Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 24 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Уран з Чорнобиля

Переглядів: 27078
Додано: 20.11.2009 Додав: Ясенець  текстів: 3
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: Сам написав
Яррос Ясенець


УРАН З ЧОРНОБИЛЯ
ДРУГА ЧАСТИНА ПЕРШОЇ ТРИЛОГІЇ.
(УВАГА!!! ПЕРЕД ЧИТАННЯМ ОБОВ’ЯЗКОВО ПРОЧИТАЙТЕ Книгу Першу "Революція", інакше зміст цієї книги зовсім не буде вам зрозумілий!!!).

В холодну зиму об'являться вони
Суворі, темні і страшні
Їх гнів та ще й і помста їхня
Страхом завіють землі східні.
На півночі вони отаборяться
Республіканці удадуть, що ніби зляться
І лише Орден відповідь знайде
Найліпших зі своїх у місію пошле
Із Варти вояки ту мертву зону перетнуть
Із втратами, усіх тих Двіппів переб’ють
І так, ціною власного життя
Єдиний полк той шлях укаже в майбуття...
—Кобальт, 1529.

Розділ 1
Сон.
Перед ним простиралася широка дорога. Він тихо ступав нею, шелещачи ногами в чоботях зелену землею. Довкола була тиша—не сказати. Це був ліс. Але якийсь незвичний ліс. Дуже вже тихий. Ні гудіння комах, ні щебету птахів ні взагалі ніяких звуків не було. Здавалось, щоякщо уважно й довгий час слухати, то можна було почути, як ростуть дерева.
Згори, крізь зелений дах, струменіло озеленене сонячне світло. В повітрі витав дивний аромат, теплий вітерець пестив обличчя. Тут можна було лягти просто на траву, закрити очі і насолоджуватися життям. То була чудова місцина. Чарівна місцина. Місцина, за яку Епікур віддав би, що завгодно.
Та було в ній і, щось трохи лиховісне. Той, хто занадто довго спочивав тут, засинав навіки. Спершу наставала невелика ледачість. Небажання покидати це місце. Потім—сонливість. Далі—втрата пам’яті. І згодом починало здаватися, щоти все своє життя провів у цьому лісі, а попередні події—не більше, ніж сон. Полежиш так—і перетворюєшся на дерево. Дерево, щоросте в купі з іншими і п’є воду з численних озер цього Лісу.
Що це була за місцина, він і сам не розумів. Він не знав, як сюди потрапив. Знав лише, щоякими б спокусливими не здавалися чари лісу, їм піддаватися не можна. Тож він йшов, намагаючись знайти вихід. Та виходу ніде не було. Лише ліс, ліс та ліс, багато кілометрів поспіль. Він не здавався, хоча і його вже огортала сонливість. Та він ішов. Бо не хотів, зовсім не хотів стати деревом. Хто й зна, скільки довколишніх дерев були колись мислячими істотами…
І він йшов. Хоч нічого й не знайшов, та все одно йшов. Пошуки триватимуть вічно для нього…
Зрештую, він спинився біля одного з водоймищ. Йти було важко. Він міг би рушити далі, але хотів принаймні знати, куди йти, аби не втрачати даремно сил. Він вибрав міцне високе дерево, і поліз на нього.
В цьому Лісі дерева стояли дуже близько, тягнучись корінням до озер. І він ліз, минаючи крони нижчих дерев. І виліз нарешті достатньо високо, щоб озирнутися.
Згори було ясно-синє небо. Яскраво світило Сонце, обличчя обвівав теплий вітерець. А довкола—куди не глянь—було зелене море. Ліс, ліс і ліс. І нема жодного видного шляху, куди його йти. Він зітхнув. Навіть на маґічні коливання покладатися не доводилося. Ліс притуплював Силосприйняття, і воно могло завести кудись не туди. Отак от. Він оперся на гілку, і почав думати, щоробити.
Думав він довго. Сонливість брала своє. В руках з’явилася слабкість. Триматися ставало все важче. А тут було так хороше… Може, все-таки, вдасться, щось придумати й не загинути…
Його роздуми урвав гучний хрускіт. Гілка, на яку він сперся, тріснула, і він…
…загув донизу…
…ненастанно перевертаючись…
…у повітрі.
ХЛЮП!—він звалився в озерце.
І тут таки, мов той камінь, пішов під воду. Її поверхня зімкнулася над ним.

Тепер він лежав на полі биви. Перед ним височіла Королівська Вежа. Хоч вона була ціла, ні камінчика від неї не відкололося, та все одно на ній були тріщинки та плями.
Як і кожна інша, "Битва за Вежу" лишила на споруді свій слід.
Довкола курилося суцільне згарище. На землі лежали кіборги, м’ясо яких зчорніло й гнило. Їхні тяжкі киреї вже не могли приховати сморід. Лежала побита зброя. І тіла звитяжних Візардів. ґенерал Еспар. Шухевський. Морґаніус…
Горло стисло на згадку про останнього. Загинув геройською смертю…
Він згадав битву Морґаніуса й Заррина. Двоє старих друзів. Двоє запеклих ворогів. А тоді… Морґаніус спиною валиться в дренажну шахту.
Та чи примарилося, як Заррин перед Морґаніусовим падінням моргнув йому? А той кивнув?
Ні, неможливо. Він загинув. Ніякої лазівки чи зачіпки тут нема. Треба прийняти це, як даність. Все.
Він встав, і пошкандибав полем битви. Скрізь була тиша. Минув згарище гелікоптера, в якому його спробував був підірвати Заррин. І тут побачив…
Із подертої землі на нього невидющими очима дивився ґенерал Шухевський. Розтерзаний, обляпаний засохлою кров’ю, здутий, як куля, він дивився на зорі, яких уже не міг бачити. Він згадав, як загинув хоробрий ґенерал. У бою з Заррином. Зі зброєю в руках. Як солдат. Як Візард.
І тут це сталося…
Він скорчився. Відчув жахливий, пекельний біль. Шипіння. Упав на землю… Тоді… тріск. Тріск його власних ребер. З вирваних назовні нутрощів виліз Зеґіс, подібно тому, як нутрожерна пороча вилазить зі своєї жертви.
"Вже дуже пізно, Ярросе!"—зашипіла потвора.—"Час вставати! Час тобі вставати, Ярросе!!!".
Здригнувшись, Ясенець прокинувся, і сів у ліжку. Він весь був покритий холодним потом, а на нічному столику будильник у його смартфоні грав гімн і періодично повторював: "Вже дуже пізно! Час вставати! Ярросе! Час вставати!".
Ясенець вимкнув його, і знесилено опустився на подушки. Хоч він, щойно встав, але відчуття було таке, ніби він і не лягав. Не найкращий початок дня, щой казати. Помацав пальцями м’язисті груди. Ні. Звісно ж, то був тільки сон. Ніякого Зеґіса в ньому нема. Просто не треба було напередодні дивитися на ніч всякі страшилки.
Та все одно, на душі було неспокійно. Яррос Ясенець знов закрив очі, і спробував вслухатися в Маґічне Поле. Воно було, як Чорне Море попереднього дня, в час страшного шторму, коли в Кереченській Протоці затонув російський танкер. Маґічні коливання були настільки потужні, щовідчувалися навіть без особливої концентрації., щось таки мало статися. Можливо, сьогодні його, Ярроса Ясенця нарешті заберуть до себе Візарди? Уже четвертий місяць Ясенець жив в Олд Йорку, і, щоранку сподівався, щоВізарди прийдуть саме в цей день. Його вже двічі навідував аґент Куурма, а ще тричі Яррос отримував листи від Кадгара Лодда. Той завжди писав, щоб Яррос був обережний і не висовувався. Якщо йдеш кудись, писав Лодд, то обов’язково бери свою Складну Патерицю. Не соромся тікати від Заррина, з ним та з його поплічниками бийся лиш у крайньому випадку—щоб не привертати уваги Сторонніх. Бережись, нікому не довіряй!
Так, нікому не довіряй. Саме це було гасло Візардів Третього Рівня. Не довіряти нікому, якщо в ньому не впевнений. Не вірити наївно Сторонній системі, яка тільки й прагне зазомбувати твій мозок. Чотири з гаком місяці минуло від часу, як Яррос довідався правду, дізнався про існування іншої культури та іншої, не-сторонньої системи, групи Візардів. Він відкрив для себе Велику Таємницю Всесвіту, яку можна було назвати маґією—спосіб маніпуляції енерґією, та космічний закон, фундаментальне правило природи, яке проголошувало: подібне притягує подібне. Думки матеріяльні. Все це—електромаґнітне (маґічне) поле, що довкола тебе, щой в твоїх думкамх, які є його частинкою. Навчишся керувати думками, і ти керуватимеш Всесвітом.
Ось уже чотири місяці як для Ярроса розпочалося нове життя. Звісно, він вже й раніше крапля по краплі розвивав свої можливості й розумів, підсвідомо, ким він є. Тепер, пройшовши частину навчання в Лодда та витримавши випробування кров’ю Яррос став членом Ордену Візардів та громадянином Візардної Республіки.
Тепер він повернувся сюди, в цю систему та цю реальність, щоб покінчити з цим ісмнуванням. Він має старанно обрізати всі ниточки, які пов’язують його зі світом зазомбованих та збайдужілих людей і вирушити далі й вище звивистою стежиною.
Заррин. Ім’я громом озвалося в свідомості. Найн Заррин, підкорювач та вбивця, той, який знищив стількох Візардів, скосив Морґаніуса і ледь не вбив самого Ярроса. Він був Ярросовим ворогом. Коли Ясенець, нарешті, здобуде освіту, знання та силу Візарда він переможе Заррина. Покарає його за все.
А ще… Ще була Слейна.
Не зважаючи на те, що Зеґіс от уже стільки часу жив з Заррином та служив йому, Яррос і далі не міг позбутися дивної прив’язаності. Йому інколи здавалося, що Слейна звертається до нього. Їхній контакт був ще надто слабкий, а проте Ярросе розумів—ще трохи, і він розумітиме слова. Лодд сказав, що Заррин може скористатися цим зв’язком, і хоча Яррос ніби не мав жодної вартісної інформації, думка про те, що ворог може копирастися в його голові була Ярросові нестерпна. І тоді він кидав всю свою силу волі на те, щоб закрити мозок та заховати його від чужого втручання.
Яррос поволеньки встав, хлюпнув на лице крижаної води, і почав готувати сніданок. Та скоро від того відмовився: їсти не хотілося зовсім. Він випив міцного чаю, і став думати. Сьогодні мав бути черговий з’їзд Малої Ради ОУН, і Ярроса запросили на нього з доповіддю "Як піднести національну гідність українців у контексті політичних подій після останніх парламентських виборів". Фактично, ті три місяці, щоЯррос прожив в Олд Йорку після зустрічі з Візардами він працював над нею. Але неспокій був настільки сильний, щоЯррос не хотів іти. Ні, так не можна. Старий Ярослав Старух, націоналістичний правнук не менш націоналістичного повстанця, який був нині провідником ОУН образиться. Треба йти. Це була чи не остання його зустріч з системою. Скоро все це скінчиться, поступившись місцем чомусь іншому, явленому не з Землі.
Яррос подивився на годинник. До початку з’їзду лишалося ще аж три з половиною години—так рано він встав., щоб зняти неспокій, Яррос вирішив відвідати сауну при компанії "Синарр Флотобуд". Вона завжди звільняла його від неґативних емоцій.

РОЗДІЛ 2
ІНЦИДЕНТ В САУНІ.

Район Олд Йорка під назвою Кінс був найменш націоналістичний з усіх. По суті, таким він був лише через те, щодві з трьох будівель тут були фабричними комплексами. Кінс, фактично, й будували як район, куди можна було втиснути всю промисловість Олд Йорка, звільнивши від неї решту міста. Саме тут містився знаменитий авіазавод, який випустив президентський літак, тут були й фабрики найбільшого міського підприємства—"Синарру" та його конкурента—компанії під назвою "Українські Розробники". На околиці містилася Олд Йоркська АЕС, а просто біля неї—великий сталеварний цех, щотеж належав "Синарру".
Біля цеху розміщувалася сауна. Спочатку її побудували для працівників, і вхід для них був безплатний. Та згодом її відкрили повністю, та задоволення поніжитись там, однак, досить дорого коштувало. Нагрівала цю сауну пара, яку отримували ще в ливарні після з охолоджувальної води. Вона була схожа на велику печеру, і сюди сходилась строката публіка. Найбільше сюди, звісно, вчащали сталевари та Синарські інженери, які користувалися привілеєм безплатного входу. Та бували тут не лише вони. Заходили й хлопці з "УР", й інтеліґенція і навіть верхівка ОУН, та хлопці з інших партій. З одного боку сауни були нагріті до червоного труби, які розпікали повітря. М’язисті чоловіки хизувалися одні перед одними, торкаючись цих труб найрізноманітнішими частинами тіла. Збоку був тренажерний зал, куди слабаків не пускали—найменша вага, яку треба було підняти—40 кілограмів. Ще далі була "катівня"—в неї вчащали ті збоченці, щоотримували насолоду від вигляду власної крови. З іншого боку містився басейн. Вода, яку туди зливали, мала температуру до 60 градусів, а інколи розігрівалася до 80-ти., щоб покупатись там, слід було мати доволі грубу шкіру. Купалися там всі—чоловіки й жінки. Не розбираючись. І всі голі. Картина лише для сильних нервів.
Джек Ґранітенко прийшов сьогодні в сауну доволі рано. Привітався з друзями-сталеварами, і рушив у спортзал. Його м’язи вимагали насичення. Сьогодні він витиснув із себе 80 кілограмів.
Вийшовши із тренажерні, Джек почав вирішувати, щойому зробити ще. Гарні дівчата кликали його в басейн, та він спочатку хотів сам собі виколоти на передпліччі слова "Найкращий москаль—це мертвий москаль!". Тож рушив уже до катівні. Власне, зробити він це хотів не через ненависть до російських імперіялістів, а через те, щотак вимагав його статус дрібного посадовця націоналістичних сил—в його характеристиці непогано було б мати запис "підтримує українську ідею з допомогою пропаґанди". Крім того, сам Джек хотів зробити, щось подібне, щоб витримати біль і зробити своє тіло ще міцнішим.
В цей час Джек випадково глянув на двері. Вони відчинилися, і з холоднющого двору (бо була хоч і рання, та дуже холодна зима), увійшов чоловік. Він був дуже м’язистий, з трикутною спиною, пресом з шістьма квадратами та круглими біцепсами. Шия була опукла, як у борця. Та впадала в око дивна невідповідність—хоч шия була та решта тіла була молода й сильна, а от обличчя, здавалося, було вже старе й зморщене. Сиве волосся. Підкручені, як у козака, вуса. На, щоці шрам. Якщо цей чоловік буде вдягнений, то можна подумати, щоперед тобою просто підстаркуватий дідуган.
Чоловік стояв, і ритмічно оглядав печеру. Тут, зустрівся поглядом з Ґранітенком. І того аж пересмикнуло.
Очі, очі…
Очі прибульця були старшні. Сірі, бездонні. Видно, щобачили ті очі не одне страхіття, на одну смерть, не одну катастрофу. В них читалася похмура впевненість. Впевненість у тому, щомети буде досягнуто, хай би яку ціну за це довелося заплатити. Очі, з кривавими росинками на віях, дивляться поглядом розчавленої, але живучої людини. В цьому дідові з молодим тілом було, щось неземне, здавалося від нього пашіло, мов жаром, невідомою силою. Може він—маніяк? Той, який коїв жорстокі речі на вулицях Олд Йорка, невловимий для поліції, і який залишав тіла своїх жертв в такому стані, що навіть слідчих інколи вивертало при погляді на них. Або він—щось гірше. Тероист з Алькаїди. Сомалійський пірат? Найманий кіллер-професіонал? Хакер, який зламав комп'ютерну базу даних податкової системи? Ватажок мафії? Можливим був кожен з варіянтів. Джек був упевнений, щоцей чоловік живе по той бік закону. Врешті, він був не такий далекий від істини.
Джек поспішно відвів погляд, і підійшов до друзів – сталеварів. В товаристві дужих чоловіків з грубезною вогнетривкою шкурою він почувався безпечніше.
А прихожий, в той час, почав обходити печеру. Він уважно придивлявся до кожного, мов би сканував. Декого питав про, щось. А тоді рушав далі, методично когось шукаючи.
Джек ставав нервовіший. Час од часу він відчував на собі погляд цього страхіття, але той поки, що до нього й не підійшов. Сталевари Янґ, Макс і Чем не відчували жодного дискомфорту, і продовжували балачку в доброму дусі. Янґ хвалився, щойого син склав іспити до Богунівського Військового Ліцею, і все розводився, як він ним пишається. Чем, який також мав синів, хвалив його, і заявляв, щосвоїх нащадків "відмазувати" від строкової служби в армії не буде. Ще через п’ять хвилин такої невимушеної розмови Джек розслабився, і навіть викопав з глибини свідомості задум сходити в "катівню". Друзі підтримали цей задум.
"Бий москалів, рятуй Вітчизну!"—гордо заявив Чем, абсолютно щиро висловлюючи свої націоналістичні нахили.—"До чорта їх усіх!"
Троє вже хотіли рушити туди, але, щойно Джек обернувся, кров йому захолола.
Перед ним стояв той самий чоловік. Піт стікав його м’язистим тілом, а в сірих, як весняний лід, очах читався смертний вирок. Джеку враз дуже захотілося просто взяти й драпонути. Подалі звідси. Але він погамував інстинкт, бо схоже було, щовід такого далеко не втечеш.
"Сприймай його, як дикого звіра"—подумки мовив собі Ґранітенко.—"Не роби нічого, щозачепить його мисливські інстинкти". Він вирішив якось звернутися до цього чоловіка, сказати, щось дружнє. Може він зовсім і не лихий, просто матінка природа обділила його красою?
Але обділений заговорив першим.
"Тут був Яррос Ясенець".
Ото й все. Чотири слова. Він не запитував, а стверджував, отже вже знав напевне. Його голос був сухуватий і в ньому були командирські нотки—він звик віддавати накази. І чекав від інших одного—підкорення.
А очі, очі…
Сірий погляд очей з краплинками крови на віях. Чи то не кров? Джеком трусонуло.
"Ти говорив з ним"
Як грім з ясного неба. Тепер маніяк звертався безпосередньо до нього, до Джека. Хоча Джек перекинувся з тим диваком лише вітанням, та все одно цей чмелик вчепився до нього. Джек не любив, м’яко ще кажучи, того Ясенця. Після конфлікту з ним все його життя пішло в прірву. Спершу його підприємство дійшло до банкрутства. Далі—розлучення з дружиною. Потім Джеку довелось продати частину власності, і вступити в ОУН. Він ніколи не був до кореня націоналістом, але в цій партії в нього були найкращі шанси на майбутнє, тож він вирішив натягти маску щирого українця. І Джеком володіло погане відчуття, щопричиною його бід був саме Ясенець, хоч би яким абсурдним це твердження не видавалось.
Він підтримував з тим вундеркіндом нейтралітет, бо формально ні в чому його звинуватити не міг. Вони віталися, але не більше. І от тепер—до Джека почали придиратися через його, щонайнейтральніший зв’язок з Ярросом Фон Ясенецем.
Це не віщувало нічого доброго.
Джек подивився на трьох дужих сталеварів, щостояли поряд з ним. Вчотирьох вони цього типа повалять. Аж тут, голос подав голос Чем.
"А ми, власне, безкоштовно даємо інформацію лише ливарям"—заявив він.—"Іншим за дані від нас треба платити".
"Я маю досвід сталеварної практики"—мовив прибулець.—"Та й теорію знаю. Я можу легко відповісти на будь-яке ваше питання з цієї галузі".
"Перевіримо"—мовив Янґ.—"Скільки відсотків свинцю містить…"
"Чекай"—урвав його Чем.—"Підемо практичним шляхом".
Його очі засвітилися.
"По цій трубі тече пара температурою у 100 градусів".—сказав він.—"Але якщо ти справжній сталевар, то до спеки звик. Поклади на неї руку".
Джек був переконаний, щойого товариш перейшов міру—зараз цей здоровило почне махати кулаками. Тож Джек напружив власні м’язи і приготувався до побоїща.
Та нічого подібного не сталося. Атлет спокійнісінько підняв долоню, подивився на неї, і підніс до труби.
А тоді поклав долоню на трубу і міцно її стиснув.
Почулося шипіння, от ніби смажився бекон. Очі чоловіка звузились, щелепи стислись. Минуло три секунди… Оце шкіра, подумав Джек. Пройшло п’ять секунд. Дивно… На сьомій секунді Джек просто перелякався. Найміцніші хлопці зривалися на четвертій або п’ятій секунді. А цей тримає вже сім… Ні, щось тут не гаразд. Ну не може людина так довго витримати такий пекельний біль. А може, він і не людина?—майнуло в Ґранітенковій голові. Може це чортів Термінатор, що , як у фільмі, прибув з майбутнього, щоб вбити Ярроса Фон Ясенця і спричинити повстання машин…
Проте цю думку Джек так і не додумав. На восьмій секунді біцепс атлета раптом напружився, очі з кривавою памороззю на віях розширились, і він просто вирвав шматок труби.
"Точно, Термінатор"—прошепотів Джек. А наступної миті зчинилося пекло.
Вода й пара, щобула в трубі, під великим тиском полетіла в Макса. Не зважаючи на його витривалий епітелій на шкірі, суміш добряче ошпарила йому пику і руки, якими він намагався її затулити. Янґ, який стояв поруч, і спробував влупити бунтаря по нирці, отримав такого ляпаса, щоаж сів на вцілілу трубу. Тут виявилося, щойого зад зовсім не такий тренований, як руки. Він завищав, і скотився з на підлогу. Маніяк розмахнувся ногою, і вдрукував Янґа в стіну. Тепер на нього разом накинулись Чем і Джек, щовийшов із заціпеніння. Все сталося швидко. Чоловік з розмаху пришив шматком вирваної труби Чема за плече до стіни. Просто прохромив його наскрізь. Той загорлав від болю, намагаючись витягти трубу, але та ще й ввідйшла на кілька синтиметрів в кам'яну стіну й міцно в ній застрягла. В цей час Джек добряче лупонув гада по мордяці. Той ревнув і заїхав Джеку в груди. З такою силою, щорозбив ним вітражне вікно, і той покотився вниз засніженим схилом.
Джек різко скочив на ноги. На задньому дворі не було нічого, крім паркану, обписаного націоналістичними гаслами та притрушеної снігом купи сміття. Його пробрав мороз, коліна відразу затремтіли, щелепи засіпались., щойно Ґранітенко озирнувся, як побачив психа, який вистрибує з розбитого вікна. Здавалося, мороз на нього не впливає зовсім. Джек приготувався. Маніяк скочив на нього, і Джек почав. Він застосував кілька своїх улюблених прийомів, і незнайомець відступив на кілька кроків. Проте вже наступної миті він атакував знов. Світ Джека розлетівся на друзки. Боєць схопив його за горлянку, і підняв над землею. Тримав він уміло—не дуже душив, але не надто комфортна то була для Джека поза.
"Мені потрібен Ясенець!"—заревів маніяк.—"Яррос Ясенець!"
В нього був якийсь дивний акцент, проте зараз Джеку було не до таких дрібниць.
"Його тут уже нема!"—забелькотів той.—"Він пішов, він пішов!"
"КУДИ?!?"
Найспокусливішим було сказати "не знаю". Але ж, подумав Джек, якщо це справді одержимий, то він просто не відчепиться, а якщо Джек пошле його, то він може й забратися. З іншого боку, він може потім вернутися, якщо виявить, скажімо, брехню, але… Джек почав згадувати. Той дивак вічно говорив сам із собою. Джек випадково чув, як Ясенець буркнув собі: "А тепер—в ОУН". Отже, він може бути в їх штабі… Але…
"НУ?!"—гаркнув маніяк, трусонувши Джеком.
"Штаб ОУН!"—прохрипів той.—"Це… Площа Грушевського, дім перший! Навпроти мавзолею націоналістів!"
Наступної миті маніяк пустив Джека. Та перш ніж той упав на землю, громило заїхав йому в обличчя. Ґранітенко перекрутився в повітрі, і оглушено впав на сніг. Краєм ока він побачив, як псих поспішає до військового "хаммера" який його чекав. Голий скочив туди, і джип рвонув так, наче за ним гнався спецназ.
"Джеку! Джеку! Ти як?"
До Ґранітенка біг Янґ, на ходу обтираючи зад снігом. Присів біля друга, і допоміг йому звестись.
"Що він хотів?"
"Ясенця"—коротко пояснив Джек.—"Дуже хотів. А як ти?".
"Краще, ніж Чем і Макс"—мовив той.—"Я вже викликав копів. Розберуться. Вставай, друже!"
Джек звівся, спершись на Янґа.
"Треба попередити Ясенеця"—неголосно мовив він.—"Якщо цей маніяк…"
"Не треба"—раптом сказав Янґ.—"Ми через нього натерпілись, хай сам викручується. А то цей гад ще прийде по наші душі. Не кажи нічого".
 
Наші Друзі: Новини Львова