Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 08 грудня 2019 року

Література :: Біографії

Маруся Вольвачівна

Переглядів: 6882
Додано: Додав: 小説  1652
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Тексти Автора

Марія Степанівна Вольвач (псевдонім  Маруся Вольвачівна; 17 (29) березня 1841, село Черемушна Валківського повіту Харківської губернії — близько 1910) — українська поетеса, письменниця, громадсько-культурна діячка. Про неї відомо небагато. Перші вірші та п'єси складала подумки, бо не вміла читати і писати. Дослідники досі гадають, що саме спонукало її до літературної творчості порада історика Дмитра Багалія, який розпізнав у дівчині хист, редагував та готував до друку її вірші, чи пророцтво захожого ченця про те, що їй судилося стати письменницею. Її творчість високо оцінили також Борис Грінченко, Микола Сумцов та Іван Франко. Перші поезії були надруковані, коли жінці виповнилося 46 років.

 

Біографія

Народилася Марія Вольвач 17 березня 1841 року в селі Черемушна, розташованому за 15 кілометрів від центру повіту — містечка Валки Харківської губернії в родині сільського писаря з заможного козацького роду. Як вона потім згадуватиме в мемуарах, одного дня в їхнє село приїхали ченці-греки і зайшли в хату заможного козака; один з них пильно подивився на Марусю і сказав:

«Ти така людина, котра хоче усе на світі знати… тебе будуть люди любити і поважати… Ніколи не вийдеш заміж. На твоєму шляху буде більше горя, ніж радощів, і потім ти зробишся писателькою». — «Брешете, я ж ні читати, ні писати не вмію!» — «А буде так!»

Коли дівчинці виповнилося сім років, помер батько. Брати дуже швидко змарнували батьківську спадщину — велике господарство розпродали, молодша сестра залишилася взагалі без статків, тому була змушена поїхати у місто здобувати освіту чи якесь ремесло. Там на неї, гарну та розумну дівчину, звернули увагу пани, прізвище яких не збереглося, і забрали з собою у Петербург. Що пообіцяли Марії ті пани — невідомо, але однією з умов, які висунула вона, була можливість ходити у школу. Столиця імперії Вольвач не сподобалася. Про це вона напише в мемуарах, що побачили світ під назвою «На Вкраїні»:

«Дивлюся, що в Петербурзі не так і святий вечір справляють, як у нас. Тут нема ні куті, ні узвару, ні пирогів, ні капусти з опеньками, ні гороху, ні риби печеної… А як у нас у сей день, то кожна господарка готовить страву, яка є смачніша… у сей багатий радісний вечір збирається вечеряти всі докупи у велику хату до господаря: робітник безрідний, наймит і наймичка».

Свіжість і врода сільської дівчини, яскравий народний одяг та колоритна мова недовго були до вподоби петербурзьким панам. З улюбленої іграшки її перевели у покоївки, а потім вона взагалі стала зайвою у багатому домі. Про освіту вже й не йшлося, проте уроки тієї «школи» Маруся засвоїла назавжди — гірка доля жінки стала однією з провідних тем її творчості.

Після повернення з Петербургу, де Вольвач пробула півроку, вивчилася на кравчиню. Цим ремеслом і заробляла собі на життя. Наймитувала у Валках, Харкові. Наприкінці 1890-х років часто бувала в навколишніх селах Харкова, де записувала народні пісні, читала селянам свої твори. У рідному селі Черемушній керувала таємним гуртком, куди входила інтелігенція сусідніх сіл (члени гуртка брали участь у селянському повстанні 1902 року). Тоді Вольвач напише:

«…Україна — моє життя, бо я кохаю серцем і душою свою любу Україну, і гірко мені дивитися на неї, що вона рік за роком утрачує усе своє рідне, що так серцю мило».

У своїх спогадах Марія Вольвач також писала, що помре не своєю смертю — так їй наворожили. Але інформації про те, як і коли померла письменниця, немає. Останні звістки датуються 1903 роком.

 

Творчість

Становлення таланту

Наймитуючи, Марія Вольвач поступово, самотужки здобувала знання. Згодом почала подумки складати вірші і тримати їх у пам'яті, бо писати не вміла.

Після знайомства з українським істориком професором Дмитром Багалієм — навчилася в нього письма. Професор високо оцінив талант дівчини, ввів її в культурне середовище Харкова, сприяв публікації перших творів. У 1887 році Марія Вольвач дебютує в харківському альманасі «Складка». Потім вийшло гумористичне оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова». Високу оцінку творчості Вольвач дав Микола Сумцов, а Іван Франко надрукував у «Літературно-науковому віснику» НТШ (1899–1905) її поезії та мемуари.

У 1893 році виходить перша збірка творів Марусі Вольвачівни (творчий псевдонім поетеси) — «Казка про таємні слова». Ще через три роки, у 1896, у Харкові, — збірка поезій та оповідань «Пісні і розмови Валківської селянки Марусі Вольвачівни».

Істориків особливо цікавлять її «Спомини української селянки», що їх опублікував Іван Франко в «Літературно-науковому віснику». Вони цінні не лише як матеріал до біографії письменниці, а й як детальний опис звичаїв тодішньої Слобожанщини.

Манера письма

На поезію Вольвач дуже вплинула українська народна пісня. Писала вона ліричні вірші, поеми про гірку долю жінки-трудівниці («Отвіт козакові», «Працьовита людина», «Маруся-небога»). Також стараннями письменниці до наших днів збереглися унікальні автентичні пісні і колядки.

В творах Марії Вольвач багато мотивів, образів, а також стилістичних засобів фольклорного характеру («Доля», «Зрада дівчині» та інші). Лірика поетеси близька до народнопісенної, імперсональна, часом гумористична, з елементами бурлеску. Три драматичні п’єси відображають соціально-психологічні настрої часів, коли жила Вольвач. Після скасування кріпацтва село — це поле боротьби різних моралей, і письменниця їм співчуває: то в трагічній, то в сатиричній манері. Оповідання Вольвач — це народні оповідки, бувальщини, пересипані дотепними виразами, перлами народної мудрості. Кумедні епізоди народного життя відтворені мелодійно та мрійливо, але всі вони не відступають від правдивого, реалістичного зображення.

Поезія і проза Марії Вольвач випадає із загального контексту класичної української літератури кінця ХІХ — початку ХХ століття, зазначають критики. Це не звична для тих часів творчість інтелігентної, рафіновано освіченої людини, добре обізнаної зі світовою культурною спадщиною, а яскрава народна поезія, побудована на фольклорній основі. Вольвач ставилася до почуттів і до слова обережно. Її твори, навіть ті, які вона називала гумористичними, без брутальності. Вона лише тонко натякає на всім відомі реалії, іронічно описуючи своїх героїв — грубих і неосвічених, але щирих і добрих селян.

Найцікавішими у творчості Марусі Вольвачівни дослідники називають драми про нещасливе кохання «Охайнулась, та пізно», «На великім шляху», «Є каяття, та нема вороття».

Відродження з небуття

Повернув ім'я Марусі Вольвачівни в літературу односелець письменниці, філолог Іван Максимович Лисенко. Він ще з дитинства чув від земляків розповіді про Вольвач, яка часто приїздила у Черемушну і читала людям свої твори. В архівах та бібліотеках Лисенко шукав вірші, п’єси, оповідання, фольклорні записи та листування забутої письменниці, з яких упорядкував книжку. Назвав її — «Кажи жінці правду, та не всю». Це перше повне видання художніх творів, мемуарів та листів Марусі Вольвачівни. Значна частина творів до цього взагалі не публікувалася. На видання особисто Іван Лисенко витратив власні $2 тисячі. Книжка вийшла в Києві в 2007 році в рамках проекту «Невідома Україна»: видання науково-популярної літератури, яка б розкривала для сучасників невідомі сторінки української історії, культури, науки і техніки. Презентація збірки Марусі Вольвачівни відбулася теж у столиці, в музеї Івана Гончара. Тоді Іван Лисенко казав:

«Мені пощастило народитися саме на Харківщині, батьківщині Марусі Вольвачівни. І то був би великий гріх — не зібрати такий безцінний скарб. Ще школярем я почув розмови про дивну жінку, яка пізно навчилася грамоти, а згодом писала оригінальні твори. З переказів місцевих жителів довідався, що народилася Маруся Вольвачівна, а справжнє прізвище — Вольвач, приблизно 1841 року у козацькій заможній родині. Кажуть, товаришувала вона з Борисом Грінченком, підтримували її видатні вчені того часу — історик Дмитро Багалій та літературознавець Микола Сумцов, листувалася вона з Іваном Франком».

«Катерина Білокур у літературі», — сказав тоді про Вольвач письменник Вадим Пепа.

У Харківському історичному архіві зберігаються рукописи поетеси: дві п'єси, збірка лірики, поема та інші твори.

 

Вшанування пам'яті

Маруся Вольвачівна належить до маловідомих українських митців. Досі їй не встановлено жодного пам'ятника чи меморіальної дошки, не відкрито музеїв і садиб.

Станом на 1 вересня 2008 року не було цього імені і в будь-яких курсах чи історіях української літератури.

 

Джерело: Вікіпедія

Наші Друзі: Новини Львова