясногірцях, серед полтавських полів, як тільки заходило сонце, вони ще хлопчаками дивились над обрій. Рожева заграва, поступово перетворювалась на червоне сяйво на пів неба. Їм, малим, здавалось що десь там далеко пожежа. Вони стояли серед бур`яну, дивились показуючи один одному пальцями. Хтось першим починав називати зірки, починали сперечатись, щось доводити один одному, ділитись знаннями одержаними від батька або діда. Потім згодом, в університеті, він зрозумів, що багато з того, про що вони тоді сперечались, було невірним, проте полюбив астрономію він саме тоді: серед друзів пізніми літніми вечорами стоячи босими ногами на колючій стерні. Зараз Семенович роздивлявся нічне небо з роздратуванням. Усе те, про що він колись мріяв збулось. Збулось... Збулось на короткий час. Його діти називали Володимиром Семеновичем, хоч йому й було ледве за тридцять.  Здається що довше крапля летить з неба до землі аніж він вчителював у Ясногірцях. Прикро те, що навіть уявити важко коли   скінчиться оце злиденне життя з автоматом через плече,  в мокрому одязі, з несвіжими сухарями в кишені. Спочатку німці, потім ... після голоду, 37-го і університету уже важко було жити по-старому або вдавати що віриш у щось. На якийсь час зникла байдужість і здалось, що все у власних руках, варто тільки підвестись і взяти в руки зброю, і все буде як має бути.

 Це зараз він розуміє що вони рухаються по колу. Вони рухаються по колу з великим радіусом: не розуміючи де вони зараз і не знаючи скільки вже разів проїхали ту зупинку, на якій можна було зійти. Спочатку вірили у свої сили, потім сподівались, що мають мудрість їхні командири, знають мету і знають щось таке, що їм усім допоможе. З’явилось багато молодих людей таких як Микола. Вони уже не думають що буде через п’ять років або через десять. Для них головне спалити цю хату, якщо їм щось покажеться. А через  десять років хто залишиться живий у цьому пеклі, будуть уже поза грою, і вся праця ляже на плечі таких як Карпо. Він малим запам’ятає скільки всього з цього життя, що потім до самої старості мабуть буде розповідати онукам про те як воював. А зараз спить як ведмідь в барлозі, тільки носом шмирга.

Старий австрійський годинник показував половину першої ночі, коли нарешті Семенович відчув, сидячи на лаві, що засинає. Він ніколи не виставляв вартових в тих місцях де спинявся на ніч. Це не тому що був забобонним – Семенович чудово знав, що з людини, яка сорок чи п’ятдесят годин без перепочинку працювала, мало толку. Вони всі троє змучені і навряд чи міцно спатимуть. Кожен по кілька годин крутитиметься з боку на бік поки примусить себе хоч трохи задрімати. А як тільки задрімає – відразу схопиться і рукою шукатиме зброю коло себе. Вартовий коло будинку – то тільки від сільських дітлахів. Досвідчене око відразу все зрозуміє: хто і чого тут вартує. Минулого місяця каральний загін НКВД прочісував ранком село Вечірниця, вартовий виставлений Минчуком все вчасно помітив і доповів командиру, вирішили відступити. Ось тут вони й допустилися помилки – їх помітили, коли раптом почали гавкати собаки з чийогось двору. Увесь загін, а це двадцять два бійця, був оточений і знищений разом з командиром. Пів села  згоріло під час бою. Тому Семенович на свій страх і ризик ніколи вартових не виставляв. Він зняв солдатські чоботи, позакидав ноги на ослін, підмостив змотану фуфайку під голову і закрив очі. Треба хоч трохи відпочити. Через кілька годин почне вже сіріти. Вже впадаючи в дрімотінь, Семенович подумав, що все таки треба написати листа і хай Балим вкине в скриньку як піде до Львова. Відпустять чи не відпустять вони малого – то вже діло інше, але рідню йому знайти треба.

... Семенович відкрив очі і роздивився навкруг себе. Морок вже потроху починав розсіюватись першими променями осіннього сонця. Він глибоко вдихнув, виглянув у вікно. Все було тихо. Він прокинувся від якогось звуку, чи може так тільки йому здалося. Семенович зняв ноги з лави, взувся в чоботи, що стояли коло печі. Ні, він таки щось почув. Може це тріснула гілка в лісі, може рипнули двері в сусідській хаті. Було тихо. Він дивився у вікно, заспокоюючи  себе. Якби були якісь неприємності, то все б було по іншому. Оце й увесь сон. Більше він не закриє очей. Коло комори від яблуні відділилась чиясь тінь і припала до землі за кілька метрів. Семенович оторопіло дивився у вікно. Він знав що це означає.  Пальцями правиці намацав в кишені штанів Вальтер. Холодний метал додав впевненості, але це була впевненість самогубця, готового будь якої миті пустити собі кулю. Зробив кілька кроків до дверей, за якими спав Микола, потім спинився і попрямував до печі. Карпо прокинувся швидко, розтер очі. Діти швидко звикають до війни.

-          Одягайся... хутко. – Семенович не просто сказав, а віддав наказ. Тільки б не почав стріляти Балим та не прокинувся Микола, бо тоді все. – Скажеш, що ти її внук, приїхав з Донбасу, бо там нічого їсти. Ми прийшли вчора ввечері і погрожували зброєю.

Семенович знав, що малий так просто не відбудеться, його будуть допитувати, а потім ще й можливо відправлять у якусь колонію. Та це все ж краще ніж бути застреленим коло забору. Пролунала автоматна черга. Ніч закінчилась в одну мить. Семенович поспіхом в сутінках глянув критичним поглядом на малого, щоб бувало нічого з одягу не видало його. Чоботи і пальто, що сушились коло печі він вкинув до вогню, з його сорочки зірвав блакитну стрічку, яку мабуть хлопець пришив сам. Потім зрозумівши, що мало не утворив дурницю, Семенович наказав роздягатися: в цей час діти ще мають спати.

-          Краще вже мовчи і нічого не кажи, бо видаси себе.

 Тим часом на дворі кипів бій. Було чутно як стукотить Миколин шмайсер, кілька куль порозбивали шибки на вікнах. Семенович вихопивши вальтер, побіг в сіни. Скривавлений Микола правою рукою відстрілювався, а лівою намагався підпалити жмут соломи на якому мабуть спав. Ті, хто штурмували хатину вочевидь не поспішали заходити до середини бо й так розуміли, що ніхто живим не втече. Балим з гвинтівкою теж мабуть заважав солдатам. Семенович впав поряд з Миколою і схопив того за руку з соломою. Він ще відчув як куля потрапила йому в передпліччя, як тепла кров стікала пальцями, як Микола щось йому кричав в обличчя. Потім втратив свідомість. Мов крізь туман бачив солдатів і кількох офіцерів у кашкетах з синіми околишами. Їх двох відтягли в комору і поставили коло них  вартового. В коморі не було Балима та й слідів боротьби не було теж. Може старий був уже вбитий і його понесли закопувати, може встиг втекти, а може ... та хто його знає. Семенович відмітив про себе, що йому було абсолютно байдуже. Він зробив те що і мав зробити, те що хотів робити все своє життя, та все раніше не виходило. Він все таки завадив Миколі підпалити хату.    

   Потім їх допитували тут, в коморі, били. Вони мовчали, кривились від болю і спльовували кров з розбитих губ. Микола ще й примудрявся спочатку вигукувати образи офіцерам. Їх можна б було зламати,  та мабуть не хотіли морочитись. За годину двоє солдатів підхопили Семеновича попід руки і потягли до глухої стіни комори з того боку. Він розумів куди й навіщо його тягнуть. Він надто втомився щоб пручатись. Він зробив головне – малого Карпа з ними не було і хатина, що стала останнім затишком в цьому житті, не згоріла. От тільки Балим... та Бог сам нехай його судить.

Наші Друзі: Новини Львова