Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 23 квітня 2017 року

Література :: Біографії

Валентин Мороз

Переглядів: 5982
Додано:
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Тексти Автора

Валентин Якович Мороз (15 квітня 1936, Холонів, Горохівського району, Волинської області) — український історик, один з найрадикальніших представників українського національного руху, політв'язень, дисидент, автор понад 30 книжок.

 

 

 

 

 

Біографія

Народився 15 квітня 1936 в селі Холонів, Горохівського району, Волинської області в селянській сім'ї. Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював завучем і вчителем сільської школи, а з 1964 — викладачем Луцького педінституту, потім Івано-Франківського педінститутів. В Луцьку Валентин Мороз писав кандидатську дисертацію в якій досліджував луцький процес 1934 року над членами КПЗУ.

Заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 років таборів. Покарання відбував в таборі ЖХ-385-17-А в Мордовії, звідки в самвидав виходить його «Репортаж із заповідника імені Берія».

Мороз вважає, що шістдесяті роки — це була перша хвиля українського відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними фіґурами цього відродження називає І. Дзюбу, Є. Сверстюка, А. Горську. Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву. І увінчалася вона цілим меморандумом покоління — книгою І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Після звільнення в 1969 пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», які з'явилися в самвидаві і були прийняті українською інтелігенцією неоднозначно (зокрема, його різкий осуд зречення І. Дзюби, а також міркування про національну ідентичність). То більше новий арешт Мороза 1 червня 1970, особливо ж закритий судовий процес над ним з порушеннями законів, а також жорстокий вирок 14 років за тією ж статтею 62, ч. 2 КК УРСР, викликали гостру негативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами. Вище згадані статті були інкриміновані Морозу як антирадянські. Слід зазначити, що 1969 КДБ припинив слідство щодо «Репортажу з заповідника імені Берія», а тепер за цю працю він був звинувачений.

Коли 17 листопада 1970 в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. Мороз заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв'язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які поясненння. Свідки В. Чорновіл, І. Дзюба, Б. Антонеко-Давидович теж відмовилися свідчити в незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Навіть на оголошення вироку не були допущені близькі та друзі Мороза. Термін покарання, визначений судом, — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Українська інтелігенція дуже різко відреагувала на беззаконня й жорстокість суду — було понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств.

Мороз відбував тюремне ув'язнення у Володимирській в'язниці, його утримували в камері з карними в'язнями, які знущалися з нього, а один так порізав Морозу живіт загостреною ложкою, що мусили його взяти до лікарні і накласти шви. Після цього, на прохання М. і дружини, його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки. 1 липня 1974 Мороз розпочав безтермінове голодування, домагаючись переведення з тюрми до табору. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку Мороза як в СРСР, так і за кордоном, представник КДБ сказав дружині Мороза, що він залишиться в тюрмі на весь термін.

22 листопада 1974 Мороз припинив голодування і повідомив дружині, що його перевели з одиночки та що його співкамерник — інтеліґентна людина.

Після закінчення тюремного терміну Мороз відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодуваннях і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні тощо. Украй нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в'язнів, у тому числі й Мороза, призвели до створення в 1977 на Мордовському таборі (ст. Потьма, пос. Сосновка) на громадських засадах комітету з трьох осіб — священик В. Романюк, Е. Кузнєцов і Д. Шумук. До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв'язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнания гуманітарних прав особи між в'язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також був покликаний засудити антисемітизм деяких політв'язнів.

Комітет виніс сувору догану Морозу за поведінку, не гідну статусу політв'язня. Мороза звинуватили в розпалюванні національної ворожнечі (особливо щодо росіян і євреїв), у неповазі до поглядів товаришів по нещастю. Антисемітська позиція Мороза кидала тінь на українських дисидентів, які складали в таборі більшість, і завдавала шкоди демократичному рухові взагалі, бо на Заході ім'я Мороза було дуже популярне. Комітет вимагав піддати в'язня Мороза загальному бойкоту і не згадувати його імени в самвидаві та інших матеріалах.

Нарешті після 5-місячного голодування в 1979, під тиском світової громадськості, влада змушена була обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ.

Уночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянських властей обміняли п'ятьох політв'язнів — О. Гінзбурґа, Г. Вінса, В. Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова — на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Жоден з обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали — акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим видвореннням із країни. В одному з інтерв'ю Валентин Мороз скзав «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на заході України, і безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в'язнів українець мусить бути. Півроку Союз торгувався. Бо українця — націоналіста і політика — ніяк не хотіли випускати на Захід. Коли я із Бжезінським після свого визволення зустрівся — півгодини офіційно поговорили у Вашингтоні — навіть пляшки йому не поставив. Не та обстановка, не було як її пропонувати другій людині Америки.»

1 червня 1979 у Мороза закінчувалася тюремно-табірна частина покарання, йому належалося ще 5 років заслання.

За кордоном Мороза зустрічали як героя. Спочатку він оселився в Америці, викладав у Гарвардському університеті. Однак його скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від нього західну громадськість. З плином часу, принаймні судячи з інтерв'ю Мороза 1991 року, він став м'якшим і терпимішим.

Жив у Канаді, працював радіожурналістом, приїздив на батьківщину з лекціями «Україна XX століття». Викладав у Гарвардському університеті у США.

З 1997 постійно живе у Львові, викладає в університеті.

 

Твори

  • Репортаж із заповідника ім. Берії (есе)
  • Тверді мелодії
  • Лекції з історії України
  • Бумеранг
  • Мойсей і Датан (есе)
  • Серед снігів (есе)
  • Хроніка опору (есе)
  • У пошуках українського Піночета
  • Націоналізм ХХ століття
  • Україна у ХХ столітті. Етап перший 1900—1920 рр. (2006)
  • Валентин Мороз «У пошуках українського Піночета»

 

Джерело: Вікіпедія

Наші Друзі: Новини Львова