Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 25 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Пригоди  ::  Тексти > Жанри > Роман

Сходження Пітьми, частина 1. Алейди

Переглядів: 7610
Додано: 21.10.2015 Додав: Яррос фон Ясенець  текстів: 30
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
СХОДЖЕННЯ ПІТЬМИ

Присвячую дорогій Юсі 

Особливу подяку висловлюю Левку Кам’янецькому за натхнення, ідеї, інформацію та Образ.

Навіки слава нашому небесному Отцю (всім іменам Його, образам Його, втіленням Його), Чиї істини записав я в цьому творі.

Засновано на реальних подіях…Тільки з іншої Галяктики та іншого часу.

«…бо всяке добре давання і всяке звершення є Дар з висоти, що сходять від Тебе, Отця Світла, тож ми Тобі славу і подяку і поклін посилаємо…»-- Літургія св.. Івана Золотоустого.


Інтродукція.
Хорґер, Князівство Крельс, серпень 1561 року літочислення Кнаґу.
Зазвичай, порядні люди, які живуть у великих містах, працюють там, гуляють їхніми великими проспектами та центральними парками, користуються громадським транспортом та всіма зручностями, поняття зеленого не мають, як ті місця виглядають уночі. Вони преспокійно виходять уранці з дому, сідають у метро, їдуть до місця своєї праці, більшість із яких у наші дні розташовані на високих поверхах квадратних будівель зі шкляними стінами, відсиджують там по сім-вісім годин, а потім повертаються додому. Зрідка на вихідні вони можуть сходити до музею чи театру в центрі міста і помилуватися його історичною частиною. Поночі ці люди відпочивають у теплих ліжках, бачать приємні сни й нічим на світі не переймаються.
Спробуйте хоч якось пройтися вашим рідним містом уночі. Прокиньтеся годині о другій-третій, а краще о четвертій і вийдіть у тремтливу нічну свіжість за дверима. Таких здавалося б рідних місць у темряві можна й не впізнати, навіть якщо вони освітлені імлистим світлом вуличних ліхтарів. Довкола надзвичайно тихо, лише вітер іноді шелестить проходами між бетонними стінами. У парку взагалі інша ситуація—тут темно й зовсім тихо, можна відгомін свого пульсу вловити, якщо погодні явища чи віддалені звуки, які все ж присутні навіть у цей час, не заважають. Все стає химерним та неприродним, дивовижним та величним. Ніч—прекрасна пора для тих, хто вміє її відчути, ввійти в гармонію, злитися, проникнутися духом і насолодитися. А надто якщо вибратися на дах високої будівлі. Здається, небо з Місяцем і зірками так близько, що його можна помацати рукою. Ліхтарі та окремі, нечисленні люди залишилися далеко внизу, а ти стоїш тут, посеред потоків дикого вітру, відчуваєш свободу та необмежену владу.
Прекрасна пора між четвертою та шостою годиною, коли все завмирає та засинає. Навіть у людей це—наймертвіша фаза сну, пробудити з якої дуже важко. В ночі це—найхолодніший період. Далі небо починає засірівати, темрява розсіюється, а з нею—і специфічний екстаз та піднесення. Відчуваєш себе старим і втомленим, ледве доповзаєш до ліжка і засинаєш без задніх ніг, а коли пробуджуєшся то розумієш, що на півгодини спізнився на роботу, там отримуєш втик від начальника і вирішуєш, що більше поночі не гулятимеш, ну хіба що на вихідні, але тоді виникають якісь термінові справи і все відкладається на необмежений термін. Не всім подобається темна пора аж настільки, щоб заради неї міняти свої біоритми.
Але є ті, хто живуть уночі і тільки вночі, не відчуваючи особливої радости чи задоволення в інший час. Коли денні впадають у сплячку після трав’яного чаю, шклянки молока чи какао, або ж снодійних пігулок (трапляється й таке), у місті прокидається інше життя. Те, яке переховується від денного світла та зацікавлених очей порядних громадян в чистому одязі, з ідентифікаторами та гаманцями в кишені. А коли таких от «правильних» стає менше чи вони зовсім зникають, ховаючись по будинках щоб попити чаю в колі сім’ї та подивитися останні новини, вулиці заповнюють вони. Нічні істоти. Дивні створіння, яких удень ніхто не завважує. Якщо хтось із них виткне носа зі схованок у непідходящий час, звичайні люди хитнуться назад від такої істоти, не бажаючи її сприйняти. Вони замкнені у своєму середовищі і не бажають його покидати. Їм тут добре. Добре при світловому промінні із синього неба, при цивілізації, яку створили для них та з великою кількістю технології, яка полегшує життя.
Таким був Сінус. Для нього ніч була не покликанням, а єдиним засобом для виживання, але з часом він щиро полюбив цю пору. Удень, коли малося від усіх ховатися або зрідка контактувати з денними істотами він не відчував усієї повноти життя. Ні, вона наставала тоді, коли денне світло поступалося штучному, вулиці порожніли і наставала омріяна свобода. Звісно, навіть у цей час є немало претендентів на звільнені денними жителями території, але їх незрівнянно менше і можна їх, при бажанні та належній майстерності, уникнути.

Темну вулицю майже ніщо не освітлювало. То тут, то там блищали жовті електричні ліхтарі, але жоден з них не давав справжнього сяйва. Вони були схожі на очі вовка в темряві—блищали, іскрилися і кликали до себе. На таку оману краще не попадатися. Це—ліс. Довкола нишпорять ті, хто вважає тебе легкою здобиччю. Ти можеш захиститися, треба лише не втрачати пильність. Завжди бути готовим до всього. Готовим взяти ноги на плечі, як тільки уздрієш ворога.
Тікати від копів у синій формі для Сінуса було справою звичною—ті ніби ж і представляли владу, служили закону та захищали права громадян, але для нього нічого хорошого не зробили. Колись він чув, як троє хлопців з гільдії вуличних злодіїв дали поліціянтам відсіч, вчотирьох зв’язали двох із них, відібрали зброю, обладнання та гроші. І хоча після цього на неформальні орґанізації почалися страшенні облави, цей вчинок набув широкого розголосу серед жителів хорґерських вулиць. Звісно, йому, Сінусу аж такого здійснити не світить, тож копів треба уникати, але не забувати, що навіть вони не всемогутні.
Найкраще освітлювалась центральна частина міста—туди вже провели електрику. Розкішні спальні райони для багатих маґнатів найлегше піддавалися введенню цивілізації. Вона було чужою для країни, де й досі діяла конституційна монархія, країни, доведеної до катастрофи та відчаю. Попередні політики-соціялісти майже нічого зробити не могли, і тільки тоді, коли виникли хоча б начерки капіталістичної системи, з’явилась надія. Уже майже десятиліття минуло по тому, як президент компанії «Інтейн» на ім’я Бішоп Сталенко заявив, що Крельс пов’язнув у пережитках. Він щойно вибрався на цей пост, він був молодий та амбіційний, він хвалився, що бував за кордоном, бачив багато світу й набрався там проґресивних ідей.
«Наша дорога країна й досі залишається одною з найвідсталіших!»--промовляв він зі столичної трибуни.—«Я бачив це. Я чув думки про нас і я заявив, що ми змінимо ситуацію на краще. Я звертаюся до нашого світлого Монарха з рядом пропозицій. Їх же я адресую й нашому Сенату, нашому Прем’єр-Міністру та уряду та всій владній верхівці. Працюючи разом ми змінимо ситуацію! Я віддаю себе вам. Я у вашому повному розпорядженні!»
Сінус, крадучись темною вулицею, всміхнувся. Він читав про все це в газеті, щойно ті почали масово друкувати. Він жив на зламі двох ер—повного занепаду та тотального проґресу. Якщо за десять років було зроблено стільки, то через ще стільки само Крельс мав неабиякий шанс. Сталенко став тепер не лише Президентом «Інтейну» але й спікером Сенату і міг майже безболісно пропихати всі важливі соціяльні закони, які дозволяли всю продукцію, яку випускала на ринок компанія.
Сінус крався далі, тримаючи в руці ліхтарика. Модель його була стара, але точно не найгірша—механічний пристрій, невелика ручка, на яку натискаєш пальцем і живиш ґенератор, який створює електрику для світла лямпочки—і не потрібно думати, де розжитися на батарейки, які нині знайти не просто. Він пройшов мимо сміттєвих контейнерів, за звичкою зазирнувши в них. Але тепер вони були щільно закриті—не просто контейнери, а утилізатори, які переробляли вміщені в них відходи. Отже про уривки газет та журналів які він знаходив на смітниках можна забути.
Цивілізація повільно рухалася в Старому місті—в цей клондайк збіглись ті, кому не був до душі новий порядок. Тут і досі панували ті самі пережитки, але цивілізація добиралась і сюди. Ось що наставало, коли влада повністю сприяла Сталенку. Поліція приходила і перевіряла у всіх прописки на квартири. Розвалюхи зносили, людей масово переселяли в нове житло а тим, хто був геть бідний терміново надавали гуманітарну допомогу. Було заборонено носити зброю, вуличні ринки закривали, старі будинки реставрували, вулиці чистили та давали їм назви і масово розводили бюрократичну машину—тепер потрібен був дозвіл на майже все: житло, підприємницьку діяльність, транспортний засіб, домашніх тварин та все інше, чого раніше не було. Тих, хто бунтував скручували і відводили в нову в’язницю, після чого судили. Традиційним вироком стали виправні роботи—праця на тих самих носіїв проґресу та реформ. Запровадили закон про обов’язкову працю—або ти сприяв державі добровільно, або тебе змушували. Восьмигодинний робочий день з двома вихідними на тиждень, заробітна платня на рахунки в нових банках, відпустки та пільги деяким робітникам, що перебували в особливій скруті, були, на думку Сталенка та уряду дуже справедливим ладом. Навіть тим таки ув’язненим платили за працю, до якої їх примушували жорстокими методами. Звісно, це було дуже мало, але для вигляду гуманности політики на це треба було піти. В супермаркетах, які замінили вуличні ринки, з’явилося безліч дивних товарів. У жителів відбирали такий транспорт, як, наприклад, підводи чи примітивні машини з паровими двигунами: тепер їх переводили на громадський транспорт. Ввели нові податки. І Крельський монарх Септімус Сьомий з династії Гіппів, яка вже четверте покоління правила державою, цілком все це заохочував, так само, як і Сенат, уряд, Прем’єр-міністр та більшість народу. Якщо всі вони не мали змоги змінити ситуацію на краще, то добре, що це вдалося хоча б комусь, вважали вони. Нехай Сталенко працює, матиме повну свободу дій доти, доки це нам приносить користь, а ми йому сприятимемо і наживатимемося на плодах його діяльности. Надто багато ресурсів попередніх королівських поколінь та їхніх помічників пішло на те, щоб ліквідувати в Крельсі феодальну імперію на чолі з могутнім князем та чаклунським орденом, яка постійно вела з кимось війни й не давала народу жити спокійно. Коли вникли хоча б якісь засади капіталізму, люди зраділи держава рушила вперед, хоча республікою, як на сусідньому материку, ще не стала—не вистачало духу ні в кого не те що провести, а навіть запропонувати таку кардинальну реформу. Корона завше була чимось звичним та безкомпромісним, як зима з грудня до лютого та сяйво світила Солеї в небі. Звісно, влада князя потихеньку вичахала—він дедалі більше обертався на символ та церемонійний атрибут і не мав уже тих повноважень та неформального впливу, що раніше, коли разом з Орденом Алейдів міг вирішити практично кожне питання в країні без участи Парляменту. Між двома ерами відбувся неймовірний розрив—змінилися настрої людей, їх погляди на світ, а разом з тим і культура. Також вперед скочив науково-технічний прогрес. Всьому цьому малося давати раду, до чого монарх та Орден вже не надавалися. Тепер за справу взялися корпорації, на чолі яких стояли люди «Інтейну». Їх не надто вже й турбувало те, що прості жителі ще не звикли до такого і багато хто накладав на себе руки через такі занадто вже (навіть як на новий час) радикальні зміни. І вже точно майже ніхто не знав того, до чого призведе уся ця політика в недалекому майбутньому.
Старі квартали недовго вже зможуть берегти Сінуса. Йому не минути притулки для сиріт, коли «Інтейн» та новий порядок отримають повний контроль над містом Хорґер.
А така перспектива хлопця геть не тішила.
Минулого тижня двоє Сінусових найкращих друзів попалися поліції і більше він їх не бачив. Мабуть вони вже опинилися в такому притулку, і йому туди дорога. І всім його плянам кінець.
Сінус сам тоді ледь уник попадання. Він добре пам’ятав, як саме це було. Вони троє пройшли в центральну частину міста і намагалися відкрити залізну вуличну скриню, в якій містились газети, щоб прочитати останні новини. У них було трохи грошей, які вони заробили в одного перекупника, допомагаючи тому рятувати його скарби від влади, яка проводила вилучання майна, «набутого незаконним шляхом». Отож, друзі Сінуса намагалися відкрити платний кіоск (а вони ж не знали, в яку дірку засовувати ці трикляті монети!), а сам Сінус пішов купувати тижневу провізію і зарезервувати три місця в платному душі. Ніжились вони рідше, ніж хотілося б, але митися також колись треба. Одяг прати—теж, хоча б тому, що занадто брудні та смердючі вони аж надто привертатимуть до себе увагу поліціянтів, які мов скажені полювали на безхатьків. Коли Сінус вийшов із супермаркету з двома пакетами, то побачив, як його друзів повів геть коп у синій формі. Вони не мали жодних документів при собі (а кожен же тепер мусив мати ідентифікаційну картку), тож їх напевне вже розкусили і запроторили до притулку. І кінець їх мріям і надіям.
Сінус весь день тужив і не було кому його втішити. Він опинився зовсім сам—не одинці із жорстокою реальністю. Вони з друзями мріяли стати Алейдами, але тепер ці мрії видавалися дальшими, ніж будь коли.
Ні, реальність страшна. Навіть якщо він і міг ховатися, то недовго. Його скоро схоплять. І якщо знайдеться хоч хтось, хто його візьме під опіку, то лише тоді він уникне ув’язнення. Ув’язнення лише за те, що він втратив батьків. Його батьки боролися за старий режим, вони вели опозицію нинішньому монарху. Вони були під крилом принца Терціуса, який боровся за трон зі своїм братом Септімусом. Батьки Сінуса були радниками опонента. Коли трон здобув таки Септімус, перемігши брата свого, батьки опинилися ні з чим. Була підозра, що загадкове вбивство Терціуса скоїли за наказом Септімуса, який хотів забезпечити собі довічне правління без конкурентів королівської крови, які могли б шукати зачіпок, аби посісти трон—адже новий монарх мав спершу наївні ілюзії, що зможе ще відродити міцну королівську владу, якою славилися минулі покоління. Всіх відданих принцу Терціусу людей було різним чином репресовано. Дехто загинув за загадкових обставин, декого оголошували винними в чудернацьких злочинах, а хтось просто «з власної охоти» покидав Крельс. Після загибелі Терціуса Сінусові батьки мали намір забрати свого десятирічного сина й покинути країну, хоча б на деякий час. Але одного дня вони не повернулися додому. Коли Сінус з’ясував, звідки віє вітер, він утік, прихопивши з собою лише дрібку своєї законної спадщини, аби якось протриматись перший час. Його шукали, але хлопець розчинився в кам’яних нетрях Хорґера. Конкуренти його батьків миттю розшарпали все їхнє майно. Можливо, Сінус міг шукати притулку в своєї тітки Ядвіґи, тоді можна було б оформити спадщину на велику кількість матеріяльних ресурсів батьків і жити пристойно, але навіть цю останню родичку було замордовано—ніби то вбито з метою пограбування. Сам Сінус опинився на вулиці. Він не мав інших родичів чи друзів, податися теж не було куди. Десятирічний хлопчина став безхатьком. Його розшукували, принаймні на початку, але пізніше, вочевидь, цю справу забули, вирішивши мабуть, що Сінус загинув, не витримавши надто суворих умов.
Дотепер, коли пошуки відновили, але вже не на нього особисто. Стали пантрувати за всіма, хто блукав вулицями без документів.
Через певний час після вигнання Сінус здибався з дівчиною Ваан, яка втекла від свого жорстокого дядька, що її виховував. Деякий час вони виживали разом, але Ваан не витримала вуличних умов. Одної особливо холодної зимової ночі вона замерзла до смерти, Сінус ледь вижив тоді сам. На щастя, час від часу знаходились люди, які проявляли до нього співчуття, допомагали чим могли і навіть пускали на ніч до хати. Іноді вдавалося перебитися в підвалі чи на горищі багатоквартирного будинку біля теплих труб гарячого водопостачання. Останнім часом на всі дверцята, які вели до службових приміщень почали чіпляти великі мідні замки, але хлопець мав достатньо вже практики, аби без проблем відмикати їх ножем.
Життя вулиці складне. Тут нема цивілізації, до якої усі люди звикли так, що вже й не помічають усіх її благ. Ходити мусиш у лахміттях—Сінус і не пам’ятав уже, коли востаннє міняв одяг. Вдяганку він собі підшуковував на смітниках, іноді міг десь украсти, або зняти з переможеного ворога. Мусиш ховатися від влади—весь час тільки й озирайся, чи не прогулюються довкола патрульні поліціянти, зупиняючи навмання підозрілих осіб і вимагаючи документів. Заробляєш де прийдеться а часом ще й змушений красти. Так, цієї практики у Сінуса було достатньо. Не раз і не двічі його ловили на цьому, але з часом він навчився не попадатися і жодного разу навіть не встряв в особливо серйозну халепу. Він міг нечутно прослизати куди завгодно і діставати потрібні собі речі. Умів бути тихим та непомітним, крастися та ховатися, відмикати будь-які замки й оминати сиґналізацію. Часом він заробляв і чесним шляхом у кого прийдеться, не цураючись будь-якої роботи—добре, коли вона взагалі є. Спиш на вулицях, у підвалах, на смітті та в інших малоприємних місцях. Останнім Сінусовим притулком стали підсобки міської каналізації. Змушений жебрати—заняття ще неприємніше за крадіжку. Але в реальності це в тисячі разів гірше, ніж описане на папері.
Життя вулиці жорстоке. Ти можеш попастися владі, але без неї тут панує безправ’я. Сінус не раз ув’язувався у криваві бої, він мусив терпіти жорстокі ігри вуличних банд. В одній з таких банд він навчився добре битися й виживати, не зважаючи на те, що був в тім середовищі цапом-відбувайлом. Він брав участь в розбійних нападах на магазини та банки, грабував перехожих і люто бився зі своїми суперниками, аж пір’я летіло. Але той рік загартував Сінуса й зробив його дух твердим, мов криця. Тепер йому вже ніщо не видавалося таким складним, як раніше. Звісно, він не втрачав пильности й відчував страх, але навички, здобуті у ватазі не раз рятували від загибелі. А потім кілька разів Сінус змушений був убивати своїх ворогів для власного ж захисту. На вулиці чиниться лише самосуд, територія чітко розподілена, закони чести не в пошанівку, все зводиться до того, в кого сильніший кулак, більший ствол та краща реакція. Сінус завжди носив із собою пістолет, який колись украв—про всяк випадок. Зброя була хороша—поліцейського зразка, тоді такі тільки починали випускати. Сінус тримав її завжди в робочому стані, здобував, де міг, патрони, вчився безпомильно та чітко стріляти, розвивав реакцію і взагалі вмів обходитись із нею. Раніше тільки з таким пістолем в кишені і можна було вижити. Тепер у більшости зброї не було, ситуація розрядилась. Хлопець мав ще й трофейного ножа, якого здобув у сутичці між бандами, а потім навчився використовувати як зброю, не менш смертоносну од пістолета. Ніж мав ряд переваг—не треба патронів, легше переховувати та й служити він може не лише для вбивства, а й як інструмент, так потрібний у вуличному житті. Ножаку Сінус зберігав, а от пістолета не раз мав намір позбутися, але його завжди щось зупиняло—можливо, загроза «засвітитися», якщо на тебе напишуть донесення про незаконне володіння зброєю чи просто тому, що звик до надійного помічника в правій кишені куртки.
Не зважаючи на всю складність свого становища, до рівня вуличних мордоворотів Сінус не опустився, зберігши власний світогляд, менталітет та манери. Звісно, усе це йому доводилося приховувати, виставляючи напоказ грізне обличчя безжального хулігана, але тим не менше хлопець намагався знаходити можливість читати кожного дня, хоча б якісь газети чи журнали, які донедавна стирчали зі смітників. Деякий час він підпрацьовував прибиральником у бібліотеці, де мав змогу читати різноманітні книжки після закінчення зміни до глибокої ночі. До літератури хлопця привчили ще його батьки—у чотири роки той уже вільно й багато читав, хоч і по складах. А зараз, не зважаючи на те, що книги були дефіцитом, Сінус був освіченішим за багатьох своїх однолітків, що мали і батьків і доступи до бібліотек, але надавали перевагу інтейнівському телебаченню та величезній інформаційній мережі під назвою МедіяНет.
Якийсь час хлопець працював на будівництві—разом з кремезними роботягами тягав туди-сюди цеглу, мішав цемент, розбивав камені кувалдою й копав глибокі траншеї. За це платили не так багато, але можна було безкоштовно харчуватися на конвеєрі, а також спати в недобудованому багатоквартирному будинку, скрутившись у подертому спальнику в одній із кімнат з голими стінами та підлогою. За вісім годин робочого дня Сінус натомлювався так, що спав геть безпробудно, але це його добряче зміцнило й загартувало. Інші робітники були до нього привітними, а бригадиру було все одно на походження Сінуса—доки той сумлінно виконував доручену справу, той відраховував йому два півмісяці за день, плюс безкоштовні обід і вечерю. Скінчилося тим, що по різних подібних місцях почали проходити державні інспектори, які перевіряли, чи не використовують дрібні підприємства заборонену дитячу працю. Не бажаючи бути оштрафованим власник майданчика витурив Сінуса геть, а після цього знайти схожу роботу стало набагато складніше.
Мабуть за всю наполегливість, мужність та старанність, яку проявив Сінус, аби тільки вижити він заслуговував не менше нагород ніж вояки королівської армії, які проявляли себе справжніми героями на полі бою. Адже тут, в підпіллі Хорґера точилася своя війна, не менш виснажлива та кривава за ті, в яких донедавна брали участь вояки Крельського князівства. Так само потрібна була хороша зброя, сильне тіло, ясний розум, міцні нерви та некліпні очі. Треба було забути про всі закони честі й моралі, не боятися красти та нападати першим, не гребувати підступними прийомами, як то підкрастися ззаду чи бити нижче пояса. Проявляти співчуття та слабкість заборонено, адже тут не знайдеться того, хто відповість тобі взаємністю. Твоя чесність зробить тебе вразливим і тому якщо хочеш вижити, мусиш так чи інакше грати брудно, за вуличними правилами, тобто без правил узагалі. Головний твій ворог—поліція. Від них треба ухилятися, ховатися та тікати, боротися з ними—все одно, що на екскаватор з ножем кидатися, якщо вже вирішив битися з ними, то ні в якому разі не сам, а як мінімум з чотирма тренованими мордоворотами, які за життя більше ламали кістки, ніж їли. Але, загалом, від копів треба драпати, що є духу, а ще краще—робити так, щоб вони тебе не помічали взагалі.
Друга, не набагато краща категорія ворогів—суперники з інших банд. Звісно, з такими можна боротися, або у поєдинку або у великій вуличній бійці, але це буває ще небезпечніше, ніж з поліцією. Копи майже ніколи не поводяться жорстоко, а ці можуть до смерти носаками черевиків забити або в кращім разі переламати декілька кісток саморобними кийками з арматури. Треба бути зі своєю ватагою, сидіти у своєму районі на своїй території, тоді будеш у безпеці. Деякий час так робив сам Сінус. Пзініше, коли він навчився у цій малоприємній компанії усіх премудростей андерґраунду він покинув її, перебрався у східні райони старого міста й розпочав життя на самоті. Звісно, у нього все ще виникали конфлікти із сусідами—адже місце для ночівлі, торгові точки, де можна щось уркасти, пожебрати чи влаштуватися підпрацьовувати, а також великі сміттєзвалища—місця дефіциту, вони ваблять багатьох безхатьків, ресурсів на всіх не вистачає і доводиться якось ділитися. Твоє щастя, якщо вдасться домовитися без кровопролиття. До речі, в усіх подібних переговорах слід тримати руку на колодці ножа чи пістолета.
Не можна сказати, щоб Сінус зовсім не мав союзників у своїй боротьбі за виживання. Траплялися ті, які допомагали йому—як серед його власного волоцюжного оточення так і поміж чесних громадян. Були ті, хто міг зглянутись над ним один раз, як то наприклад кинути монету у його скриньку, перед якою хлопець сидів на бруківці і жалібно дивився на перехожих; або такі, що давно знали його, допомагали і підтримували систематично. До цих належала, зокрема, родина Дункельнів, які не раз запрошували малого безхатька до себе додому, годували й дозволяли ночувати. В якийсь момент старі чоловік та жінка, які власних дітей так і не завели думали над тим, щоб Сінуса усиновити, але той сам відмовився, хоч якою спокусливою була ця пропозиція—він не хотів підставляти добрих людей, адже рано чи пізно з’ясувалося б, що він—нащадок суперників князя Септімуса Сьомого. А до того, як проґресивні політичні сили не притіснили монарха, той мав достатньо неформальної влади та впливу, щоб здійснити свій задум—розправитися з політичними опонентами і навіть з їхніми нащадками. Згодом пан Дункельн отримав роботу в «Інтейні» й переїхав з дружиною в портове місто Елесар. Подружжя продало свій дім і більше Сінус ніколи їх не бачив. Щоправда, перед від’їздом вони залишили йому чималу суму грошей—достатньо, щоб кілька місяців не перейматися проблемами матеріяльного забезпечення—але найгірше було те, що Сінус дійсно прив’язався до добрих старих людей і довго скорботив після їхнього від’їзду.
Так, залізне правило—не май прив’язаностей. Життя вулиці нестабільне та непередбачуване, ніколи не знаєш, що трапиться завтра. Прив’язаності роблять тебе вразливим. Ти мусиш жити в гордій самотності і не дозволяти нікому й нічому підточити твою обережність та пильність.
Від такого життя голова йде обертом. Можливо, легше тим, хто почувають себе своїми у якійсь могутній банді, що наводить жах на все місто. Їм ні за що хвилюватися. А таким самітникам, як Сінус навіть на безлюдних нічних вулицях буває доволі лячно і від найменшого шурхоту вони втягують голову в плечі й інстинктивно сунуть рукою до руків’я ножа.
Сінус перевірив свій вантаж. Це був старий потертий рюкзак, який він завжди носив із собою, адже місця, щоб ховати маленький мінімум особистих речей не було. Тут лежав гарно складений запасний комплект одягу (не менш старий і потертий ніж той, що зараз був на хлопцевих плечах), маленька коробочка з ліками (які Сінус майже не використовував, бо загартував свій імунітет морозних ночей), записничок та уламок олівця (треба ж іноді бодай щось занотовувати), згорток з провізією на два дні вперед, складний ножик з різними інструментами в ньому, запальничка, ліхтарик, мапа міста і схема каналізаційних тунелів з нанесеними на них потрібними позначками, набір ниток, голок і запасних ґудзиків та пляшечка з водою. Скоро почне холоднішати, прогнози обіцяють ранню осінь, треба запастися теплим одягом, бо в такому він довго не протягне. В Хореґері існувала ціла індустрія циркуляції вживаних лахів—навесні куртки, плащі та шинелі віддавали певним особам, які мали у своєму розпорядженні склади чи бодай сараї й отримували в обмін на це літній одяг. Восени дехто встигав обміняти його на зимовий. Іноді щось можна було вкрасти з магазину чи витягти зі сміттєвого контейнера. На крайняк—нечутно підкрастися до когось ззаду, вдарити по голові і зняти з нього куртку, тільки бажано негайно її на щось обміняти, аби тебе не впізнали.
Хлопчина минув темну церкву, ледь освітлену ліхтарями. Склепінчастий шпичастий храм виставив свої шпилі в темне небо, а вітраж відсвічував в імлистому сяйві вулиці. Сінусу доводилось бувати й там—періодично він ходив до цього храму, куди раз на тиждень вишиковувалася довга вервечка вірних—слухати хоровий спів та проповіді священиків. Сінус погано орієнтувався в тонкощах панівної в Крельсі релігії, привезеної із-за океану, але раз по раз також читав молитви Богу та святим отцям, хоча мало певен був в тому, що це щось змінить. Попри всі благання й прохання ніхто з вищих йому не допоміг, не зглянувся й страждань не полегшив. Єдине, для чого був сенс і далі сюди приходити—по різноманітні речі, які роздавали тут благодійні орґанізації, а також дуже дешеву, практично безкоштовну їжу. Звісно, надто часто з’являтися не треба було, аби його не спізнали й не почали в чомусь підозрювати, але періодично Сінус повертався до храму по гуманітарну допомогу. Він слухав проповіді, які зненавидів уже всім серцем: священики, які читали їх були доволі доглянуті й радісні, і при цьому вони говорили, як важливо переживати всі життєві труднощі гідно, вбачати в усьому потрібне, корисне й важливе, щось, що тебе випробовує й укріплює тобі ж на користь. І що при всіх твоїх життєвих негараздах треба все одно утримувати себе від гріхів, скорботи та відчаю, адже врешті це неминуче призведе до хороших результатів. Ілюстрували свої слова вони численними прикладами із життів святих, до яких закликали в молитвах, та мучеників, на кістках яких була побудована як сама церква, так і її ідеологія. Мучеників, які відкинули все заради своєї справи, і тіла яких тепер не піддаються тлінню. Тож чиніть так і ви, і колись до зсохлої мумії, що після вас залишиться, приїжджатимуть паломники з різних куточків країни, а ви незримо оберігатимете їх з небес, де будуть у вас всі життєві радощі. Люди щиро проникалися його словами й ішли по домівках радісні й окрилені думкою про те, що якщо вони чинитимуть всім добро, не впадатимуть в скорботу і, головне, залишатимуть пожертви церкві, то пізніше, можливо, стануть святими. Сінус якось звернув увагу, що після проповіді священик пішов до чайної, де замовив собі велику порцію каші з м’ясом й смачно плямкав, споживаючи її, навіть оком не кинувши на вервечку голодних дітей, які давилися шматками вчорашнього хліба, який їм вдалося запопасти. Йому було глибоко все одно на них—нехай, мовляв, переживають свої труднощі й заслуговують на право обернутися на нетлінні мощі. Наступного дня він став за катедру, повернувся до вірних й урочисто проголосив: «Дорогі брати й сестри, я пропоную сьогодні приділити увагу темі користи голодування під час посту…». Увечері розгніваний Сінус проліз через вікно до порожнього храму й обікрав його—забрав із собою важкий срібний ланцюг із хрестом, золоту ритуальну чашу та в’язку товстих свічок. Вранці продав усе це на чорному ринку іншого району, за що виручив непогану суму, за яку деякий час прожив безбідно. Однак із часом знову прийшла нужда—ще гірша, ніж перед тим.
Одного разу Сінус таки знайшов, здавалося б, надійний притулок. Коли в Хорґері відкрився новий залізничний вокзал з трьома велетенськими терміналами, хлопець тут-таки зметикував, як його можна ідеально використати для своїх потреб. Ступивши крізь високі шкляні двері він не виходив назад впродовж наступних трьох з половиною місяців.
Здавалося, його життя трохи налагодилось. Хоча вокзал і був зоною підвищеної небезпеки, адже довкола бродило багато патрульних копів, тут не було ризику втсрягнути в кровопролитну бійку з іншими бандами чи бути пограбованим. Самому також було значно легше—Сінус був злодієм зі стажем і жодного разу не попався, здобуваючи собі нелеґальним шляхом багато потрібних речей. На вокзалі були очікувальні кімнати, де можна було поспати, душові, де була змога було не лише помитися, а й випрати одяг, а ще—безліч магазинчиків та кіосків, з яких можна було непомітно красти. Вокзал щодня пропускав по декілька тисяч пасажирів, тому його працівники та охоронці за день бачили стільки облич, що запам’ятати когось одного було їм просто неможливо. А ще було аж три термінали й можна було бути по кілька днів то в одному, то в іншому, замітаючи сліди своєї присутності. Через місяць Сінус з’ясував, що можна по кілька днів переховуватися у привокзальному залізничному депо. Одного разу він шмигнув за станційним працівником і побачив цілі ряди пасажирських вагонів, що спочивали на відстої, чекаючи, доки їх причеплять до потяга. Коли западала ніч і більшість робітників депо йшли додому можна було непомітно залазити у ваґон і спати там—куди зручніше, ніж у почекальній залі. Треба було лише прокидатися на самім світанку й вшиватися з появою перших перевіряльників, але Сінус виробив в собі звичку прокидатися рано і взагалі спати мало—шести годин на добу цілком вистачало. Так він і ночував—по дві-три ночі в кожнім терміналі та іноді у ваґонах.
Крім крадіжок гроші можна було здобувати ще й возячи вантажні візочки—коли будь-який обтяжений клунками пасажир брав такий зі спеціяльної кімнати, то мав вставити в отвір на ручці один півмісяць, а після повернення на місце забирав його. Це робилося для того, щоб заохотити пасажирів не розкидати візочки де попало, а повертати до зберігальної кімнати. Багато хто, однак, не зважав на це й монети залишалися в отворах. Усе, що мав зробити Сінус—це знайти покинутий серед плятформи візочок і відтягнути його в кімнату. Коли прив’язував його до утримувального ланцюга, півмісяць з негучним клацанням виходив назовні й опинявся у твоїй кишені. Більшість пасажирів, які використовували ці візочки для своїх вгодованих валіз були людьми не бідними, тож втрата одного півмісяця була для них не настільки великою, щоб заради неї пхати візочок на місце, і це було на руку Сінусу. Крім цього на привокзальній площі стояло багато автобусів та таксівок, які чекали на пасажирів, а деякі з їхніх водіїв могли підкинути монету хлопцю, що запропонував помити їм лобове шкло чи повартувати біля машини, доки її власник поп’є кави. А скільки грошей ті пасажири просто губили! Достатньо пройтися вокзальними приміщеннями декілька разів, уважно дивлячись під ноги, особливо біля кіосків чи торгових автоматів і можна було знайти два чи й три півмісяці за один раз, а це вже чай з булочкою на сніданок.
Так життя потихеньку почало набирати барв—Сінус призвичаївся до вокзального розпорядку й почав почуватися майже як удома. Звісно, час від часу він абстрактно усвідомлював, що подібним чином речі складатимуться не вічно, але не особливо цим переймався—буде, доки буде.
Неприємності почалися тоді, коли призначили нового начальника вокзальної охорони, який почав вимагати від патрульних копів удвічі більшої пильности, в результаті чого ті мов би з ланцюга зірвалися. Деякий час Сінус ще сяк-так від них переховувався—зрештою, він добре вивчив уже розклад та маршрут чергувань—але тепер поліціянти почали ходити залами у цивільному вбранні, налітаючи на когось підозрілого, тицяючи тому під ніс значка й вимагаючи показати документи. Одного разу така нещаслива доля спіткала й Сінуса. Він якраз йшов, аби чогось попоїсти, коли це його зупинило двоє чоловіків. Один із них був станційним працівником—мабуть, він помітив Сінуса, коли той сьогоднішнього ранку намагався непомітно покинути депо, де ночував, а другий—копом, який хутенько витягнув з внутрішньої кишені шкіряний футляр із жетоном.
«Сатрший сержант Небен»--представився він.—«Прошу показати ваш ідентифікатор. Формальна перевірка»
Сінус похолов. Ідентифікатор! Де ж мені взяти цей чортів ідентифікатор, якщо у мене його не було з народження?—гарячково подумав він. Ну і чорт із ним, не мав я ідентифікатора, зате маю голову на плечах.
«Так, сер»--увічливо відповів він, приховавши тремтіння в голосі.—«Власне, у мене його немає із собою, він у сумці в залі очікування»
«Чого ваша сумка в залі очікування?»--здивувався поліціянт. Станційний працівник недовірливо похитав головою.
«Справа в тім, пане, що я щойно приїхав...»--почав імпровізувати Сінус.—«Я часто їжджу від Шраю сюди, вчуся в гімназії при «Інтейні», а тут живуть батьки, тож я їх відвідую раз на кілька тижнів. Ну так от, сумку я лишив в залі очікування, попросив одного чоловіка, що якраз там сидить, за нею наглянути, а сам йшов собі купити кави. Якщо хочете, я й вас можу пригостити—мабуть, ви втомилися за час чергування»
«Так, тут ти правий, хлопче»--кивнув сержант.—«Що ж, гаразд, йди собі пий каву, але пам’ятай, що тепер ідентифікатор слід мати при собі завжди»
Він усміхнувся і повів станційного працівника геть. Сінус ще встиг почути, як той розгнівано питав у копа:
«Якого біса ти його відпустив? Я кажу тобі, я бачив, як цей світловолосий хлопчисько лазив по залізничних коліях!»
«Заради неба, Томбре, купи собі окуляри»--відмахнувся сержант Небен.—«І займайся тим, чим належить займатися, а видивляння порушників залиш нам»
Сінус вдав, ніби йде до магазинчика, а потім завернув у протилежний бік, у напрямі вбиралень. Він щільно зачинився в кабінці й з безнадією застогнав.
Ну от, його звичному життю покладено край. Звісно, рано чи пізно це таки мало статися, але факт все одно був неприємним. Сінусу хотілося завити від люті та розчарування. Якщо його вже впізнав станційний працівник і бачив поліціянт, то треба хутчій вшиватися. Не просто в інший термінал, а взагалі подалі від вокзалу. Зараз йому дуже пощастило, що коп виявився в доброму гуморі і не став його заарештовувати «з метою встановлення особи». Вдруге так уже не пощастить, тож він мусить класти ноги на плечі. Сінус перевірив свої запаси—чотири півмісяці та кілька побутових дрібничок, які вдалося завести за час спокійного існування. Тяжко зітхнувши, Сінус вийшов з вбиральні, уважно роззирнувшись довкола, намагаючись вихопити з натовпу, що весь час ніби потік нафти проливався через вокзальні вестибюлі, копів або станційних працівників. Не помітивши нікого, він викроїв ще хвилину, щоб помилуватися красивою будівлею, яка давала йому прихисток останні місяці, змахнув сльозу розчарування й рушив до виходу.
Неприємності того дня тільки почалися. Сінус і гадки не мав, як сильно змінився Хорґер за час його переховувань на вокзалі, не мав куди податися, тож просто йшов, куди очі бачили, ні про що не думаючи, оплакуючи втрачений вокзал і не сміючи навіть сподіватися на гідну йому заміну. Тоді його перестріла зграя хуліганів, які захищали свою територію. Вони віддухопелили Сінуса, забрали в нього останні чотири півмісяці, здобуті з такими труднощами і так зараз необхідні й залишили напівпритомного під пожежними сходами якогось будинку. Коли хлопець отямився, світ здався йому вдесятеро гіршим, ніж завжди. Все, подумав він, з мене годі. В моєму житті однак немає сенсу, немає майбутнього, немає радости та щастя. Я не бачу світла в кінці тунелю, не маю нічого, за що варто жити. То на біса я досі тут? Чого волочусь, ніби проклятий? Вибір є завжди, я можу хоч зараз начхати на все. З такими щонайрішучішими думками Сінус поліз угору пожежною драбиною. Здається, хулігани серйозно травмували йому ногу, але це вже не має значення, терпіти залишилось не довго. Незабаром він добувся даху десятиповерхівки і став на краю, дивлячись униз. Непогано, шансів вижити після такого падіння точно не буде. Внизу вулицею їздили автівки, ходили самотні перехожі. Чого всі ці люди з ідентифікаторами в кишені мають так багато, а він—нічого? Чому багато з них при своєму щонайкращому становищі не цінують тих благ, які подарувало їм життя? А він чіплявся за кожну дрібничку, на яку забезпечені громадяни й уваги не звертають, адже та була для нього рятівною соломинкою, завдяки якій тільки й вдавалося вижити. Чим він заслужив таку долю? Часто він тішив себе думками, що все це—минуще, настане і на його вулиці свято, будуть ще у житті зміни, але тепер усе це видавалося неправдоподібним. Якби щось мало статися, воно б уже дало про себе знати. Якщо він не зробить цього зараз, то скоро, найімовірніше, попадеться поліції й опиниться в сиротинці, а це буде все одно, що лягти в домовину. Тож краще зробити це з власної волі, ніж чекати, доки тебе запхнуть туди силоміць і зацвяхують кришку.
Можна було б, байдуже подумав він, написати повідомлення, на кшталт: «подивіться, що зробила влада та «Інтейн» для простих громадян, до чого їх довела». Коли його труп відшкрябуватимуть від асфальту, можливо, хтось замислиться. Та нехай, мені байдуже. Я ж, зрештою, не акцію протесту із самопожертвою тут затіваю.
Повіяв приємний прохолодний вітер, який ніжно торкнувся Сінусової шкіри, розвіяв світле волосся, наповнив легені свіжістю. Серце шалено калатало, а він стояв, погойдуючись на краю невідомости, готовий зробити останній крок й будучи цілком серйозно налаштованим закінчити життя, яке йому вже остогидло. Хмари, які сірою ковдрою накрили Хорґер зненацька розступилися, і крізь них стало видно синій овал неба та яскрава зоря Солея, що правила Кнаґу за Сонце. Як же гарно воно виглядало! Сінус не раз милувався найбанальнішими для когось речами—формами хмар, фігурами рослин, хлюпотінням води в калюжах, які брижив вітер, світляними кільцями довкола вуличних ліхтарів та вечірніми заграви. Звичайні люди цього не помічали, їм не було потреби звертати увагу на такі дрібниці, адже вдома їх чекав телевізор, новини та чергова серія мильної опери по ньому. А Сінус міг уважно роздивлятися на химерне плетиво тріщин на стінах старих будівель, яким було вже по півтори сотні років, ніби цікавішої картини не бачив у житті. Він ділився останніми крихтами хліба з голубами та бездомними собаками, впивався пахощами трави у міському парку й насолоджувався кожним ковтком води, яку вдавалося з труднощами роздобути. Так, йому було важко, неймовірно важко, але він не втратив головного. Невже ж треба покінчити з усім через хвилинну слабкість?
Сінус здійняв ногу над краєм і хитнувся вперед, коли це раптом відчув, що застряг. Поспіхом глянув через плече й помітив, що зачепився курткою за шматок арматури, що стирчав зі стіни. Страхування було нестійким—щомиті куртка могла зіслизнути й Сінус таки здійснив би те, чого так жадав кілька секунд тому. Але ця затримка багато чого змінила. Здавалося, ніби його в ту мить перемкнуло, пелена впала з очей. Хлопцю раптом стало дуже страшно, він шарпнувся назад, подалі від краю і відкотився вбік, вражено дивлячись на місце, де щойно стояв. Що це з ним? Невже він справді хотів кинутися вниз? І через звичайну невдачу, яких він уже спізнав багато на своїм віку? Як він міг?! Сінус перевів подих і втер холодний піт із чола. Він бачив за своє життя достатньо, щоб упевнитися: події у світі відбуваються не просто так, все має причину та наслідок, збігів не існує. Те, що він таки не здійснив свого наміру має щось означати. Щойно він побував на самісінькій межі смерти, стояв на кордоні й зазирав за край, в непроглядну та чорну пітьму. Там дійсно не було ані іскорки світла, не було надій та майбутнього. Тут воно є. Тут можливо все. Треба тільки не лінуватися йти до мети і не виявляти слабкости. Щойно Сінус спізнав ціну життя, отримав другий шанс і мав намір використати його гідно.
Минуло майже два роки. Ситуація дуже змінилася—як в державі, так і в душі самого Сінуса. Він встиг набутися нового досвіду, багато чого набачитися, поначитуватися нових цікавих та корисних книжок, повправлятися в мистецтві виживання й обдумати всі можливі теми—від того, де вкрасти щось на вечерю до закону всесвітнього тяжіння. Зараз Сінус активно збирав гроші і мав нині 8 півмісяців: за мірками Крельсу достатньо, щоб купити собі квиток на швидкий поїзд до Столиці. Плюс ще він міг продати свій пістолет на залишках чорного ринку—це ще 20, а то й 30 монет. Цього з головою вистачить, щоб купити (на тому ж чорному ринку) ідентифікаційну картку та підходящу леґенду. А тоді Сінус збирався гайнути в Столицю й спробувати прилучитися до Ордену Алейдів. А якщо не вийде, то вступити у звичайну гімназію і стати освіченою людиною—все ж краще, ніж виховуватися у притулках і стати під кінець життя молодшим клерком у відділі скріпок. Все це треба робити швидко, бо вже за місяць чорний ринок можуть повністю знести, і тоді плян провалиться, але поки що шанс іще є.
Хлопець уже кілька разів думав про те, щоб втекти кудись із Хорґера—можливо, на схід країни, куди цивілізація рухалася повільніше, або узагалі спробувати нелеґально перетнути кордон. Але де зараз краще? Мабуть, в усіх містах, від Шраю до Хнею, від Раксрака до Елесара коїться те саме—введення нового порядку й ліквідація пережитків. Олійні ліхтарі заміняють на електричні, асфальтують дороги, споруджують спальні райони, офіси та супермаркети, копають метро. І всіх, хто раніше жив у провулках та підвалах змітають подалі—кого у в’язницю, кого на пролетарські роботи для малозабезпечених, а кого—в сирітські притулки. Тут, у своєму рідному місті Сінус був, принаймні, у відносній безпеці, бо добре знав потаємні місця, міг швидко зорієнтуватися і заховатися. Доки він вивчатиме всі таємниці нового міста, буде дуже вразливим. Адже тут так—раз при втечі повернеш не туди, забіжиш у глухий кут і все, поліціянти хапають тебе, скручують і ведуть у відділок, звідки вже не втечеш. Краще вже залишатися тут. Єдине, що рухало Сінусом була надія на те, що так, як нині, буде не завжди. Часи зміняться. Йому залишилося терпіти не так довго. Вже зовсім скоро все для нього стане з ніг на голову, він увійде в нове щасливе та радісне життя. Це неминуче станеться, просто треба трішечки зачекати й потерпіти. І, звісно ж, в ці останні місяці треба бути вдвічі обережнішим і не попастися—інакше прощавай мріє. Третього шансу не буде.

Почулися голоси і Сінус тут таки кинувся до стіни й втиснувся в холодну цеглу тілом, гарячково розглядаючи прохід і вибираючи можливі варіянти відступу. Він не хотів будь-кому потрапляти на очі—навіть якщо наближалися не представники влади, то в ці часи багато хто міг заробити непогані гроші, пишучи донесення на «підозрілих осіб». Якщо докази про порушника закону були обґрунтовані й допомагали його впіймати, то спостережливому стукачу могли заплатити майже десять півмісяців—сума немала, на неї можна тиждень скромно жити, а такий, як Сінус взагалі міг розтягти витрати днів на десять. Тому зараз треба було бути дуже обережним—легкі гроші потрібні багатьом, а писати донесення все ще було на кого. Колись територією орудували банди і сутички з ними теж нічого хорошого не обіцяли—якщо у твоїх ворогів був поганий настрій або, що значно гірше, вони мали зуб на твою ватагу, вони могли просто розшарпати тебе на кавалки. Тепер протизаконних компаній стало значно менше, відколи поліція почала проводити рейди та розганяти їх, але Сінус все одно нервував, адже не раз уже доводилося стикатися з усілякими зарізяками на вулицях. Місто було чітко поділене на сфери впливу, кожна ватага мала своє основне місце «тусовки» та час активности. Залишалося тільки вивчити періоди і можна було уникати лише представників влади. Зараз, не зважаючи ні на що, треба було тікати, адже Сінус ризикував вскочити у велику халепу.
На око потрапив автомобіль, припаркований метрів за десять од нього. Нині машини могли собі дозволити не всі, а проте вже чимало людей їх мали. Парові рушії відійшли в минуле—їх заступили механізми, які живили бензин чи подібні паливні матеріяли. Автівки, випущені на конвеєрах «Інтейну» були різні, їхні характеристики покращувалися прямопропорційно до зростання ціни—починаючи від «покритого воза з гуркітливим бензиновим двигуном», як відгукнулась газета про машину «Дельта-28» і закінчуючи «вибором року»--люкс-моделлю «Деккел-811», якою користувався сам Бішоп Сталенко і вдосконалену броньовану версію якої придбав монарх Септімус. Ця машина не лише працювала на електриці, а ще й могла досягати величезних швидкостей, мала твердий та міцний корпус, м’який салон, обладнаний навіґаційними приладами, комп’ютером та всілякими зручностями, місткий багажник і все це при ідеальному дизайні з дорогих матеріялів та можливості їздити майже по будь-якій поверхні. Сінус навіть вирізав фотографію авта і вклеїв в один зі своїх записників, уявляючи, як мчить на такій машині по новеньких порожніх крельських маґістралях з гладесеньким асфальтом, або навпаки—по грубому бездоріжжю серед лісів та каміння, хвацько долаючи всі перешкоди.
Припаркована на темній вулиці машина була значно скромніша, хоча й не найгірша за теперішніми мірками, адже в цих районах, які ще навіть не оцивілізували до кінця таку автівку не кожен міг собі дозволити. Сінус хутко кинувся вперед, спотикаючись та плутаючись в ногах, але таки вчасно добувся до машини й пірнув під неї, черкнувши маківкою вихлопну трубу.
Перед очима розцвів феєрверк іскор, Сінус зціпив зуби, аби не застогнати. На голові росла чимала ґуля в той час як повз його схованку пройшли якісь чоловіки, що галасували в такий пізній час і явно поверталися з шинка напідпитку. Сінс стікав потом під автівкою, розуміючи, що треба як мога швидше вшиватися, адже на галас, який створювали ці дурні могла збігтись поліція, а тоді лиха не обберешся. Зачекавши, доку гуляки відійдуть достатньо далеко й трохи погамувавши гулкі удари серця Сінус обережно вибрався зі своєї схованки, роззирнувся й шаснув в пітьму.
Ось він нарешті доліз до дренажного люка—одного з останніх ще не запломбованих—посунув його і поліз в похмуру каналізаційну штольню. Каналізація була найкращим сховищем та способом непомітно потрапити з однієї частини міста до іншої. Сінус навчився добре орієнтуватися в цих смердючих тунелях, хоча це забрало в нього кілька років праці і добряче розвинуло пам’ять. Ці труби були вже дуже старі, каналізація в Хорґері існувала давно. Зараз виникла велика кількість нових каналів та гілок, але коренева система та вузли не зазнали значних змін. Сінус міг завести в цей лабіринт будь-кого без загрози загубитися самому. Тут просто треба було вміти читати знаки, які були колись нанесені на ці стіни і вже майже стерлись На крайній випадок можна було виткнути голову з каналізаційного люка щоб зрозуміти, де перебуваєш. Часом, коли хлопець рятувався від поліції, він пірнав в чергове провалля і губився в пітьмі—навіть стражі порядку не ризикували лізти за ним сюди, адже самі могли заблукати, а підмогу по їхніх раціях викликати буде ніяк—вони ж бо не діяли так глибоко під землею.
Подейкували, що в Шраї, столиці Крельсу, збудували вже метро. Цікава, мабуть, штука. Судячи з того, що читав про нього Сінус в уривках газет та чув від подорожніх, які збиралися в барах, куди він інколи заходив, якщо мав зайві гроші і хотілося трохи розрадити себе. Там взагалі ніби повно-повнісінько усіляких дивовиж з’явилося—столиця ж, все таки... Хлопцю збіса хотілося туди потрапити, він не раз мріяв про це, падаючи на тверду поверхню після чергового дня знущань, цькувань та погроз. Він дуже часто поринав у свій багатий внутрішній світ, міркував над різноманітними питаннями і навіть складав коротенькі історії та вірші. Звісно, все це він мусив тримати у власній голові, адже записати було ніде і ніяк, але хлопець завжди мав хорошу пам’ять. Загалом Сінус чудово дбав про себе, не втрачаючи своїх моральних якостей та зуміючи виживати в суворому та безжальному світі.
Сінус поліз плетивом труб аж до невеличкої кімнати для спочинку ремонтників—тут був старий потертий диван та тумбочка, а також навіть вентиляція та дерев’яні двері. Сінус скинув з плечей рюкзак, навіть не витягнувши з нього двох украдених буханців—залишить їх на завтра. Голову поклав на згорток запасного одягу, загасив ліхтар і приліг на диван, зігнавши з нього кількох щурів.
Якби йому протриматись ще хоч тиждень, тоді він міг би гайнути в столицю. Тепер у нього виникло виразне внутрішнє відчуття: пора. Очікувальний термін скінчився, настав час переходити до рішучих дій. Через тиждень починається набір в усі школи й учнівська орґанізація Алейдів не була винятком. Там він зможе здійснити свою мрію. Він майже зневірився після поразки друзів, але шанс іще був. Насправді, їх втрата навіть на руку йому—весь їхній капітал лишився в нього. Звісно, думати так було цинічно, але в подібних умовах можна собі це дозволити. Тут немає місця на сумні спогади та зволікання. Що б там не трапилось, треба негайно оцінити ситуацію і використати всі деталі собі на користь. Хороша леґенда та поганенький готельчик тижні на два в столиці він матиме. Треба лише розпитати когось як це робиться і забезпечити собі надійний шлях. Сенсу тягти немає—завтра він піде на чорний ринок, продасть те, що зможе й купить леґенду. Все достатньо просто, треба лише вирішити, чого ж ти хочеш і не боятися. Діяти треба швидко та рішуче, втрачати ж бо нічого—його або спіймають при спробі отримання чи використання фальшивих документів, або ж трохи пізніше зловлять, як безхатька. Так чи інакше—притулок для сиріт чи виправні роботи, різниця невелика. А так всього-навського купити квиток і вперед—до столиці Шрай, до кращого життя, до своїх мрій.
За такими думками він і заснув.

Частина І. Алейди.

Кнаґ, Імперія Гаґан, березень 1561 року стандартного літочислення Кнаґу.
Апокаліпсис, в якому народилося чи не найбільше диво, яке будь коли знав Крельс (чи й увесь Кнаґ?) почалося, мабуть, із Маніфесту, який склали та підписали члени підпільної групи визволення Гаґанської держави 1561 року Кнаґського літочислення.
То був великий день для всіх «свідомих» громадян своєї держави, день, коли повстанці, які до того вважалися звичайнісінькими ватагами бандитів нарешті заявили про себе як про силу, яка знає свою мету і як її досягти. Маніфест мав десять пунктів, був сформульований чітко, ляконічно і ясно, подвійних тлумачень він не допускав і взагалі був вершиною мистецтва складання публіцистичних творів. Це почесне завдання—написати доступну широкому загалу програму дій визвольної армії, яка була б коротка, зате чітка, було доручено Свіблу Дерренсу, який був відомий на весь Кнаґ, чиї політичні дослідження студіював сам Шаблон, Імператор Гаґанський, а також монарх суміжного з ним Крельського Князівства Септімус Сьомий; примірники цих книжок публікувалися як в однонаціональній республіці, що покривала материк Аварах, так і в різних невеликих державах континенту Сахану. І тепер Дерренс досяг вершини своєї слави, опублікувавши документ, який став поворотним в історії всіх трьох держав материка Дарварох—Гаґану, Крельсу та Чіссу. Саме з цієї деклярації намірів побудови соціялізму в Гаґані і розвинулась велика імперія, яка стояла багато років і яку певним курсом вів вперед талановитий лідер, який був породженням Пітьми, і всі Алейди Крельсу разом узяті не могли його спинити. Якби повстанців знищили вже тоді, зло можна було б задушити в зародку—не виникло б ґрунту для приходу до влади цього вождя . Але як завжди, того, хто бачив можливі наслідки цих подій слухати ніхто не захотів. Спершу повстання не сприймали серйозно, а коли збагнули все значення цього феномену, було надто пізно. Дестабілізованою ситуацією вже зуміли скористатися хитрі світу цього, обернути все собі на користь і перевернути все з ніг на голову.
Того пам’ятного дня в своєму мобільному штабі декілька провідників повстання, члени центрального комітету визвольної армії прочитавши Маніфест затвердили його одностайно.
«Ви чудово попрацювали, товаришу Дерренсе!»--похвалив його ґенерал Одвін.—«Цей документ—саме те, що нам потрібно! Ви напрочуд чітко та ляконічно висловили всі наші позиції. Маніфест стане наріжним каменем всієї нашої справи»
«Можливо, товариші запропонують якісь поправки чи доповнення?»--ввічливо поцікавився Свібл, розуміючи в глибині душі, як і всі інші, що тут уже нічого не додаси, хіба що якщо повністю та докорінно міняти програму самого повстання та його основну мету.
«Не думаю, що варто його псувати»--заперечив Одвін.—«Тут всі згодні? Заперечень немає?»
Присутні ствердно загули.
«Тоді, я думаю, ми всі маємо підписати цей документ»--продовжив Одвін.—«Перший екземпляр підтвердить наш центральний комітет, а потім проведемо з’їзд рад, на якому можна буде його оприлюднити»
«І треба донести до народу»--нагадав Дерренс.—«Можливо, нас почнуть підтримувати більше, прочитавши це»
«Так на це ж і була вся ставка!»--сказав полковник Ольгерд.—«Якщо правильно налагодити мережу аґітаційних пунктів, вербувальників, підпільних видань та пропаґанди, то чисельність нашого війська скоро підніметься, як ртуть»
«Тоді нам треба зайнятися практичними акціями»--погодився Одвін.—«Але лише після підпису. Товаришу Дерренсе, ви, як автор, підпишіть першим, за вами—я, потім хто як хоче»
Скільки ж вони чекали цієї миті! Досі повстання було лише розпорошеною мережею деяких підпільних, напівлеґальних чи й зовсім протизаконних орґанізацій, які діяли ніби для досягнення одної мети, але розділено та часто наперекір одна одній. Тепер вони мали реальну програму дій і могли об’єднатись для загального блага. Нарешті мрію можна буде здійснити, думав Одвін. Він обіцяв своїй дружині, яку мусив залишити вдома з двома доньками, йдучи в партизанську боївку, що прийде з перемогою та принесе новий лад, в якому буде добре жити його дітям. Дружина довго не хотіла відпускати його заявляючи, що повстання не має ніякого майбутнього, що перемога над державною системою неможлива, що треба терпіти й чекати, а паралельно старатися діяти демократичними методами, що підпільні рухи є протизаконними й Одвіна можуть ув’язнити років на десять чи й більше, що навіть самі повстанці є занадто неорґанізованими та слабкими, не мають ні програми, ні пляну дій ні розумного проводу. Ти змарнуєш своє життя, казала жінка, а так нічого й не досягнеш. Твоїм донькам потрібен батько, справжній батько, а ти покидаєш їх! А якщо ти загинеш?
«Тоді переконайся, щоб наші діти та всі інші, з ким ти спілкуєшся, знатимуть, за що я загинув»--твердо відповів Одвін.—«Я мушу щось робити. Я воював в королівській армії, я маю досвід та вміння, які можуть стати повстанню в пригоді. Їм потрібен кожен, хто може допомогти хоч чимось, тому я не можу сидіти, склавши руки, й спокійно дивитися на свавілля монарха. Ми або переможемо, або загинемо, третього не дано»
Тепер його дружина мала б бути рада—повстанці нарешті здобули собі плян, хребет та основу, на якій можна було щось будувати. Далі треба розробляти конкретнішу програму й рухатись вперед.
І так думали майже всі присутні. У більшости з них вдома залишилися жінки та діти, у декого в минулім житті, яке вони покинули заради боротьби за свободу, була пристойна посада в суспільстві, цікава робота, друзі й пляни на майбутнє. Для них усе це урвалося тоді, коли вони склали присягу повстанця й вирушили в ліси та гори, щоб займатися підпільною боротьбою. Тепер багато з них проводили час у криївках, живучи на скромні ресурси, якими їх забезпечувало свідоме мирне населення, дехто став аґентом у великих містах і жив, ніби схимник, відмовляючи собі в усьому, до чого тяглися звичайні люди, аби ненароком не розсекретити себе; а ті, хто стали провідниками постання узагалі мали всі шанси передчасно посивіти, а тягар відповідальности за цю велику справу щоденно старив їх вдвічі зігнув. Вони знали, що якщо повстання зазнає краху, то це буде передусім їхня провина. Значить, вони неправильно щось орґанізували та скоординували, віддали не ті накази і живцем поховали світлу мрію, якій мали допомогти звеличитись. Їх судитимуть, як заколотників і стратять у першу чергу, але жахливі докори сумління, які вони муситимуть терпіти до смертної години будуть, мабуть, найстрашнішою карою, яка тільки існує на світі. Не часто буває, щоб лідери якоїсь орґанізації були аж настільки свідомими і так по-собачому відданими своїй меті. В наші дні вони, найчастіше, шукають вигідної посади та матеріяльних ресурсів. А ці відважні чоловіки покинули все не заради блискучих ґенеральських нашивок, нагород, слави, історичного визнання чи великої пенсії. Вони просто узяли на себе тягар відповідальности тому, що більше нікому.
Дотепер в імперії діяло приблизно два десятки орґанізацій опору. Найпотужнішою і найвпливовішою з них була Гаґанська Республіканська Армія, провідники якої і підписали чинний Маніфест. Вони уже уклали угоди з більшістю інших повстанських фракцій, домовившись про об’єднання під спільним прапором для боротьби за одну мету. Ґенерал Одвін радів, адже майже всі вони не протестували проти згуртування в одне коло. Досі, заявляли інші провідники, ми просто не думали, що якась інша сила, крім нашої, має реальні шанси на перемогу. Тепер ми бачимо, що ви дійсно боретеся за рідні нам ідеї та й методи у нас збігаються, то чому б нам не діяти надалі разом? Одвін був одним із послів, який спілкувався з представниками інших бойових угрупувань, як то «Народна самооборона», «Гаґанська соціялістина партія», «Робітничо-селянська спілка», «Вояки свободи» та «Народний Рух». Їм він викладав ті самі позиції, що тепер відобразилися в Маніфесті. Гаґанська Республіканська Армія стала тепер великою силою, яка з кожним днем набирала обертів. Єдиними конкурентами у визвольній боротьбі залишалася друга за потужністю розкольна фракція: Головна Визвольна Партія, головою якої був Аселлус Меллон. Він був єдиними, з ким Одвін так і не знайшов спільної мови. Меллон звинувачував провідників республіканських сил у надмірній жорстокості, недоцільності встановлення соціялістичного устрою та занадто радикальних методах, а Одвін доводив, у свою чергу, що інакше ситуацію не змінити. В результаті, Визвольна Партія не забажала приєднатися до загального повстання. Це був дуже сумний факт, адже означало, що їх доведеться позбутися. Чому навіть у такий скрутний час патріоти мусять боротися проти інших патріотів, а не проти тиранії чинної влади? Але що поробиш—інші повстанські угрупування, а особливо ті, які не підтримують їхніх методів можуть суттєво ускладнити справу Гаґанської Республіканської Армії. Спершу розчистимо собі поле для дій, а тоді візьмемося за основного ворога. Маніфест допоможе нам. Це—велика сила, яка мобілізує мільйони у наші лави. Коли вони почують ці слова, то самі потягнуться до нас.
Так думав Одвін, ставлячи свій підпис.
Жовтий, списаний каліграфічним почерком аркуш ще добу тому був звичайнісіньким шматком паперу, а ще за стільки ж перетворився на один з найлеґендарніших публіцистичних творів в історії. Мова справді має неймовірну силу, досить лише дібрати потрібні слова. Слова, які змусять створювати чи руйнувати, воювати або ж укладати мир, пізнавати чи працювати. Сіруватий, списаний гарними чорними літерками аркуш з автографами провідників повстання зберігся на довгі століття і пізніше лежав під шклом не одного державного музею чи приватної колекції, його досліджували та оглядали, аналізу його тексту були присвячені багатотомні наукові праці, його обдумували філософи та тлумачили історики. Тексти релігійних пророків, які навертали маси у свою віру налічували чимало сторінок, а тут усе було сказано чітко і ясно на одним-одному аркуші—і початий його змістом рух був успішнішим за більшість релігій.
Свібл Дерренс у свій час занадто ретельно студіював риторику. Деякі знання, у тому числі такі на перший погляд безневинні, як таїнства сили слова мають залишатися таємницями.
З кишень сірих повстанських кирей, в які були вбрані всі присутні повитягались ручки й почали скрипіти по товстому паперу, розпочинаючи ланцюгову реакцію, яку ніщо не мало сил зупинити.

Кнаґ, князівство Крельс, липень 1561 року стандартного літочислення.
Майже всі місця в залі малої ради Ордену Алейдів були зайняті. Чекати залишалося небагатьох, тож магістр Шареф востаннє перечитав свої записи і приготувався заслухати звіти. Відсидівши на цій раді він мусив потім виступити перед важливішим зібранням, де мала бути чи не вся владна верхівка. А він і так уже стомився.
Голова ради втупився у свої нотатки, тільки б дивитися на щось інше крім яскравого світла з прожектора, який освітлював трибуну. Треба розпорядитися, щоб його прибрали, подумав Алейд, він скоро мені очі до решти випалить. Ориґінально світильник встановили під таким кутом для того, щоб обличчя доповідача було видно чітко, а також щоб мати можливість зробити виразнішими написи на задній дошці, якщо потрібно буде їх зробити. Не дивно, що всі мружаться, дивлячись на трибуну—дошка сама ж ще й біла, іскриться, мабуть, як сніг зимового ранку на вершинах гір.
Папери перед Шарефом стосувалися ситуації з повстанням. Вже з півроку минуло відтоді, як було підписано горезвісний Маніфест, а самі неорґанізовані та стихійні виступи невдоволених розпочалися ще раніше. Людям чинний лад не подобався, всі хотіли змін, а ці самі повстанці були єдиними, які змогли запропонувати щось розумне та конструктивне.
В Гаґані вони вже досягли чималого успіху, здобувши підтримку населення, а тепер перебиралися і в Крельс. Це треба було спинити, доки не стало ще надто пізно і саме цьому була присвячена нова доктрина безпеки, видана Парляментом, яку підтвердив Прем’єр-Міністр Золл.
«Це всі?»--запитав Шареф, обвівши присутніх суворим поглядом.
«Ще чекаємо на ґенерала Охріма»--відповів Чупринка.
Шареф похитав головою. Ніби всі Алейди, а такі вже не пунктуальні... Хоча Охріму це теоретично можна пробачити: ходить він нешвидко, бо вже чотири роки як має металевого стержня в нозі, який вживили туди після поранення.
В двері ускочив ґенерал Охрім, на ходу застібаючи піджака. Віддихуючись і просячи вибачення за запізнення, він поправив краватку і пошкутильгав до свого місця, спираючись на чорний костур з різьбленим набалдашником. Ця річ теж була непроста—всередині палиці Охрім носив довгий гострий тесак, який щодня тренувався швидко вихоплювати і, спершись на здорову ногу, зробити випад для атаки потенційного суперника. Так, орденські лицарі свою справу любили, тут нічого не скажеш.
«Тепер це всі?»--знову спитав Шареф.
Відповідальний за присутність кивнув.
«Чудово, починаємо»--владним голосом мовив Шареф.
Алейди зашелестіли своїми нотатками.
«Як ви вже цілком імовірно знаєте»--заговорив Шареф, намагаючись тримати суворий голос, як і личить голові ради.—«Знов активувалося повстанське підпілля. Вони вже вчинили кілька диверсій і навіть атакували столицю. Минулого тижня—вибух на станції метра, три дні тому вони ледь не пустили під укіс швидкісний експрес»
«Неприпустимо!»--вигукнув один із Алейдів. Решта осудливо подивились на нього, кілька цикнули, хоча дехто закивав.
«Наша влада думає так само»--погодився Шареф.—«Я розмовляв з Прем’єр-Міністром та монархом і вони обоє погодились, що із цим треба щось таки робити»
Шареф зробив павзу й уважно оглянув присутніх. Ну чому вони хоча б не вдадуть, що замислились?
 
Наші Друзі: Новини Львова