Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 21 червня 2019 року

Література :: Біографії

Микола Зеров

Переглядів: 20901
Додано:
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 0
Тексти Автора

Зеров Микола Костянтинович (26 квітня 1890, Зіньків — 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Республіка Карелія) — український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії.

 

Дитинство

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в автобіографії. (Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки).

Молодший брат Миколи — Михайло став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР.

 

Освіта і перші публікації

По закінченій Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903—1908). У 1908—1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року — ще й жіночої гімназії З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. З 1917 року він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. У 1918—1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року).З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.

В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.

1920 року одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову працю; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.

 

1920—1923: Баришівка

З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, де він працює близько трьох років. Всі вірші його збірки «Калина» (1924) написано саме тут. Також в Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.

1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.

 

1923—1925: Неокласики

1923 року голосно заявили про себе «неокласики» Саме тоді вони з'їхалися до Києва й об'єднались у рамках АСПИСу. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликає різкий спротив.

1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської Академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році»; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, М. Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури.

Того ж 1924 року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою «розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх „сухарями“ на розкішному бенкеті поетичної фантазії».

Дух класичної простоти, піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати.

До попередніх докорів додавалися й нові: мовляв, Зеров майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами.

 

1925—1928: Літературна дискусія

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми хочемо, — наголошував М. Зеров, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію.

Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Григорій Майфет 3 липня 1927 року так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: „Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…“».

Окремими виданнями в Україні вийшли книжки «Антологія римської поезії» (1920), «Камена», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929).

 

Початок терору

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків»; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка — історико-літературні студії. Саме на цьому Зеров і зосередився наприкінці 1920-х років. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Од Куліша до Винниченка» (1929 р.). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв'язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх неокласиків.

Лютий-березень 1930. Зеров змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він живе під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова.

Всі останні роки фактично, заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 — стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Писані з примусу листи до редакції стають псевдодокументами нелюдської доби. Наприкінці 1934 Зерова остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. В туманній синяві грудня глухо прозвучали постріли — розстріляно Косинку й Влизька.

Переживши ще одну трагедію, — смерть десятилітнього сина — М. Зеров переїжджає до Москви.

 

Арешт

У ніч із 27 на 28 квітня 1935 заарештований під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його відпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

На першому допиті він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Оце й усі докази.

20 травня 1935 р. його відправили до Києва. Тут і почалася справжня робота. Допити слідчого Ліхмана ледь не через день. Протоколи відбивають лише слова, зафіксовані працівниками НКВД й підтверджені підписом арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».

Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь. Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого — 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019 — 1936; М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. Цікава довідка у висновках по реабілітації М. Зерова: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принцимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКПД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера». Отже, як насмішка звучало зізнання М. Зерова на Суді: «С моей стороны был только один раз сделан призив к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского». Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Рильського 26 грудня 1935 року, де два «неокласики» і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного «об'єднання українських націоналістів» О. Близька, К. Буревія, Д. Фальківського, Г. Косинку та ін. Щоправда, випадком (випадком?) зайшов саме в цей час до Рильського і "представник газети «Пролетарська правда», присутність якого кілька разів згадувалася під час судового розгляду, але ні прізвища його не називалося, ні самого чомусь не допитувано, бодай як свідка, під час слідства…

Це було у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у тероризмі. Всі знали, що це неправда.

М. Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення. Стільки ж отримали П. Филинович та А. Лебідь, а також інші «учасники групи», котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний — вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що «зізнання» Ліхман витягав побоями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють», — згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року.

 

Заслання

Наприкінці зими «бандитів» було відправлено до Карелії за традиційним маршрутом: «Ведмежа Гора-Кем-Соловки». В пункт призначення «зловмисники-терористи» прибули у червні 1936. Спершу режим у таборі був "ліберальним". За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.

9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Засуджено до розстрілу. Убитий в ур. Сандармох 3 листопада 1937 року.

Свою долю Зеров передбачив у сонеті «Чистий четвер», написаному ще 1921 р. Там були такі рядки:

Навколо нас – кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.
І темний круг євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи…

Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину».

Символічна могила знаходиться на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом з справжньою могилою сина Котика (Констянтина) Зерова.

 

Твори

  • Антологія римської поезії,«Друкар», Київ, (1920)
  • Нова українська поезія, Антологія, «ДВУ», Київ, (1920)
  • Перец І. Л., Народні оповідання, переклад з єврейської М. Зерова і О. Гера, «ДВУ», Київ, (1920)
  • Камена, «Слово», Київ, (1924; 2-ге вид. 1943)
  • Нове українське письменство, вип. 1, «Слово», Київ, (1924)
  • Леся Українка, «Книгоспілка», Київ, (1924)
  • Сяйво (хрестоматія), упор. М. Зерова, Київ (1924).
  • Григорій Сковорода, Вірші латинською мовою, переклад М. Зерова, «Червоний шлях», 3, (1924)
  • Валерій Брюсов, 1873—1924, «ДВУ», Київ, (1925) - 14 перекладів М. Зерова.
  • До джерел, Збірник статей, «Слово», Київ, (1926, 2-ге вид. 1943)
  • Словацький, Мазепа, Трагедія на п’ять актів, переклад і вступна стаття М. Зерова, «Слово», Київ, (1926)
  • Наші літературознавці і полемісти, «Червоний шлях», 4, (1926)
  • Квітка й украінська проза, «Життя й революція», XII, (1928)
  • У справі віршованного перекладу, «Життя й революція», IX, (1928)
  • Літературна позиція Старицького, «Життя й революція», VI, (1929)
  • Від Куліша до Винниченка, Збірник статей, «Культура», Київ, (1929)
  • Sonnetarium, (1948)
  • Catalepton, (1952)
  • Corollarium, (1958)
  • Вибране, (1966)
  • Твори: В 2 т. — К.: Дніпро, (1990)
  • Антологія римської поезії. Камена. Сонети і елегії, — Київ, "Час", (1990) - репринтне видання
  • Українське письменство / Микола Сулима (упоряд.)  (2003)
  • Українське письменство XIX століття. Від Куліша до Винниченка: Лекції, нариси, статті. (2007)

 

Джерело: Вікіпедія

Наші Друзі: Новини Львова