Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Народження Адама

Переглядів: 21440
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
навколопланетний простiр на космiчний смiтник, бо викидають туди консервнi
бляшанки". Причому консервною бляшанкою вiн вважас саме нашу коробку.
Нi! З капiтаном Небрехою несила сперечатися. Отакоу! Невже ми i вони -
гостi в одну хату?
Та я не встиг обмiркувати нову для мене проблему як слiд: заревли
двигуни, вiщуючи фiнальнi акорди космiчноу iмпровiзацiу капiтана Небрехи.
На посадку мiжзоряний вовк пiшов з заплющеними очима. Оцим граничним
трюком вiн, певно, намагався вкрай уразити мене. I таки вразив. На серцi
зробилося тоскно, а на спину наче хтось сипонув жменю крижаного космiчного
пилу.
Я теж заплющив очi, але з iнших мiркувань...
Аж раптом - ТОРОХ-ТОРОРОХ!
Перед очi попливла зоряна туманнiсть.
Запала цiлковита тиша.
Ура! Ми на Землi!



7. СЮРПРИЗИ МЕЗОЗОЯ

Ситуацiя, скажу я вам, нагадувала стародавнiй анекдот (або майбутнiй,
як на погляд капiтана Небрехи). Словом, анекдот такого змiсту.
Один пасажир сiв у Брянську на поузд "Москва - Киув". Знайшов свос
купе, заходить. А там ще один чоловiк сидить. Новоприбулий зрадiв
попутниковi i починас знайомитися :
- Куди удете, якщо не секрет?
- У Киув, добродiю.
- От здорово! - аж пiдскочив новоприбулий. - Технiка тепер на висотi!
Подумати тiльки, от ви сидите напроти мене i удете у Киув, а я сиджу
напроти вас i уду в Москву.
Отак само безглуздо виходило й у нас.
Хоч ми подорожували в однiй ракетi, але в капiтана станцiсю призначення
було далеке минуле, а кiнцевою зупинкою його штурмана було далеке
майбутнс. Це треба вмiти - тримати курс у протилежнi боки i дивитися на
сузiр'я в один iлюмiнатор.
Та нiчого. Факти така вперта рiч, що ламають опiр найвпертiшого
опонента.
Очевидно, капiтан Небреха був такоу ж думки, бо ми синхронно прикипiли
носами до скла iлюмiнатора.
Перед нами вiдкрилась дивоглядна картина.
Хоча ще тiльки-но почало свiтати, але предмети було видко досить
виразно.
Наша коробка стала на грунт унiкального заповiдника.
Уявiть собi досить простору, затишну галявину i тиху замрiяну рiчку,
яка спокiйно плине, ховаючись за соковитим очеретяним тином. На тому боцi
уу серед чагарника та екзотичних дерев мальовничо височить величенький
пагорб, всiяний трикутними скелями.
На узлiссi купами стоять химернi дерева iз конусоподiбними стовбурами,
з гострих вершин яких вiялом стирчать тирхатi чуприни. Деякi рослини
нагадували природнi гаманцi, бо з ухнiх розчахнутих стовбурин, мов
банкноти, визирали паки зеленого листя. Де-не-де були понатиканi товстi
дерева з такою волохатою верхiвкою, що мимоволi здавалося, нiби на них
поодягали вивернутi кожухи. Тут i там серед буйних заростей папоротi
виструнчилися розкiшнi пальми.
Лiс чатувала передранкова тиша. З очерету нечутно виповзав слабкий
синюватий туманець...
Так, це був чарiвний живий музей флори!
- Капiтане, - сказав я Небресi, повертаючись до нашоу остогидлоу
дискусiу, - чи ви не помилилися?
- Авжеж, помилився, - незадоволено пробурчав вiн. - Тiльки слiпий мiг
би ще сперечатися...
Його слова були для мене мов райська музика. Хоч ми й приземлилися, але
я почував себе на сьомому небi.
- Таки схибив у розрахунках! - бiдкався самокритичний капiтан. -
Замiсть кам'яного вiку заскочив аж у мезозой!
Визнаю, падiння з сьомого неба було вiдчутне. Виявлясться, капiтанова
хвороба прогресус!
- Тисяча тиранозаврiв! - гримiв мiжзоряний вовк. - Це не що iнше, як
крейдяний пралiс!
- Капiтане, - намагався я вгамувати його, - нiякий це не пралiс, а
чудовий ботанiчний парк, який створили нашi з вами нащадки. От зараз пiду
покличу сторожiв, i все одразу з'ясусться.
- Стiй! - суворо наказав менi капiтан Небреха. - Якщо ти вийдеш,
майбутнi палеонтологи навiть кiсточок твоух не знайдуть.
Я невдоволено зиркнув на капiтана, бо тiсу митi й гадки не мав, що
оцим, здавалося б, деспотичним наказом вiн врятував менi життя.
Нiчого не залишалося, як знову втупитися в iлюмiнатор.
I раптом я мало не скрикнув з несподiванки. Пагорб, що панував на
протилежному боцi рiчки, зрушив з мiсця! Чи менi приверзлося? Але нi!
Гора звелася на товщеннi ноги. Хрипке позiхання, що нагадувало сердите
гарчання, долинуло до нас. А ожила гора, важко. сопучiу i крекчучи, вже
продиралася крiзь лiс i туман до рiчки. Потiм з задоволеним буркотiнням
плюхнула у тиховiд.
Ми чули, як пiсля ранковоу ванни тiлиста iстота заходилася натоптувати
свос неосяжне черево осокою та очеретом.
Аж тут задвигтiла земля, нiби на нас невблаганно котилася навала важких
танкiв. Це враження ще бiльше посилювалося несамовитим брязкотом i
гуркотом. I ось, трощачи i вивертаючи з корiнням дерева, що стовбичили на
шляху, на галявину вдерлася валка дужих, але неповоротких чудовиськ.
ухнi куполоподiбнi п'ятиметровi тулуби надiйно захищали багатокутнi
роговi пластинки, що вкупi утворювали непробивний панцир. На кiнцях довгих
окiльцьованих кiстяними тилягами хвостiв - приголомшливi булави, з яких
навсiбiч стирчали пiвметровi гостряки.
- Такою булавою можна порiшити слона, - холоднокровне зазначив капiтан
Небреха.
На щастя, вайлуватi велетнi мали напрочуд мирну вдачу. Заклопотано
рохкаючи, мов свинi на випасi, вони повиповзали на галявину i почали
ретельно викошувати працьовитими щелепами папороть.
Мабуть, саме в цей час у заповiднику чудернацькоу флори i, як бачимо,
фауни починався перший снiданок.
Небреха повернувся до мене й повагом зауважив:
- Мiй юний друже, в майбутньому цих тварюк ми побачили б хiба що в
музеях.
Та я не складав полемiчноу зброу.
- Ви, капiтане, - вiдчайдушне боронив я свою гiпотезу, - втратили вiру
у свiтлий людський розум. Оцi тварюки - штучнi подоби колишнiх ящерiв.
Знасте, такi свосрiднi роботи. Можливо, ух злiпили спецiально на
замовлення Мiнiстерства освiти як наочнi учбовi посiбники. Вдень сюди
водять першокласникiв на практичнi заняття з iсторiу походження життя на
Землi. Хiба ви не припускасте такого тлумачення?
- Я припускаю, - задумливо вiдповiв капiтан Небреха, - що ми самi масмо
повну змогу вскочити в гарну iсторiю. А тепер, Азимуте, слухай мiй наказ.
Оточи коробку випарами гiдрату спирту.
А коли я цей дивний наказ виконав, капiтан пояснив менi:
- Пахощi спирту - найнадiйнiший у даному випадку захист. Усi тварини,
штучнi вони чи природнi, вiдчувають до спиртного непоборну вiдразу.
Я завше дивуюся неймовiрнiй далекоглядностi капiтана Небрехи. От,
скажiмо, якби вiн зволiкав з наказом ще хвилину, вiд нашоу коробки,
можливо, залишилася б хiба купа металевого брухту.
Атож!
Тiльки-но ми одягли коробку у непроникливу спиртову сорочку, як з
 
Наші Друзі: Новини Львова