Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття

Стилі сучасної української літератури на еміграції

Переглядів: 19585
Додано: 25.01.2010 Додав: danshyna  текстів: 2
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: tsukor Джерело: Шерех Ю. Пороги i запорiжжя: Лiтература. Мистецтв
Стилі сучасної української літератури на еміґрації

Цю доповідь писано в складних умовах. Бракувало по¬трібних книжок. Тому не всіх, кого треба, названо, не всі цитати наведено. Але важлива не нарада авторів, а тен¬денції розвитку.
Друге застереження: ми не повинні боятися гострої критики й суворих присудів. МУР — це об'єднання тих, хто шукає українського національного мистецтва. І шу¬каючи може помилятися. І тоді приходять товариші і ка¬жуть: ти помилився. І по-товариському, але правдиво це доводять. Микола Зеров писав:
«Ми повинні протестувати проти гуртківства й гуртко¬вого патріотизму, гурткової виключности в наших літера¬турних відносинах... Належте до певної групи — і... ви маєте патент на істину... Приналежність до гуртка як критерій істини... проти такого критерію істини у вся¬кому разі ми повинні протестувати». Так будована й ця доповідь. Деякі оцінки може суворі — і може помил¬кові. Але всі вони виходили тільки з одного — з бажання
йти вперед.
1922 р., коли символізм уже віджив себе й почувалася туга за новим, але ще не усвідомлено, яке ж мало бути це нове, Василь Бобинський писав у журналі, що саме репре¬зентував ці шукання нового,— у журналі «Митуса»:
«І майже всі вони (може неясно ще) відчувають ту правду, що шляхи, чи хоч би тільки стежки, якими їм іти, повинні звертатися туди, де б'ється криштальне дже¬рело генія нашого люду. Останній пив з того джерела Шев¬ченко. Всі, що прийшли після нього, завели нас у Західню Европу. Завели на пустарища, наїжені хіба високими і прикрими, як спомин кошмарного сну, іглицями фабрич¬них димарів».
І ніби добираючи певну адресу своїм обвинуваченням, Бобинський продовжував — покликаючися на приклад Ра-біндраната Таґора: «Певна річ, що найбільший сучасний поет Індії, а може всього світу не потребував (ставши справді народним) прищеплювати бенґальській поезії форм терцини чи сонету».
Отже, випад Бобинського спрямований проти неокля-сицизму. Але водночас він і вужчий, і ширший. Вужчий — бо неоклясицизм є цілий світогляд, а не тільки сувора метро-строфічна форма. А ширший — бо це ж є питання про українську самобутність і про українське учнівство — питання, яке пройняло наші двадцяті роки, стоїть в усій гостроті тепер і стоятиме завжди, поки є Україна і Европа поза Україною.
У двадцятих роках виступ Бобинського був виступом проти історичної течії.
Якщо правда, що історія йде своєрідним припливом і відпливом, спіралею, то неоклясицизм завершував — у буквальному розумінні (— був вершиною) реакцію на ет¬нографізм епігонів Шевченка — народників — від Грабов-ського до Кононенка й Самійленка, від Нечуя-Левицького до Грінченка й Модеста Левицького.
Почався цей рух від окремих ноток у Михайла Ста-рицького, далі, спричинив такі різнорідні явища, як Леся Українка й Михайло Коцюбинський, що випередили свій час і тому лишилися були в свідомості сучасників ніби осторонь літературного руху,— і такі модні прояви, як Олесь, Вороний, Чупринка, Винниченко, що здобули ка¬тастрофічну популярність — і своїх вершин цей рух досяг у повороті до джерел і в запереченні модно-поверхо¬вих европеїстів сьогоднішньої хвилини (вже не кажучи про суто провінціональні переломлення европеїзму),— у неоклясицизмі.
Неоклясицизм, отже, був закономірний, з одного боку, як завершення европеїзаторського руху — в раз-у-раз ка¬тегоричнішому запереченні етнографізму, а з другого боку, як заперечення етапу моди й поверховости в самому єв-ропеїзаторському, антиетнографічному русі, етапу, що оформився як модернізм і символізм. Тому двадцяті роки мусіли бути тріюмфом неоклясицизму на подвійних руї¬нах: на руїнах етнографізму і на руїнах модернізму-символізму (в широкому розумінні слова),— хоч це не оз¬начає, звісно, що він панував у двадцяті роки неподільно й незаперечне.
Ця внутрішня , діялектика літературного проце¬су була зумовлена й діялектикою процесу національного розвитку України — її переломом, переходом із ста¬ну етнографічної маси в стан нації європейського рівня.
Рух був такий органічний, що навіть боротьба з ним методами політичного доносу й фізичного знищення не перешкодила його об'єктивній перемозі.
Хто атакував його? — Політичні вороги Украї¬ни,— бо він був для них небезпечний. Хвиля чи Зеров —
так стояло для них питання. Подруге: — -енки — епігони просвітянщини й етнографізму, безмежне, безбережне плу-жанство, кололітературна січ. Потрете,— рештки симво¬лістів і інших течій, що не відбулися або відбули своє, що переставали бути тим, чим були, але не сприймали нового. І тільки почасти, на задньому пляні — ті, хто в на¬ші вже дні приходить на передові лінії літератури, щоб сказати нове слово, яке тоді було ще передчасне.
Хто підтримав неоклясицизм? — Вапліте Миколи Хвильового й Миколи Куліша. Парадоксально, але факт. Хвильовий з його розхристаною мистецькою формою і Микола Куліш, що від етнографічної мелодрами («97», «Комуна в степах») прийшов до національно-української змістом і формою комедії («Мина Мазайло») і до роман-тично-неврівноваженої, але глибоко національної «Па¬тетичної сонати». І їх товариші.
Що ж спільного було? Европа, скажуть нам, орієнта¬ція на Европу. Ні.
Клич орієнтації на психологічну Европу, підхоплений насамперед ворогами українського культурного ренесансу, став особливо одіозним для одних і тим самим особливо привабним для інших. Але хибно думати, що це гасло було центральним і провідним. Це було другорядне гасло. Його завдання може й полягало найбільше в епатації. В кра¬щому випадку це був бічний хід, почасти тактичний,— аж ніяк не мета всієї стратегії, всього змагання.
Европа французького імпотента рантьє й німецького рознесеного пивом крамаря взагалі не йшла в рахубу. Евро¬па абстрактна, Европа культурних скарбів, здобутих фав-стівською людиною,— так, це бралося до уваги; але тільки для того, щоб, сприйнявши, перевершити. Бо Европа ці¬кавила тоді молоду молодь українського духового життя не сама по собі, а заради України. Україна мала оновитися і оновити світ. Теорія азіятського ренесансу — була тео¬рією онови України, а всі Европи чи европи розглядалися тільки як погній, або покорм, або каталізатор — залежно від сили буяння творчої снаги.
Під знаком українського месіянізму йшов культурний ренесанс України. В цьому нема нічого особливо оригі¬нального або надзвичайного. Всяка здорова нація оформ¬лює себе під знаком месіянізму. Це прикмета духового здоров'я,— звісно, коли месіянство не вироджується в лю-доненависть і .шовінізм. Не було це новим і в історії ук¬раїнської національної думки. Досить згадати кирило-ме-тодіївців, щоб не заходити ні в дальші, ні в ближчі часи.
Новим був би хіба небувалий доти розгін руху і намагання вивести месіянство за межі слов'янського світу...
Але коли тепер, з перспективи п'ятнадцяти-два-дцяти років, ми знов приглядаємося до того потужного періоду і шукаємо його суті, його основи, то не в евро-неїзмі і навіть не в українському месіянстві схильні ми знайти цю основу. Усвідомлювали сучасники, чи не усві¬домлювали, чи може частково усвідомлювали,— але їхні шукання, борсання, метання, кризи, болі, радісні еврика, розчарування, змагання, здобутки, полеміка, пристрасні взаємовикриття і глибоко прочуті, хоч часто навіть по¬шепки не проказані вірую,— все це було ознаками кар¬динальної зміни поняття Україна, що відбувалося в їхній свідомості.
Старе поняття України після боїв 1917 — 1920 років умерло. Воно не збанкрутувало, і ворогам не вдалосй забризкати його болотом. Але була усвідомлена його нездійсненність. Це був образ світлого селянського раю, вільної, без холопа і пана громади, заквітчаних хуторів. Такою прийшла Україна з фолкльору, таку підніс її Шев¬ченко на п'єдестал майже релігійної чистоти й величі, за таку боролися українські селяни й інтелігенти під Кру-тами, і в армії УНР, і в загонах Махна, а навіть дехто — в червоній армії — і де тільки не боролися вони за неї. А коли війна скінчилася і рідшими стали сальви парти¬занських рушниць, тоді непоправно ясно зробилося: такої України не може бути. І в образах колективного «просві¬тянина» в памфлетах М. Хвильового, героїв «Печатки» І). Антоненка-Давидовича, дядька Тараса в Кулішевому «Мині Мазайлові» покоління двадцятих років розпроща¬лося з цією Україною. Іноді з сльозами, іноді з глумом розчарованої надії.
Важче й складніше було наповнити поняття Україна новим змістом. Його шукали в виробнях і фабриках, його шукали в гуркоті тракторів і комбайнів, у дзумі кулеметів і навіть — дехто — в жазі погрому. Його шукали в портах світового значення і в гаморі зросійщеного міста. Крайніми виявами цього стали з одного боку носії українського шовінізму, з другого — ті, хто прийняв місто таким, як воно є,— наприклад, футуристи з «Нової Ґенерації». Це було заперечення, піднесене в принцип. Одні заступали поняття України поняттям оголеного двосічного меча, інші — розумної машинерії, голої техніки. Це були зако¬номірні в кожному процесі крайності. Ці люди теж шукали, без них може не знайдено б жаданої мети, але не їм судилося її знайти.
її знайшли ті, хто спромігся на синтезу, її знайшов Микола Хвильовий своїми українськими комуністами, Ва-леріян Підмогильний, що показав, як селюк скоряється місту, щоб скорити місто, .Михайло Івченко, що показав, як вивести нову породу українця, Борис Антоненко-Давидович, що шукав України в шахтах Донбасу й нових виробнях батьківщини, Юрій Яновський, що опоетизував як серце нової України портову Одесу, нібито інтерна¬ціональну й нібито жидівську, її знайшли всі ті, хто спро¬мігся на синтезу,— принаймні знайшли шлях до неї. Вони влили в поняття України новий зміст. Вони заперечили старе не в ім'я того, щоб його відкинути, а в ім'я того, щоб надхнути його новим життям. І їм пощастило це зробити. В цьому є зміст українського культурного ренесансу двадцятих років. З цими поглядами можна погоджуватися або не погоджуватися. Як і все в історії, вони часові і поступаються або поступляться місцем іншим поглядам. Але не будь їх,— поняття України лишилось би тільки поетичним спогадом, далеким від життя й сучасности, роз¬ритою й знов заритою могилою.
Така суть ідеологічно-літературного руху, який ми звикли зв'язувати з ім'ям Миколи Хвильового, хоч він далеко ширший. А при чому ж тут неоклясицизм?
Неоклясицизм може дав поштовх цьому рухові своїм шуканням конструктивного, оформленого.
Неоклясицизм був спільником цього руху, бо дивив¬ся на українців як на модерну націю, а не як на етногра¬фічний матеріял, націю, що має всю культуру європей¬ських джерел у своїй крові, а оце має ввібрати її в свій мозок.
І найголовніше: неоклясицизм тому був спільником цього руху, що як якась завершена, кристалізована в собі течія він не існував. Він існував тільки як потенція, як центр тяжіння в поезії свого метра — Миколи Зерова. Але він не здолав навіть її. І він розпався вже в поетів п'ятір¬ного ґрона: М. Драй-Хмара був символіст; П. Филипо-вич __ еклектик. А Юрій Клен прямо подав руку рухові двадцятих років своєю романтикою, памфлетами, безпо¬середністю українського.
А з другого боку, ті, кого умовно називають хвильо-вистами, пройшли свій шлях від стихійности «Кота в чо¬ботях» і «Зями» до прямолінійности памфлету в «Вальд¬шнепах» і до стрункої, майже раціоналістичної полісмислової, триплянової структури «Вертепу»,— шлях, що ніби символізується назвами збірок оповідань О. Копиленка: від «Буйного хмелю» до «Твердого матеріялу».
Стихійна українськість цього руху ввібрала в себе стрункість світогляду, стрункість, культуру й джерель-ність неоклясицизму — і краще самих неоклясиків поста¬вила на службу своєму романтичному гонові.
Синтеза провідної течії двадцятих років з неокляси-кою,— що тим самим переставала бути неоклясикою,— ось що накреслювалося на початок тридцятих років. Цього не сталося через політичні події. Лишилися два стилі. Але коли неоклясицизм знаменував собою вищу хвилю європеїзації й заперечення свого, то в накреслюваній син¬тезі намічався початок нового руху, спрямованого вже знову на своє, глибинне, але на вищому щаблі — вже не на щаблі примітивного етнографізму, а органічно засво¬єного европеїзму.
Далі в Центральній і Східній Україні запало страшне провалля тридцятих років. Рух почався Хвилею і — пото¬нув у цілковитій безособовості.
Жили тільки Західня Україна і еміґранти. Вони дали кілька першоклясних творів. Але, коли абстрагуватися від блискавичної появи Антонича, який, мовляв С. Гордин-ський, «носив... по кишенях монети зір, мов ґудзики хлопчак», що показала можливості цілком несподіваної справді української поезії новобароккового стилю, але про¬майнула метеором без школи й спадкоємців,— тут тільки сприймали, льокалізували, почасти поглиблювали, почасти сплощували й спрощували ті ж ідеї й прямування, а по¬части ще й помножували їх на суто емігрантські настрої лютої злоби й розпеченої туги й жаги помсти — настрої психологічно зрозумілі, але ледве чи конечні для загаль¬ного розвитку української літератури.
Почалася війна — і з нею панування німецького ґефрай-тера над українською літературою. Його політика була політикою Хвилі. Етнографізм він ще дозволяв, щось більше — ні. Література мала повернутися до етнографіч¬ної ідилії, до пласкої побутовщини, стати підсолоджувач-кою життя. Принципом стали: сірість, солодкавість, без-напрямність, безобличність, безстильніст'ь, примітивність.
«Наші дні» рятували трохи ситуацію. Але це не був орган руху,— це був загальнокультурний і дискусійний листок. Спасибі йому,— але він не міг заповнити прірву. До того ж він майже не мав прози. А потім лишилося своєрідним символом доби саме «Дозвілля»...
166
Літературний процес, український літературний про¬цес фактично припинився. Бо поява друкованих творів, хоч би деколи й добрих,— ще не літературний процес. А штучно викликані рецидиви так званого «реалізму» — етнографічного чи безкрило-побутового — це не процес, а тільки відрити давно спожитого й перетравленого.
[, І тому тепер перше завдання МУРу — відновити лі¬тературний процес. Від старту початку тридцятих років — вперед. Не повторювати нічого,— але продовжити по-но¬вому. В цьому рація існування його. Об'єднання справжніх майстрів, що знають, куди йти, знають, чого хочуть, і спроможні не тільки писати й видавати літературні твори, а і рухати вперед літературний процес. Нічого не повторювати,— бо вже здобуте й завойоване в наших серцях і в наших головах — а йти від нього вперед. «Стоя¬чи на місці, людина рухається назад. Завше відчувати на щоках вітер шляхів» (Ю. Яновський). /
Куди? Туди, куди веде нас діялектика літературного процесу, бо це відповідає і нашим бажанням, і нашим по-стулятам. Епігонство етнографізму переборено. Енківщина животіє — і вона, мабуть, вічна. Але вона вже не здійметься на ті високості, якими веде шлях української літератури, їй — повзати у щілинах або плентатися під ногами.
Може Енко, здобувши енну порцію сала й тютюну, видати в друкарні Сажнина свої витвори,— але даремно думає він, що це він потрапив у літературу. Не більше, ніж той герой оповідання Чехова, який прочитав у газеті своє прізвище в замітці, що він нетверезий повертався додому,— потрапив до історії.
Епігонство неоклясицизму ще живе. Про нього буде мова далі. Але і це вже епігонство.
Наш шлях — той, що визначив 24 роки тому В. Бо-бинський: до джерел національного стилю. Але тоді це гасло було передчасне — воно загрожувало тоді епігонщи-ною етнографізму, рецидивами зоресоловейківщини. Воно не могло спертися на кутість світогляду й літературної форми, воно не виробило ще нового поняття і образу України. Тепер воно має перше від неоклясиків, друге — від тих, кого ми умовно об'єднали під назвою хвильовис-тів. Передумови є, можна йти вперед до нового, органічного національного стилю — не стилізації — на широкій основі нашої нації, української нації,— яка є європейська нація, але яка є європейська тільки тим, що вона укра¬їнська, в усій конкретності цього поняття.
Ми свідки і учасники початку нової хвилі нашого лі¬тературного процесу,— що веде до витворення глибоко своєрідного, глибоко українського літературного стилю. Чи ми будемо й свідками його вершин, його гребеня, його світовоготріюмфу, — а це буде світовий тріюмф — не відомо. Але ми повинні всіх своїх зусиль докласти, щоб цей процес ніщо не затримувало, щоб ми йому сприя¬ли, на нього працювалЦ, йому присвятили все своє літера¬турне життя. 1 \
Такий напрям цього/процесу, коли виходити з законо¬мірностей самого літературного розвитку. Але цей літе¬ратурний розвиток зв'язаний і з загальноісторичним розвитком із змінами психіки нації — тих індивідів, що складаються в націю. Він зв'язаний з цим розвитком посутньо — бо процес кристалізації органічно-національ¬ного стилю в літературі невід'ємно зв'язаний з процесом кристалізації нації і національної психіки — і залежить від цього останнього. І він зв'язаний з окремими поворотами історично-психологічного розвитку нації.
Тут тяжко забігти вперед,— але теперішній етап нам ясний: це етап великої перевтоми, етап великих розчару¬вань і випробовувань, етап, коли розум може втратити віру в себе і на рятунок мусять прийти не раз іраціона-лізм, віра, містика, демонізм. Це етап розколотої свідомос-ти, розхитаної душі. Не неоклясична ясність раціоналізму, а зовсім інші явища й системи світосприймання повинні тепер вибитися назверх.
Психічний хаос, розчахненість змісту й форми, змі¬щення плянів,— коли мале й велике видаються рівновар-тими, втрата душевної рівноваги — така може бути одна реакція на сучасність.
Втекти в світле царство мрії і ідилії, царство, що може не існує реально, але яке може сотворити віра — царство з дуже широкими межами: для одних — затишна, ізольована від світу кімнатка, де двоє — подружжя — один одному дають щастя, для других — світлий храм Ґрааля, що зноситься в нетлінному царстві духа над смородом і гнилизною матеріяльного світу,— уявна гармонія, неви¬димий рай — ось другий можливий вихід, вихід нібито гармонійний,— але в контексті нашої сучасности він тіль¬ки глибше виявляє внутрішню дисгармонійність, неспокій і метання.
І нарешті — зціпити зуби, стиснути кулаки, покликати на допомогу всю силу своєї волі — і перти, перти, перти вперед, куди каже розум, наперекір усьому, не зважаючи
168
на суперечності — ось третій вихід, що його, безперечно, радитиме дехто з політиків, але що він ледве чи буде плідний для літератури, — ось третій і, здається, останній можливий шлях.
Ці три можливості є — і є справді ці три течії в нашій літературі. Підставити під характеристики імена власні — не важко. Це могли б бути різні імена. Може бути: Ось-мачка — Клен — Багряний. Можна підставляти і інші імена. Це будуть різні люди, різні школи, але вони вкла¬датимуться в ці три визначення — одні цілком, інші — якимись гранями своєї творчости. Для нас не має значення розписати всіх письменників у три рубрики — тим більше, що дуже легкий є перехід з однієї в другу, не зважаючи на те, що перша культивує хаос, а друга — гармонію, що має приховати хаос.
Для нас має значення одне: на ближчий час — може десятиліття, може більше, може менше — наша література в своїх передових проявах буде несиметрична, кутаста, бриласта, зовні не впорядкована, не згармонізована, зовні хаотична, дещо {раціональна. Інакше не зможе вона виконати свою ролю в діялектиці літературного процесу — зламати, розтрощити раціоналізм неоклясицизму, ані вико¬нати свою ролю — відбити сучасність і психіку сучасної української людини. Тому не треба боятися цієї хаотич-ности. Не в напомадженій благопристойності, а тільки в ній визріє творчий фермент майбутньої української літератури і майбутньої української духовости.
Отже: ступінь національної органічности і ступінь подолання раціоналізму — ось ті критерії, під якими наша сучасність вимагає розглядати сучасну нашу лі¬тературу.
Я дозволю собі тепер перейти до схематизованого стис¬лого огляду нашої літератури, як вона існує на сьогодні — використовуючи почасти випадково відомі мені рукописи невиданих ще творів (за що приношу свої пробачення авторам — не в усіх я мав змогу дістати відповідний дозвіл). Спираюся переважно на твори письменників, що належать до МУРу, але при потребі притягаю і твори інших авторів.
Говорімо передусім про те, чого нам найбільше бракує, за чим зневірилися читачі й видавництва,— про прозу.
Насамперед – про Уласа Самчука.
Старий український літописець часів Київської Ру-си — в традиційному уявленні — стояв над життям, осто¬ронь життя. Ми знаємо тепер: це не так. Бїаймусів бути в самому осередку життя. Його літопис — не безсторонній, а пройнятий гарячими особистими й груповими симпа¬тіями. Але він широтою охоплення і величиною машта-бів настільки піднісся над дрібними подіями, з яких скла¬дається щоденне життя, що слушно тепер здається, що автор його мав стояти над життям. Самчук видається мені таким_ літописцем українського суспільного й духового "життя 20 — ЗО років. У «Волині», у «Юності Василя Шеремети» він так широко охопив це життя, що літе¬ратурне ніби ^відійшло на другий плян, а вражає саме багатство й глибина відтворення життя, життєвої спос-тережливости.
Звичайно, і, ці твори не стоять поза літературою чи понад літературою — навпаки, це здебільшого добротна, доброякісна література — в дусі клясичного європейського реалізму часів його розквіту — часом з проблисками суб'єктивної манери в дусі раннього Гамсуна, а часом — з рецидивами хронікальної побутовщини Нечуя-Леви-цького. Але не це головне в епопеях Самчука. Це все від¬ходить на задній плян перед тим, що і як широко показує автор. Маштабність і глибинність охоплення дійс-ности виводять ці твори поза рамки літературного процесу сьогоднішнього дня. Вони не містяться в ньому,— вони — ~мушу вдатися до церковнослов'янізму — пребивають, уег-меііеп в ній.
" Так стояли поза літературним процесом 60 — 70 років минулого століття в російській літературі твори Лева Тол-стого. З погляду того дня вони були дивні й навіть архаїч¬ні — як епопеї Самчука з погляду сьогоднішнього нашого дня. Але вони пребивали, уегшеіНеп у російській літерату¬рі — і пребивають, уег\уеіІеп у світовій літературі. Таким нам здається місце Самчукових епопей у літературі сьогод¬нішнього дня нашій. (Від порівняння маштабів і можливос¬тей я тут, природно, абстрагуюся). 7
Зовсім інший реалізм інших наших реалістів — під цією назвою дозволяю собі об'єднати такі різні імена, як Василь Чапленко, Панас Феденко, Федір Дудко, Фотій Мелешко. Вони зовсім різні, але їх об'єднує, здається мені, одне спільне: їхній реалізм наскрізь літературний, на¬скрізь умовний. Література ніколи не дорівнює життю, — це річ загальновідома. Вона завжди обскубує життя, щоб вкласти його в рамки засвоєних нею літературних засобів. Коли вона бере матеріял життя в такій ширині й глибині, , як Самчук, ці літературні засоби стають непомітні читаць¬кому оку, знічуються, затушковуються. Коли ж автор не може або не хоче так зглибока зачерпнути життьовий матеріял, то літературні засоби більше випинаються, біль¬ше вражають. Коли ж самі ці засоби давно вже випробу¬вані, давно відомі,— ба навіть — можливо — набридлі, то деформування ними життьового матеріялу стає надто від¬чутним. Літературна традиційність — ось чим реально стає їх реалізм. І тоді набирає чинности Кулішеве: «По ви¬кройці викроюють готовій історію, романи, ба й стихи»...1 Докладно-неквапливий, з любовним обсмоктуванням натуралістичних деталів, етнографічно-побутовий «реа¬лізм» Чапленка, витриманий у старозавітному темпі «тягу-' чі ритми ярмаркових,— мовляв Зеров,— «куч»...
— умовно історичний реалізм Феденка, що якоюсь мі¬рою має спільне з історичним романом XIX ст. від Вальтер Скотта до його епігона (в XX ст.) Кащенка — спільне саме в запровадженні Іосі сопіітшпі цього умовно історич¬ного жанру —
— хроніка ;І,їїість у межах від Нечуя-Левицького до Ґорького в побутописанні Мелешка —
і, нарешті, більш психологізований, більш настроєвий, ін-тимніший, камерніший, тонший реалізм Дудка, який ще може дати стильні новелі типу зібраних у «Дівчатах одчайдушних днів» (правда, теж трошки з припахом гімназійної хрестоматії), але який цілком банкрутує в «Великому Гетьманові», де прогалини методи мала надолужити документація,— а справді ще більше підкреслила хиткість основної методи,—
ось різні грані цього явища, яке я називаю умовним реалізмом. Таж реалізм — це явище, яке вічно стирається й старіється. Те, що вчора було реалізмом, сьогодні перестає ним бути. Це випливає з самої суті стосунків літератури й життя. ^Література ніколи не може бути до кінця адекват¬на життю. Поперше,— бо матеріял літератури — слово — не адекватне життю, слово не тотожне з явищем чи річчю; подруге,— бо і те відбиття життя, яким є літературний твір, завжди мусить так чи так деформувати життя відповідно до психології автора, суспільної групи тощо. Воно не може охопити цілість життя, а бере з нього те, що хоче й спро¬можне виділити й відтворити саме наявними літературни¬ми засобами. Простий, хоч і трохи спрощений приклад: антична трагедія з її незмінною сценою — середньовічна містерія з її трьома симультанними поверхами — сучасна сцена з її ілюзорною змінною декоративністю — чи ж не за¬ломлює кожна життя відповідно до своїх можливостей?
І коли завтра приходить нова літературна течія,— вона руйнує старі літературні засоби й, руйнуючи їх, каже: це були літературні засоби, це не був реалізм, я — і тіль-к:І я адекватна життю, я і тільки я — справжній реалізм. Минає час — і її мусить спіткати та ж доля. От чому — реалізм — вічне гасло — вічно мінливе — і в суті не¬досяжне.
Я ще повернуся далі до того, що називає себе реалізмом сьогоднішнього дня. А тепер ще раз підкреслюю, що реа¬лізм Чапленка, Феденка, Мелешка, Дудка я називаю умов¬ним тому, що сьогодні вже кожному явні ті літературні пружини, які його рухають, кожний бачить, що цей реа¬лізм — не адекватний життю взагалі, а сьогоднішньому — тим паче. І якщо Чапленко й Мелешко пошлються на Не-чуя-Левицького, Феденко — на «Чорну раду», а Дудко — на Чехова і скажуть: вони були реалісти, а ми продовжуємо їхні традиції,— то ми відповімо: це правда. Це — ваші попередники, вони були реалістами, ви продовжуєте їхні традиції. І все таки ви — не реалісти. Бо те, що було реаліз¬мом тоді,— це тільки умовний реалізм сьогодні.
В дусі цього умовного реалізму можна творити речі вдалі і невдалі, можна читачам подобатися чи не подоба¬тися, в дусі цього умовного реалізму творити можна — і ці твори можуть бути корисні для певних категорій читача, вони можуть мати велике позитивне виховне значення,— але ясно одне: ці твори стоятимуть осторонь головного шляху, провідної магістралі розвитку сучасної української літератури.
А ще далі стоять від цієї лінії наші сентименталісти. Це представники ще умовнішого реалізму. Вони вибирають зворушливі теми, нещасливих шляхетних героїв, ніжні і сердечні образи й слова. Вони апелюють до почуття жалю й ніжности. їхня тема — несправедливо заподіяні й тихо переживані страждання, а апотеоза їхнього героя в потен¬ції завжди — тиха ідилія, передусім щаслива ідилія гармо¬нійного сімейного затишку. Така є творчість Марії Цукано-вої, Володимира Русальського та інших. А в «Сільській любові» Феденка цей стиль доведений уже до самопаро-діювання.
Ця течія виникла, з одного боку, як наслідок протесту проти механізації і усуспільнення життя, думання, побуту, проти пригнічення малої людини колективом,— а з друго¬го — як наслідок утоми від катастроф і макабризму нашої доби. Затишок ідилії — ось спосіб, яким вони нібито роз¬в'язують світові катаклізми — а в дійсності тікають від них. Стиль законний як один з другорядних стилів, потрібних для читача певного сорту, передусім жіночого, для того, щоб відвернути його від зразків чужих літератур і привернути до своєї. Але, звичайно, стиль літератури число 2.

Тепер, сказавши про місце в нашій літературі реалістів і «реалістів», здається, найдоцільніше буде дальший роз¬гляд нашої прози повести, виходячи з наближення чи від¬далення її до того ідеалу національної літератури, про який ми говорили — національної не в етнографічному розумінні, а в розумінні суверенної європейської нації, яка тому претендує на місце в Европі, що має що свого Европі сказати.
Вживемо умовних термінів: органісти і європеїсти. Пояснимо їх. Називаючи одних письменників органістами, а інших европеїстами, ми виходимо не з їхніх деклярацій і передмов. Юрій Косач невтомно деклярує своє гасло орі¬єнтації на Европу, на прекрасний осередок вічної культу¬ри — невмирущий! окцидент. А Іван Багряний так само уперто деклярує: жадних Европ. Жадних ґотик, жадних конкістадорів. Все в Україні, все через Україну. Все, що було в Европі, краще й сильніше, яскравіше було в Україні. Сонце сходило, сходить і буде сходити на сході. Шановні автори пробачать мені спрощення,— алеж я підкреслив, що деклярації мене зараз не цікавлять, тому я і дозволяю собі тут спрощення.
І от, не зважаючи на протилежність деклярацій, і Коса¬ча, і Багряного (як прозаїка) я хочу назвати европеїстами.
Бо зараз для мене важить не культурно-політичне кредо письменника і не сума його культурних багатств. Мене цікавить, з яких джерел він черпає стиль своїх творів (не теми й сюжети) : образи, жанр, композицію, зовнішній і внутрішній ритм. І коли я підходжу так, я кажу: Косач, і Багряний, і Домонтович, і Костецький — ось імена, якими можна назвати головні розгалуження нашого сьогоднішнього европейства.
Европеїзм Юрія Косача здається мені трагічним. Письменник закоханий в Україну — і не може збагнути її. Чарівна Україна — зветься одна з його найкращих новель. Загадкова Україна, нерозгадна Україна - так можна було б назвати всю його творчість. Коли підійти до неї зовні,— можна говорити, що письменник показує Україну очима здивованого й враженого чужинця — як Льоті або Фарер показували Близький або Далекий Схід. Україна в Коса¬ча — сучасна чи історична — передусім екзотика. І автор підкреслює це, підносить у принцип. Але йому тільки зда¬ється, чи може він сам для себе удає, що це нормально, що так і повинно бути. Коріння його екзотизму в тому, що він не знаходить такої України, як він уявляв і бажав, а іншої він не знає або радше не може зрозуміти як цілости. Образ лишається для нього загадковим. І він починає шукати України не в Україні, а в Европі, як П. Куліш колись шу¬кав — у наслідок подібного конфлікту — по черзі в Санкт-Петербурзі, в Варшаві і в Істанбулі.
Та величезна праця розуму й почуття, яку зробило покоління двадцятих років, не дійшла до Косача — може через відірваність від рідного ґрунту, може через самий склад його темпераменту. І тоді виробляється особливий романтично-умовного ґатунку творчий метод — декля-мативно-обтяжений, типово барокковий творчий метод — з використанням слова як носія передусім не логічного вмісту, а бічних літературно-'моційних асоціяцій і як чин¬ника ритмічного обтяжешгял Перекладіть на мову прози дальше речення:
«Мов захланна красуня ждала того вечора («Данціґська пристань» —Ю. Ш.), простеливши атлас зеленавих хвиль, дорогих своїх коханців іздалека, й ішли до неї, з вітрами обійнявшись, напнувши вогнепері крила вітрил, розгорнувши тремтливі прапори, йшли до неї любаси — стрункі бриґантини й чепурні корвети, йшли звідусіль — із Риги й Любека, з Ґенуї й Кадіксу, із старовинних ко¬ролівських пристаней Нормандії та з далекого Ціпанґо й Сан-Домінґо».—
В перекладі на мову прози це означатиме просто: в Данціґській пристані було багато кораблів з різних кін¬ців світу... Звичайно, такі «переклади» — річ неприпус¬тима й межують з шаржем. Але хіба обтяженість наве¬деного уривка всякими словесними прикрасами теж не межує з шаржем?
Г""? У рідній країні Косач поводиться ніби чужинець. Його Іевропеїзм, з одного боку, і шукання демонічного, надлюд¬ського, іраціонального в людині, з другого,— виплід трагіч¬ного конфлікту з Україною — і в цьому інтерес і вага його творчости — інтерес і вага, яких для Туреччини ніколи не матимуть екзотичні романи Фарера. Бо вони написані зовні, а нібито «зовнішні» твори Косача — все таки зсередини. Барокковість їх стилю — всупереч свідомому прагненню автора до шляхетної й завжди доосередкової ґотики — неминуча, бо за нею мусить бути заховане незриме для читача, а може й для самого автора трагічне зерно його творчости. \
^/ Европеїзм прози__Івана__Багряного — випадковий. Це дитячгиоюроба, яку автор, треба думатйГперенес'еІ забуде. «Тигролови«^^ коли абстрагуватися від ідеології — типо¬вий західноєвропейський або навіть американський при¬годницький роман. І образи його могли б бути в такому романі — поза тематично-етнографічними, звичайно, моти¬вами. Перенесення цього жанру в українську літературу, поєднання його з українською войовничою ідеологією — річ дуже добра і варта навіть наслідування. Передусім — з виховного погляду, а кінець-кінцем і для жанрового збагачення української літератури. Але навблаганно стоїть завдання: українізувати не тільки ідею, а і образи, стиль, композицію. Баг?яний, думаю, не відмовиться від таких шукань. Дещо вже в «Тигроловах» у цьому напрямі зроб¬лено,— але не йде ще далГстйлІзаЦії (Дума про виїзд на Далекий Схід). Тільки тоді, коли він на це спроможеться, виведемо його з кола европеїстів, де перебувати для нього/ може гірше, ніж у лісах Сибіру. —......./
Европеїзм Ігоря Костецькогр йде почасти від літератур¬ного експериментаторстйа, почасти з переконання, що Українсгі'українська література повинні принести світові вселюдську правду. Його реалізм хоче бути реалізмом люд¬ської душі, хоче фіксувати кожний порух людської свідо-мости і підсвідомости, те, що школа Джойса називала пото¬ком свідомості!, а сам Костецький воліє називати потоком притомности. Не творення типів, як вимагав старий реа¬лізм,— бо тип — це завжди умовна схема, статика, а охоп¬лення безупинної плинности людської свідомости в її русі, фіксуючи важливе і мало важливе, сутнє і ніби випадкове, але в суті теж зумовлене. Ця метода, з одного боку, від¬дає данину суто індивідуальному, а з другого — підкреслює спільне всім людям, нівелююче, однакове — і тим самим виявляє загальнолюдське, вселюдське, надчасове і над¬національне — що відповідає ідеям вселюдського гума¬нізму.
Але саме в цьому — коріння відмови від цієї методи. Вона занадто суб'єктивна і занадто загальна. У ній втра¬чаються закономірності, характери, образи. Мені здається, Що з нею буде те, що було з стилізацією індивідуальної розповіді в літературі часів Квітки-Основ'яненка: спроба зробити цю методу індивідуальної розповіді монопольною методою літератури збанкрутувала, бо література не могла стати фонографічним записом мови і мовної недорікуватости — але вона прислужилася надзвичайно до . збагачення способів відтворювати в літературі стилі індиві¬дуального говорений персонажів. Так само і фонографічний запис думання не стане в літературі провідною методою — але збагатить її можливості.
Зрештою, і в Костецького ця джойсівсько-гемінґвеїв-ська манера — не єдина, і жанр «новелі з недоговорен-нями», «новелі з прихованими психічними ходами», «но-велі-пісні», що вже має міцні національні в нас традиції від В. Стефаника й М. Черемшини, через Г. Косинку й Й. Позичанюка — члмраз більше, здається, приваблює автора. У розвантаженні від крайностей джойсизму, у від-киненні надмірного тягара культури — західньоевропей-ської культури як спеціяльного об'єкта демонстрування,— бачу я початок шляху до визволення від европеїзму. Бо потенціяльно Костецький — як і Багряний, навіть і як Косач — можуть перейти в ряди органістів. ) Цього я не сказав би про В. Домонтовича. Думаю, що це єдиний у нашій прозі послідовний, органічний европеїст — і в цьому може причини його близькости до неоклясиків. Теми і герої Домонтовича можуть бути українські,— але це не міняє характеру його творчости. Останній його поворот до української історичної тематики з цього погляду не означає жадної посутньої зміни.
Домонтович — письменник, що деталі побуту й середо¬вища фіксує з уважністю працівника музею етнографії, який відтворює в залях свого музею житло і побут кож¬ної народности з максимальною точністю, але сам — ціл¬ком чужий цьому побутові. Ще менше його цікавлять герої, навіть теми. Його цікавить тільки його ракурс до всього цього — і ракурс його героїв до загально-прийня¬того, до визнаного. Звідси — постійна явна або прихована іронія
ірця («Доктор Серафікус») — етюд психології дитини, кажуть читачі. Помилка. Це етюд про відносність люд¬ських понять (і тільки через це герой — дитина). Кома¬ха — образ ученого з Києва двадцятих років? — Поми¬ляєтеся, це просто фокус перекидання звичних понять і уяв, це етюд про співвідношення раціонального і при¬мітивно-чуттєвого в людині, про умовні людські навички і ті елементарні тваринні інстинкти, які за цими навичками ховаються.
І в історичній тематиці — те саме. Сава Чалий — конт¬раст світогляду механістичної кавзальности з стихійним світосприйманням незайманої істоти. І його почуття, дум ки, Ідеали — це тільки похити стрілки інструменту, що фіксує зміни душевного стану героя, як дослідник у лябо-раторії фіксує зміни тиску крови в кроля, вміщеного для експерименту в незвичну для нього атмосферу,— в даному випадку — в атмосферу незвичного для героя раціо¬налізму.
Абстрактність європейського мислення, раціоналістич¬но-хірургічний стиль — ось складники Европеїзму Домонтовича. Домонтовича поза цим мислити не можна. Тому його европеїзм можна тільки прийняти. Не думаю, щоб він витворив школу в українській літературі — як це може бути в Косача, в Багряного, в Костецького. Але кимсь іншим творчо перероблений, він може згодом деформовано влитися в органічний струм української літератури. А покищо не можна заперечити йому того великого культурного значення, якого ніхто ніколи не зможе заперечити і неоклясицизмові.

Органісти наші мають далеко менше чим похвали¬тися. Але це не дивно. Тут треба прокладати цілком нові дороги. Коли поезія може спертися на фолкльор і на Шевченка, то в прозі, здавалося, рівновартних джерел нема. Інтермедійно-дяківські джерела, на які пробував спертися В. Чапленко в «Пиворізі», надто від нас далекі і однобічні. Квітка-Основ'яненко — милий, але далекий і ідейно обмежений, В. Стефаник, М. Черемшина, Катря Гриневичева — величезні майстрі, але обмежені жанрово й льокально. І тут нам відкрили Миколу Гоголя. Поки одні витягали його за фалди фрака з української літератури і вкидали в обійми росіян, а другі всіма силами розпинали¬ся, що він таки, єй же Богу, українець вихованням, побу¬том, типажем і т. д. і т. п.,— Тодрсь Осьмачка написав свого «Старшого боярина» — і фактично розв'язав ІщсТкуспо. Стало невідхильноІІсно: джерело нашої національної про¬зи — Гоголь, дарма, що писав він чужою мовою. Він писав чужою мовою, бо сто років тому не можна було глибин українського духу появити світові в прозі українською мовою — через те, що літературна мова ще не вийшла тоді з пелюшок хуторянського етнографізму і через те, що укра¬їнська література новою українською мовою не мала досить культурної традиції. Сто років треба було, щоб надолужити це — і тепер ми здатні мати Гоголя своєю мовою і в своїй літературі. Тільки ж, звичайно, сто років не минуло марно, і сьогоднішній Гоголь — зовсім відмінний і зветься не Гоголь, а Осьмачка.
Світ Осьмаччиної прози — це світ, де речі, переживан¬ня, звуки — все скоряється стихії світла, перетоплюється в зливі соняшного або місячного проміння, розчиняється там і всемогутньою хвилею якогось незнаного досі синкре¬тизму лине в душу. Увесь світ з усім його змістом і вмістом автор наче бачить уперше і в цій первозданно-проникливій і глибокій наївиости наново відкриває його читачам. Близь¬ке й далеке, звук і світло, внутрішнє і зовнішнє — злива¬ються в одне якесь вище ціле. І це, сказати б, уцілокуп-нення світу, велична синтеза окремих вражень в єдність загального, зміщення звичних маштабів, знайдення істот¬ної єдности нібито окремого й розірваного, уміння піднес¬тися над зовнішнім — і становить, здається, органічну і н«надуману суть Осьмаччиної прози. Розірваність речей і розтягненість простору відступають перед проникливістю ро*гантичного світосприймання, умовним стає і час, в житті сільської інтелігенції 1912 року відкриваються одвічні, може ще родові або й дородові українські традиції, про¬буджуються т»кі ж давні леґенди й вірування, за постатями селянських протестантів — експропріяторів з «.Першого куреня вільних українців» встають постаті козаків-запо-рожців — одне слово, пласка реальність часу скоряється позачасовій і величавій реальності позачасової іраціональ-но-національної надсутности. Неправдоподібне робиться найправдивішим, за даним устає істотне — чи певніше те, що поетовій душі здається істотним — і це істотне і є син¬тетичний образ України.
В цей образ влилися і природа, і національні харак¬тери, і загальний кольорит, і якісь незримі аморфні частини фолкльорного стилю й світосприймання, і при¬страсть самого автора — і все це іраціонально, спон¬танно, стихійно створило твір справді українського націо¬нального стилю.
Повість Осьмачки могла б становити епоху в історії нашої літератури, але ледве чи вона створить свою школу в точному значенні слова — надто бо вона позараціональна, суб'єктивна, кров'ю поетової душі написана. З цього по¬гляду радше вона буде тільки поштовхом до шукання укра¬їнської національної прози і до відродження творчого інтересу до Гоголя.
Є і інші спроби в цьому напрямі, але далеко не такої сили. Одні, здається мені, йдуть до доброї мети хибним шляхом, другі становлять ще тільки спроби. До перших я відніс би прозу Василя Чапленка, до других — Степана Риндика.
Хибність Чапленкового шляху я бачу в безкрилості уяви, в надто ретельній прикріпленості його творів до обставин часу і місця, в залишках етнографічної просвітян-щини, в надзвичайній млявості й неповоротності темпу, в відсутності великої провідної думки, в копирсанні в дета¬лях, часом у вульґарності й фізіологізмі. Хибність Чаплен¬кового шляху я бачу в тому, що його традиції — це традиції безідейної міщансько-хуторянської непоквапливої прози Нечуя-Левицького, що не намагається прозирнути в націо¬нальну сутність речей, а обмежується на їхній націо¬нальній зовнішності. Правда, Чапленко традиції Нечуя-Левицького схрещує з традиціями українського солоного гумору інтермедій і мандрівних дяків XVII—XVIII сто¬річчя. Але і цей гумор він бере не кристалізовано в його національній квінтесенції, а як дьоготь, яким можна густо мастити чужі і свої ворота.
Проблема дьогтю в українському гуморі — взагалі складна проблема. Без дьогтю, думаю, український гумор не можливий, бо він — вияв не французького сальоно-вого езргії, а тверезого реалізму українського селянина в його міцних зв'язках з твердим матеріяльним світом. І Квітка-Основ'яненко, і Стороженко, і Руданський і т.д. і т.д., аж до Миколи Куліша в «Мині Мазайлі» або «Народ¬нім Малахії» не цуралися дьогтю. Але буває дьоготь дистильований. Так дистилював його Гоголь. Цієї дисти¬ляції нема в Чапленка:
«Сотник, як піднявся, та так і застиг, дивлячись у від-дзяплені двері, війт хотів щось сказати, але замість того тільки гикнув у загальній тиші».
або: «Дідько б утисся твої'й матері, от що я скажу!» —
от зразки цього дьогтю. Я протестую проти нього не в ім'я благопристойности і не для того, щоб пощадити ніжні вушка такої собі сальонової дамочки. Я протестую проти нього тому, що, мені здається, він перекручує образ Украї¬ни — той головний образ, який ми повинні вичитати з української літератури, взятої як ціле.
Шлях Степана Риндика, думається, правильніший. Щира людяність, український національний гумор, при¬перчений дуже сильно, але не перетворений усе таки на мащення всього світу дьогтем, уміння показати, як люд¬ське обличчя в умовах дрібної і чужої дійсности пере¬творюється раптом на свиняче рило — все це в Риндика щиро українське і все це веде до Гоголевих традицій. Але «Смілянська хроніка» — ще перша спроба в цьому напрямі. Хоч увесь цикл оповідань і пронизаний глибокою ідеєю — мертвотного духу повітової Росії,— але все таки складники циклу ще надто пройняті анекдотизмом, надто епізодичні, випадкові. Національна, органічна проза Рин-дика ще більше в сподіванні, ніж у здійсненні. Спроби обіцяють багато.
Так уявляється розташування сил і стилів нашої сучас¬ної прози. Перейду до поезії.

***
Не доводиться тут говорити про символістів. Одні з них, як О Бабій — цілком зреклися своєї символістичної юно-сти і перейшли до традиційно-реалістичного напряму, даючи твори в манері, яка в наші дні видається стилізацією якогось старопровінціяльного стилю. Інші, пройшовши через своєрідну експресіонізацію свого стилю, тепер за¬мовкли — може під тиском життьових обставин, а може і внаслідок певної вичерпаности напряму.
Далеко більше позначається на сучасній поезії друга вже мертва школа — неоклясицизм. Наскільки вона вже автоматизована і наскільки спопуляризована — про це свідчить збірка Юрія Балка «Близьке й далеке». Це, зви¬чайно, ніяке літературне явище само по собі, бо вся збір¬ка — тільки бліде копіювання чужих зразків і до неї цілком стосується відомий дистих Шіллера: Weil ein Vers dir gelingt in einer gebildeten Sprache, die fur dich djchtet und denkt, glaubst du schon Dichter zu sein.
Але характеристичне, що коли перша половина її — суцільно народницька в межах Грабовський-Грщченко, то друга зроблена під Мик. Зерова й неоклясиків. Неоклясич-ні зразки, виходить, уже стали такими ж штампами, як і нізньонародницькі.
Це справжнє свідоцтво смерти. Але мертве буває цуп¬ким і накладає свій відбиток на живе. Тим більше такий мрець, з такими заслугами, як наш неоклясицизм. Тепер з перспективи десятиліть ми чітко бачимо: в сперечанні — неоклясики, з одного боку,— «Плуг» і Валеріян Поліщук, з другого, історичну рацію мали неоклясики. І глибоко проникливий був Хвильовий і ті, хто йшов з ним, посівши місце в спільному фронті побіч неоклясиків. Без неокля-сичного вишколу поезія наша залишилася б на глибоко провінціяльному рівні поезії Б. Грінченка або «короля поетів» провінційного міщанства Олеся.
Але ми бачимо тепер і історичну обмеженість, і велику вузькість неоклясицизму. Раціоналізм — філософська база неоклясицизму — не буде ідеологією нового письменства, і формальний вишкіл не може стати самоціллю, а націо¬нальна стихія не вкладеться в рамки чужих форм, які б гнучкі вони не були. І в світлі цього досвіду ми певні: атаки плужан на неоклясицизм були атаками знизу вгору, на¬маганням принизити високе, знівелювати несприйнятне для малих. Але ми стоїмо принаймні на одному рівні з нео-клясицизмом, ми принаймні доросли до нього — і тому наші атаки на нього мають зовсім інший характер і спря¬мованість.
Сучасне покоління змагається з неоклясикою не для того, щоб зануритися в провінціяльщину й несмак, а для того, щоб, опанувавши всі досяги неоклясики, піти далі.
Зміст неоклясики вже засвоєний, тому він став мертвою формою. Здоровий розвиток національного письменства вимагає цю мертву форму скинути. І вона буде скинена. її негативний вплив тепер простежити легко. Вона сковує романтичний темперамент Святослава Гординського, що своє бунтарське вірую:
Спокою, признаюсь, я не люблю зовсім;
Волю я бачити змінливі футуризм,
Хвилясті обрії, вітрів атаки хижі
І хмари, що летять екраном голубим.
У вічній змінності є пристрасна краса:
І переливи барв, і динамічність ліній
Контрастами жалять зіниці, мов оса;
Шукаючи краси в захопленні невпиннім,
 
Наші Друзі: Новини Львова