Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року

Вершники

Переглядів: 383812
Додано: 28.11.2005 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 5 Відгуки 3
Юрiй Яновський. Вершники

ПОДВIЙНЕ КОЛО

Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв, i Половцi не пiзнавали
один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок,
а пил уставав, як за чередою; ось i розбiглися всi по степу, i Оверко
перемiг. Його чорний шлик вiявся по плечах. "Рубай, брати, бiлу кiсть!"
Пил спадав. Дехто з Андрiєвого загону втiк. Дехто простягав руки, i йому
рубали руки, пiдiймав до неба вкрите пилом i потом обличчя, i йому рубали
шаблею обличчя, падав до землi i їв землю, захлинаючись передсмертною
тугою, i його рубали по чiм попало i топтали конем.
Загони зiтнулися на рiвному степу пiд Компанiївкою. Небо округ
здiймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном
добровольчої армiї генерала Антона Денiкiна командував Половець Андрiй.
Купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри вiв Половець
Оверко. Степовi пiрати зчепилися бортами, i їх кружляв задушливий шторм
степу. Був серпень нечуваного тембру.
"Сюди веди!" I пiдводили високих степовикiв, i летiли їхнi голови, як
кавуни (а пiд ногами баштан iз кавунами, i конi зупинялися коло них),
дехто кричав скажено i, мов у снi, нечутно, а цей собi падав, як
пiдрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. "Шукай, куме,
броду!"
Висвистували шаблi, хряскотiли кiстки, i до Овсрка пiдвели Андрiя.
"Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!" Андрiй не похнюпився, поранену руку
заклав за френч i зiпсував одежу кров'ю. "Та я, мазепо проклятий!" - "Ну,,
що? Допомогли тобi твої генерали?"
Високий Андрiй став iще вищий, Оверко бавився шликом, мов дiвчина
чорною косою, вони були високi й широкоплечi, з хижими дзьобами й сiрими
очима. "А жити тобi хочеться? -питав Оверко. -Коло нашої Дофiнiвки море
собi грає, старий батько Мусiй Половець у бiнокль видивляється, чи не йде
скумбрiя, пам'ятаєш, ти й бiнокль з турецького фронту привiз?"
Андрiй розстебнув на грудях френч i пiднiс високо вгору поранену руку,
нiби гукаючи своїм болем на помiч, а це вiн тамував кров з пораненої руки.
"Ну й цирк!" - гукнули Оверковi хлопцi,, неподалiк заiржав вiд болю кiнь,
кружляючи на мiсцi, спека й задуха упали на степ, i на обрiї стояли
блакитнi вежi пiвденного неба.
"Петлюрiвське стерво, - сказав Андрiй, - мать Росiю продаєш галичанам!
Ми їх у Карпатах били до смертi, ми не хочемо австрiйського ярма". Оверко
засмiявся, пiдморгнув козакам, зупинив хлопчака, що. вихопив на Андрiя
шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й
дужчала, Андрiй не опускав руки, кров текла в рукав, вiн стояв перед
братом Оверком, готовий до всього. "Що тобi оце згадується? - допитувався
переможець. - Одеса чи Очакiв?" - "А згадується менi, згадується батько
Половець i його старi слова..." Оверко перебив, подивився на пiвденний
захiд. "Майстро вiятиме, - сказав вiн, - коли б дощу не навiяв..." - "I
його старi слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують
згоду".
"Ну й цирк! - гукнуло Оверкове козацтво. - Кровi з нього, як з бугая,
це я так рубонув, ну вже й ти, от тобi хрест, що я, а що наш йому
одповiсть, звiсно що, гуляй душа без тiла, а тiло без душi!"-"Цирк?
-перепитав Оверко. - Рiд наш великий, голови не щитанi, крiм нас двох, iще
троє рiд носять. Рiд - це основа, а найперше - держава, а коли ти на
державу важиш, тодi рiд хай плаче, тодi брат брата зарубає, он як!"
"Ну й цирк!" - гукнули чорнi шлики, а Андрiй став одбiлюватись на
сонцi, мов полотно, гаряче було в степу коням i людям, з пiвденного заходу
намiрився вiяти майстро. "Роде, мiй роде, прости менi, роде, що я не милую
згоди. Рiд переведеться, держава стоятиме. Навiки амiнь".
"Проклинаю тебе моїм руським серцем, iм'ям великої Росiї-матiнки, од
Варшави до Японiї, од Бiлого моря до Чорного, проклинаю iм'ям брата i
згодою роду, проклинаю й ненавиджу в. мою останню хвилину..." - "Та
рубайте його, козацтво!" - скрикнув Оверко, i поточився Андрiй, i заревли
переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстре, i стояли нерухомо вежi
степового неба.
А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бiнокль на
море, виглядає вiтру чи хвилi, шукає на водi буйки над сiтками, i йому
згадується син Андрiй. "Доброго бiнокля привiз, Андрiю". Над морем устав
силует пiдпрапорщика росiйської армiї, поверхстрокового вояки за вєру,
царя i отєчество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася
шаланда, видко було дружнi вимахи весел, на хвилю i з хвилi, на хвилю i з
хвилi. Хмарка одна кублилася на заходi над близькою Одесою, i нiхто не
сказав би, що в нiй гримлять громи та заховано блискавки, хiба що старий
Половець, хiба, може, той досвiдчений рибалка, який поспiшає до берега.
Шаланда добре помiтна. Половець лягає на землю й дивиться з землi. В
шаландi п'ятеро. Видко, що "Ластiвка". На кормi людина .без кашкета. Троє
ознак збiгається. Далi буде: "Чи є у вас скумбрiя зелена?" - "А вам ночi
мало?" Половець зiйшов до води, пiдкотив штани, повернув носа шаланди в
море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позiскакували, вiдбувся
дiалог, з човна вивантажили важкi пакунки, старому Половцю згадалися
контрабандистськi справи сина Панаса. "Може, динамiт?" - "Ще дужче за
динамiт!" -засмiялися гостi, шаланду виволокли на берег, Iванiв товариш
пiзнав, осмiхнувся до старого: "Рибалиш, гвардiя, а твiй Iван з бiляками
б'ється?" - "Яка я гвардiя, я рибалка". - "Чубенко, поясни йому, що тепер
вiн червона гвардiя, хоч хоче, хоч не хоче". Iванiв товариш узяв Мусiєву
руку: "Денiкiнцiв обдурили, французiв обпливли, друкарня тут, шрифт є,
пролетарiя всiх стран, соєдиняйсь", - та ляснув старого по руцi, аж берег
загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вiтрець, море
почорнiло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камiнцi, "рокотить,
невеличка заворушка буде на вiсiм балiв, майстре зiрвався десь iз не наших
гiр".

"Майстре десь зiрвався", - сказав Оверко Половець i оглянув степ,
обставлений блакитними вежами неба.
Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища
стримiв на списi жовто-блакитний прапор, над степом здiймався
пiвденно-захiдний вiтер.
Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквiтнув пiд небом,
вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебiг баштан,
прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки, падали люди, кидалися
конi. I смерч розбився об купу коней i трупiв, упав на землю зливою
задушливого пилу, вiтер однiс його далi, i, наче з хмари дощ, хилився вiн
пiд подувом майстра.
Козацтво чхало i обтрушувалось, конi iржали, i з-за лiска вискочили
вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, "до
зброї! по конях! кулемети! махновцi!", а тачанки обходили з флангiв,
четверики коней гризли пiд собою землю, тачанки пiдскакували над землею,
мов хури демонiв, i строчили кулемети.
У пилюцi, як у_ туманi, блискали пострiли, груди розривала спека,
майстро дмухав невiрно й гаряче, пробiгли верхiвцi раз, другий, "наша
бере, i морда в кровi", "тримайся", "слава", одчайдушний свист, далекий
грiм прогуркотiв, "роби грязь!" - почулася команда Панаса Половця, раптом
зупинились кулемети, раптом завмерли пострiли. Майстро рiвно односив пил.
Оверковi чорнi шлики падали пiд кiнське копито, шаблi блищали в руках, бiй
закiнчився раптом, як i почався.
Оверко Половець сидiв пiд колесом тачанки просто на землi, голова в
нього була розкраяна, вiн дивився собi на ноги, затуляв долонею рану, вiн
ще не вмирав, крiзь рану не пролазило його могутнє життя, i Панас Половець
пiдiйшов iз револьвером у руцi, придивляючись до Оверка.
"Зустрiлися, браток! -трусонув волоссям, що спадало аж на плечi. - Там
i Андрiй лежить, чиста шуточка, а я собi сиджу в лiсочку й чекаю, доки
вони кiнчать битися, а вони й кiнчили - один, мертвий, а другий кволий, ну
 
Наші Друзі: Новини Львова