Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

Три як рідні брати

Переглядів: 14327
Додано: 04.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— А твоє ж господарство?
— За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.
— Ти дурень! — каже та й пішов, свищучи, у двері.

XIV

Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить[15], і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж тут прибігає гайдук з бецирку[16].
— Іди, — каже, — пан староста тебе потребує!
Приходжу до старости.
— А що там, — каже, — небоже, подужав?
— Подужав трохи, — кажу.
— А дома як?
— От як, — кажу, — сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже, поволають, пропало все: і грунт, і господарство.
— А як ти слабував, хто тебе кутав?
— Яків Нестерюк, — кажу.
— Годний хлопець, — каже староста. — А знаєш, чого я тебе кликав?
— Пан світлий скажуть!
— Прийшов тобі абшит[17].
— Мені абшит? — кажу я, а тут з радіщ аж нестямився. — Як то може бути, пане?
— Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.
— Котрий то жандар? — питаю я.
— А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.
— Пане мій годний! — кажу я та й упав старості в ноги. — Пане мій добрий; дай, Христе-боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!
— Годі вже, годі, — каже староста. — А тепер іди собі домів, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати — час раз і людьми стати!

XV

— А що там? — питається Яків дома. Я показую йому абшит та й уповідаю, що мені староста казав. Яків посумнів.
— Нестерюку, — кажу, — брате, а ти не рад, що я вже на волі?
— Рад, — каже, — та й не дуже!
— А то чому, соколе?
— Нічо, — каже, — все добре.
— Ні, ні, — кажу я, — ти мене так не збудеш; уповідай, що таке.
— Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупі.
— А чому?
— Бо тому: ти оженишся.
— Ну, та оженюся; та відтак?
— Ти дурень, — каже Яків, а сам став свистати. (Це він бувало осігди так, як осердиться чого).
— А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? — кажу я.
— Буду слухати, — каже.
— Дай свою сестру за мене.
— Ой?
— Та бігме.
— А я що буду робити самий дома?
— Зо мною жити, коли ласка твоя. А ні, і ти женись, та станемо оба ґаздами.
— Гм! — каже Яків.
— Так, брате!
— Коли так, то хіба й я женюся?
— Ану, женися, братику, без жарту.
— А даси за мене свою сестру?
— Моя сестра сирота, а ще до того й бідна. А ти багач!
— Ти дурень, — каже Яків та й став весільної свистати. — Даєш чи не даєш за мене свою сестру?
— Хоть обі, любчику, — кажу я. — А я ж...
— Агов! — крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли, уже ввечер), — не роздавай усі, бо й мені треба лишити хоть одну!
Ми обіздрілись, а мій жандарик молоденький стоїть нам за плечима, але лиш у мундирі, без зброї та й паличка в руках.
— А це ви, — кажу, — пане мій золотий, ангеле мій добрий, щось-те мене два рази від смерті відкупили? Пане мій делікатний та дорогий!..
— Та бо гов тобі вже з тільким паньканням! — каже жандар. — Я вже й не пан, я такий мужик, як би й ви.
— Оце би то? — кажемо.
— Учора дістав абшит. Але нехай вам крайнім словом скажу. Я дома не маю ні вітця, ні матері, ні родини такої, аби мені до душі. От задумав собі отут між вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собі грунт гарний, покладу хату, справлю худобу та й буду собі жити, коли бог поможе, бо я знаю господарство.
Я так зрадів, господи!
— А ви ж би... — кажу.
— Та бо гов уже з тим тільки виканням! — гримнув жандар. — Не кажіть мені «ви», але таки по-парубоцьки «ти».
— То нехай же буде й «ти». А ти ж би, — кажу, — між нами, простими руснаками, хотів жити?
— Я, — каже Тайвер, — той руський край та ті руські люди так полюбив, що і не сказати. У вас, — каже, — так якось сердечне, звичайно, красно; а у нас, на тій нашій Німеччині, холодно якось, нудно!
— Та бо тобі треба женитися, — каже Яків до жандаря. — Без жінки не йде господарство в лад.
— А ти як гадав? — каже жандар, — женитися, відки голова! Що, варе, моя Оленочка, та чарівочка, діє? серце моє?
— Яка Оленочка? — питаю я.
— Або твоя сестра! — каже Тайвер.
— Як це?
— Отак це: ми двоє любимося та й годі. Ти не знав?
— А я ж би відки знав? — кажу я. — Олено, ходи сюди зараз! — крикнув я.
Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що і світа божого, мабуть, не видить.
— Дівко, — кажу, — а я оце що за речі чую? О-о!
Вона мені в ноги.
— Бадічку, — каже, — простіть мене, я согрішила. Я вже більше не буду!
— Вже більше мене не будеш любити? -~ каже жандар, а сам і собі засоромивсь. — Що ти мені казала? Знаєш, тоді коло керниці? га?
— Ей, та бо ти все з твоїми вигадками! — каже бідна дівка, плачучи. — А я тобі тоді не казала, що то таке буде? а ти все своєї!.. А падоньку[18] ж мій! Бадічку, не гнівайтесь на мене, я вже на него ані подивлюся більше! То він, бігме, він винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та ще й з тим морганням своїм поганим!..
Ми як стояли, так усі і засміялись.
— А тепер що буде? — питаю я жандаря.
— Тепер отак буде, — каже він, — я остану в тебе, доки собі де грунт не напитаю та не справлю, що треба.
Тим часом дасть бог і Великдень, а по велицідні[19] і зелені святки, чи як там, буде і весілля. Згода?
— Та бо ти не чув, що Олена тебе і знати не хоче? — кажу я, жартуючи.
— Та я, бадічку... я лиш так... я, бігме, лиш так, я…
— Не цірся[20] небого, тільки, але скажи-таки попросту, що любиш та й годі. Мені тутки комедії твоєї на потрібно.
— Я лиш трошечки, бадічку, бігме, лиш трошечки!
— Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, — кажу, — за тривок[21] між вами був, якби ти свого чоловіка лиш трошечки любила?
— Та бо я го буду дуже любити! — каже бідна дівчина, а тут так засоромилась, що, мабуть, не знає, чи вона на землі стоїть, чи під землею.
— Коли так, — кажу, — то що інше: поцілуйтесь. А тепер ходім вечеряти, бо я вже зголоднів, тільки говорячи.

XVI

Перед зеленими святками лагодимося ми всі три д' весіллю. Тоній, жандар оце, має вже і грунт свій, і хату, і худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому перебрався. Ногавиці[22] на ньому черчикові, як той жар, сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у золоті та в павах, а келеф[23] хороцівський такий уже, що такий! А сам — хлопець-хлопець! Сердешна Олена що гляне на його, так і зов'яне. А по-руськи не рубає, ні!.. зроду ніхто би не казав, що це німець: руснак та й руснак!
У тиждень перед весіллям, у неділю (вже і заповіді вийшли, і пиво вже взяли), сидимо ми собі усі три та радимось дещо, а я журюся.
— А ти що журишся? — питає Тоній.
— От журюся. Ви вже маєте кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не знаю, кого би то собі взяти?
— Або Андрія Сірмана? — каже Яків.
Але туї Марія (Якова молода) без духу в хату.
— Бадічку, — каже, — за вами якийсь вояк питає!
— Де? — кажу.
— Та он за ворітьми!
— Чому ж не йде в хату?
— Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.
— А який він?
— Русявий, високий, очі, як ті фіялки, сині, а як говорить, то... то ув одно моргає.
Я не побіг, а полетів з хати.
— Бая, — кажу, — пане мій годний, соколе мій ясний, чи це ви, чи я п'яний?..
— Ба, це таки я сам. Наш регемент стоїть тепер у Чернівцях. Я чув, що ти женишся (бо я за тебе ув одно перевідував), от і випросився на 14 день на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?..
— Ой, — кажу, — пане мій срібний, пане мій дорогий, орле мій сизий!.. — а сам так го обіймив, трохи не задушу.
— Та гов же бо, гов, — каже Тоній, сміючись. — Ліпше просім оцього пана, аби тобі пішов у дружби.
— Упідскоки, — каже Бая.
— Але? Але? — питаю я та й віри не йму. Де ж я того годен?
— Ти дурень! — каже Яків, свищучи.
— Хіба так! — кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.
— Ви оце пусте завели, — каже Бая, — ануте-ко мені лиш чарки! — а сам виймає з тобівки шип з вишником такий, що в дві оці!

XVII

Тепер ми вже давно, як жонаті. Тоній держить мою сестру Олену, Яків Марію, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок між нами любий та милий! І грунта маємо, і худобу, і пасіку, ще і ставок хочемо собі викопати. А з Тонієм та з Яковом жиємо собі, як ті рідні браття, сказано: Три як рідні брати. Скоро неділя або празник, а ми вже вкупі: сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере, то і вип'ємо по чарці, і заспіваємо собі гарно, а ніхто вже так, як моя Катруся-серденько: як заспіває, то неначе в кленовий листочок запіє, а Тоній за нею на скрипку. Славно грає! А часом то згадаємо собі давні свої літа, як-то ми бідували у світі, не знаючи долі. Тоді хіба посумуємо хвильку, але лиш хвильку, відтак знову зрадіємо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно, звичайно, сказано — щасливі. Лиш братик мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними: як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да, мабуть, не прийде вже, серце моє!

-------------------
Примітки:
 
Наші Друзі: Новини Львова