Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року

Література :: Біографії

Томас Вулф

Переглядів: 4357
Додано:
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Тексти Автора

Томас Клейтон Вулф (англ. Thomas Clayton Wolfe; 03 жовтня 1900, Ейшвіл — 15 вересня 1938, Сіетл) — американський письменник.

 

Біографія

Томас Клейнтон Вулф був ровесником віку. Мати його походила з фермерської родини, в якій збагачення вважалось найвищою метою життя. Батько — виходець з переселенців із Німеччини, майстер різьби по каменю, був у Ейшвілі, що в гірській Північній Кароліні, зайдою. чужою людиною. Томас навчався у приватній школі, а потім, виявивши неабиякі здібності в шістнадцять років став студентом університету штату. Закінчивши навчання, вступив у Гарвардський університет, де по-справжньому захопився письменницькою працею спочатку як драматург. Після закінчення Гарварду викладав літературу в Нью-Йоркському коледжі, неодноразово відвідував Європу, згодом — після виходу першого роману — став професійним письменником. Помер у 38 років від ускладнення після грипу.

Вулф за життя видав два романи — «Подивись на свою домівку, Ангеле» («Look Homeward. Angel. A Story of the Buried Life», 1929), «При Час і про Ріку» («Of Time and the River A Legend of Man's Hunger in His Yo», 1935) та низку оповідань (близько 40). Два інші романи — «Павутина і скеля» («The Web and the Rock», 1939) та «Додому нема вороття» («You Can't go Home Again», 1940) видано редактором по смерті письменника.

Після появи першого роману Вулфа критика почала впевнено кваліфікувати все, написане письменником, як автобіографічні твори. Вулф не погоджувався з таким звуженням власного творчого доробку. «Книжки, подібні до моєї, — писав він в «Історії одного роману» («The Story of a Novel», 1936), — часто називають «автобіографічним романом». У передмові до неї я заперечував проти такого терміна, стверджуючи, що будь-який серйозний твір мистецтва неодмінно автобіографічний». Утім, матеріалом для першого роману «Подивись на свою домівку, Ангеле». а також для другого, що якоюсь мірою його продовжував («Про Час і про Ріку»), справді стала історія життя автора й оточуючий його світ.

Герой цієї, умовно кажучи, дилогії, Юджин Гант, — ровесник XX віку, він народився в маленькому американському містечку Альтамонті, відгородженому горами від усього світу. Юджин — типовий американець. Родини Гантів і Пентлендів мовби утворюють дві гілки американської нації. Ганти втілюють духовне начало, пристрасть до нових земель і свободи. Пентленди охоплені іншою пристрастю — жадобою власності, нею вимірюється все в родині матері Юджина, Елізи.

Самотність і втрата — два слова, стрижневі в романі, довкола яких все в ньому обертається. Ця книга, дуже споріднена з «Іch- романом» та романом виховання, перетворюється у розповідь про пошуки виходу з самотності, в якій перебуває герой, приречений на неї з народження. Юджин самотній у родині, тому що в ній усі чужі один одному.

Сам Юджин овіяний ореолом романтичності, піднесений над буденністю, над світом. Це виявляється і в тому, що йому дано надто рано розуміти усе в довколишньому світі, проникати у суть подій і людей. У 12 років він переріс матір і був дуже високим і тонким, з довгими, як ходулі, ногами. Голова його трималася на тонкій-претонкій шиї. А обличчя було відносно до тіла непропорційно маленьким і тонко окресленим. І вираз цього обличчя був таємничим, тому що незвична зовнішність відображала незвичайний характер підлітка. Вже з дитинства він не міг змусити себе підкорятися дисципліні, був далекий від меркантильності, постійно відчував себе самотнім — і серед дорослих, і серед однолітків.

У маленькому містечку Альтамонті, здавалося б, світ Юджина замкнений горами як природним кордоном. Проте навколишнє для нього майже нереальне. Усі його думки — за горами, у світі мрії, який і видається йому єдино справжнім, реальним. Він постійно чекає на звершення якогось дива, початку нового і прекрасного життя. Романтизм Юджина — від юнацького очікування цього дива. «Його рисою як романтика була не втеча від життя, але входження в нього», — каже про нього автор. Оскільки знайти бажаного навколо себе він не може, то залишається наодинці з собою. Самотність стає природною, і такий стан відірваності від людей, світу вносить трагічність у щоденне буття героя.

Продовження історії Юджина Ганта в романі «Про Час і про Ріку «стає оповіддю про подальші пошуки землі обітованої, справжнього світу для себе, тієї основи, на якій могла би стояти людина. Юджин живе у Нью-Йорку, зустрічається з різними людьми, знайомиться з невигаданим життям великого міста. Він бачить людей, самотніх і загублених у величезному місті. Він спостерігає естетів, байдужих не тільки до людей, а й до самого мистецтва. Близько познайомившись з багатіями, котрі мають всі можливості плекати і збагачувати власне «я», він доходить висновку про їхню нікчемність.

Юджин їде в Європу, щоб знайти там коріння, минуле Америки. Але і в Англії, й у Франції життя йде за якимись іншими, не американськими законами. І Ганту-чужоземцю вдається хоча б частково прилучитися до нього лише тоді, коли він чує мову французьких селян. Це відчуте героєм справжнє життя змушує його гостро переживати тугу за батьківщиною.

Образ Юджина Ганта став великою вдачею Томаса Вулфа. Романтичність, піднесеність, незвичайність героя дали можливість письменникові показати Америку як землю велику й плідну, багату й прекрасну, на якій живуть люди працьовиті й сильні. Відчуття нерозривного зв'язку з землею робить героя реальним, підкреслюючи водночас його романтичність, через яку герой почувається самотнім.

Вночі, в поїзді, він усім єством відчуває зв'язок з батьківщиною, що проминає повз вікна: «Поле й пасовисько, ущелина й горбок, і видолинок, і ліс, і потік, і міст, і берег, і урвище, і безмірна земля, і груба земля, розпливчаста, безкінечно різноманітна, найближча, найулюбленіша земля, велика і нещасна земля, така брунатна, така відчутна, така запорошена, така знайома, така дивна і затишна земля, що увійшла в нашу кров, наш мозок, наше серце, земля, яка не може бути забутою чи описаною, що квітне нами вночі».

У другій книзі проблеми самотності переосмислюються, книга і за структурою своєю відрізняється від першої. Тут життя передано через сприйняття різних людей. З'ясовується, що самотність — взагалі «талант» американців. Юджин Гант шукає виходу із самотності у щоденних зв'язках зі своєю землею, батьківщиною. Під час літніх вакацій він наймається на важку роботу в чужому портовому місті, голодує, заробляючи на прожиття, як і тисячі незаможних американців, їздить нічними потягами по країні, і тоді краще за все відчуває подих Америки. Темними ночами він блукає містом, знайомиться із життям найзлиденніших його мешканців. А опинившись у фешенебельному товаристві, почувається чужим і нещасним.

Тисячі таких різних людей, об'єднаних Америкою, і складають її справжнє обличчя. І це добре розуміє Юджин. Він відчуває єдність з тими, хто освоював і будував Америку, з тими, хто прокладав колії та пускав перші поїзди, хто зводив шляхи та мости. Водночас, він завжди самотній, як і тисячі його співвітчизників.

Вулф, за визначенням Х'ю Холмена, «є і, мабуть, буде хронікером втраченого дитинства, минулої слави, портретистом американських індивідуальностей, застиглих і усамітнених під жорстоким небом». Він «виходить за межі особистого досвіду і, насправді, Юджин Гант у певному сенсі, — це «Кожний» із Вітменових поем або герой національного епосу — кожен відчуває внаслідок риторичної екстраполяції, завдяки якій герой залишається наодинці зі світом, його досвід зливається з досвідом нації».

Що ж пропонує Вулф супроти трагедії самотності? «Ти сам свій власний світ», — говорить Юджину привид брата Бена в сцені з оживленими мармуровими ангелами. Ця сцена завершує роман «Подивись на свою домівку, Ангеле». Вона сприймається як його висновок і квінтесенція. Бен — єдиний позитивний герой, котрий навіть трохи схожий на святого. Наведені слова — висновок з цілого життя, що Бен передає братові як найвищу мудрість. І висновок цей проголошує самотність як кредо людської поведінки. Ще глибшу самотність, індивідуалізм, доведений до межі — ось те єдине, що може запропонувати Вулф супроти самотності.

У двох посмертних романах Вулфа тональність змінюється. «Це роман про те, як людина відкрила життя», — так розпочинається «Павутина і скеля». Утім, це розповідь не лише про становлення людини, це розповідь про становлення митця, про те, як, опанувавши життя, він власною творчістю переборює відчуження, бездіяльність, споглядальність, стаючи частиною свого народу — творцем і діячем.

Розпочавши з романтичної мрії, що ніяк не узгоджується із реальністю, Джордж Веббер проходить складний шлях у пошуках свого «дому» — моральної психологічної основи, притулку духу.

Оскільки мета для нього полягає у пошуках краси та правди, йому відкривається сутність речей, взаємин, цілого світу. Розчарувавшись у мрії, Джордж Веббер шукає підґрунтя в реальності. «Його власна Америка була Америкою фермерів. Історія його сильної неспокійної крові була історією сотень чоловіків і жінок, котрі прожили у самоті й чиї кості спочивали в землі. Пам'ять, що жила в ньому, була не пам'яттю тих, хто жив на пронумерованих та заасфальтованих вулицях, це була пам'ять самотності та великих відстаней, стежок мисливця та фронтирсмена».

Джордж Веббер намагається віднайти інші основи для стосунків зі світом. Досі наймудрішою книгою з усіх, створених людством, він вважав книгу Еклезіаста. Рід приходить і рід зникає, а земля лишається назавжди — в цьому, власне, полягає фаталістична філософія Еклезіаста. Ті ж, хто сповідує подібну філософію, як-то: видавець, старший друг і вчитель Джорджа — Фокс (чиїм прототипом був Макс Перкінс — редактор Вулф, Е.М. Хемінгвея і Ф. Фіцджеральда), прагнуть стояти над життям, усвідомлюючи, що вони безсилі будь-що змінити. позаяк незмінна природа людини, котра народжена страждати і вмирати, істоти споконвічно трагічної. Цю позицію поділяв і Джордж Веббер, оскільки вона, на його переконання, краще за все відповідає хистові митця: все бачити, все знати і ні в що не втручатися, намагаючись залишатися об'єктивним речником правди.

Але, повернувшись з Німеччини, де зазирнув у страшне обличчя фашизму, він зрозумів, що митець не має права бути тільки спостерігачем. «Я гадаю, що ворог тут, між наш теж... я гадаю, що ворог старий, мов час, лютий мов Пекло, і що він тут, з нами, від самого початку... То ви самі, ваш самозахист, тріумф особистого життя, те, що коріниться у вашій крові, органічне для вас, традиційне для Америки».

Так під кінець життя Вулф переосмислює підвалини традиційного американського світосприйняття. Він розвінчує індивідуалізм, шукає і знаходить нові критерії, нове підґрунтя. Джордж Веббер пориває з Фоксом, пише йому прощального листа, яким завершується не тільки роман «Додому нема вороття», а й вивершується образ героя, творчість самого Вулфа.

Прочитавши роман «Додому нема вороття» Ф. Фіцджеральд писав своїй дочці Скотті про Вулфа.: «У нього гострий всеохоплюючий розум, він вміє подати себе, він наділений справжнім і сильним почуттям, хоча дуже часто стає сентиментальним і втрачає точність відчуття. Але головне — його таємниця таємниць перестає такою бути майже всюди: у нього не було нічого такого, що тільки він міг сказати. Всі ці його пасаж; щодо великого могутнього серця Америки просто банальні.

Він навчився чудово відтворювати багате з того, що говорив до нього В. Вітмен, так саме як Ф. Достоєвський, і Ф. Ніцше, і Дж. Мільтон. З ним можна погодитися в тому, що навкруги панує хаос і що людині серед хаосу доводиться скрутно, — що далі?»

І тут Фіцджеральд, здається, помилився. Вулфівське вміння відчути биття «великого потужного серця Америки» стало тим стрижнем тримаючись якого його герой зберіг особистість, вистояв у хаосі, що панував навколо. Цю приналежність письменника до американської спільноти і водночас прагнення відобразити життя людського духу дуже точно вловив В. Фолкнер. «Вулф намагався зробити найнеможливіше — намагався втілити весь людський досвід в літературі». І не описати побачене, а ніби пропустити його через себе. «У творі мистецтва, — стверджував Вулф, — усе вивіряється і трансформується особистістю митця».

Томас Вулф у прозі США — явище дуже своєрідне. Його романи сповнені раблезіанською чуттєвістю, жадобою реального, конкретного, присутнього, зримого. І водночас вони присвячені стражданням і пошукам людського духу. Характерними для них стають не лише детальні й точні описи, а й уведення своєрідних реєстрів реального світу. А поруч — пафос і риторика, а ще далі — глибокий символізм і філософічність.

Символіка Вулфа складна і багатогранна: від символічних деталей у змалюванні реалістичних образів — до створення системи неоднозначних символів. Образ матері живий, конкретний, реальний і дуже дорогий письменникові. Адже це вона, Еліза, народжує і виховує дітей, і з нею всі вони тісно пов'язані. На кращих сторінках роману «Подивись на свою домівку, Ангеле», де передано смерть і похорон Бена, саме її материнські почуття наповнюють сцену справжнім глибоким трагізмом. «Не Бен умирав, але краща частина її самої, її життя, її крові, її тіла вмирала. Частина її самої, юна, найпривабливіша, краща частина, втілена у плоті, народжена і виплекана, явлена з таким болем двадцять шість років тому... вмирає». Не меншою ніжністю забарвлений образ матері і в незавершених начерках до роману «За горбами» («The Hills Beyond», 1941). Для самого Юджина мати — то народ, «народ, котрий не можна перемогти або зрадити — народ, котрий перемагали і зраджували — але врешті-решт завжди народ! — непереможний і вічний народ!», той самий народ, частиною якого відчуває себе герой роману «Павутина і скеля».

Кохана Джорджа Веббера Естер Джейк символізує зовсім іншу Америку — велике місто, що з дитячих років вабить до себе, як золота мрія. Естер любила нескінченні натовпи, як дитина може любити ріку чи високу траву. Місто було її садом екстазів, її чарівним островом, в якому вона завжди могла знайти нові радощі, нові багаті картини, що живили пам'ять. І через неї Джордж якийсь час засвоював Америку як велике яскраве забезпечене місто. Згодом він, митець, проникає в іншу частину міста, не відому Естер, позбавлену яскравих барв, зодягнену у сірі кольори злиднів.

Взагалі творчій манері Вулфа притаманне прагнення до епічності, але епічності своєрідної. Йдеться не про епічність розлогих полотен — хоча його романи і налічують до тисячі сторінок, вони ліричні за суттю — це епічність, яка досягається великою концентрацією матеріалу, художнього узагальнення через символіку.

Павутина символізує для Джорджа Веббера життя, в якому все переплутане і взаємопов'язане. Любов, яка дедалі міцніше обплутує і сковує, теж нагадує йому павутину (розділ «Павутина Пенелопи»), з якої треба будь-що виборсатися, стати на надійну твердь. Такою основою («Я волів би виростати з землі, як горб або скеля» — про це мріє літературний попередник Джорджа Веббера Юджин Гант) для Джоржда, для письменника і сина народу, стає його земля. У такому плані трактує Вулф символ скелі, що протистоїть павутині.

Камінь, скеля, горби, поїзд, ріка, падаюче листя — важко перелічити всі ті конкретні образи, які письменник художньо переплавляє у символи, щоб у межах ліричного роману створити певну дистанцію, яка надає епічності ліричному твору. З повним правом можна твердити, що це один із найплідніших прийомів, які використовує Вулф.

«Кожний з нас є сумою всього, що неможливо підрахувати: киньте нас знову в оголеність ночі, і ви побачите на Криті, тисячі років тому, початок любові, котра закінчилася вчора в Техасі... І кожна мить — то вікно в усі часи». Так Вулф розпочинає свій перший роман. Від такого розуміння конкретної миті — вписаної в історію, взаємозалежності і взаємозв'язку часів, від бажання пізнати кожну мить в житті людини і в історії країни в її обумовленості минулим людства й індивідуума, Томас В. ішов до філософського осягнення проблеми часу.

Напружений інтерес до часу характеризує всю творчість письменника. Він виражається в тому, як чітко датуються події його книг, — ровесник віку Юджин Гант проживає життя в потоці часу і серед подій епохи. Основні події і з ним, і з його духовним наступником Джорджем Веббером відбуваються, як правило, в жовтні чи квітні — віхи часу, пов'язані зі змінами у Природі. І коли Юджин Гант стає підлітком, старший брат дарує йому годинника — «Дотримуйся часу» — з яким герой ніколи не розлучається. Юджин усе життя дослухається плину часу, «до величезного і непевного звучання часу, яке підіймається над містом, в якому високо над містом концентрується мільйон міських шумів...».

Час тече, як ріка, — величезний сірий час, ніби хмара, огортає все єство Джорджа Веббера («Павутина і скеля «). Схоплений у певній точці часу хлопчик Гровер, який помер дванадцятилітнім («За горбами «). І стереже минуле годинник у батьківському домі, де вже давно не живуть діти каменяра, «старий дерев'яний годинник, в якому Час відмірює свою фатальну незмінну мірку, тоді як крізь ніч пацюки часу і тиші гризуть дерево старого будинку життя».

Невипадково один з романів Вулфа називається «Про Час і про Ріку», адже проблема часу, невсипущого, повсюдного, невловимого для письменника і його героя, — проблема номер один.

В «Історії роману» Вулф викладає цілу теорію, визначаючи три категорії часу, суттєві для художнього твору: теперішній поточний час, минулий час і час незмінний. Час виступає мовби в різних функціях. Це — конкретний історичний час Америки і його характеристика в контексті історії країни, до чого, власне, і зводиться вся творчість письменника. Проте в останньому романі Вулф переносить наголоси з теорії вічного часу на конкретний часовий момент, підкреслюючи його значення для кожної живої людини тут і зараз.

Відбувається осмислення співвідношення моменту і вічності на новому рівні, а саме на рівні людської історії.

 

Джерело: Т. Денисова

Наші Друзі: Новини Львова