Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 18 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Дві революції (збірка)

Переглядів: 10947
Додано: 28.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: www.ukrnationalism.org.ua
Ярослав Стецько

ДВІ РЕВОЛЮЦІЇ

Публіцистика
--------------------------------------

Зміст:
1. За творців нової дійсности
2. Новий суспільний лад
3. Дві революції
4. Ідеї, люди, боротьба


ЗА ТВОРЦІВ НОВОЇ ДІЙСНОСТИ


1. Реґенеруючі товчки. Зариси душі індивідуальности. 2. Інтермеццо: Естетика Землі – один з елементів виховного тла росту індивідуальности й суспільства загалом – і складовий елемент поняття Української Нації. Критерій естетичних вартостей. 3. Героїзм. «Жертовність» чи повинність?
Коли прагнеш для контрасту тиші й далеких візій, щоби дух творчости, відпочивши, відродився, йди на Могили, що в них Мощі Святих, спочивають, на Могили Героїв – і в ночі. Там не страх тебе огорне — ні! — і не тривога, а якесь дивне почуття маєстатичности, величі й творчої радости, що до глибин душу проймає. Почуття радости не зважаючи на трагізм й саме з причини перемоги над трагізмом життя, його владарного схоплення, що зміцнює диспозицію творчости. Ти мусиш бути душею біля них, коли ти в постійному напруженні мізку й нервів, хоч на хвилину знайтися біля тих, що найближчі душі твоїй, які дадуть тобі нераз потрібний спокій, який відроджує будуючу й перероджуючу світи творчість. Вони ближчі тобі за батька й матір, бо ти й вони — це одне. Бо ви й майбутнє — це одне. Бо музика ваших душ — це симфонія прийдешнього. І це відблиск героїчного минулого. Це — без дисонансів великий гимн побіли світла над темрявою.
Душі індивідуальностей погиблих, живучих і тих, що житимуть, не мають нічого з простоти. Вони складні й багаті в найрізноманітніші, найглибші й надрізнородніші переживання. Вони мають собі маєстично-динамічну тишу безкрайого океану, кипіння і буревій найбільше первісних осередків землі, її нетрів і джунґлів, трістантську рвучкість і тугість, на парсіфальську музику засвітніх просторів. Індивідуальності знаходять у творчості свою душу, реґенерують і оживляють її. Індивідуальність не потребує ніяких зовнішніх товчків. Відродитися може тільки зі себе самої і в собі самій знайти сили до життя!
Коли не знаходить їх, приходить її кінець. Чиж важно, в якій формі!? Коли гине її творчість, вона перестає бути собою. Її творчі думки й діла — це частинки її душі, це не механічні відбитки! Змістом її душі — є ідея, яку проводить у життя. Коли б ідея померла, померла б з нею індивідуальність. Бо метове самовизначення і ціль її існування пропали б. Ніколи навпаки. Коли за ідею (говоримо про національну ідею) індивідуальність гине, ідея, звичайно перемагає і стає наявною дійсністю, з реально-психологічної і моральної дійсности індивідуальности вона стає наявною — об'єктивною — реальністю, цебто перемагає. Тоді індивідуальність тріюмфує.
Немає більшого й глибшого душевного болю, ніж біль душі творця в наслідок невдачі. Біль душі, що переходить у фізичний, що сягає меж божевілля. Але... Етичні вартості, підметна віра й сила духа, наказують почати наново й зробити це саме краще. Скарга на особистості невдачі має багато дечого з комічності, хоч, може, й знаходить співчуття. Шукати співчуття до свойого горя в других — це не прикметна риса великих індивідуальностей.
Вмираючи, вони залишають наступникам золотий міт і легенду героїчних досмертних зусиль за ідею. І на цьому ростуть нові борці, що криваво-блискучу нитку традиції продовжують. Ті, з-за гробу стоять на сторожі й бережуть непорочність і святість Ідеї.
І з могил несеться їх голос:
«Хай бій ваш — буде перемогою, А перемога помстою!»
Він дає свідоцтво існуванню невмирущої волі української національної спільноти жити і володіти. Тим сильніше цей поклик лунає з розритих Могил, що завжди на весні й в Свято Героїв вони квіттям оповиті й оживлені гомоном бадьорих пісень непроглядних мас, а то й скроплювані кров'ю паломників, що йдуть на свою Святу Землю, Святі місця, щоби сил набрати й поклін Тіням Національних Героїв віддати і протиставитися блюзнірству вандалів.
Із Могил ви чуєте голос: «Іду на вас...» шляхетного Лицаря, князя Святослава, стогін землі під ударами Ігоревих комонників, брязкіт шаблюк Богданового Лицарства, пронизливі звуки гострення свячених ножів Гайдамаків, радісні пісні героїчного новітнього вояцтва, що йде в рукопашний бій і т.д. Ви бачите тіні поляглих над Калкою і Каялою, під мурами Царгороду і Синопу, Завихостом, над Жовтими Водами й під Берестечком, під Конотопом і Полтавою, під Кругами й Базаром, що геройське в минулому, сучасному чи майбутньому боролися, борються і будуть боротися за ідею Української Держави. З-за могил визирає Сонце, а з українського чорнозему підносишся грізна рука переможця.

2.
— «Ні! Повернуся, хай зловлять! Хай уб'ють, але візьму ще групку її — цієї святої землі нашої, — щоби, вмираючи на чужині, в останнє глянути на неї...» «її — цю землю — таку чудову, таку божеське гарну віддати й залишити ворогам, нашу землю?!... О, ні! ніколи! Щоби святотатська рука дотикалась до неї й держала, — це нестерпне, це жахливе! Хай радше згину, хай вона забере мене! Святотатських чинів ворога на ній не знесу!»
Цю стихійну — органічну — тугу й любов до власної землі відчув в усій гостроті хіба той, що був розлучений із нею, що за ґратами — або на чужині.
Туга й любов до естетики рідної землі, її золотої опроміненої сонцем зелені, туга за безмежною рівниною буйних піль і степів, де око не знаходить місця спочинку, а лине у безкраї далини, у безвісті, туди, де зустрічаються Творець і природа, за маєстатичною величчю гір і бурхливими хвилями козацького моря, дає таке сильне почуття власної сили й величі, що людина ставала б до бою з усіма й найважчими перешкодами — це щось добре знане, але й незбагнуте. Чи туга й любов до тих естетичних цінностей і всіх невичерпних багатств тієї землі, не ради користолюбности й утилітаризму, а ради тій свідомости, що вона у цілій своїй божеській красі вічно, від віків і по віки — наша, чи це прив'язання до неї, до всіх її вартостей — не є одним з її елементів, що складаються на поняття Української Нації?! Коли на тлі цій краси і серед неї, на тлі цих природних умовин діяли наші діди, батьки й діють та діятимуть діти, коли встеляється вона кривавою багряницею, коли могили й кургани святими трупами воїнів начинені, коли на ній росли й виростали Національні Герої, клали голови холодноярські повстанці, коли узбіччя Маківки вкрашали тіла Стрілецтва, коли існує ота свідомість, що вона наша, — то топтання її чужинецьким чоботом є святотатство і вимагає кари й кличе до помсти, як належить за святотатство...
Не розглядаю, як видно з останнього, моменту краси й багатств з погляду географічної, навіть і геологічної будови української землі (саме землі! — не так території в простірному розумінні), туги й любови до неї, у відірванні від усіх інших основних елементів, що разом узяті творять поняття Української Нації. Тому й не може бути в нікого такої думки, мовляв, коли б не були діткнені чужинцями економічні й інші багатства й естетика її — то все було б в порядку. Таке розуміння було б в основі хибне, бо ми можемо тільки в цілості розглядати проблему складових елементів української нації, яка є неподільною органічною цілістю, при внутрішньо-притаманнія (імманентній) кожній нації волі рости й володіти. Я тут хочу звернути увагу на ще один — поза традицією — складовий елемент. Для ясности вжию порівняння з людиною-одиницею. Ніхто розумний не скаже, при аналізі фізичної і психічної конституції людини, що заспокоєння естетичних вимог одиниці є повним заспокоєнням її гону жити взагалі. Людина — це цілість, тим більше нація — найвищо-ступенева цілісна органічна поява — вимагає виповнення усіх своїх вимог під засадничим знаменником волі володіти й виявлятися як цілість.
Ця любов і туга до землі — це один з мотивів тієї суворої й залізної відваги і твердости, непохитности її жителя, що на прю викликає самого Бога (а не все таки «я мав таки рихт, Боже!»),[1] того Бога, в якого вірить і якого любить своєю суворою любов'ю... Вона є й одною з причин, чому так сильно відпорна душа українця на асиміляційні впливи на чужині, чому не акліматизується так швидко, як інші національності. Українець своєї землі забути не може. Він любить і тужить за нею.
Хочу ще звернути зокрема увагу на естетику землі у відношенні до етики людини. Не говоритиму тут докладніше про естетику літературної й загалом мистецької творчости людини, і критерії оцінки цього рода творчости, а зверну увагу в першу чергу на естетику вартостей, не створених людським хистом, на естетику живої природи.
Це факт, що естетичні вартості є одним із чинників, що скріпляють і зроджують етичні цінності. Естетичні переживання впливають на зміцнення і ріст етичних елементів, тому естетичні вартості як такі мають у собі етичні гервні.
Естетичні вартості — це не тільки вартості форми, це вартості й суті. Естетика — це не тільки форма для думки й ідеї. Справжня естетика вже вміщає в собі етичні вартості, тим більше, коли ідея висловлена в естетичному творі є етично добра. «Естетична творчість», в якій перемагає етично зла ідея, не є естетичною творчістю. Бо естетично добре може бути тільки те, що є й етично добре. Естетична вартість — це, звичайно, не етична вартість, але те, що викликують естетичні вартості — є й цінністю етичного порядку. Це не означає, що естетичне почування є те саме, що етичне, а означає, що естетичне почуття є підложжя і етичних переживань. Буває, що естетичні елементи приглушують етично злу тенденцію своїм динамізмом та іншими вальорами й на перший плян висуваються в індивідуальній площині сприймачів, тобто перемагають етично злу ідею. Отже естетичні враження можуть витворити етично добре підґрунтя. Етично добре підґрунтя, створене справжньою естетикою, перемагає етично злу думку. Коли б, однак, всеж таки перемогла — при сприйманні етично зла ідея, — то тоді вона перерішує вартість естетичної творчости, і то очевидно. Отож, оскільки є перемога етичних цінностей (у сприйманні), оскільки в теоретичній площині можна говорити про естетичність твору етично злої ідеї, бо можна говорити й про перемогу етично-доброго елементу над етично-злим.
Маєстатична краса природи, безкраїх буйних піль і степів, бурхливих хвиль моря, величних обрисів гір — ушляхетнює душу. Естетика вчить чесноти. Чи не зроджує вона найрізноманітніші позитивні почування, почуття величі, непоборности й гордости?! Чи не порушує ниток ідеалістичного відношення до світу?! Естетика природи — це позитивна вартість, бо створена Доброю рукою. В ній бачиш і відчуваєш ідею й душу світу, душу вселенної; що співає від віків і по віки гимн Боротьбі, Величі й Перемозі, гимн Гідности, гимн Непоборности.
3.
Це є один із елементів цього виховного тла, на якому росли й ростуть Герої і на якому загалом виховується в однаковій мірі ціла суспільність. Відношення цього тла до ідеалізму й героїзму борців кидається у вічі. Виховне тло росту Героїв не є інше від тла всього громадянства. Лише в них є вміння належно вглиблюватись й добачати етичні вартості. Є в них сильна напруга волі, глибоке сприймання і органічне засвоєння й витворення (з власного почину) в особі етичних максим, фанатичне захоплення ідеєю, різке проваджування її в життя в обличчі й проти всіх небезпек і перешкод, а для перемоги її з наражанням власного життя і з відданням його. Героїзм — це вислід ідеалізму. Це не тільки потенціяльна диспозиція, а реально-діюча в житті, це прояв ідеалізму в чині, реальний прояв ідейности й етичности, в обличчі найгрізнішої небезпеки для індивідуального життя. Виповнити силою своєї волі прірву між реально-можливим і бажаним, між метою і засобами, коли приходиться рискувати життям — це змаг Героя.
Герой рискує життям і віддає його не тому, що воно йому байдуже, що його не цінить і не цінить своєї індивідуальности. Навпаки. Він найбільш радісний творець і любить життя, який за життя і для життя нації, з усією свідомістю і радістю приймає смерть, бо над усе цінить ті ідейні вартості життя, для яких він живе. Коли цим вартостям грозить послаблення чи занепад, він, щоби зберегти їх, віддає життя, рискує ним, бо тільки тоді для нього життя має вартість, коли ці вартості тріюмфують. Для збереження й перемоги їх він існує і діє. Мати як найінтенсивніше хотіння жити, прийняти добровільно органічно за свої ідейні вартості й вимоги національного росту, утотожнити ціль свойого життя із змаганням, зберегти й поширити дужчання національних сил і задля росту їх рискувати чи віддати особисте життя та гідно й мужньо видержати до кінця — це означає — іти дорогою національного героя.
Людина, що заломлюється, тратить віру, — виказує, що її етичні вартості були за слабі. Виконати геройський чин і, ставши перед обличчям смерти, непохитно до останнього віддиху держатися і своєю гордою поставою давати свідоцтво правді своїй, невмірущій своїй ідеї, не ломитися й після чину, а відважно скласти своє «вірую» боротьби й творчости — це вимоги героїчної постави.
Національний борець прагне не смерти людини, а перемоги національної ідеї. Він усуває не людину, а персоніфікацію чужого панування над його нацією. Не тужить він за «щастям ножа й крови», а за щастям перемоги ідеї. Коли шлях перемоги веде крізь кров і трупи й свячені ножі, так кров, трупи й мечі — це засоби для здійснення мети. І радість із того, що вживаємо їх — це радість того, що єдино ними, можна осягнути перемогу, здійснення ідеї. І усунення насильно людини чи перешкоди є спричинене лише тим, що вона стоїть на шляху до здійснення ідеалу. І не йде тут головно про те, чи на її місце стане нова, але тут іде про усунення перешкоди, про виховний й інструктивний момент для власної суспільности, як і про стратегічний.
Герой, віддаючи життя за інших, не робить із себе «бідної жертви». «Жертва» — це хіба той, що, напр., будучи політичним опортуністом, сидить в тюрмі за націоналізм. Це дійсно «бідна жертва» сліпого припадку, життєвих непорозумінь. Герой в діянні для загалу знаходить своє індивідуальне щастя, бо його індивідуальне щастя — це щастя загалу.
Нація — це одна духова спільнота. Перемогти в собі відосередні сили й нахили супротивні основній рисі позитивних вимог і піти по напрямних праці для загально-національного добра — це не означає зробити із себе «жертву». Це означає — піти шляхом призначення і волевого самовизначення людини-героя, виявити свою непересічну індивідуальність.
Створити в собі — перемагаючи й перемігши інтенсивно діючі відосередні сили, — позитивні вартості такої напруги, що підносили б індивідуальності на височини недосяжних для загалу вершин, — це не самозаперечення, не заперечення себе, а самовиявлення, себто виявлення усіх позитивних, прометеївських динамічних ідейних сил для національного росту! Це не самозаперечення, але перемога над деструктивними елементами у людині! В цьому заслуга індивідуальности і це ми звемо героїзмом, повинністю, а не трагедією «жертовності».
Говоримо про повинності, а не про «жертовність». Про обов'язок, а згодом про право. Говорити про «жертовність» — означає говорити про санкціонування неґативних, егоїстичних сил у людини й про «зречення» дечого в «користь загального добра». Треба доосновно змінити цю психіку й мораль егоїста. Треба докорінно перемінити вартості й переставити поняття. Ствердження і санкціонування слабостей — хоч це може виглядає парадоксально — зветься «жертовністю» в людей нинішньої доби. Треба зрозуміти, що хто поставив би знак запитання над своїм українським патріотизмом, поставив би знак запитання над своїм існуванням взагалі як людини. Дати, напр., пожертву на загальні цілі, чи працювати в громадській інституції і т.д. — це «велика жертва» для загибаючого світу егоїстів. Ідеалом нового світу — довести до того, щоби розміри сьогоднішньої «жертовності», по нашому — повинности були бодай рівні розмірам сьогоднішніх егоїстичних вживань, в найширших колах громадянства. Сучасна т.зв. жертовність — гумористично мінімальна в порівнянні зі сучасним задоволенням егоїстичного порядку — мусить бути поставлена на місці егоїстичних задоволень, як повинність, а вони мають зійти принаймні до її нинішніх розмірів.
Як сьогодні від егоїстично-індивідуального принципу життя ця «жертовність» є «ухилом» (хай і позитивним навіть у розумінні егоїстів), так у майбутньому (від національно-суспільно альтруїстичного життя) егоїстичні тенденції будуть ухилами (але негативними). Іде боротьба, змагання за новий повний тип, за повну національносуспільну людину (волі), за ідеал її у найширшому розмірі, серед найширших мас. Загально-громадською працею ніякої ласки нікому людина не робить, лиш сповняє свій обов’язок, свою повинність, через що щойно вона становить собою вартість. І ці обов'язки виконує вона добровільно й без натиску з внутрішньої конечности, а не зі зовнішніх спонук. Як існує егоїстичне в змислі гедоністично-утилітарного й матеріялістичного вдоволення по сповненні егоїстичних забаганок, так мусить заіснувапш вдоволення індивідуально-ідеалістичне після сповнення індивідуальних бажань у відношенні до спільноти, тобто з причин сповнення вимог спільноти завдяки зусиллям індивідуальности. Це є надання нового змісту й змислу життя індивідові — людині. Це, звичайно, ніяка неґація індивіда! Своє індивідуальне щастя і вдоволення знаходить він у діянні для спільноти й сповненні її цілей. Коли ж ви окреслювали б всяке намагання знайти своє особисте щастя — поверховно егоїзмом, то я — в нашому випадку — назвав би це парадоксально-альтруїстичним егоїзмом. Але тут мусите теж пам'ятати про існування внутрішньої боротьби в людині й перемоги завдяки тільки підметним зусиллям, зусиллям її свобідної волі з більшим нахилом у бік зла, — над відосередними — руїнними — силами й виключити в оцінку цей момент.
Безумовно, повний тип національно-суспільної людини волі, без егоїстичних ухилів (себто без вчинків мотивованих і цілево визначених егоїстичними моментами) творитимуть дуже немногі, що будуть без противорічностей втіленням цього виміряного образу. Тому вони є і будуть завжди провідним елементом, бачитимуть лиш національну ідею і перемога її чи поразка — буде питанням їх життя в цілому без егоїстичних ухилів, їх радости і смутку. Це володарі людських душ і взори чеснот. Це поклонники, але й володарі ідеї. Звичайно, звемо їх ми героями. *

*
Свято Героїв — це свято не тільки минулих, погиблих Борців, не тільки тих, що нині падуть — але й тих, що завтра й по всі часи гинутимуть за ідею Української Державности, її здобуття, оборони, поширення і ріст. Це Свято й в честь тих Героів-Борців, що без озву й скарги йшли від віків і йдуть не впавши в бою, до Світла і Сили, і тих, що по казаматах і на засланнях, по Соловках, і в славу тих, що борються сьогодні і тих, що прийдуть і будуть змагатися у майбутньому. Це — Свято Героїв погиблих, живучих і тих, що житимуть, Свято — на всі часи.
Ми можемо їх зрозуміти й вірно зобразити їх душу, бо вони живуть і діють серед нас. Зпоміж нас родяться і вмирають невгнугі. Тепер вони великі безіменні. Вони невидні, але видні їх діла. І здається — неодин, читаючи оці рядки здрігнеться. А може це й про мене? Так, про тебе й до тебе, про кожного і до кожного з вас, бо всі ви мусите стати героями. Є і грядуть часи; що вимагають і вимагатимуть людей залізної волі, недосяжних звичайним смертникам етичних вартостей, сильних нервів і холодної розваги. І тому геть із скаргами, геть з неможливостями!
«Хай бій ваш буде перемогою,
а перемога ваша помстою» —
говорять Могили.
А душа твоя оживає. Вона віднаходить себе. Вона проектує чини. Голос із Могил — це голос твоєї душі. Дух Борців і згадка про їх чини, героїзм, виховують народ.

Євген Орловський: За творців нової дійсности. «Студентський Шлях», 4.5-6 (37-38), Львів 1934, стор. 147-153



НОВИЙ СУСПІЛЬНИЙ ЛАД


Суспільний лад, до якого прагнемо, базується на двох основних засадах національній і етичній. Перша з них висуває вимогу нівеляції соціяльно-економічної боротьби кляс та встановлення в здобутках, що залежать від якісної вартості індивіда, немає: рівність повинна натомість виявлятися в установленні однакових об'єктивних умов для кожного громадянина, що має моральні дані для здобуття означених осягів, незалежно від того, з якої соціяльної верстви (інтелігенції, робітництва чи селянства) він походить.
Націоналізм створює для всіх справедливі об'єктивні умови росту, залишаючи решту — творчості й волі кожного. Він є демократичним у тому розумінні, що понад усім ставить вимогу й засаду чину; з цього правила не призначає вийнятків і від кожного жадає максимуму зусиль цілої індивідуальности. А тому, що осяги поодиноких індивідуальностей, навіть при релятивно-однакових зусиллях, все бувають різні, то вже самі закони природи встановлюють нерівність. Поняття абсолютної рівности взагалі не існує; її можна уявляти хіба тільки в абстракції. Тим більш нереальною стає вона в суспільному житті, що позначається законами змагу багатьох різних людських воль і сил. Ніхто так переконливо не підтвердив цього факту, як саме большевизм, з банкрутством його початкових теорій комуністичної нівеляції індивідуальности й суспільства.
Саме поняття справедливости стоїть не раз у суперечності з поняттям рівности. Зокрема в суспільному житті вимога справедливости стоїть перед вимогою рівности. Демократизм націоналізму виявляється в тому, що перед кожним громадянином він ставить етичний постулят і його консеквенцію — постулят праці, як імператив, від якого ніхто не сміє ухилятися. Націоналізм підносить працю до рівня етичної засади. І саме це піднесення її на п'єдесталь моральної цінности, неґує питоменну демоліберальному капіталізмові ідею найманої праці. При такій інтерпретації праці самий капітал перестає бути тим, чим він є в умовах демолібералізму. Бо в консеквенції цієї засади працедавцем стає фактично не одиниця, а найвище суспільне єство, що має абсолютні вартості й право встановлювати етичні закони, себто — нація. Ця остання делегує свої компетенції окремим одиницям чи їх колективам (підприємці й підприємства), але вони (в націоналістичній інтерпретації власности) виступають тільки суб'єктами переданого їм нацією права володіти майном і бути працедавцями, бо, наприклад, за діяння на шкоду суспільства можуть бути державою експропрійовані. При такому зіставленні ідеї праці й власности — право абсолютної власности на всі добра належать остаточно нації, її члени є постійними, дідичними ужитковцями й посівачами дібр; вони можуть на власній свобідній внутрішній диспозиції міняти даний предмет праці (чи власности) на інший і т.д., але нація-держава залишає в своїй компетенції нормування їх прав (наприклад — заборона роздрібнювати певні предмети власности, уживати їх незгідно обов'язуючими правно-етичними нормами і т.д.) включно до конфіскації власности.
Це є обмеження анархістично-свобідного диспонування засобами продукції з погляду на добро цілости — нації, суспільства й родини. Рівнобіжно із зростом у ширину й глибину національно-суспільної ідеї, з її пенетрацією в широкі суспільні маси — наступає переоцінка вартостей; повільний, важкий, повний труднощів перехід із індивідуально-егоїстичних позицій на суспільно-етичні. Живемо в добі ублагороднення людини, скермування її на шлях добра духово й кровно їй близьких та нації; в добі героїчної моралі й героїчного стилю життя!
Після так усвідомленої компетенції нації-держави, стає зрозумілою вся хибність поняття «абсолютної» приватної власности. На релятивність цього вказувала ще аристотелівська теза, що людина є «політикон». Сучасний ступінь суспільної відомости вводить обмеження права власности на користь загального національного добра. Поняття приватної власности, як «абсолютної» категорії, компромітує принцип здорової індивідуальної ініціятивности, запроваджуючи на її місце анархізм (цим власне й визначається демоліберальний капіталізм). В другу, ще більш абсурдну, крайність — попадає комунізм. Ні один, ні другий із них не має в суспільному житті творчого застосування. Обидві ці системи призабули кардинальний життєвий феномен — націю, що є органічною синтезою й реґулятором усього.
Хто каже «необмежена» приватна власність — той виказує брак розуміння законів суспільного життя: чейже й у його уяві не вільно цю «обмеженість» вжити, наприклад, на те, щоб висадити... дім у повітря — бо це забороняють певні правні норми. Справді, бувають такі характерні факти, як ось, наприклад, в Бразилії, де плянтатори-капіталісти висипують каву в море в той час, як її не мають недостатком бразильські ж робітники, що її вирощують... Але чи є це до подумування в націоналістичному суспільному ладі?! На цей приклад ліберали можуть відповісти, що бразилійським капіталістам йде не про те, щоб не дати кави робітникам, але щоб вдержати господарську рівновагу в державі й у міжнародних торговельних відносинах. Але таку економічну «політику» можна виправдати хіба релятивно, себто, що при даній суспільно-виробничій структурі не існує інших можливостей до вдержання цієї рівноваги.
Нам проте йде не про релятивності, а про преміси, про суть, про основні зміни. Коли сучасна економіка доходить до таких абсурдів, то треба в основі змінити лібералістично-капіталістичний устрій, а не ліквідувати його паліятивами (напівзасобами — ред.), що, зменшуючи хвилево гарячку, залишають розкладові бактерії в самому організмові. Треба творити організацію суспільного життя на нових основах, вартостях і принципах та надати речам таке окреслення, яке відповідало б їх істотній суті.
Новий світогляд вносить у життя глибокі зміни. Остаточне встановлення їх виявляється навіть у термінологічних окресленнях, в номенклятурі. Однакові окреслення мають у нас і, скажім, у демолібералів цілком різний зміст. Наприклад, «самовідречення» й «самозаперечення» означають для демолібералів неґування егоїстичного тенору життя даної людини й заперечення того, що становить для неї суть і глузд життя. У нас же самозаперечення зовсім не є запереченням себе, своєї суті й змісту, а самовиявленням тих вартостей, що характеризують справжню українську людину. Як бачимо, одне слово, чи окреслення відбиває діаметрально протилежні погляди на світ. У них (демолібералів) — гедоністичний егоїзм, як суть життя; у нас (націоналістів) — національно-суспільний глузд існування й суворий героїзм, як неодмінну рису ідеалізму — трагічну й глибоко-життерадісну концепцію життя, що має в своїй основі героїчну етику.
Коли кажемо, що визнаємо (в питомому нам розумінні) засаду приватної власности, то зміст цього формулювання (як бачимо з повитого прикладу) не покривається з дотепер існуючим. Вся атмосфера переоцінки різних вартостей життя визначає іншу ситуацію й для цієї вартости (власности). Абсолютність демоліберального поняття власности відпадає; вона набуває новий етичний зміст, — стаючи виразником природної людської тенденції виявляти себе індивідуально, творити свій світ праці й родини та сповняти обов'язки супроти національної спільноти.
Стимули творчости в демолібералізмі (як і мотиви приватної власности) лежать тільки в колі егоїстичних побудників і бажань передусім зиску. Ми ж виховуємо загал у площині національно-суспільних мотивів і цілей. Тому, не раз подібний щодо форми суспільний інститут у своєму внутрішньому змісті стає цілком відмінним від того, що його встановила демоліберальна доба, як «святий і непорушний»... Визнаючи свобідне диспонування означеними засобами й предметами праці в рамках державних законів, що узгляднюють добро нації, родини й одиниці — цим належно оцінюємо позитиви суспільного росту людини, які їй дають і, віддані до її користування, матеріальні вартості.
Характерною рисою української народний вдачі є високе почуття особистої гідности, сильна — у великій мірі з землею зв'язана — родинна й родова самоокресленість, що протиставиться «общинницькому" стилю життя й духа московської маси. Європейські принципи особистої гідности й духового аристократизму — принципи ноблєс обліж завжди були чужі Московії. «Московское дворянство, — пише в своїй «Історії русской культури" П.Мілюков, — нікоґда не удавалось пріучіть к європейскому чувству воєнной честі, воспітавшему сословний дух європейского дворянства"... В тому напрямку нічого не міг вдіяти й Петро І. Характерний момент: в році 1722 «один із многих", якийсь «совєтнік Степанов", коли його побили, так писав у свому «рапорте": «я о моєй персонє не говорю, только характер канцелярії совєтніка не допускаєт не токмо побої, но і брані тєрпєть"... Зовсім не те бачимо ми в поняттях гідности в українців: ,Де ж племя славного Народу Руського, з насіння Яфетового, котре державу Грецьку морем і суходолом воювало", і т.д. З цим духовим аристократизмом української історичної індивідуальности треба нам не тільки рахуватися, але саме до неї нав'язувати свій чин. Заналізувавши характер українця, пізнаємо, куди йде загальна напрямна його суспільного розвою; наше завдання лежить у розбудові органічно врослого в нього національно-суспільного ідеалізму, через синтетичне споєння всіх його сил в ідеї батьківщини.
Одним з елементів цієї розбудови є й своєрідного стилю — підпорядкована усталеній ієрархії вартостей — індивідуальна власність. Обмежуємо не свободу, а виеліміновуємо анархію! Ніде немає більш розумних свобід, як у націоналістичній державі; ніде немає кращих середників задоволення розумних потреб і прагнень народних мас, як саме в державному устрою націоналістичного типу, що своєю формою і методами кермування є диктатурою цілої нації. Ідею цієї життєвої, конструктивної ієрархії — демоліберали намагаються компромітувати всіма силами...
Про нарід піклуються тільки його найкращі, що органічно виростають із-поміж усіх його верств. Керма цих найкращих елементів із усіх суспільних прошарків — це й є справжнє народоправство. Іде тут про якість і ті методи, якими цю керівну якість здобувається... Ідеться про самовиявлення людей працею, ідейністю і характером.
Розбудова суспільного життя йтиме по шляху уможливлення кожній одиниці, щоб вона дала максимум своїх сил і здібностей для національного росту. Індивідуальність матиме можливість широкого і повного розвитку, але в національних рамках; її інтерес буде гармонізуватися з загальним добром і творитиме з ним єдність. Не невільника власної держави хочемо творити, але вільною громадянина, що в праці знаходить себе, розвиває свою особовість. Найкращі, найактивніші, найбільш творчі з цих вільних громадян творитимуть провідну верству, що триматиме керму масами й, будучи органічно з ґрунту зв’язаного з ними, сумлінно дбатиме про їх добро.
Провідна еліта нації, щоб мати право бути такою, повинна стати уосібленням ідеалізму й героїзму. Вона перша ставить чоло небезпекам і остання відступає, здійснюючи своїм власним прикладом і соціяльну справедливість. Щойно тоді зможе вона видобути з нетрів душі народньої вартості, необхідні для національного росту й перекувати, в огні боротьби за свої ідеали, цілий нарід у армію воїнів.
Індивідуальна ініціатива має в націоналістичному суспільстві такі широкі можливості, що та орбіта — яку для неї закреслив демолібералізм, чи комунізм (альфа й омега — економічні вартості) — не тільки не вистачає для людини квантитативно, але й зв'язує її якістю, і щодо мети. Нова людина в своїй ініціативності не шукатиме, йдучи за гоном гедоністичного егоїзму, якнайбільших досягнень тільки у матеріяльній (господарській) площині, але змагатиме до розбудови цілости життя за стимулом націоналістичної ідеї, як того одинокого побудника чинности, що надає вартість людині й глузд її змагання.
Критерій керівної меншости, — що найкраще знає інтереси цілости, — не матеріально-продукційний і не клясовий, але ідейно-етичний. Він уможливить вступ у ряди провідної верстви кожному українцеві, — від пастуха до професора й від капраля до маршала, — що гідний цього високого покликання.
Встановлюючи свій суспільний устрій, не трактуємо його стабільною вартістю; він може мінятися в формах і методах відповідно до розвоєвих процесів та вимог життя. В нашій загальній тенденції міститься прагнення якнайкраще скріплювати в кожну дану історичну добу силу нації для внутрішнього розвитку й зовнішнього промінювання. Ми хочемо направляти умови суспільного життя, але не тільки апелем до доброї волі й сумління громадян, а покликаючись на християнське милосердя, гуманність тощо. Бо вважаємо, що коли тільки це є мотивом усунення експлуатації й інших дефектів суспільного устрою — то це було б плеканням культу образи й приниженням гідности людини.
Немає нічого більш понижуючого для гідности людини, як одержання милостині, що її побудником є милосердя! Це був би устрій жебраків, а не вільних і гордих людей. Кожний справедливий суспільний устрій має в собі елементи білятеральних (двобічних) умов, взаємних зобов'язань — без ніяких ласк, милосердя й покори. Ніщо не поможе апелювати до сумління капіталіста чи керівника большевицького совхозу, щоб не експлуатував робітника! Суб'єктивно людяний капіталіст може особисто краще трактувати своїх робітників, але нічого їм не порадить, бо він самий є тільки звеном у системі, шрубкою в машині, що силою своїх власних законів диктує йому робити саме так, а не інакше. І «найкраща» людина в злому устрої нічого не вдіє, хіба що стане... філянтропом, коли вона не видвигає іншої ідеї, іншого стилю й організації життя та не стане борцем за нього. Борцем за ідеалістичну й героїчну етику життя!
Ні толстовське духове «непротивлення» злу, ні сучасна декадентська інтерпретація моралі, ні відклик до гуманности, ні пасивні мученики — не знищать існуючого лиха! “Бастилії» знищували ідейні герої, що мали відвагу протиставлятися злу; ті, що не пасивним терпінням хотіли спасати друзів своїх, а жертвою й чином. Пасивний, хай і загорілий, фанатизм не приносить рятунку, й не може служити критерієм для оцінки етичної вартости діяння. Тільки активний, героїчний фанатизм творить життя й є його змістом.
Вертаючися до нашого прикладу, рекапітулюємо: без національної ідеї, без героїчного й етичного підходу до життєвих проблем — все залишиться по-старому. Дана людина може роздати все своє майно бідним, але устрій залишиться тим самим і в його системі нічого не зміниться. Може дехто й «послухає» закликів до «милосердя», але решта, що творить систему, залишиться й надалі з нею. “Просимо, поможіть!» — бачимо на мурах міст, і образ заплаканої дитини, яка простягає руку, щоб зворушити серце... І це так зв. «суспільна опіка»! Коли це хтось зачисляє до шляхетних жестів людини, то ми далекі від ідей, що їх змістом є жебрацтво! Або інший образ: голодна дитина ділиться хлібом із собакою, а поруч... оргії здегенерованих багатіїв, що можливо тільки вчора продали зброю ворогам батьківщини і, не дивлячись на те, перебувають під охороною законів «великих демократій»! Стверджуємо: українській душі чужий демоліберальний капіталізм, як і його антипод, а водночас матеріялістичний спільник — комунізм.
Як доказ наших повищих тверджень, вкажемо ще на приклад Католицької Церкви, що, замість поборювати лібералістичний гіперкапіталізм, апелювала до ... сумління його представників, а в наслідках сама опинилася під його впливами; протисуспільні й неестетичні засади капіталізму знайшли в колах церковників своє деяке застосування, хоч декларативно вони й є проти них. Нічого не поможе «Рурум новарум» ні «Квардаґесімо Анно», доки гасло лишатиметься пустою фразою! Але власне це й знаменне для римської Церкви (також і православної), що в них не знаходять підтримки ідеалістичні (націоналістячні) рухи, які стають на шлях боротьби з «правими» й «лівими» інтернаціоналізмами та проведення далекосяжних соціяльних реформ. Націоналізм викликається, як «дикунство», «зоологізм», як «туга за ножем і кров'ю» — натомість кокетується його профанаторів, що виступають під маркою «творчих», “католицьких» та інших «націоналістів»...
Який же лад обіцюють Україні ці «творчо-католицькі» націоналісти?...
Наш псевдокатолицизм нічого не навчився з минувшини й сучасности. А на цьому тратить Церква й релігія! Між тим грядуть важкі події й конфлікти. Нові катакомби розкриваються перед справжньою Українською Церквою. Хто лякається їх — той не ввійде до Христового Царства!
Націоналізм не заперечує певних досягнень суспільних устроїв у минувшині, приймаючи з них те, що зберегло ще вартість і актуальність. Доосередні національні сили, діючи постійно впродовж віків, внесли нові творчі елементи. Ця неусвідомлена воля до консолідації шукала шляхів свого виявлення, її підхопив соціялізм, видвигнувши робітничу клясу, як рішаючий фактор суспільного життя. Робітництво справді видвигнуло себе, як соціяльний фактор, але соціялізм спростачив усе і схотів стати гробокопателем національної ідеї. Життя викинуло його за свій борт!
Український націоналізм збагнув глузд новітнього суспільного життя й впродовж кількох років зумів відродити націю, що пішла за його ідеалами. Націоналізм не твердить, що сказане ним в дану епоху є його останнім словом. Бо він — життя, а життя вічно мінливе; в ньому відбувається вічна зміна понять, прагнень і інститутів. Суспільний лад розвивається у формах і методах, проте в засадах свого розвитку лишається незмінним. В процесі історії вага й взаємовідносини суспільних груп були різними; відповідно до вимог епохи на кін життя видвигаються ті чи інші творчі суспільно-виборчі сили, здійснюючи національну ідею. В нашій добі й у наших умовах цією вирішальною національно-суспільною силою стають широкі народні продукуючі маси. І саме вони будуть підметом розбудови нового суспільного ладу. Задоволення їх розумних потреб, зміцнення волі й патріотизму, унешкідливлення всіх руїнницьких відосередніх сил — ось методи скріплення нації.
Грядучий час — це вже не час боротьби самих армій, а цілих народів. Щоб вдержатися в цій борні й її виграти, — необхідна єдність, витривалість, працездатність і активність цілої нації. Такою ж вона може стати тільки тоді, коли її внутрішнє існування буде побудоване на взаємному довір'ю, почутті справедливости та ідейно-етичній пов'язаності громадян у одне ціле; і не лише для зовнішньої перемоги, але й з мотивів почуття духової споріднености та етичних спонук («діти одної матері — Батьківщини»).
Базуючи свій лад на принципах нації понад усе, протиклясовості й праці, що виходять із непорушних преміс етичної натури — тим самим не можемо заперечити демолібералістичний капіталізм із усіма його похідними наслідками, що виявляються в своєрідних інституціях: «працедавці-пани» — «робітники-наймити»! Мусимо творити такий суспільний лад, щоб робітник мав повну свободу страйку, але щоб страйкова боротьба для робітника стала зайвою, бо ми змінимо дотеперішній експлуататорський устрій як несправедливий і такий, що мусів бути зміцнений. Бо сама страйкова боротьба вже свідчить про несправедливі підвалини цілої соціяльно-економічної будови, що згори припускає і санкціонує законність визиску, супроти якого треба боротися методами насильства (страйки й льокавти).
В націоналістичному устрою не сміє бути місця для визиску, а тим самим і самочинних виявів боротьби з ним. Держава тут виступає не якимсь механічним регулятором (і не «поліцаєм»!) між працею й капіталом, бо в обличчі з'ясованих вище засад зникає його експлуатуюча сила; є еманацією всіх досередніх суспільних сил і чинником, організуючим націю, яка стає її джерелом і підставою. Держава це власність усіх громадян — і всі будуть дбати за найсправедливіше її порядкування і найсправедливіший соціяльний лад, де робітник буде співгосподарем своєї держави, співкерівником її, учасником влади нації.

____________________________________
Зиновій Карбович: Новий суспільний лад. Альманах «На службі нації», Париж 1938, стор. 55-62.



ДВІ РЕВОЛЮЦІЇ
(З приводу геройської смерти ген. Тараса Чупринки)

Поки прийшов 1648 рік, Україна поклала багато жертв на вівтарі боротьби за свою свободу. Різні методи боротьби, різне її найняття, різне було усвідомлення мети в різних періодах, як теж було різне пов'язання й наголошування національного і соціяльного в нашій революції. Момент національний завжди був тісно пов'язаний із соціяльним. Українська революція, себто національно-визвольна війна мала тільки тоді успіх, коли оба ці моменти були органічно поєднані. Як лише було нехтоване соціяльне питання або, тим більше, коли замикала в свідомості українців національна причина неволі та національна мета боротьби — прихопила поразка.
Це не лише фраза, лиш гірка правда, що Україну ніколи ще не переміг ворожий меч, бо наш народ — народ героїв, а тільки завжди троянський кінь, татарські люди, українські яничари, що їх ворог ставив собі на службу і примушував боротися за свої інтереси. Хмельниччину неможливо було подолати так довго, як довго в Україні не було зроблено диверсії проти української держави. Як Богдан Хмельницький ішов на Польщу, сказав знамениті слова: ,3иб'ю з неволі польської ввесь український народ. Тепер буду воювати за нашу православну віру. В цій війні поможе мені вся чернь по Люблин, по Краків. І я від неї не відступлю, бо це наша права рука».
Богдан унеможливив ворогам вбивати клина поміж «чернь» і українську провідну верству, поміж соціяльне і державне, бо він вмів спрямовувати в одне русло обидві рушії визвольного руху. Бо це незаперечний факт, що соціяльний момент співвирішаючий у національно-визвольному русі.
Після Богдана прийшов знову роздор, Москва почала оперувати, як завжди, соціяльною демагогією з допомогою наших татарських людей, а з другого боку керівна соціяльна верства, що відірвалась від народу і захищала тільки соціяльні інтереси шукала «опіки» в шляхетській Польщі або дворянській Москві. Таким чином ворогові вдалося роз'єднати інакше непереможений український народ, народ Богунів, Сомків, народ козацького лицарства. Це не випадок, ані не «геніальність» Петра, ані не стратегічні помилки Карла призвели до поразки під Полтавою, а наслідок факту, що великий державний муж Мазепа не дооцінив того, чому надавав таку вагу Хмельницький — «черні», уосіблення соціяльного, ролі Семена Палія. Хмельницький теж мав Кривоноса — божище черні, але він потрапив біля однієї справи тримати і Виговського, і Немирича, і Кричевського, і — Кривоноса. І православних, і римо-католиків, і протестантів... Петро потрапив Семена Палія повернути з Сибіру для соціяльного бунту проти Мазепи, а принаймні, щоб виключити підтримку народних мас для справи національної революції, точніше — для української національної війни проти Москви. Українська «чернь», ідея української соціяльности не включена в українську революцію, себто у визвольну війну, означає її поразку. Немає сумніву: вирішальним є чинник національний, але він мусить бути виповнений українським змістом у кожному відношенні, також у соціяльному.
Українці мусять нарешті зрозуміти, що — окрім факту становища України «при битій дорозі» — вони самі великою мірою винні, що втратили свою незалежність. Цю власну вину, власне недомагання зрозуміти, це означає добитися половини успіху.
Української «белюа сіне капіте» — потвори без голови, боялися від століть усі... Ніхто не знав, і сьогодні не знає, що промовлять українські степи, гори, ліси, яри... Страх перед Україною в'язав Гітлерові руки, він боявся що найменше злагіднення режиму приведе до його розгрому на тилах... Україна мовчазна, але як промовить — валить основи всього дотеперішнього ладу. Як Хмель вчинив повстання, усувереннювалися Пруси, валилися європейські коаліції, творилися нові держави. Навіть Кромвел був змушений брати до уваги у своїх найповажніших комбінаціях козацьку Україну...
Не тільки чужі, а й свої боялися не раз своєї власної сили... Зокрема цієї динаміки «черні», народу в поході... Одні, побачивши, що вона несе нові порядки, відреклися її, нап'ятнувавши, як руїнницьку силу... Вони говорили лише про національно-державне визволення і не пов'язували його із соціяльним визволенням, мовляв, не знати, що ця потужна народна стихія викличе з нетрів своєї химерної природи. Нехтуючи соціяльне питання, віддали його для використання ворогові через татарських людей, укапістів чи їхніх брюховецьких. Інші ж, по своїй духовій структурі раби-недержавиики, знехтували суть — національно-державне визволення, а поклали все на соціяльне і заїхали до інтернаціонального соціялізму, марксизму, як це сьогодні зветься, а вчора мало іншу назву, але, таку саму суть. Обидва ці однобічні погляди помилково розцінювали рушійні сили нашого визволення, себто — нерозривне сплетення національного із соціяльним та примат цього першого, як передумови здійснення другого. У висліді переоцінювання одного, ми мали соціялістичний центр в Москві, що його визнавали українські соціалісти, які заперечували українську суверенність у ім'я інтернаціонального соціялізму, або інші, як протиставлення, виявили нахил до феодалізму, поміщицтва.
Українська народна стихія довго була без голови. Петлюра прийшов запізно. Ні при чому тут виправдування тиском Антанти до федерації, ані «новою пануючою епохою соціялізму в світі». Це все лиш викрути. Офіційна Україна не розпізнала непоборної рідної сили — народної стихії. Ані Липинський, ані інші самостійники в той час не наголошували обидвох моментів, щоб український визвольний рух двигнути могутньо вперед. Єдиний Міхновський уже тоді був поставив правильно в теорії питання українського визволення, наголошуючи обидва чинники. На практиці найсильніше наголосив ті елементи Петлюрі, що зірвав з українськими розкладовими соціалістичними доктринами і став символом національного і соціяльного визволення українського народу. І він почав творити нову епоху в нашій новітній історії, зразок якої маємо в революції Хмельницького.
Тому, коли сьогодні шукати соціологічної генези УПА, то треба її бачити передусім в епосі Б. Хмельницького і згодом частково в добі Головного отамана Симона Петлюри, в добі розриву з інтернаціоналізмом-соціялізмом, в добі поєднану, національного визволення із соціяльним. Петлюра прийшов дещо запізно щоб могти врятувати українську державу. Московський центр вже був сконсолідований, армії відродженої червоної Москви в спілці із збаламученими новими татарськими людьми — укапістами, скрипниківцями, коцюбинськими — вже наступали на Золотоверхий Київ. Ролю Петлюри вони розуміли найкраще, тому він сьогодні не живе. Тому загину і полк. Євген Коновалець і Роман Шухевич.
Укапізм, чи будь-який, інший націонал-комунізм, це повторення в історії України ворожої антиукраїнської диверсії. Вчора вони — ці диверсанти — звалися татарськими людьми, сьогодні — укапістами. Вчора був Брюховецький, сьогодні Коцюбинський чи Гречуха. Український визвольний рух різних епох зазнав поразок через брак ідейного пов'язання національного і соціяльного моментів. І Сомко, і Богун, і Дорошенко, як великі українські державники зазнали поразок, бо не зрушили народних мас. Вони були великими самостійниками але не були одночасно й українськими соціяльними революціонерами. Кінчали як герої — а інші, коли стояло питання нового українського соціяльного ладу, переходили до ворога, який консервував старий лад. Кисілі йшли до Варшави, українську чернь обдурювала Москва, а іншу частину української аристократії робили дворянами чи московськими князями.
Українській революції наших днів не по дорозі ні з соціял-демократією чужих вислужників, ні з соціял-реставрацією інших психологічних і політичних опортуністів в обох випадках.
Наша революція — всенародна, йдемо з народом, який тісно поєднує справу соціяльного визволення із національною незалежністю.
Ми нав'язуємо до доби Хмельницького, до доби Петлюри, з яких виросла наша епоха — епоха Української Повстанської Армії.
І на такому тлі постать незмінного Головного Командира УПА, генерала Тараса Чупринки, виглядає інакше від того насвітлення, в якому сантиментально його представляє вся наша преса.
Генерал Тарас Чупринка збагнув обидва згадані елементи української визвольної революції і надав їй характер живого життя. Давши примат національного визволення перед всіма іншими складниками, що входять у поняття національного визволення він сполучив їх органічно в одну цілість. Він ясно задеклярував, що без української держави немає соціяльної справедливости і особистої свободи. Не тільки словами, а й практично. УПА, на його заказ, стала на захист також соціяльних інтересів народних мас України, жорстоко експлуатованих нацизмом і большевизмом. УПА стала Збройною частиною народу. Вона збройно виступила проти вивозу українських громадян у Німеччину на примусові роботи, поборювала вивози на Сибір, відбирала від німців континґенти, не давала їх стягати, виступала проти колективізації, захищаючи приватну власність селянина на землю і не даючи таким чином ще більше експлуатувати його в колгоспах; вона виступила проти нелюдського режиму на фабриках, проти стахановщини, проти експлуатації робітників і т.і. Вона боролася за свободу слова, за вільну творчість професійного інтеліґента, виступала на захист «віри православної», як це робив і Хмель, захищала Українську Греко-Католицьку Церкву, яку Москва силою ліквідувала так само, як раніше Українську Автокефальну Православну Церкву; за часів нацизму закладала школи, будувала українську адміністрацію в своїх «республіках». Чупринка міг повторити слова Хмеля: « бо це наша права рука — чернь». Ввесь народ підтримував УПА. Україна ступила величезний крок вперед — в епоху нової української Хмельниччини, що ось-ось перед нами. Підвалини під неї поклав незрівняний політик і стратег української революції — Роман Шухевич.
Епоха Козаччини жила ще в нашій Гайдамаччині і Коліївщині, їхні елементи, що були ремінісценціями великих здвигів нашої історії, віднайшли себе у завершеній формі — в УПА. Леґендарні Залізняки і Довбуші, месники народних кривд, віднайшли себе, відродилися в УПА, в незрівнянних командирах: Яструбах, Ягодах, Різунах, Помстах, Савурах, Шелестах і їм немає числа.
В нашій статті не з'ясовуємо тільки ролю генерала Чупринки на тлі сьогоднішньої революційної боротьби в Україні, бо ми вважаємо, що нову епоху в Україні творила і творить ціла верства «нових людей», яких у боротьбі очолив і надав їм організовану форму дії сл.п. Роман Шухевич. Він буде в українській історії поруч найвидатніших її постатей, як полководець і стратег великої політичної і соціяльної революції. Ця ціла нова провідна верства людей — це кров від крови, кість від кости, дух від духу найширших народних мас, які є тим остаточним вирішальним елементом революції, її «правою рукою».
На нашу думку, наша епоха має дуже багато схожих елементів з козацькою, а останнє «Звернення воюючої України», під яким стоїть підпис також підпільної Церкви, нагадує нам всебічність її, нарівні з Хмельниччиною. Не хочемо тим сказати, що ми вже в епосі нової своєрідої Хмельниччини. Всебічне розгорнення української революції ще стоїть перед нами, але вже немає сьогодні сумніву, що живемо напередодні епохи, подібної до Хмельниччини. Виключна заслуга генерала Чупринки, поміж всіма українцями наших днів, в тому, що він зумів спрямувати українську революцію на ті рейки, якими йшла Хмельниччина. Це в майбутньому оцінить історія.
 
Наші Друзі: Новини Львова