Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 18 листопада 2018 року

Література :: Біографії

Хаїм Нахман Бялик

Переглядів: 2914
Додано:
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Тексти Автора

Хаїм-Нахман Бялик (9 січня 1873, село Ради, що поблизу Житомира — 4 липня 1934, Відень, Австрія; похов. в Ізраїлі) — єврейський поет, один з основоположників новітньої літератури мовою іврит (писав також їдишем).

 

Біографія

Він — митець із яскраво вираженою сіоністською зорієнтованістю. Вступивши у доросле життя на межі XIX—XX ст., Бялик пережив захоплення просвітництвом і палестинофільством, зумів витворитися у видатного національного поета, у творчості якого органічно поєдналися європейські тематичні та стилістичні новації, з одного боку, і душевний стан сучасного єврейства, з іншого, і виражав його з безпрецедентним мовним і музичним багатством» (X. Бар-Йосеф).

Бялик народився в с. Ради, що на Волині, у бідній сім'ї наглядача лісоділянки. Коли йому виповнилося шість років, сім'я у пошуках кращого життя переїхала в Житомир. Після смерті у 1879 р. батька майбутнього поета виховував дід, у домі якого він жив і який прищепив йому любов до рідної мови та культури та дав можливість здобути релігійну освіту.

У 17 років майбутній поет вступив у Воложинську єшиву (Литва). Оскільки традиційна талмудистська освіта, яку там давали, його задовольняла не повністю, Бялик поринув у світ поезії, як російської, так і європейської. Саме на час перебування у Воложині припадають його перші серйозні поетичні спроби. Тут юний поет приєднався до ортодоксальної сіоністської студентської організації, учасники якої прагнули відродити єврейську державність.

Влітку 1891 р. Бялик, як і багато тогочасних молодих освічених євреїв, приїхав в Одесу — один із центрів єврейської культури. В Одесі він залучився до єврейського літературного життя, опублікував вірш «Пташці» («Ел аціпойр»), поему «Сяйво». Якщо окреслити одеський період життя та творчості поета у плані впливу на його становлення як митця та патріота, то слід назвати такі постаті, як предтеча поезії єврейського національного відродження С. Фруг (1860—1916), провідний івритомовний поет епохи Таскали в Росії Є. Л. Гордон (1830—1892), основоположник єврейської прози нового часу М.-С. Менделе (1835—1917), а також єврейський публіцист і філософ, ідеолог «духовного сіонізму» Ахад Ха-Ам (1856-1927).

У1892 р. Бялик у зв'язку зі смертю діда покинув Одесу і повернувся в Житомир. Вдома він пережив і смерть старшого брата, а в 1893 р. одружився з М. Авербух. Упродовж наступних трьох років поет змушений був вести бухгалтерію в бізнесі свого тестя у Коростишеві, що поблизу Києва. Лише у 1897 р. Бялик знову повернувся в Одесу, де прожив до 1921 року і написав більшість своїх творів. У1902 р. вийшла друком його перша поетична збірка, а в 1903 p., після Кишинівського погрому, з'явився знаменитий твір «Над бійнею» («Ал хашхіта»), а згодом — «Слово про погром». З-поміж творів «одеського» періоду слід відзначити і ліричні вірші збірки «Став» (1904), і песимістично символічні поеми «Вогняна хартія» (1905) та «Мерці пустелі»(1902).

Цікавим і концептуальним, особливо якщо врахувати той факт, що ці роки були періодом напружених відносин і гострих дискусій між поборниками івриту та послідовниками культури мовою ідиш, стало есе Бялика «Під оболонкою мови» (1915), у якому поет виклав своє бачення поетичної та прозової мови, традиційності та новаторства; мови, оформленої словесно, і «мови без слів». «Будь-який витвір духу, у якому немає відгомону одного із видів цієї мови, позбавлений справжнього життя, й існуванню його немає виправдання», — завершує свої роздуми Бялик.

Заслуговує на увагу і невелика поема Бялика «Останнє слово», написана мовою іврит і видана 1909 року разом із поемою про кишинівський погром, у якій поет промовляє від імені пророка:

І я спішу, і я іду,

щоб відвернуть від вас біду.

Перейнятий до вас любов'ю,

я вас не дам залити кров'ю.

І волю я здійсню Господню —

не дам упасти вам в безодню!

(Тут і далі пер. А. Кацнельсона)

В «Останньому слові» головний герой — пророк, посланий Богом до людей, щоби допомогти їм, але побачивши, як вони «відвернули руку Божу, // його слова взяли на глум», обіцяє жорстоко покарати їх. У поемі виразно прослідковується національна (сіоністська) ідея, їй і приділена основна увага. «Картинне» внутрішнє мовлення, динамізм і пристрасність ліро-епічного монологу, — усе це надає поемі особливого, патріотичного звучання.

Окрім поезії, Бялик виступав і як прозаїк — майстер побутових і психологічних замальовок («І труба засоромилась» — про стосунки між євреями та українцями; «За огорожею» — про кохання між єврейським юнаком та українською дівчиною-сиротою тощо). Водночас він, незважаючи на революцію та громадянську війну у країні, перекладав мовою іврит М. де Сервантеса та Ф. Шиллера, зібрав та упорядкував 4-томну антологію єврейських легенд («Книга легенд» — «Сеферха Акадаг», 1922).

У 1921 р. поет покинув Одесу, відпливши на пароплаві у Палестину, куди, щоправда, потрапив лише в 1924 році після кількох років перебування у Берліні. Ще до відплиття з Одеси Бялику довелося пережити майже авантюрну історію з поїздкою у Москву через Київ, заручитися підтримкою Максима Горького, який надіслав лист-клопотання В. Леніну, а також клопотанням головного рабина Москви Я. Мазе, відбути нічну зустріч із міністром закордонних справ Чичеріним. У Берліні Бялик заснував власне видавництво.

Після Берліна та Гамбурга Хаїм-Нахман Бялик переселився в Тель-Авів, де, окрім культурної та суспільної, зайнявся і видавничою діяльністю. Єврейською спільнотою Бялик одразу ж був визнаний видатною літературною постаттю. У 1927 р. він очолив Єврейську письменницьку спілку, засновану у 1921 р. Його поезія і проза (Бялик писав двома мовами — іврит та ідиш) були перекладені багатьма європейськими мовами, багато його віршів-поем стали піснями. Бялик ще за життя був названий національним поетом, а день його смерті став днем всенародного трауру.

Заслугою Бялика як митця стало не тільки жанрове чи метричне унормування івритомовної поезії. Його національна і самобутня творчість оплакує виродження єврейської нації у вигнанні і водночас прагне стимулювати приховані сили, щоби спромогтися на нове, краще життя:

Є ще надія, не все ще пропаще.

Бог допоможе — і злиднів не буде,

будете ви, як і інші всі люди,

жить красивіше, достойніше, краще.

(«Тяжко від вашого смутку...»)

Виражаючи широкий діапазон почуттів та емоцій, його поезія водночас відображала внутрішні конфлікти сучасної людини, ставши своєрідною межею у новій єврейській літературі.

 

Джерело: Б. Щавурський

Наші Друзі: Новини Львова