Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

Три як рідні брати

Переглядів: 14326
Додано: 04.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.
— Пане, — кажу, — а мундир мій, варе[9], є?
— Є, — каже, — не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.
— В урльопасі, — кажу, — був лист.
— Є й лист, — каже, — я находив.
— Коби я знав, — кажу, — де мій мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.
— Коби, — каже, — за три дні, то би добре.
Я аж не зумівся[10].
— Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!
— Я все, — каже, — знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.
— А де ж той, — кажу, — дохтор?
— Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.
— А що, — каже, — як тобі?
— Добре, — кажу. — Пустіть додому!
— Ще тобі не можна, — каже дохтор, — ти ще дуже слабий.
Я так і став благати:
— Пане, — кажу, — пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.
— Про мене, — каже дохтор нарешті, — завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.
Я так і зрадів.
— О, дякувать же вам, пан дохтор!
— Не мені дякуй, — каже дохтор, — а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не жив на світі.

IX

Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
— Чого, — каже, — так задумався, серце?
— Чи ж нема чого? — кажу.
— Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
— Хто би збаг, — кажу, — що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати.
— Аби ти та я здоров, — каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
— Або ви знаєте? — кажу.
— Твого брата учора тиждень ховали, — та й сплакав.
— Або ви, — кажу, — мого брата знали?
— Я, — каже, — не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині
— А ви ж звідкіля?
— Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.
— А так — як же ж ви пізналися з Онуфрієм?
— Я не раз, — каже — в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
— А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.
— У наймах, — каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.

Х

Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.
— Жди, — каже жандар, — по тебе зараз віз приїде.
За годинку був і віз; сів я та й поїхав.
А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи, а я на двері.
— Добрий день вам, ненько, що дієте?
— Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!
За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!..
— О, простибіг же тобі, синку! — кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. — Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!
Поблагословили.
— А коли, — кажу, — Онуфрія прятали?
— Передучора тиждень минув, — кажуть неня.
— А що казав, як умирав?
— Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, — дожидав. «Нема, — каже, — Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире дожидав!..
Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.
— А що, — кажу, — сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.
— А що ж, бадічку, — одрікаються сестри, плачучи, — коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.
— А так же не будуть вам нічо казати?
— Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь...
Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась...

XI

Другої днини пішов я до жида.
— Давай, — кажу, — на роботу!
— Коли хоч, а то бери на сажні, — каже жид.
— Нічо, — кажу, — озьму і на сажні.
Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи...
Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:
— Бадічку, — каже, — ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.
Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..
— А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? — лаю я на хлопця.
— Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, — повістує хлопець, плачучи. — «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» — «Не йди, синку, — кажуть неня, — а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».

XII

Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:
— Плати за похорон.
— Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!
— Ні, таки плати зараз!
— Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?
— Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...
— Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного[11] та кілька щіточок, хіба то беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.
— Сюда з ним, — каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.
Аж тут уходить і війт з десятником.
— А ти, — каже, — набрав у жида на сажні, чом не робиш?
— Коби я годен, — кажу, — я би робив, а так, самі видите, що не годен.
— То дай заліг, — каже війт, — або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.
— Жидівське, — кажу, — не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату[12] му заплачу.
Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.
Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.
— Добрий вечір, брате!
— Добре здоровля. Прошу, сідай.
— Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?
— Забрали, — кажу.
— Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, — упік Яків.
— Від тебе, брате Нестерюку, — кажу, — мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.
— В один раз! — повторив Нестерюк гірко, — а тепер?
— Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.
— Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! — ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.
— На тобі пак, — каже. — Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.
— Як то закутало? — питаю я.
— Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри[14] в лісі рубає.

XIII

Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.
Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:
— А що дієш, брате?
— А що ж би-м, — кажу, — діяв? Лежу.
— А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?
— Чутиму.
— Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.
— Як оце? — питаю я.
— Отак, — каже Яків. — Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.
— А твоє ж господарство?
 
Наші Друзі: Новини Львова