Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 15 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Пригоди

Сходження Пітьми. Частина 5. Апокаліпсис

Переглядів: 5264
Додано: 21.10.2015 Додав: Яррос фон Ясенець  текстів: 30
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Частина V.
Апокаліпсис.

Баланс завжди відновлюється. Минають століття, час плине вперед, а вічне протистояння стихій триває, ніби нічого й не змінилося від початку часів. Маятник світотвору хитається туди-сюди—зі світла в пітьму й назад. Він щоразу проходить через точку балансу, але залишається в ній на дуже короткий, майже невловимий термін, після чого поринає у сферу однієї зі стихій. Коливання його нерівномірні, різні за амплітудою та фазою. І кожен мах маятника, що розтинає час на епохи, позначений змінами Всесвіту, зіткненням небесних сфер та паралельних світів на різних коливальних частотах. А також безповоротно міняються людські долі... Народження та смерть, анігіляція та творення елементарних частинок, спалахи протозірок та вибухи наднових, коливання матерії, випромінення енерґії, нескінченні біти інформаційного потоку, альтернативні варіянти розвитку часових подій, нескінченна спіраль, усе зв’язане в одну систему, ім’я якій—Брум... Це Його світ, Його правила. Усе—безмежна єдність, і всі процеси в ній мають циклічний характер. Не було початку чи кінця, є лише вічність і безмежність. Нічого ніколи не виникало й не зникало, просто міняло форму та конфігурацію. Всесвіт завжди був такий, як і зараз, і весь час буде, зміниться лише форма. Нічого особливо не буде відрізнятися від сучасного. Правила та принципи зберігаються. І не важить, хто кого скільки разів вбив та яка форма правління в якій державі була встановлена. Для приземлених ці події мали колосальне значення, але ті, що стояли над ними бачили чітку істину: все марнота.

Одного разу серед вічних та райських просторів Останнього Рівня Всесвіту перед Великим Зіккуратом Буття, всередині якого містилося Дерево Рівноваги, без якого нічого не почало бути, зустрілося двоє анголів. Довкола них мерехтіли сяйні потоки Великої Сили, вони були замотані в шати чистої енерґії, наповнені благодаттю Святого Духу, чисті й безгрішні, такі, якою не може бути жодна істота хоча б на один рівень світотвору нижча від них. Жоден з них таким не народився, цю почесну мантію вони заслужили завдяки старанням, що тривали багато мільйонів років, у багатьох місцях та часових епохах. Коли вони закінчили все, що тільки можна було, дослідили те, що піддавалося пізнанню, накопичили досвід, усвідомили свою душу до останнього відсотка й виконали своє призначення у багатогранному задумі Найвищого, їх було прикликано сюди. Вони стали тими, хто живе в самісінькому серці світу, що постійно сидить на правому й лівому плечі Творця, через кого Він виконує своє вічне та всеосяжне заклинання, яке створює майбутнє для Всесвіту. Вони тримали чаші, сурмили в ріжки та знімали печатки, вони творили мелодію, породжували й занапащували, підносили й скидали, вони виконували те, чого ніхто більше не міг собі уявити. Найвидатніші пророки дивились на них з далекої низини, а проте піднятися до них ніяк не могли—лише ангели самі спускались до них. І чим нижче вони линули, тим грубішав та сірів їхній образ, і коли вони опинялися перед очима живих істот чи навіть звільнених душ, виглядали вони вже геть не так, як в істинній своїй формі. Ангели могли принести добру вість, а могли й скарати, в їхніх чашах могла бути як благодать, так і гнів. Їх любили й боялися, перед ними благоговіли, їхніх відвідин чекали на зло чи добро... З іншого боку, все це не так уже й важливо. Яка бо різниця була тим ангелам, які існували поза межами добра і зла, за гранню світла й пітьми, у вічності, яку ніхто так і не зміг зрозуміти... Все буття своє тепер вони лиш слухали Слово, через яке все постало, й намагалися збагнути його значення. Їм залишилося чекати ще дуже довго—багато мільярдів років, та ще десять тисяч. Потім їх чекало небуття, до якого таки рано чи пізно приходять всі. Та ангели не сумували, бо тепер вони зовсім інакше розглядали поняття життя, існування, буття, вибору, призначення й надії.
От і стрілись вони, хоча як правило перебували в цілком різних сферах та прошарках, різною була їхня справа й інакше один від одного вони бачили Всесвіт. А проте з волі Найвищого, або через примху часу й випадку вони обоє озирнулися на світ, що лежав далеко внизу, туди, де перебував їхній брат—останній, який залишився ще в земній личині, хоча наближалися день і година, коли він мав возз’єднатися з ними.
Один Ангел був (як для людського сприйняття) Темним, величавим та незалежним. Це все було, звісно, дуже умовно: якщо якийсь із Алейдів колись і піднімався настільки високо, щоб почути хоча б відлуння їхньої мови, він сприйняв би все саме так. Цей ангел нагадував гарну даму з темними очима та високо піднятою головою. Інший був схожий на дитину—дівчинка з білими зіницями та срібним волоссячком, від неї струменіла доброта та любов до тих, хто жив далеко внизу, погляди свої скеровувала в землю, бачачи лиш пилюку під ногами. Це янголя щоразу благало Найвищого за їхній добробут та прозріння, натомість же дама заявляла, що кожен вибирає свій шлях і мусить займатися своїм ділом.
«Ти все ще думаєш про слабких»--зітхнув темний ангел.—«А шкода... Скільки більше ти робив би, якби дивився прямо перед собою, або вище, а не зорив вниз, як ті, кого ти захищаєш»
«Вище нам уже нікуди»--заперечив другий.—«Ми долізли аж сюди, над нами—лише наш Творець. Тепер пора обдумати про те, звідки ми зійшли, бо як самі були там, то й за нами хтось дивився»
«Нам лишилося менше, ніж було»--проказала дама.—«Треба зайнятися тим, що нас гідне»
«Що гідніше може бути, ніж любов до ближнього, який би не був він?»--запитало дитя.—«На цьому все й тримається: і Найвищий, і Його сила, і Всесвіт увесь»
«Ти не змінився. Так і залишив личину свою колишню...»--із сумом мовив темний ангел.—«Добре було б, аби мислили ми схоже. Ну гаразд, справа твоя. Розкажи хоча б, що ти там бачиш?»
«Ти бачиш те саме, що і я»--відповів ангел світла.—«Зараз ми зоримо в одну точку. І ті, що розглядають землю в себе під ногами так чи йнакше навчаються з неї мудрости. Я думаю, цінний досвід можемо й ми отримати, коли хоча б зрідка дивитимемося вниз. Ті події та цінності, які ми вже давно покинули... Зміна часу світла на час темряви, рівновага й маятник. Пригадай, що було тоді»
«Так, колись це для нас мало значення»--згодилася дама.—«Наскільки я бачу, той самий темний пророк зараз вершить там свої діяння... Той, що приходив сюди, дивився на нас так близько, як це взагалі можливо, з нами не будучи, бесідував з Найвищим, отримав шанс пройти крізь ворота сюди, але, натомість, вибрав прямо протилежний шлях—повернення... Моєму здивуванню меж не було: хто міг так безрозсудно відкинути змогу причаститися до нашого вищого буття?..»
«Мабуть лиш той, хто має досить мудрости, аби побачити, що час його ще не настав»--відказав другий ангел.—«І цим він виявив свою готовність. Зараз він тимчасово там ув’язнений, а коли прийде слушна година, посяде він місце, вище від нашого на цьому Зіккураті. І він буде одним з тих, хто вершитиме останній суд для багатьох душ, бо краще за інших зрозумів він Ім’я»
«Не переоцінюй його»--порадила дама.—«Буває, що ті, хто думають, ніби чинять справи Господні впадають в оману й вчинками своїми марноту множать»
«Ті, хто бачили те, що й ми, хто по-справжньому тут бував, не вагатимуться»--заперечило дитя.—«Сумніви—від страху, а страхом та брехнею зло править. А надія йде від любови, надія і віра—це те, що рятує. А віра його твердіша, ніж була навіть у нас в найкращі часи»
«Тоді чому ж він повинен боротися проти нашого брата, ангела світла, що нині виконує свою місію на тій пошарпаній та тлінній землі?»--запитав темний ангел.
«Бо це—шлях речей»--співрозмовник вимовив це так, ніби пояснював істину, яку й так всі знають.—«Як не буде двох сторін, боротьби й протистояння, не буде руху вперед, прогресу та поступу, настане застій і занепад, Всесвіт провалиться всередину себе, сам Найвищий тоді загине, припинить своє існування Вищий Розум. А як може те трапитися, якщо Він є все навкруг?.. Тому належить бути тій боротьбі. І ті, хто притягують її на голови свої, перевіряють свою міць, відбираються для подальшого шляху, або ж для спочинку та відновлення Оце тобі відповідь моя»
«Гаразд»--зітхнула дама.—«Тоді з цікавістю зоритимемо ми, якого оберту наберуть там далі події. Навіть я відвернусь від високого на цей час»
І двоє ангелів скерували погляди свої на нижчі шари світу, оглядаючи примарні лінії причинно-наслідкових зв’язків, якими обплутані були всі істоти і через які вершилася їхня доля.

Лицар, завернувшись в чорний плащ, нечутно ступав бетонною підлогою коридору. Його навряд чи міг хтось побачити тут, але він все одно рухався непомітно й доволі швидко—за звичкою. Через підсобні приміщення увійти в цю добре захищену будівлю виявилося аж занадто легко, залишилося тільки знайти сервісні дверцятка в стіні, просвердлити трубу й перерізати два дротики—червоний і жовтий. Тепер світляна смуга між на згині стіни та стелі згасла, стеження не велося. Причину шукатимуть, слід гадати, досить довго, адже спершу перевірятимуть загальні системи, комп’ютери, живлення, а на перерізані дротики уваги ніхто не зверне ще дуже довго. Яка все ж таки ламка й недовговічна ця складна технологія...
Лицар прокручував у голові уявний плян приміщення, пригадуючи маршрут, який виробив ще раніше. Так, зараз повернути наліво, тепер пройти ще трохи, далі будуть сходи на рівень вище, а потім—через люк і вперед по прямій. Чоловік швидко подолав цей шлях, опинився перед замкненими залізними дверима. Подивився на замок, зібрав у згусток всю свою силу й ретельно уявив, як повертаються маленькі механізми, клацають зубчики й скриплять пружинки. За мить замок відімкнувся, лицар пройшов через двері й тихо причинив їх за собою. Нехай тепер думають, хто міг без ключа тут пробратися, не висадивши залізної перепони вибухівкою.
Тепер слід бути обачним, бо можуть попастися й портативні автономні системи стеження й живі охоронці... Надто багато трупів лишати не хотілося: по-перше, невинні не мають страждати, а по-друге, більша ймовірність того, що піднімуть тривогу.
Проте охоронців поки що не траплялося, а відчуття підказували, куди слід рухатися, щоб оминути їхні патрульні маршрути. Лицарю треба було дістатися до зали, де сиділи його вороги. Там він виконає нескладну магічну маніпуляцію, яка викачає з них енерґію, повністю знищивши тіла. Звісно, при поясі висів Анк, а на ремені кріпилося два пістолети, але вбивство мало бути як можна магічнішим. Треба, щоб потім не виникло сумнівів, що тут попрацювали Алейди.
Імовірно, доведеться зіткнутися з іншими собі подібними, адже дехто з Ордену також дійшов до певних вершин у світській владі. Та лицар був впевнений в собі—в кишені лежав жезл з чорного облицьованого металу, потужний артефакт, заряджений енерґією та запрограмований вмілими майстрами. Проти такої сили могли встояти одиниці, а елемент несподіванки мусив додати перевагу.
Нарешті лицар знайшов те місце, яке шукав—невеличкий службовий коридорчик, який вів до комірчини зі швабрами та пилосмоками. Він зупинився, прихилив голову до стіни й уважно прислухався. Та була дуже тонка, в ній не було бетону, лише тоненький шар бляхи, обрамлений в дерево та штукатурку. Чоловік звірив час із годинником—все правильно. Ну гаразд, треба починати. Він заплющив очі й склав на грудях руки, віддаючись коротенькій молитві.
«Найвищий Бруме, створювачу Всесвіту, землі й небес, світів та істот, до Тебе закликаю! Допоможи мені на моєму шляху нелегкому, даруй благословення, міць і незламність, допоможи укріпитись у вірі, дай силу здійснити те, що має бути здійснене, на що благословив мене Наставник мій, Твій представник у світі нашому, на що є воля Твоя!! Допоможи мені, о Найвищий, на Тебе покладаюсь тільки»--він торкнувся долонею чола, а потім підборіддя. Все, зараз, або ніколи.
Виконавець-Двіпп сконцентрував всю свою фізичну й духовну силу, а тоді кинувся на тоненьку стіну, ніби таран, проламуючи її й ввалюючись у сусіднє приміщення.
Переполохані сенатори й важливі особи, яких таке несподіване вторгнення на їх закриту нараду заскочило зненацька, почали волати й накривати руками голови. Більшість із них були типовими бюрократами, які мало чого бачили в житті, а тому в кризових ситуаціях тут-таки впадали в паніку. Охоронці похапали зброю, та лицар одним швидким магічним ударом відкинув їх до протилежної стіни. Ще мить—і він метнув вогняну кулю, яка наскрізь пропалила тіла відразу трьох сенаторів й оглушливо вибухнула. Несподівано, лицар відчув зустрічний удар—в кімнаті виявився інший Алейд, лояліст Ордену, який став у бойову стійку й так само застосував магію. Виконавець волі Найвищого всміхнувся й відповів йому тим самим. Кілька секунд вони намагалися спопелити один одного різноманітними закляттями, аж доки лицар не вирішив випробувати свого жезла.
Результат був вражаючий—на дуже малій потужності енерґія полилася з артефакту, як злива весняного дня. Повітря збрижилось, в нематеріяльному світі спалахнула яскрава блискавка, яка буквально розмазала іншого Алейда по стіні, та й саму стіну майже проламала, залишивши дві великі тріщини. Вцілілі сенатори ломилися в двері, намагаючись втекти. Гаразд, нехай біжать, ця подія все одно має стати публічною. Ще за кілька секунд в кімнаті не залишилося нічого, крім великого згарища та трупів. Лицар із жалем поглянув на криваве місиво, яке було колись його побратимом по Ордену.
«Зрадник»--прошипів він.—«Туди тобі й дорога»
Один із сенаторів був ще живий, він кволо намагався відповзти до дверей. Маг підійшов до нього.
«Хто ти такий?»--видихнув помираючий чоловік.
«Я—виконавець»--відповів Двіпп.—«Запам’ятай цю подію. Так Алейди й наш Князь розправляються з усіма, хто стоїть їм поперек шляху. Так їм всім і передай—вони не в силах зупинити нас»--він торкнувся жезлом чола сенатора й перелив в його покалічене тіло трохи енерґії—достатньо, щоб той зміг вижити й переказати його слова. Звісно, він говорив не зовсім так, як все було насправді. Алейдом лицар був у минулому, до свого покаянна та хрещення на Двіппа, і тим більше не служив князю Септімусу. Але треба було створити враження, яке допомогло б подальшому розвитку справи. Він перевірив результат праці: так, шестеро вбитих, серед них троє сенаторів прогресивної партії, один охоронець і двоє консервативних (серед них—той Алейд), які, неясно чому, були присутні в цій кімнаті—мабуть, про щось переговори вели... Гаразд, не страшно, якби він повбивав представників лише одної політичної сили, це виглядало б трохи підозріло. Наставник велів як можна правдоподібніше розіграти цю провокацію.
Двіпп прочитав коротку молитву, в якій висловлював каяття з приводу вбивств, які він мав вчинити, а тоді розвернувся й знову покрокував до проламу в стіні, крізь який і зайшов. Треба було тікати, доки залишалася ще така можливість.

Майже одночасно з великою різаниною в допоміжній сенатській будівлі на кілька поверхів вище віце-керівник Прогресивної Партії покинув свій кабінет й крокував коридором в бік ліфтів. Його здивував факт, що світляна смуга під стелею, з допомогою якої в коридорах велося відеоспостереження, була вимкнена—імовірно, щось трапилося в складних електронних системах... Але й невже немає нічого резервного? Як не як, це—стратегічний об’єкт, тут має бути найвищий рівень безпеки.
Чоловік завернув за ріг, на ходу витягаючи з кишені телефона й перевіряючи нові повідомлення. Йому залишалося жити сім із половиною хвилин.
Гріла душу думка про те, що виснажлива передвиборна кампанія нарешті закінчилася. Завтра Парлямент збереться на перше своє засідання в новому складі, його члени один по одному складуть присягу й почнуть приймати нові закони. А коли мине місяць чи півтора діяльності й ситуація трішки стабілізується, можна буде піти у відпустку на декілька тижнів і нарешті провести час із родиною.
За такими думками непомітно минули ще дві хвилини короткого сенаторового життя. Кінець наближався, але той і гадки не мав про те, наївно думаючи, як і більшість людей, що до смерти залишилося ще дуже багато років, а буде вона тихою та швидкою, в спокійній обстановці, родинному колі та з почуттям виконаного обов’язку, після щасливого життя і приємної старості.
Політик підійшов до ліфта й натиснув кнопку виклику. Вона засвітилася жовтуватим світлом, а індикатор над нею блимнув, показуючи, що ліфт рушив до нього із третього поверху на восьмий.
Минула ще хвилина...
Сенатор мав намір продовжити власний бізнес, який вів під протекторатом «Інтейну» та зі згоди Сталенка, створюючи ілюзію плюралізму та ринкової конкуренції. Торгувати інформацією, тобто ліцензіями на друковані видання, музичні записи, фільми та комп’ютерні програми було справою прибутковою, та й користь приносило. Його власна невеличка компанія розросталася і вже досить скоро могла почати втілювати в життя закон про покарання незаконного розповсюдження ліцензій. Прихильників вільного обміну інформацією очікували виправні роботи, на яких вони мали б добре затямити, що тільки одна сила в державі буде контролювати розповсюдження та розподіл потоку знань.
Сенатор й гадки не мав, що якщо він не здійснить цього свого грандіозного пляну у найближчі три хвилини, то це його бажання буде вже посмертним.
Ліфт мав подолати ще один поверх, але, зненацька, десь неподалік пролунав гуркіт, а потім—верески й волання. Чоловік звів брови й повернув голову у напрямі звуків, нічого не розуміючи. Що це, в біса, означає? Якась аварія? Спершу—вимкнена спостережна лінія, що само по собі було вже дивним, а тепер—це?..
Його смерть тепер була вже цілком неминучою, наблизившись іще на хвилину.
На додаток до всього ліфт, який був уже зовсім поруч, струсонувся і зупинився, кнопка та світлодіодний індикатор поверхів згасли. Сенатор тихо лайнувся—це вже переходило всілякі межі. Звідкись із глибин будівлі пролунав іще один гуркіт, а потім все стихло. Ні, треба було піти й розвідати, що там сталося, що це все означає... А раптом трансформатор замкнуло, чи газова труба вибухнула, чи, не допусти доля, теракт?.. Може, треба підняти тривогу, або надати комусь допомогу? Сенатор плюнув на все й швидко покрокував праворуч, повз свій кабінет, який щойно покинув... Але тут в око кинулася цікава деталь—двері туди були прочинені. Чоловік зупинився, як вкопаний, вмить про все забувши, бо ж добре пам’ятав, що зачинив і замкнув двері кілька хвилин тому, коли вийшов у коридор...
Його смерть наблизилася впритул.
Сенатор підступив до свого кабінету й хотів був уже відчинити його й подивитися, чи не зникло звідти щось і чи справний замок, коли це двері самі ковзнули вбік і на порозі виникла висока постать.
Політик знав цього чоловіка—високий, темноволосий, з короткою борідкою, прямим носом та глибоко-синіми очима. Ні в кого більше він не бачив таких очей—ніби шматочки льоду на поверхні чистого гірського озера... Наближенець Бішопа Сталенка, його довірена особа, Віце-Спікер Сенату та ще й Алейд.
«Що ви тут робите?»--здивовано запитав сенатор.
Алейд не відповів, на його устах грала легенька усмішка, але погляд не виражав нічого. Його правиця зі срібним перснем на пальці ковзнула до кишені плаща.
«Марнота»--спокійно мовив він тихим голосом. Ніби людина, що втратила все, пережила період глибокого смутку й тепер не має нічого кращого, ніж філософськи обдумати сенс життя.—«Наймарніша марнота—марнота все. Не знаємо ми, коли дні наші надійдуть кінця, а тому марнотними є блага земні»
Чоловік витягнув з кишені невеликий срібний предмет, від вигляду якого в сенатора скругліли очі. Він сахнувся назад, не в змозі й слова вимовити. Алейд зробив кілька кроків до нього.
«Якими прийшли ми в цей світ, такими з нього й підемо. І вернеться порох у землю, як був, а дух—до Творця, що дав був його»
Темний Пророк здійняв срібний пістоль, всередині якого була одна срібна гербова куля, з числа тих, які Алейди з давніх-давен використовували для ритуальних вбивств. Інколи на ній викрешували ім’я жертви, а інколи залишали просто символ Ордену, або ж титул виконавця.
«Хай Брум простить мене й душу твою помилує»--з цими словами чоловік натиснув на спусковий гачок. Сенатор не встиг навіть охнути, срібна куля пронизала його тіло, розірвала м’язи, подробила кістки й прошила серце. Він повалився на спину й за кілька секунд вирушив у світи, з яких не забажав повертатись назад. Під його тілом по кам’яній підлозі коридору сенаторської будівлі почала розливатися густа темна кров.

Сінус прокинувся, не зразу зрозумівши, де перебуває. Він задрімав у кріслі біля заштореного вікна під тихий гул двигунів та шурхіт коліс. Роззирнувся довкола. В сусідньому кріслі спав Трістан, роззявивши рота й сопучи, на ліжку скрутився в сидячому положенні Біл, а Тріанна примостилася поряд, поклавши голову йому на плече. Сінус визирнув з вікна й побачив обабіч себе безкраї степи, що стелилися довкола дороги, що самотньою смугою пронизувала Чісс. Це були малозаселені північні райони, одразу за Великою Лісосмугою—вузьким і довгим проміжком «джунглів», що проходив із заходу на схід і був кордоном між півднем Крельсу й північчю Чіссу. Дарма, що Лісомуга була шириною всього лише якихось шість-сім кілометрів—Сінус читав, що це була справді дика місцина, в якій було дуже легко заблукати, та ще й чаїлося безліч небезпек у вигляді хижих тварин і рослин. Були в ній декілька дуже цікавих аномальних енерґетичних точок, подібній тим, над якою височіла Сейнґарра. Тому в густому й темному лісі постійно збивався компас і часто виходило з ладу навігаційне обладнання. Крім того там жили дивні грибки, що роз’їдали багато металів, тож мало яка технологія могла функціонувати там достатньо довго. Лісосмуга була місцем постійної цікавости Алейдів, вони раз по раз відпроваджували туди експедиції, досліджували флору та фавну, привозили її зразки в Сейнґарру, вирощували ці рослини в садах, а дехто навіть залишався там, серед дивовижних істот та височенних дерев, медитуючи над Силою, яку випромінювали загублені під ґрунтом силові потоки. Через Лісосмугу з Крельсу в Чісс було всього чотири пропускні пункти на великих автомагістралях. По суті, охороняти кордон потреби не було—більшість населення обох держав боялися того лісу, ніби демонів, а навіть ті сміливці, які наважилися перетнути його самі далеко не завжди добувалися до пункту призначення. А з тих шалених щасливчиків, що таки зуміли це зробити не гріх було навіть зняти звинувачення в нелегальному перетині кордону.
Власне, саме це диво природи й дозволило Чіссу зберегти свою унікальність, в той час, як аборигенів Крульсу й Гаґану масово «оцивілізовували» аваразькі колоністи. Джуе довго ніхто з них не наважувався перейти Лісосмугу, і тільки Алейди згодом знайшли спосіб не піддатися на її магію, і встановили з південним народом перші демократичні зв’язки.
Сінус пошкодував, що сам не подивився на Велику Лісосмугу, коли вони її перетинали—було збіса цікаво, як вона виглядає... Хоча, це не те—їхати по дорозі, огородженій з обох боків і яскраво освітленій. Краще—погуляти там разом з якимось досвідченим Майстром у складі експедиції, почути його розповіді, вслухатися в енерґетичні потоки, в шепіт рослин і верески звірини. Можливо, коли всі ці конфлікти вляжуться, Шареф виконає це побажання учня й вони разом туди вирушать хоча б на деякий час... Або пізніше Сінус поїде сам. Життя довге, а надто в Алейда, тож на все ще буде час.
Аби тільки ця колотнеча з «Інтейном», Гаґаном, виборами й змовою закінчилася... Щоб усе було, як в старі часи, декілька років тому.
Він зітхнув, перевернувся на другий бік і знову поринув у сон.

Наступного разу його розбудили тихі перемовини Трістана та Біла, які обговорювали, скільки їм іще їхати. Тріанна і далі спала, а хлопці сиділи поруч і наминали хлібці, які знайшли у шафочці з їжею. Там само був й електричний водонагрівач, тож була можливість заварити чаю.
«О, привіт»--сказав Біл.—«Приєднуйся, у нас тут ранкова трапеза»
Сінус охоче налив собі чаю і пригостився хлібцем. Все було дуже смачним і якісним—як не як, цей фургон транспортував принцесу... Хоча Тріанна, що розвалилася на ліжку в напівсидячому положенні, навіть не знявши з вечора черевиків, не дуже відповідала образу чісської королівни. Відвикла вона, мабуть, від суворих правил та консервативних традицій. Несподівано, вона заворушилася, розплющила очі й сіла, поправляючи розтріпане волосся.
«Привіт товариству»--пробурмотіла вона.—«Хтось знає, скільки нам іще пиляти?»
«Здається, ми вже минули Ліхтарню»--Сінус знав географію Чіссу лише теоретично, але зараз швиденько зорієнтувався на місцевості.—«Але зараз почали петляти, уникаючи великих міст»
«Логічно»--кивнула дівчина.—«Ми не маємо потрапляти багатьом на очі. Так, дайте чогось попоїсти, я вмираю з голоду»
Їй тут таки простягли чай та хлібці.
«Хтось із вас бував колись у Вейдермі?»--запитала вона трохи перегодом.
«Так»--цілком очікувано відповів Біл.
«З батьком їздив?»--усміхнувся Трістан.—«Коли той був у складі делегації?»
«У десятку»--кивнув хлопець.—«Я так багато місць відвідав»
«А твій батько не буде проти, що ми отак нагрянемо?»--занепокоївся Сінус.—«Ще, чого доброго, заарештує нас, що ми твою таємницю знаємо...»
«Нічого він не зробить»--відмахнулася Тріанна.—«Я все візьму на себе, а він уже звик до моїх витівок. Крім того, я йому про вас писала, він дуже радів, що я собі завела нормальних друзів. І якщо Крельсу й дійсно щось загрожує, а я, евакуювавшись сама, не взяла із собою вас, він би навпаки це б засуджував, бо сам мене вчив помирати, рятуючи близьких»
«І як він нас прийме?»--запитав Трістан.
«По-королівськи»--відказала дівчина.—«Головне—робіть все, як я, покажіть манери Алейдів на самім початку, батько дуже цінує перше враження. Якщо ми скоро прибудемо, варто було б причепуритися, до речі»
Водії, що невтомно гнали автівку трасами всю ніч, періодично міняючи один одного біля стерна, підтвердили, що їхати їм залишилося не більше сорока хвилин. Тріанна поправила одяг, добре вмилася й зачесала коси. Хлопці також привели себе до ладу, наскільки це взагалі можна було зробити в тісному фургончику. Після цього всі посідали й в очікуванні зустрічі з Тісроком замислилися кожен про своє.

Заїхавши у столицю вони витратили досить багато часу на подолання пробок на тісних вуличках. Влада відмовилася прокладати широкі дороги, щоб не руйнувати історичну частину міста, але зі збільшенням транспортних засобів проблема пересування гострішала кожного місяця. Установчі Збори розділилися на тих, хто вбачав сенс в інноваціях і на прихильників традицій. Як завжди, між ними йшли дебати й ніхто не міг переконати інших настільки, щоб завоювати більшість голосів. Тепер очікували слова монарха, який поки що зволікав з ним—або обдумуючи питання, або займаючись іншими політичними справами.
Архітектура Вейдерму цілком відрізнялася від того, до чого Сінус так звик, живучи у Шраї. Чісське населення узагалі представляло цілком інакшу культуру, відмінний стиль поведінки та способу життя. Їхня говірка так само була погано зрозуміла північним мешканцям, а закони часто видавалися дикими й безглуздими, якщо не розібратися, з яких історичних коренів вони виросли. В країні панував крайній консерватизм, відданість принципам і традиціям, тут сповідували цінності, про які в решті Кнаґу вже давно забули, промінявши їх на щось простіше й привабливіше. Значне положення займала релігія, як колись і в Аваразькій Республіці. Крім того, віра тут була своя, споконвічна, а не завезена із сусіднього континенту, яку зараз сповідував дехто в Крельсі й Гаґані. Вдягатися тут теж любили нетрадиційно, а будь-які нововведення просувалися значно повільніше. Багато хто говорив, що Чісс пов’яз у пережитках, а проте це компенсовувалося більш-менш чесними політиками, що були не тільки про людське око віддані спільній меті й турботі про народ, меншою кількістю суспільних проблем, патріотизмом серед населення й багатою культурою. Тут було те, що сусідні князівства вже втратили, замінивши на «досягнення прогресу», які хоч і були на перший погляд привабливими й корисними, з часом видавалися дуже сумнівними, особливо якщо мудрий розум порівнював їх із Чіссом. Тут не було пінопласту та спеціяльних надпровідних сплавів, зате повітря було таким чистим, що від незвички голова паморочилась. Люди не мали телевізорів, а тому мали час на вивчення як мінімум 11 живих чи мертвих мов за шість-сім років молодого життя. Їздили часто на конях, але це породило багату й різноманітну «культуру вершників», в той час, як водії бездушних залізних автомобілів не могли дати нічого, окрім пилу в атмосферу. Менша кількість громадського транспорту давала змогу самостійно рухатися, а отже й зберігати фізичну форму. Клімат був сухий, зона степова, тому рослинності й води було не так уже й багато, хоча вистачало практично на всіх—а все тому, що до продуктів ставилися економно та охайно, не викидаючи їх бездумно у сміття. Та й традиційний раціон харчування був таким, що люди були набагато здоровішими й жили довше, ніж в сусідніх державах. Дітей у школах змушували проказувати молитви двічі на день, але це вбивало їм в голову цінності добра, взаємопомічі й любови, а МедіяНет все більше пропагував розтлівання молоді раннім статевим життям, алкоголем, дискотеками й насиллям. Випадки, коли у школах виникали сутички за всю історію були одиничними й серед населення вважалися, скоріш, «небесною пересторогою»; разом із тим у Крельсі за останні два роки уже шість разів незадоволені учні та студенти влаштовували в освітніх закладах терористичні акти, забираючи безліч невинних життів. Консервативне виховання давало суспільству нове покоління свідомих юнаків і дівчат, які з радістю опановували різні ремесла й науки, працювали на землі, йшли до армії або породжували видатні мистецькі твори. Саме з чісських університетів випускалися найкращі науковці, які могли знайти собі роботу де завгодно—вдома, в «Інтейні» чи за океаном. Завдяки непоганим запасам корисних копалин країна була економічно небідною, а отже могла дозволити гідне життя для своїх громадян.
«Я б тут залишився»--зітхнув Трістан.—«Все ж таки, життя тут краще й цікавіше»
«Саме так»--кивнула Тріанна.—«Я, великою мірою, розчарувалася в Крельсі. Скінчиться навчання, повернуся сюди»
«Я також, як це не сумно»--погодився Біл.—«Але з поваги до батька я нічого подібного не робитиму. Яка б не була держава, але він віддав їй більшість свого життя, причому все робив на совість, заслуговуючи авторитет чесною працею й дійсно маючи віру в можливі зміни. Я постараюся продовжити його справу»
Сінус не став нічого казати, бо в душі остаточно не визначив іще, як найкраще буде провести решту життя. Ідея допомагати іншим, яку так схвалив Шареф усе ще залишалася актуальною, але от як її втілити він іще не думав. Можливо, для початку, поїду місіонером у віддалені землі... В той-таки Чісс. Або в Гаґан. Заодно і світ побачу, що мені подобається, й корисну справу зроблю. А потім... потім вирішимо.
Він подивився на пагорб, де поряд із пишним палацом Тісрока, до якого прямував їхній фургон, розташовувалася велична мечеть із позолоченим куполом. Нині туди стягувалося багато людей, маючи намір потрапити на службу й отримати благословення від духівників.
Їхній фургон з дипломатичними позначками потихеньку виїжджав на пагорб, а тоді різко повернув убік й опинився перед тунелем, видовбаним в твердій породі. Вхід перегороджували масивні металеві ворота, Сінус почув, як водії переговорюються з охороною, тоді ворота зарипіли, відчиняючись. Автівка поринула в напівморок тунелю, освітленого тьмяними лямпами. Вони приїхали ще трохи, а тоді зупинились.
«Ну все, вперед, хлопці»--усміхнулася Тріанна.
Агенти відчинили двері фургону й допомогли пасажирам вийти.
«Як вам доїахлось?»--запитав Аль-Хозар. Він мав втомлений, а проте радісний вигляд.
«З вами—просто чудово»--відповіла Тріанна.—«Ідіть відпочивайте»
«Гаразд»--кивнув той.—«Я повідомив вашого батька про те, що ви прибули. Тепер вас поведуть далі»
«Дякую»--кивнула Тріанна.
Четверо учнів рушили через напівтемне підземне приміщення до вузької шахти з гвинтовими сходами, де їх зустріло ще двоє агентів.
«Ми зараз просто під палацом»--пояснила дівчина.—«Тепер будемо добиратися нагору...»
Йти довелося досить довго, спотикаючись об кам’яні східці. Повітря було спертим, учні тяжко дихали, рухаючись уперед. Сінус зрозумів, що всій цій місцині було вже багато століть, за консервативними традиціями її не стали переробляти, оснащувати ліфтами чи підземними паркінгами. Тут усе залишилося так, як в часи перших Тісроків.
Через деякий час вони зайшли в багато обставлений коридор з гобеленами та старовинними картинами на стінах. Зі стелі звисали світильники, вікна були високими й стрільчатими. Пройшовши через лябіринт переходів, сходових маршів та коридорів, виконаних у схожому стилі, дійшли до великих оббитих деревом дверей з викарбуваним державним гербом, поруч з якими стояло двоє чатових, вбраних у білі каптани й тюрбани, з кривими мечами напоготові. Побачивши Тріанну з ескортом, вони спершу виструнчилися, а потім смиренно схилили голови, промовивши традиційне привітання.
«Великий Тісрок у себе»--сказав один із них.—«Він радий буде вас прийняти»
«Дякую»--мовила Тріанна. Всю дорогу вона озирала коридор з неменшим зацікавленням, ніж її друзі, оскільки за два роки скромного учнівського життя досить сильно відвикла від палацового стилю.
Охоронці в білому відчинили двері й впустили відвідувачів далі.
Там виявилася велика кругла кімната з великим розписаним куполом згори, з якої виводило шість дверей, розміщених одні навпроти одних. Решту прикрашали картини, гобелени, мапи, світильники та позолота. Було тут кілька статуй, книжкові полиці, два дивани, вихід на широку терасу, а також великий вигнутий дугою стіл. За столом на високому кріслі велично сидів широкоплечий чоловік й пильним поглядом дивився на присутніх.
Тріанна вклонилась, а тоді опустилася на одне коліно. Її друзі перезирнулися, а тоді швидко виконали те саме.
Тісрок Чейнірс підвівся з-за столу й рушив до них. Це був чоловік у розквіті сил, хоч уже й зі зморшками. Він зачесував волосся й носив довгу бороду в традиції Чіссу, вбраний був у гарний синій каптан і тюрбан такого ж кольору, на широкому ремені висів меч, скоріше, як церемонійний атрибут, ніж як зброя.
Монарх торкнувся чола Тріанни, після чого та підвелась. Далі він так само зробив із Трістаном, Білом і Сінусом, і ті також повставали. Якусь мить він дивився на них усіх, а тоді підступив до Тріанни й обняв її.
«Моя донечко...»--пробурмотів він.—«Який же я радий, що ти жива-здорова...»
«Так, я теж рада вас бачити»--відповіла дочка.—«Дуже рада, справді»
Врешті, він відпустив її й знову надав обличчю поважного виразу.
«А ви, я так розумію, Тріаннині друзі. Гм, мене попередили, що вона запросила вас із собою... Я багато про вас чув. Гаразд, давайте присядемо»--він запросив гостей до зручного дивана.
«Я охоче побесідую з вами»--промовив монарх.—«Але спершу прийміть мою гостинність: ванни, їжа, питво, відпочинок... чого душа забажає!»
Тріанна хотіла негайно знати, чому її батько так жадав забрати її із Сейнґарри, але той наполіг, щоб гості спершу помилися, перевдяглися й поїли. Сінус був радий такій гостинності, але все ще перебував у певнім нерозумінні: якщо справа, заради якої Тісрок витягнув їх просто із Обителі, була такою невідкладною, то чому він не ввів гостей в курс справи перш за все? А якщо можна було дозволити собі отак почекати, тоді чому агенти були такими стурбованими?
Так чи інакше, Сінус був вдячний. Йому дозволили поніжитися в ванні, чого він раніше ніколи не робив—з теплою водицею, цілющою сіллю й запашними пінками, потім дали м’який рушник, запропонували висушити й зачесати волосся й подарували гарну одежину—темно—сині лляні штани й таку ж сорочку з гербом Чіссу, вишитому на рукаві. Трістан та Біл були також дуже задоволені процедурою—що не кажи, а монарх гарно вітав своїх гостей. Їх запросили в опочивальню, де малося трішки зачекати, доки подадуть обід.
«Просто чудово»--проказав задоволений Трістан.—«Ці дівчатка, що тут служать і приводять тебе до ладу, просто неймовірні! Такі дбайливі, турботливі... А гарні ж які!»
«Мене обслуговувала дама старшого віку»--мовив Біл.—«Вона мене навіть впізнала, бо кілька років прожила в Крельсі і якось бачила мене разом з батьком під час мітингу... Просто дивно, невже я аж настільки кидаюся в очі?»
«На аристократію відразу увагу звертають, це в очах світиться»--вишкірився Сінус.—«Мені от послуги надавала молода смаглява дівчина, на рік може старша за мене самого... Я в неї запитав, чому вона в такому ранньому віці працює тут чорноробкою, а не вчиться десь...»
«Ти б у мене спершу спитав, щоб неосвічености своєї не показувати»--пирхнув Біл.—«У них тут така система: перед вступом до вищого навчального закладу всі молоді зобов’язані пройти десь «практику послуху». Хлопці зазвичай ідуть у молоду гвардію, службу порятунку або у сільськогосподарську діяльність, дівчата ж—у лікарні, духовні благодійні місії чи обслуговування. Це має привчати молодь до дисципліни та відповідальности»
«Непогано придумано»--кивнув Трістан.—«Принаймні, вони не лінуватимуться»
 
Наші Друзі: Новини Львова