Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 червня 2019 року
Тексти > Жанри > Нарис  ::  Тексти > Тематики > Навчальна

Теорія філософії мови

Переглядів: 15768
Додано: 05.10.2011 Додав: Юля Крижевич  текстів: 121
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: крижевич юля Джерело: українький вісник
Сучасне розуміння поняття мова
Мова — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні ро-звитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова - це найважливіший засіб спілкування і пізнання.
Розрізняють людську, формальну і тваринну мови. Наука, яка займається вивченням мови називається мовознавством або лінгвістикою.
Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії.
Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.
На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).
Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць.
Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.
Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення.
На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.
Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.
Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:
дистрибутивний аналіз
аналіз за безпосередніми складниками
трансформаційний аналіз
компонентний аналіз
У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.
Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.
Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.
Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.
Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.
У працях окремих авторів виділяються також:
функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна.
Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под.
В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.
Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо.
Типи функцій мови
У сфері спілкування провідною функцією є комунікативна. У мовленнєвій діяльності вона реалізується в одному з трьох можливих варіантів:
індивідуально-регулятивна функція (функція впливу);
колективно-регулятивна функція (радіо, газета, ораторське мовлення) — реалізується в умовах «масової комунікації», немає зворотного зв'язку;
саморегулятивна функція (під час планування власної поведінки).
Разом з тим у мовленнєвій діяльності можуть реалізовуватися потенційні характеристики мовлення, які не завжди притаманні будь-якому мовленнєвому акту, т.т. факультативні. Вони ніби нашаровуються на функції мови.
Кожне мовленнєве висловлювання, окрім комунікативної, «інтелектуальної» тощо спрямованості, може мати додаткову спеціалізацію.
Це:
поетична (естетична);
магічна (у первіснообщинному суспільстві — табу, евфемізми);
фатична (функція контакту);
номінативна (найменування чогось, реклама);
діакретична (використання мовлення для корекції чи доповнення певної мовленнєвої ситуації).
Структура мови — будова мови в її ієрархічній співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова — префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них — речення.
Виділяють 4 структурні рівні мови:
Фонетичний
Морфологічний
Лексичний
Синтаксичний
Типи відношень у структурі мови
Між структурними одиницями мови існують відношення:
парадигматичні
асигмантичні
асоціативні
Парадигматичні відношення — це ті відношення, що об'єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди і категорії. Наявність у системі мови парадигматичних рядів дозволяє мовцям у мовленні залежно від наміру сформулювати думку, яку вони прагнуть передати, вибрати той чи інший член цього ряд (фонетичного, словесного, морфологічного чи синтаксичного), який відповідає задуму.
Асигмантичні відношення — лінійні відношення в системі мови, об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності.
Асоціатичні відношення виникають на основі збігів у часі уявлень (образів) і явищ дійсності. Розрізняють 3 типи асоціацій:
за суміжністю
за подібністю
за контрастом
[ред.] Мова і мовлення
Теоретичні засади граматики й типологія граматичних функцій можуть бути переконливо з'ясовані тільки за умов попереднього визначення статусу граматичного ладу у загальній системі мови й ролі граматичних операцій у процесах мовленнєвої діяльності. Уособлення понять мови як системи й мовлення як форми вияву елементів мови визначило як першопочаткову проблему співвідношення мови й мовлення. Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Ф. де Соссюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови.
Більш широко проблема співвідношення мови і мовлення була викладена Л. В. Щербою в його статті « О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании». У загальній «сукупності мовних чи мовленнєвих явищ» тепер виділялися не два основних аспекти, як раніше, а три: поряд із системою мови, що визначається як словник і граматичний лад, і мовленням як результатом процесів «говоріння» тепер з'являється новий аспект — мовленнєва діяльність осіб, які спілкуються. Мовленнєва діяльність — це процеси «говоріння» і «слухання-розуміння», які є посередниками у переході від системи мови до мовленнєвих текстів.
В.Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід.
Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікування думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів: 1) пізнання (пізнавальний аспект); 2) розподілу (розподільчий аспект); 3) обміну (аспект взаємного обміну); 4) користування (аспект практичного користування).
Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки, утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів мовлення. У процесі породження мовлення можна виділити три етапи: семантичний, лексико-морфологічний, фонологічний.
Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних частин мови Морфологічні ознаки самі по собі не можуть бути відправною точкою для побудови універсальної теорії граматичних класів. У реченнєвомисленнєвому плані фундаментальне значення для граматичної класифікації слів має протилежність предметних призначеннєвих значень. Під предметними значеннями розуміються лексичні значення, що відображають матеріальні предмети, фізичні тіла тощо Традиційна граматика до числа предметів зараховує все те, що виражається іменниками (події, просторові й часові відношення — «поверхня», «канікули» тощо). Основні синтаксичні функції і синтаксичні відношення, що ними передбачаються, утворюють основу для розподілу лексичних значень за їх граматичними класами. На цій основі здійснюється поділ всіх лексичних значень (крім «подійних») на субстанційні та несубстанційні. Подальший поділ лексичних значень на дрібніші класи зумовлений спеціалізацією основних синтаксичних функцій.
Модуси мови
Модус у філософії - спосіб існування або дії чого-небудь, а також різновид силогізму. Характеризуючи роль Дамміта в тому, що можна було би назвати зміною когнітивних парадигм в аналітичній філософії мови, В. В. Петров писав: Наприкінці 60-х - початку 70-х років в зарубіжній аналітичної філософії було досить чітко усвідомлено, що повноцінна модель мови вже ніяк не може обмежитися тільки семантичним підходом, необхідне включення в загальну модель мови і прагматичних аспектів його функціонування. Звідси позначилася завдання - поєднати в рамках однієї теорії семантичні та прагматичні боку мови, іншими словами, підходи Г. Фреге і Л. Вітгенштейна. И не випадково, що вирішити цю проблему спробував М. Дамм - Вітгенштейна послідовник і одночасно автор дуже відомих робіт з філософії мови та математики Фреге.
Як відомо, розвиток філософії мови в ХХ столітті призвело до спільного прийняття тієї точки зору (у встановленні якій вирішальну роль зіграли роботи Фреге, Рассела і, звичайно, Трактат Вітгенштейна), згідно з якою теорія значення для даної мови призначає значення перш за все речень в їх ассерторіческом використанні (тобто, за граматичними характеристиками - розповідним пропозиціям дійсного способу), і лише потім - субсентенціальним елементам мови (на лексичному й морфологічному рівнях) і неассерторіческім пропозиціям. Звідси значення розуміється перш за все як умови істинності пропозиції. Прихильники цього підходу вважають, що в силу універсальності і загальзначимість істини така теорія значення може (і повинна) дати загальну концепцію значення, тобто, отже, значення виразу будь-якої мови. Однак для того, щоб теорія значення взагалі могла бути розроблена, вона повинна мати справу з якоюсь певною мовою (у цьому полягає одна з найважливіших припущень акредитуючої підходу). Наприклад, згідно з Дамміту, така теорія не може дана без використання виразів для понять, виразність в словах того мови, до якого відноситься ця теорія. При поясненні того, яким чином володіє мовою схоплює значення його виразів, теорія повинна пояснити, в який спосіб він так використовує ці вирази, що виявляється здатний виразити ці поняття, а отже, не повинна приписувати йому попереднє схоплювання цих понять.
Мова тут йде перш за все ось про що: в рамках природної мови, за Дамміту, будь-який вираз необхідно розглядати в контексті певного мовного акту, оскільки звязок між умовами істинності пропозиції та характером мовленнєвого акту, що здійснюється при його висловлюванні, є суттєвою у визначенні значення. Це дозволяє стверджувати Дамміту наявність двох частин у будь-якого виразу - тієї, яка передає сенс і референцію, і тією, яка виражає іллокутівную силу його висловлювання, інші характеристики вживання. Відповідно теорія значення також має складатися з двох блоків - теорії референції та теорії вживання мови. Відтак, основна проблема теорії значення полягає у виявленні звязків між цими блоками, тобто між умовами істинності пропозицій і дійсною практикою їх вживання в мові.
Ясно, що ця вимога виключає як філософськи даремні всі ті теорії значення, які пропонують характеризувати значення пропозицій даного природної мови, переводячи ці пропозиції на іншій, більш знайомий мова (або моделі, які передбачають, у дусі ідей Хомського, застосування так званих мов-посередників або мов сенсу, в результаті відбувається додаткова трансляція вихідний мова оригіналу - мова сенсу - мову перекладу). Теорії такого виду виходять з припущення про неявному схоплюванні поняття значення, а не намагаються розкрити цей схоплювання. Насправді ж для того, аби визначити, яким чином вислови природної мови мають значення, потрібно знати, як забезпечити правильну інтерпретацію такої мови без звернення до поняття значення, і без того, щоб приписувати говорять на цій мові що передує (і далі не пояснюване) схоплювання понять, виражених його словами.
Для виявлення звязку між двома блоками теорії значення Дамм пропонує розглядати знання умов істинності як деяку емпіричну здатність пізнання. Бо такий спосіб ухвалення рішень про істінностном значенні одночасно є і практичної здатністю, він і утворює необхідне сполучна ланка між знанням і використанням мови. Але тим самим Дамм пропонує погодитися з тим, що знання про мову можуть входити лише такі концепти, які індукованих безпосередньо чуттєво-наявними даними. Відповідно наше вивчення мови зводиться до вміння робити затвердження в впізнаваних обставин, і при цьому вміст пропозицій не може перевищувати той зміст, який було дано нам в обставинах нашого навчання.
Така інтерпретація повинна складатися головним чином у виділенні і характеризації тих властивостей мовних висловів, які складають їх значення. Ми не І можемо довільно постулювати таку інтерпретацію, бо йдеться про теорію значення для даного природної мови - ми повинні дати теорію того, як вона в дійсності інтерпретується тими, хто на нього каже. Іншими кажучи, треба пояснити, як вираження цієї мови можуть бути зрозумілими і в чому полягає це розуміння. Але як оцінити, є чи така теорія значення правильною? Адже безглуздо було б питати про це самих які розмовляють цією мовою - вони можуть чудово володіти ним, але при цьому не бути здатними оцінити ту чи іншу теорію значення як правильну.
Навіть якщо ми і можемо, всупереч Дамміту, здобувати знання, що виходить за межі наших розпізнавання можливостей, виникає інша складна проблема - яким же чином таке неопознаваемое знання виявляється у фактичному використанні мови? Адже, за Даммітом, упізнаваний умови істинності служать єдиним засобом звязку між знанням і використанням мови.
При розвитку Дамміта думок виникає висновок про те, що використання мови слід ототожнювати не з здатністю встановлювати істінностние значення пропозицій, а скоріше з більш широкої здатністю інтерпретувати мовна поведінка інших осіб. Приймаючи такий погляд, ми відмовляємося від помилкового припущення, відповідно до якої здатність розуміти і використовувати деякий вираз обовязково припускає здатність впізнавати деякий даний обєкт як носій цього виразу. У дійсності ж можна мати здатність інтерпретувати пропозиції і в той же час бути нездатним точно впізнати обєкт, ними позначається.
Таким чином, спроба будувати адекватну теорію значення, що відповідає реальній мовній практиці, повинна, у відповідності з передбачуваним Дамміта підходом, враховувати істинність і обгрунтованість висловлювань, а відтак, може відбуватися за наступними напрямками.
Спочатку ми повинні визначити, які пропозиції природної мови можуть вважатися ствердною, беручи до уваги їх форму, а також спосіб і обставини їх проголошення (тобто їх функцію в тексті). По-друге, ми повинні встановити, за яких обставин компетентний мовець має намір стверджувати чи дійсно стверджує дану пропозицію. Це можна розглядати як встановлення того, за яких обставин компетентний говорить визнає це пропозиція щирим і обгрунтованим. (Причина цього ходу - ототожнення готовності мовця стверджувати пропозицію з його визнанням цієї пропозиції щирим і обгрунтованим.) По-третє, ці обставини визнання пропозиції щирим і обгрунтованим у більшості випадків і є ті обставини, за яких воно дійсно правдиве й обгрунтовано, тобто його умови істинності й обгрунтованості. И в кінцевому рахунку ми приходимо до висновку про те, що ці умови істинності й обгрунтованості і полягають у тому, в чому полягає значення цієї пропозиції. Наступний і окремий крок полягає у визначенні значень складових частин цієї пропозиції, що відбувається через ідентифікацію їх вкладу в умови істинності й обгрунтованості пропозиції.
Однак, для того, щоб отримати адекватну теорію значення, слід ретельно розяснити поняття визнання пропозиції істинним. Остання має на увазі два важливих аспекти.
Один з них стосується процедури встановлення істинності пропозиції. Ми належним чином визнаємо пропозицію істинним тільки тоді, коли це відбувається в результаті спостережень або експериментів, або дедуктивних і індуктивних висновків. За виключенням простих пропозицій спостереження, визнання пропозиції істинним передбачає логічно виведене міркування деякого виду. Отже можна сказати, що коли компетентний говорить визнає деякий пропозицію істинним, то це повязано із зясуванням того, як обгрунтовано розглядається пропозиція. Проте визнання пропозицію істинним - не просто питання обгрунтування, бо істинність не зводиться до обгрунтованості. Визнання пропозиції істинним має на увазі також ідею дії або готовності діяти відповідно до пропозицій, визнаним істинним. Таким чином, будь-яка адекватна теорія значення має пояснити, яким чином і до якої міри значення пропозицій визначені наслідками прийняття їх за справжні.
Для прихильників теорії значення в термінах істинності умов встановлення істинності пропозиції і готовність діяти у відповідності з цією пропозицією не визначають його значення як таке, як деяку незалежну сутність, а швидше дозволяють ідентифікувати умови істинності, які складають значення цієї пропозиції. Таким чином, тут ми маємо справу з двома додатковими і підтримують один одного способами затвердження теорії значення, сформульованої в термінах істинності пропозиції.
Але можливо, що прийняття теорії значення як умов істинності не є необхідним. Зрештою, чому ми повинні вважати, що значення так або інакше приховано позаду експліцитно лінгвістичної практики і що адекватна теорія значення не може бути побудована безпосередньо з елементів цієї практики? Якщо прийняти останнє припущення, то немає ніяких перешкод для того, аби припустити, що значення пропозицій природної мови визначені тим, що складає їх визнання дійсними, і тим, що бере участь у прийнятті їх за справжні. Успіх такий теорії значення дозволив би стверджувати, що теорія лінгвістичної практики вимагає
поняття визнання-за-істину, приймання-як-істинного і поняття дії-в силу-істинності пропозиції.
Власне поняття бути щирим, таким чином, виявляється надлишковим.
Очевидно, що людина не може говорити і розуміти вираження будь-якої мови без відповідних семантичних знань. Але, знаючи лише значення, він ще не в змозі розуміти дану мову й розмовляти нею. Для того, щоб розуміти мову (говорить мовою), доводиться здійснювати багато різних операцій, що служать виявленню єдино вірного значення: конструювання зі звуків ланцюжків слів, організація цих ланцюжків для того чи іншого конкретного значення з тих багатьох, якими вони можуть володіти; встановлення правильної референції і багато іншого. Але в будь-якому випадку здійснюється низка виборів, правильність яких залежить вже не тільки від окремих операцій, але і від правильності заздалегідь побудованих стратегій, які вже не є насправді тільки частиною того, що означають вирази мови. Тому якщо хтось знатиме лише значення виразів і більше нічого, то він не зможе ні говорити мовою, ні розуміти його.
Інакше словами, розуміння значення припускає обєднання лінгвістичних і екстралінгвістичні знань, явної і фонової інформації. Але цей шлях веде нас далеко за межі як філософії мови, так і традиційного лінгвістичного аналізу. Проте він в даний час не здається єдино прийнятним. І цим пояснюється такий широкий інтерес до підходу Дамміта, що почав спробу такого роду.
Можна припустити, що обидва ці аспекти практики лінгвістичної - встановлення істинності пропозиції та наслідки прийняття його за дійсне - в сукупності визначають значення пропозиції в обсязі, достатньому для семантичного аналізу. Розумно також припустити, що між цими двома аспектами повинна існувати взаємна залежність, і один може бути визначений в термінах іншого (принаймні, у граничних випадках). Це дає нам двухаспектную теорію значення - обосновательную і прагматичну. Її переваги очевидні: вона більш повно враховує обставини, повязані з ситуацією дійсного вживання природної мови; її результати можуть коригуватися в ході лінгвістичної практики, і нарешті, їй просто може бути поставлена у відповідність деяка теорія референції.
Однак подібна теорія стикається, зрозуміло, з власними труднощами. Можна назвати принаймні три основні проблеми (або групи проблем). Перші два сходять до відомої критиці трансформаційної граматики Хомського , даної Стросоном ; багато уваги приділяє їм Дамм ; третя ж є метаметодологіческой для обговорюваної теми.
1.; Перша проблема повязана з тим, що в поданні теорії значення в термінах обгрунтування не можна повторювати помилки старі, звичайно приписувані логічним позитивістам. Вони полягають в тому, що пропозиції беруться ізольовано, звідки йдуть марні спроби визначити їх значення одне за одним. Значення багато пропозицій визначаються контекстом, тобто значення входять до деяких групи, і їх умови обгрунтування взаємно залежні. Це робить дуже серйозною небезпекою коло в обгрунтуванні (у граничному випадку аналогічний герменевтична колі). Іншими словами, досить імовірно, що нам доведеться визначати значення деякого пропозиції A в термінах значення деякого іншого пропозиції B, і потім - рано чи пізно - значення пропозиції B в термінах значення пропозиції A, або принаймні в термінах значення пропозиції, що припускає значення пропозиції A.
Шляхи вирішення. Як видається, вихід тут може полягати в наступному. Пропозиції, значення яких визначаються в термінах обгрунтування, можуть бути розташовані таким чином, що значення даної пропозиції A може бути дано в термінах тільки тих умов обгрунтування, які передбачаються значеннями менш складних речень, ніж що розглядається. Відповідно до цього припущення, схоплювання пропозиції на увазі схоплювання деякого фрагменту мови, якому належить ця пропозиція, а експозиція мови в цілому може бути побудована без кола в обгрунтуванні, починаючи з пропозицій мінімальної складності (пропозиції спостереження) і інтерпретуючи пропозиції будь-якого ступеня складності перед переходом до трактування пропозицій наступного ступеня складності.
Така стратегія відходу від циркулярної може бути запропонована як теорії значення в термінах наслідків прийняття пропозиції за дійсне: пояснення значення будь-якої пропозиції може припускати значення тільки менш складних речень, і може даватися паралельно тільки зі значеннями пропозицій такої ж складності. Це відноситься до всіх прийнятним призначень ступенів складності.
Найбільш критичним для цієї стратегії правильне і точне призначення ступенів складності для пропозицій розглянутого мови. Формальна або поверхнева (синтаксична) складність далеко не обовязково буде відповідати семантичної, і це - важливий аргумент на користь того, що така теорія все-таки не дозволяє позбутися від необхідності в попередньому інтуїтивному схоплюванні значень.
Однак можливі такі модифікації теорії, які дадуть відповіді на цей аргумент і дозволять оцінити складність пропозицій до схоплення їх значень. Вони можуть виходити з відхилення ідеї про те, що відносини обгрунтування лінійний припускають, асиметричний порядок залежності серед даних пропозицій. Замість цього можна припустити, що обгрунтування є в кінцевому рахунку холістичний і нелінійних за характером. Це має на увазі дві обставини.
а) З такої точки зору, всі пропозиції в тексті полягають у відносинах взаємної підтримки. Таким чином, кола удається уникнути, оскільки первинної одиницею обгрунтування постає сам текст, а складові його пропозиції грунтуються лише дериваційне, на підставі їх входження в цей текст.
б) Визначення складності, як й саме обгрунтування, може проводитися неодноразово, з різних позицій, щодо різних єдностей сверхфразовых, тобто виходячи з різної лінгвістичного досвіду. Результат, з такої точки зору, має визнаватися принципово підлягає постійному уточненню і буде являти собою перетин різних результуючих множин семантичних ознак. Така динамічна модель буде найбільш повно відповідати дійсній ситуації функціонування природної мови у мовному співтоваристві.
2. Друга проблема схожа на першу, але в неї інші причини. Вона виникає тому, що якщо значення пропозиції дане в термінах умов його обгрунтування, то буде потрібно розрізняти прямими або між канонічними засобами обгрунтування, які є конститутивним для значення, і непрямими або неканонічними способами обгрунтування, які припускають, що значення розглянутого пропозиції вже відомо. Розглянемо як приклад твердження На полиці в моїй кухні 12 тарілок. Прямий спосіб встановлення істинності цього твердження полягає в тому, щоб піти на кухню і порахувати тарілки, і цей спосіб констітутівен для її значення. Звичайно, є безліч непрямих засобів встановлення істинності цього твердження - скажімо, я памятаю, що два дні назад, коли я приймав гостей, тарілок було девять, а вчора я купив ще три. Легко дати безліч подібних прикладів інтуїтивних цієї відмінності, однак важко дати загальну теорію прямого обгрунтування.
Шляхи вирішення. Дамм вважає, що пряме обгрунтування може бути описано як таке обгрунтування, яке послідовно, крок за кроком відповідає тому способу, яким пропозиція побудовано зі своїх складових частин, - тобто пропонує використовувати тут принцип композіціональності, подібно до того, як значення істінностное пропозиції представлено в теорії значення, як умов істинності відповідно до його складом. Аналогічне відмінність і опис підходить і для теорії значення в термінах наслідків прийняття пропозиції за дійсне, оскільки тільки найбільш прямі слідства конституюють значення даної пропозиції. Але якщо стати на цю позицію, то виникає наступне питання: як встановити, яке саме обгрунтування і які саме слідства пропозиції є прямими, без попереднього порозуміння цієї пропозиції, хоча б і приблизного?
Можна припустити, що тут не потрібно ніяке семантичне розуміння розглянутого пропозиції, а досить просто схоплювання його синтаксису. Справді, з точки зору принципу композіціональності будь-яка теорія значення повинна бути заснована на синтаксисі, тобто на аналізі структури речень як зєднання їх складових частин. Проте така відповідь далекий від задовільного: як у попередньому випадку, тут важливий не поверхневий синтаксис, але трохи більш глибокий, який не може бути легко відділений від значення і його схоплювання чи розуміння.
Більш перспективною представляється тут каузальних трактування обгрунтування, відповідно до якої ми можемо вважати пропозицію обгрунтованим, коли маємо в своєму розпорядженні ми явним чи неявним знанням причин, через які ми приймаємо і підтримуємо (або заперечуємо, заперечуємо і т.д.) виражається цією пропозицією переконання або полаганіе. Відповідно, ми знаємо значення пропозиції тоді, коли ми володіємо висловлюваним їм полаганіем чинності доступних нам релевантних причин. Тоді прямота / побічно слідства буде залежати від прийнятої нами трактування каузальності, і теорія мовного значення зближується, таким чином, з філософією науки. З іншого боку, ми не можем, прийнявши таку позицію, далі стверджувати, в дусі Дамміта, що конститутивним для значення є лише прямі, а ніяк не непрямі слідства, оскільки каузальне обгрунтування зовсім не обовязково зводиться до встановлення істинності, але може визнаватися незалежним від істинності властивістю.
3. Третя проблема укладається в наступному. Тож, прихильники обосновательной та прагматичною теорії значення схильні стверджувати, що незалежне поняття правди не є необхідним у теорії значення. Насправді потрібні два поняття: поняття встановлення істинності пропозиції і поняття дії в силу істинності пропозиції. Все ж таки очевидно, що деякі особливості нашої лінгвістичної практики, особливо деякі форми виводу дають пропозиції, значення яких неможливо дати ні в термінах їх умов обгрунтування, хоча б і прямих, ні в термінах їх прямих наслідків (наприклад, фактичні затвердження в деяких видах наукового дискурсу ). Тому слід визнати, що принаймні в деяких випадках значення наших пропозицій повинні бути пояснені в термінах релевантних умов істинності цих пропозицій.
Шляхи вирішення. Ми повинні визнати, що наше розуміння пропозицій (принаймні, тверджень про минуле) включає не просто знання наших підстав для їх затвердження, але схоплювання того, як вони представляють дійсність - того, як їх прийняття вносить вклад в нашу картину світу, в якому ми живемо і з яким ми співпрацюємо. Тому поняття істинності може визнаватися для надлишковим теорії значення лише в тому випадку, якщо ми розуміємо обгрунтування як процедуру встановлення істинності - позиція, яка спирається на логічну традицію, що сходить, принаймні, до Лейбніца. Проте якщо ми, в дусі сучасної епістемології, повністю розводимо істинність і обгрунтованість висловів, то можна показати, що умови обгрунтування не конкурують у теорії значення з умовами істинності навіть при тому, що обумовлені ними поняття можуть визнаватися коекстенсіональнимі.
Повертаючись до теорії Дамміта значення, слід зауважити, що деякі невирішені проблеми цієї теорії обумовлені прагненням поєднати в рамках одного підходу два принципово різні типи теоретичних концепцій - семантичні та прагматичні. Семантичні теорії відрізняються від прагматичних, на наш погляд, про обєкт досліджень, формі теоретичних узагальнень і кінцевої мети. Якщо семантика розглядає якісь смислові інваріанти, незмінні щодо конкретних ситуацій вживання, то мета прагматичного дослідження - аналіз та пояснення саме конкретних ситуацій вживання. Можна сказати, що семантика має справа з ідеалізованим обєктом, теоретичним конструктом, тоді як обєкт прагматики - більш індивідуальний, емпіричний.
Ці відмінності в обєктах дослідження багато в чому визначені метою теоретичних концепцій. Прагматичні теорії орієнтовані скоріше не на прояснення відносин між мовою і реальністю (як семантичні), а на експлікацію знання, уже даного в імпліцитної здібності субєкта. Така установка суворо випливає з відомих вимог аналітичній філософії, сформульованих Вітгенштейнів ще. У відповідності з метою і обєктом досліджень складається та форма теоретичних конструкцій і узагальнень. Прагматичні концепції - це в основному стратегії, принципи, набори далеко не однозначних правил типу принципів комунікативного співробітництва Грайс, тощо, в той час, як семантичні теорії пояснюють мовні факти шляхом суворої специфікації системи конкретних правил та умов їх дії.
Отримана таким чином теорія значення виходить з наступного: значення пропозиції визначено його умовами істинності, дано не незалежно від обгрунтування пропозиції і прагматичних наслідків його прийняття як істинного. Крім того, розуміння значення має на увазі конкретне безліч процедур його обгрунтування і конкретне безліч безпосередніх його наслідків.
За Дамміту, теорія значення вважається прийнятною лише тоді, коли вона встановлює відношення між знанням семантики мови та здібностями, що припускають використання мови. Тому семантичне знання не може не проявлятися у спостережуваних характеристики застосування мови. При цьому самі спостерігаються характеристики можуть служити вихідною точкою, від якої можна сходити до семантичному знання. І в цьому сенсі цілі аналізу Дамміта цілком ясні й зрозумілі. Однак очевидно також, що до проведення конкретних досліджень неможливо вгадати, яке місце займе знання семантики тієї чи іншої мови в загальній картині, що відображає всі процеси говоріння і розуміння мови.
Звичайно, справа не тільки в ступені абстрактності обєктів семантики і прагматики - відмінності між цими фундаментальними аспектами мови набагато глибше, істотніше. Саме це і змусило Вітгенштейна зробити відомий поворот, який призвів до зміни багатьох установок у вивченні природи мови. Спроба Дамміта зєднати воєдино настільки різні аспекти мови в значній мірі прояснила труднощі, що виникають на цьому шляху.

Образи мови у науці кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Ф. Бацевич зазначає, що “мова – 1. Один із модусів існу-вання людської мови (поряд з мовленням і комунікацією). 2. Комунікативний код – мова або її різновиди (діалект, сленг, стиль тощо), а також немовні засоби (паралінгвальні, інтонаційні тощо), які використовують учасники комунікативного акту. Мо-влення – 1. Один із модусів існування людської мови (поряд з мовою і комунікацією). 2. Індивідуальний акт говоріння або письма, який має усну, писемну або друковану форму вияву. 3. Постійно повторюваний процес спілкування однією мовою, тоді як мовленнє-ва діяльність – це спеціалізоване вживання мовлення в процесах взаємодії між людьми; частковий випадок діяльності спілкування із застосуванням мовного коду”
Аналіз понять “мова”, “мовлення” і “мовленнєва діяль-ність” знаходимо також у наукових розвідках Л. Виготського [4], [5], М. Жинкіна [9], О. Леонтьєва [13], [14], О. Лурії, Т. Ря-бової та інших учених, які стверджують, що комунікація – це різновид людської діяльності загалом. Так, зокрема, Л. Виготсь-кий зауважував, що “мовлення – це перш за все засіб соціального спілкування, засіб висловлювання і розуміння… Мо-влення поєднує в собі і функції спілкування і функції мислення” [5, 50]. М. Жинкін стверджував (і на цей його тезис необхідно звернути особливу увагу) що мовлення не є простою маніфеста-цією мови, воно має свою структурну і функціональну специфіку [9]. Повністю погоджуючись з таким твердженням ученого, О. Леонтьєв наголошував на необхідності розмежуван-ня мовлення як об‟єкта (мовленнєвої діяльності) і як зосередженої в цьому об‟єкті на рівних правах з мовою катего-рії, що уособлює в собі “мовленнєву специфіку” [13, 21 – 22]. О. Леонтьєв зазначав, що “лінгвістика – це вчення про одну із сторін одного з видів або аспектів діяльності – а саме мовленнє-вої діяльності” [13, 28]. За класифікацією учених, мовленнєва діяльність належить до внутрішньої, творчої, когнітивно-психологічної, а тому є істинною діяльністю, що зберігає зага-льну структуру людської діяльності, у якій би формі вона не здійснювалася. Теорію мовленнєвої діяльності обґрунтували у своїх працях І. Зимня, А. Маркова, зауважуючи, що види мов-леннєвої діяльності (слухання-розуміння, говоріння, читання й письмо) взаємодіють між собою.
В. фон Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що до-повнюють один одного [7]. Однією з фундаментальних засад системи мислення О. Потебні є ідея мови як пізнавальної діяль-ності: “мова не є засобом вираження готової думки, а її створення; вона не відображає світоспоглядання, яке склалося, а діяльність, яка його складає” [17, 23]. У концепції О. Потебні, мова в її постійному змінюванні полісемантична і тому багато-функціональна [17, 24].
1916 року побачила світ праця Ф. де Соссюра “Курс зага-льної лінгвістики”, що стала подією, яка розпочала герметичні мовознавчі окреслення словесного знака, а завершилася новою онтологією людини. Теорія Ф. де Соссюра визначила характер багатьох досліджень і дала поштовх до появи окремих літерату-рно-теоретичних методів. Розрізнення Ф. де Соссюром понять “мови” і “мовлення” (langue і parole), його концепція знака, синхронності і діахронності лягли в основу структурної лінгвіс-тики [19, 14]. Ідеї вченого переосмислювали й розвивали Л. Щерба, О. Смирницький, О. Реформатський та багато інших учених-мовознавців.
Як стверджує М. Кочерган, “усе глибше проникнення у вивчення феномена мови привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об‟єктів: власне мови і мов-лення. Проблему мови і мовлення вважають нині однією з найважливіших і найскладніших у сучасному теоретичному мо-вознавстві. Дихотомія “мова – мовлення” напрямами сучасного мовознавства визначається чи не найбільшим досягненням лінг-вістики ХХ століття” [12, 47].
Вважаємо доцільним розглянути та осмислити ці та інші твердження учених про мову, мовлення, мовленнєву діяльність й зробити їх предметом розгляду в нашій роботі.
Стаття безпосередньо пов‟язана з темою дослідження ка-федри філологічних дисциплін та методики їх викладання у початковій школі ДДПУ ім. І. Франка “Модель особистісно орі-єнтованого розвивального навчання мови і мовлення”.
Мета статті – розкрити підходи до понять “мова – мовлен-ня – мовленнєва діяльність” в історичному аспекті; розглянути закономірності розвитку та функціонування цих понять на сучасному етапі; з‟ясувати, чим різняться та як взаємопов‟язані між собою поняття “мова”, “мовлення” і “мовленнєва діяль-ність”.
Однією з найважливіших життєвих потреб людини є пот-реба в спілкуванні, тобто обміні думками з іншими людьми, що задовільняється людиною за допомогою мови. Володіючи мо-вою і здійснюючи мовленнєву діяльність, ми маємо можливість розуміти один одного, обмінюватися досвідом, знаннями, пере-давати їх нащадкам.
Загальновідомо, що мова – це засіб пізнання, спілкування та обміну знаннями про навколишній світ. Вона є однією з харак-терних ознак сучасної нації. Мову створили люди, вони її розвивають і удосконалюють. Основна функція мови – бути за-собом спілкування, збереження і передачі знань, взаємного розуміння. Слово “мова” – багатозначне (див., напр., терміноло-гічні словники). Сучасний тлумачний словник так пояснює основне значення слова “мова” – 1) здатність людини говорити, висловлювати свої думки; 2) сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах цього суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприй-нятих правил їх комбінування у процесі вираження думок; 3) мовлення, властиве кому-небудь, манера говорити; 4) те, що говорять, чиї-небудь слова, вислови [18, 768].
За твердженням С. Дорошенка та П. Дудика, мова – це “...інвентар матеріальних лінгвістичних елементів – звуків, слів, граматичних моделей, використовуваних для спілкування між людьми” [8, 40].
Оскільки мова складається з сукупності різного роду оди-ниць, то її можна визначити як систему фонетичних, лексичних і граматичних засобів. Ознаками мови є її безперервний розвиток, нерозривний зв'язок з мисленням, здатність виразити будь-яку інформацію. Отже, зауважує Ю. Карпенко, людям потрібна мова для того, щоб обмінюватися інформацією, спілкуватись. Без задоволення цієї потреби, тобто без мови, суспільство не могло б існувати [11, 5].
Мова як специфічно людський засіб спілкування належить одночасно суспільству й індивідуумові. В обох випадках вона є продуктом історичного розвитку суспільства, яке користується надбаннями попередніх етапів життя мови. На думку Н. Бабич, мова це: 1) універсальний засіб навчання й виховання людини; 2) енциклопедія людського досвіду; 3) першооснова нагрома-дження культурних цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб введення окремої людини в процес суспільного культур-ного розвитку; 4) один із компонентів духовної культури суспільства; 5) засіб координації усіх виробничих процесів; 6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя [1, 12].
Мовлення по відношенню до мови є частковим, окремим, індивідуальним. Воно виступає однією з багатьох форм загаль-ного, що виникає в устах окремих осіб у різних життєвих обставинах як результат застосування мови для передачі конкре-тних думок. У “Словнику української мови” читаємо: “мовлення – спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна дія-льність” [18, 770].
С. Дорошенко зазначає, що мовлення – це процес, дія, а мова – знаряддя спілкування. Тільки мовлення, а не мова, може бути голосним або тихим, тривалим або коротким, швидким або повільним. У мовленні живе мова, проте ним вона ніколи не вичерпується. Мова обіймає в собі десятки й сотні тисяч слів з сукупністю властивих їм значень, форм, витворених цією масою індивідуальних мовлень. Але в кожному з них мова виявляється тільки частково, бо окрема людина, наприклад, використовує в розмовно-побутовому вжитку від 4 до 6 тисяч слів, які в своїй більшості є найуживанішими, життєво необхідними, через що й їх достатньо для зносин [8, 40].
За твердженням Ю. Карпенка, мовлення – це конкретне го-воріння, усне чи письмове, і так само – сприйняття (слухання або читання). При цьому терміном мовлення прийнято познача-ти як сам процес говоріння та сприйняття (акт мовлення) чи сукупність таких процесів (її називають мовленнєвою діяльніс-тю), так і наслідок, результат процесу говоріння – усний чи письмовий текст [11, 24].
Отже, мовлення – це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою; це діяль-ність за допомогою мови, особлива психічна діяльність. Мова й мовлення поліфункціональні, причому функціона-льно мова характеризується як засіб, а мовлення – як процес. Саме тому виникли спроби розмежувати предмет і об'єкт лінгві-стики: предметом мовознавства визнавали мову, а його об'єктом – мовлення або мовленнєву діяльність. Однак у розрізненні мови й мовлення міститься чимало суперечливого, у різних дослідни-ків відповідні терміни мають різні значення.
 
Наші Друзі: Новини Львова