Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Лірика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Я, ти, він, вона...

Переглядів: 23075
Додано: 14.02.2009 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: Один з останніх збірників автора (назву не зберіг)
Від Volynyanyn`а
Для всіх чарівних Форумчанок Укрцентру, а також інших постійних та непостійних відвідувачок й відвідувачів ресурсу оповідання з раннього Юрія Покальчука "Я, ти, він, вона" про перші почуття і про перші помилки в них, про справжню дружбу та пошук молодої людини в цьому житті...



Ю.ПОКАЛЬЧУК. Я, ТИ, ВІН, ВОНА (оповідання)
I
– А про що буде ваш фільм? – спитала Зірка.
Вона сиділа, згорнувши ноги по-турецьки, склавши руки на грудях, і з відвертим зацікавленням, як і дві її подруги, що лежали поряд, позирала на довготелесого сивуватого чоловіка, що ненароком опинився біля них на пляжі і виявився кінорежисером, що має тут знімати частину нового фільму.
– Про громадянську війну в Іспанії. Як один наш земляк, українець, воював в Іспанії за свободу, закохався в іспанську дівчину і які потім з ним сталися пригоди...
– Ой, як цікаво! – захоплено вигукнула повненька Марта і зніяковіла від власної нестриманості.
А ми відпочиваємо в студентському таборі Львівського політехнічного інституту. Це тут, в Робочому куточку. У нашому таборі майже кожного вечора танці. І вся молодь туди збирається. Кажуть, що в нас найвеселіше. Буде бажання, можете завітати... – Леся говорила впевнено, чітко і водночас трохи іронічно.
– А де ж цей ваш табір?...
– Миколо Андрійовичу, вас Соломко кличе, – почувся раптом за спиною режисера голос.
Говорив невисокий, стрункий хлопець у картатих плавках. У нього були правильні, майже гарні риси обличчя, смолянисто-чорна шевелюра і невеличкі, майже юнацькі вусики.
– А, Роберто, і ти вже тут. Добре, зараз іду. Дівчатка, це наш актор, Роберто, виконавець серйозної ролі. Трохи, правда, лінивий, але гарний хлопець. А це, Роберто, чудові дівчатка – Леся, Зірка і Марта...
Режисер побіг.
Роберто мить стояв, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
Дівчата зацікавлено дивились на нього.
– Сідайте біля нас, чого стоїте, – сказала Зірка.
Роберто посміхнувся і сів.
– А чому ви зветесь Роберто, а так добре балакаєте по-українському? – спитала Леся.
– Тому що я іспанець. Але вчився в українській школі в Києві.
– Іспанець? Який же ви іспанець, – здивувалась Леся, – коли ви з Києва?
– А мій батько ще хлопчиком, під час громадянської війни в Іспанії, разом з іншими іспанськими дітьми, у яких загинули батьки, приїхав до Києва. Ну і тут залишився.
– А ваша мама теж іспанка?
– Ні, моя мама українка.
– Ага, отже, ви наполовину іспанець, наполовину українець.
– Та облиш ти! Як хоче, нехай буде „іспанцем”, тобі що? Все одно, який є, таким і залишиться. – Марта розсердилась на цю суперечку.
– Дівчата, ну що ви напали на хлопця? Прийшов, розповідає про себе, а ви зразу гиркатись. Не звертайте уваги, Роберто, вони завжди такі язикаті. А вже до мене, то не дай бог! – Зірка намагалась змінити тему. – А ми у Львівському політехнічному вчимося на хіміко-технологічному. Всі троє перейшли на другий курс. А ви, Роберто, в театральному?
– Я... – Роберто трохи знітився. – Я ще ніде. Не пощастило. Вступав на іноземні мови в Київський університет і зрізався. Вже вдруге, ну, ось поки що вільна пташка. От потрапив у кіно зараз. А тоді побачимо. Знову працюватиму і готуватимусь.
– А до війська вас не візьмуть?
– Мали б оце цього року брати. Та в мене серце з правого боку. Сказали, не піде. Воно нічого, нормальне, але з правого боку.
– От чудо, ану дайте, я послухаю! Можна?
Леся притулилась вухом до грудей Роберто. Всі мовчали. Роберто відчув раптом, як кров завирувала в ньому і вдарила в щоку. Йому здалося, що він палає, що всі бачать, як розчервонілось його обличчя, і він завмер,
схвильований, зніяковілий. Мить минула, і Леся, що слухала стук Робертового серця, може, на якусь долю секунди більше, ніж треба було б, вже сиділа поруч з дівчатами і здивовано говорила.
– Таки так. З правого боку. Ви подумайте!
Послухали серце і Марта, і Зірка, але Роберто, покірно підставившись їм для прослуховування, дивився на Лесю. Щось умить зробило цю дівчину гейби давно знайомою, близькою і мало не рідною для Роберто. Він дивися на неї і ніби намагався збагнути це і відшукати в ній щось більше, вдивлявся – і довколишнє на мить перестало для нього існувати, час раптом утратив свою форму і зміст. Так би дивився й дивився.
– Вас гукають товариші, Роберто! – сказала Марта. – Хіба ви не чуєте? Тоді він почув. „Роберто! Роберто!” – гукали від скель.
– Я зараз прийду, – сказав Роберто, підводячись і знову ніби ненароком кидаючи погляд на Лесю.
– А ви приходьте зі своїми товаришами сюди, на наше місце. Тут зручно, – запропонувала Леся.
– Добре, – широко посміхнувся Роберто. – Я їм скажу. Ми зараз прийдемо...

II
Сидів біля столу й дивився у вікно. Довго дивився, як западав вечір, гусла темінь і нечутно заповзав у кімнату морок. Добре, що немає сьогодні в готелі хлопців. Дітвора. Повіялись гуляти. Крим. Вечір. Романтика.
Раз по раз все частіше в останній рік з`являється в мене роздратування на самого себе, власні думки і переживання. А ще мені подобається копатися у власних бідах, що справжня втома, гіркота і зневірення, які тиснуть на мене у моїх двадцять вісім років, переплітаються з (як важко визнавати це навіть собі) якимось позерством, що мені подобається вже прийнятий мною всередині себе такий от „байронівський”, а по суті, псевдо стиль, і я гублюся, коли його раптом позбуваюсь.
Що ж буде далі? Ще ж час попереду, ще можна стільки зробити! Ще є коли жити. І ще, власне, нічого й не зроблено. Тільки початки. І злами. Початки й злами. Злами й початки.
Пора зупинитись, Віталію! Озирнутись. Побачити себе. І світ навколо. Бо за ці останні роки нічого й не бачив. Світу не бачив. Заслонило усе ясне сонечко, засліпило очі, а тоді погасло.
Два останніх роки жив ніби поза часом, ніби щось всередині замерзло і не могло розтопитись. Може, й назавжди. Добре, що писав, - все ж легше. Але втім, що з того писання? Тепло в собі, без дотику. Примарне спілкування з неіснуючим. Розкладання себе на інших. Просто втеча у себе від себе ж.
Але минув час, і пора передивитись усе. Ось ці кілька зошитів. Важке читання. Це – сам перед собою в найкращі і найгірші хвилини, в апогеї щастя і ошуканий. А на загал ще й собою самим. Досить пози! Все болить зараз. Але треба вернутись до себе колишнього, щоб вилікуватись. Це я вже збагнув. Писатиму й писатиму знову. Тоді стане легше. Треба б із кимось розмовляти щиро, комусь висповідатись. Та майже неможливо. Отак, щоби без прикрас, усе про себе... Неможливо.
Тому знову писати. І всі настрої і думки просто на папір, на стіл, щоб ставати тверезішим, щоб дивитись на себе збоку, щоб бачити хоч завтра-чим я був і чим жив сьогодні.
З початку не читатиму. Все по порядку теж не варт. Пам’ятаю. Почну з того місця, де був злет.
„Для мене у житті лиш ти – моє.
Знайшов. І ось воно. Ось воно перед тобою, твоє власне, належить тобі, твоє віднайдене, вимріяне кохання. Ось воно”.
Так я писав тоді.
„Я тону у твоєму погляді і в щасливому усвідомленні свого відбиття, відлуння в далекій, глибокій зіниці твоїй, виринаю безмежно дико щасливим, і мені хочеться плакати, бо піднесення, розмаїті почуття так переповнюють мене, що немає їм вислову, немає їм спину, немає кінця. Вони рвуться, вирують, запалюючись від дотику твого тіла, від випадкового, зовні байдужого потиску пальців. І я гину і народжуюсь. Бо ніколи, ніколи не знав цього. І не думав, що знатиму.
Що таке щастя? Як описати його? Як пояснити почуття, що розриває груди і в безмежності своїй, у самозапаленні летить все вище. Очі твої говорять правду, руки твої говорять правду, губи твої говорять правду. Мені. Правду. Люблю”.
Двадцять один рік було тоді мені. Двадцять один. Зовсім дітвак. Сім років тому. Таки давно.
Ганя стала моєю дружиною. Боже, і зараз важко все пригадувати, як важко все пригадувати, хоч біль вже далекий і колишній. Скільки років ми були щасливі? Мабуть, з півтори. Я був. А вона – не знаю. Який з мене був для неї чоловік? І зараз не знаю. Важко бачити себе навіть крізь час. Хоч вірю, що і в неї був зі мною гарний час. І коли ми були в Індії. Принаймні перший рік все було чудово. А потім вона поїхала додому – вагітна. Може, якби все обійшлося добре і в нас була б дитина, ми і зараз жили б разом? Не знаю. Зараз бачу, що правильно все, що зроблено. Правда була отією, ще до одруження, правда, в яку я не міг і не хотів вірити.
Я був великим наївним закоханим (і самозакоханим, так, так!) щеням, яке, одержавши в двадцять один рік диплом, вирішило, що воно все знає. Закохалось, одружилось через два місяці і за розподілом – за кордон, аякже – одні п’ятірки, кращий студент. Все йшло само собою. Як мало йти.
Вона була в мене першою жінкою. І тут була моя біда, біда мого виховання. І моїх батьків, що мали мене за дитину, допоки раптом дитині не урвався терпець і вона не одружилася, раптово ставши дорослим чоловіком. Для інших. А для себе? А для інших? Для неї?
Довго тяглось усе, поки я не переконався чітко і недвозначно, що таки – ні. Ми – різні люди.
А я все ж і зараз ще люблю її. Напевне, ніколи не забуду отого початку, безмежного щастя, болісно-щасливого цього почуття, хоч минуло стільки часу і стільки було в мене всяких нових захоплень.
Якби вдалося перейти-таки восени до очної аспірантури, то якось би вирівнявся. Треба витягати себе зі сплячки і марнування часу на порожні розумування. Власне, в аспірантуру, хоч і заочно, я все ж вступив. Але що я зробив за цей рік? Тільки ось до тями приходжу після розлучення. А треба вже обірвати цю історію зовсім. Ой, Ганю, Ганю, де ж знати, що все так буде. Що таке вона, ота правда, наша правда...
Інший зошит. А тут вже деяке прояснення. Це десь після повернення з Індії цей зошит, через два роки після одруження. Тикання носом в справжнє життя. І відчай, відчуження від кохання, від людей.
Ще багато чужих слів, ще думка тремтить і обривається, але вже є якесь спрямування. Пошук.
Здається, відтоді, коли я побачив її у кафе із Надійкою, і прихопило мене нагле відчуття, що все, вже кінець. Отак-от нараз стало мені зрозуміло, що свічка, яка горіла на нашому столі, задмухана вітром, згасла. Ба мене й зараз іноді заносить на такі звороти! А чому б і ні, аби тільки не забувати, що це не ти, а просто користуєшся чужим вдалим словом, аби тільки не заманулося видавати чуже за своє, ще й перед кимось, як от перед цими хлопцями, перед Роберто...
Приловлю себе на таких розумуваннях, і острах бере, бо бракує простих і ясних слів. Хочеться сказати якнайкраще, аби дійшло, дістатися внутрішнього світу, наприклад, цього хлопця, а вслухаюсь у себе – якийсь доморощений філософ, і мова штучна... Замовкаю, намагаюсь переключитись на простіше, природніше. Не завжди виходить. Значить – не вмію, отже – чогось таки бракує у баченні себе... Невесело, але факт.
По суті, розраховую тільки на загальну симпатію, приязнь поза логічну бо саме завдяки їй ухоплюється глибинна сутність. Так, так, знову понесло у високі слова! Дисертація ця на мене тисне, чи що? Ну, а як сказати простіше? Якщо людина тобі подобається, то ти вибачиш їй чи не помітиш незграбності й цінуватимеш її достоїнства. Теж не зовсім так, але нехай йому грець. Усього не сформулюєш. Суть ухоплюється поза словами. Ось тут правда.
Я раз по раз вертався до того вечора, коли побачив Ганю з подругою крізь велику шибу на цілу стіну у невеличкому кафетерії на розі гастрономічного магазину „Славутич”.
Жили ми поруч, у сусідньому будинку, і там любили посидіти влітку удвох або і з кимось принагідне. А часто, коли не хотілося вести когось до себе, аби не влаштовувати прийому, то забігали випити кави та погомоніти ось у це кафе.
Не дуже було там і затишно, але поруч, відразу ж на набережній, а у нас на Русанівці не надто багато зручних місць, де можна хоч якось та посидіти за чашкою кави. Одне слово, то було „наше” кафе, хоч друзі мого дитинства, та й я ще у шкільні роки, засідали більше у „Дніпрових зорях”, „справжньому” кафе на вулиці Ентузіастів. То був для нас шик (ще з восьмого класу) – зайти собі до кафе, замовити коктейль і посидіти, як дорослі, ми ставали доросліші рік за роком, а Ганя вчилася у нашому класі, і я раптом закохався в неї, коли ми перейшли у дев’ятий, і вона довго крутила мені голову, бо подобався їй спочатку Голян (так-так, не я, аж ніяк не я), стрункий, білозубий хлопчина, на два роки старший за нас. Він закінчив ПТУ і працював продавцем у магазині „Радіо”, доки не пішов у армію.
Блакитноокий і тендітний, він не був „основою” (як ми називали наших ватажків у класах і дворах), де там, він просто був сам по собі, і Ганя раптом восени уподобала його, і вони порозумілися, але коли Голян прийшов на перше побачення, то зненацька сказав їй: „Ти мені дуже подобаєшся. Це правда. Я хотів би з тобою зустрічатися, але в мене на тебе забракне сили”. І вони розійшлися.
Чи то Валька П’ява, що головував у Голяновому дворі, натиснув на нього, бо Ганя і йому подобалась, а він же був „основа”, то як це попустити якомусь Голянові... Бо ж П’ява потім почав зустрічатися з нею, десь із півроку зустрічались вони, доки Ганя не зробила йому від воріт поворот і почала зустрічатися із футболістом Приснюком, а потім іще із нашим однокласником боксером Паладниченком. Може, й так, а може, просто Голян був розумний, інтуїтивний і знав, вчував, що на Ганин характер його не стачить.
Згодом, коли Ганя розсварилась із П’явою, то на Голяна хлопці подивились із повагою. Голян нікому нічого не говорив, так воно згодом і забулося все, тільки мені не забулося, бо я всі ті часи чекав своєї пори, я ходив за нею і з нею як однокласник, не більше, мало не як подружці довіряла вона мені всі свої секрети. Я мучився, але чекав свого часу. Було, що й сварилися ми, але таки дочекався. Я ще вчився в університеті, коли Ганя стала моєю дружиною. І я був щасливий.
Потім я не раз повертався до тих несподіваних слів Голяна, коли ми всі були ще підлітками. І думав. Про всіх і про себе. Чому вони так? Чому я так? Де була правда? Може, я у своїй юнацькій пристрасті був справді сліпі ший за інших, і коли моя постійність переконала-таки Ганю і я відчув себе переможцем, може, я тоді й програв уперше...
Бо ж мене так довго не помічали поруч, а отже, не було тієї початкової захопленості, розуміння. Ні, заперечує все всередині мене, єдність була нехай не одразу, нехай потім, але ж була! Нехай недовго, але була!
Я стояв тоді біля вітрини маленького кафетерію, а Ганя сиділа просто переді мною за столиком із своєю подругою Надійкою, подругою давньою, з якою вони часто сварилися, але одна без одної ніби не могли існувати. І в мене до Надійки здавна ворушилась деяка неприязнь, ніби вона відбирала у мене ту частку душі моєї дружини, яка могла і повинна була належати тільки мені. Але я завжди одкидав ці ревнощі, як безглуздя, як потьмарення почуттів, бо, певне, так воно й було.
І ось я стояв, дивився на них і не міг відірвати очей. Я не пізнавав своєї дружини.
Вона щось розповідала Надійці, та слухала її уважно, вставляла якісь репліки, я нічого не чув. Я бачив лише обличчя Гані, її руки, її очі і не міг повірити, що це вона.
Вона говорила захоплено і пристрасно, вона вся була у тій розмові, вона вся аж світилася, аж променіла настроєм, почуттям, захопленістю, майже завороженістю.
Я знав, що вони могли говорити про нову сукню, або про цікавий кінофільм, або ж про котрусь із своїх приятельок, про що завгодно. Це не мало значення. Це не мало ніякого значення.
Важливо те, як вона про це говорила.
Упродовж останніх років я вважав, що вона просто згасла. Молода, симпатична жінка двадцяти п’яти років, просто згасла внутрішньо, її задавила конкретність. Численні справи, купівля, рахунки, гроші, меблі, купа мотлоху, дріб’язок, за яким потонула людина.
Я питав себе – а я чого хотів? Вічного вогню кохання? Постійної направленості на себе? Чи так взагалі буває? Не знаю. З певного часу я почав було вважати, що не буває, що так і має бути завжди, тільки щеміло мені від того, бо ж у мені не перегоріло, бо ж я хотів таки постійного тепла, був на нього спроможний. А може, завжди лишається спроможний на тривале почуття лише той, хто більше любить, бо ж кажуть, що в коханні ніколи не буває однакового почуття. Завжди хтось любить більше.
Врешті, що там? Коли я побачив, що вона може бути іншою й зараз, що вона не перетліла всередині, не згасла, а стосувалося усе лише мене, лише наших взаємин, я зрозумів, що це кінець. Наша пісня доспівана.
Я втратив в ній свого спільника у житті, співучасника нашого обопільного життя. Кожен із нас живе тільки власним, і всі мої сподівання і залишки того великого почуття – це теж із гри із самим собою у піжмурки, із бажанням самому собі показатися кращим.
Я був неправий багато в чому. Мені хотілося бути більше чоловіком, і я грав роль такого собі псевдосупермена. Був зарізкий там, де, напевне, не повинен був і міг не бути таким, був закатегоричний, де моє справжнє „я” могло б і не диктувати такі оберти, вимагав розуміння, почуваючи себе освідченішим і меткішим, і не надто гараздий був зрозуміти особу іншої статі. Людину іншої статі. А не лише елемент взаємин людей різної статі.
Тепер я можу бачити уповні, чи більш-менш уповні, себе тодішнього, і мені і жаль, і смішно за себе, і сумно. А час минув.
Єдине, що мене виправдовує у нашому розходженні, як я думаю зараз, те, що я завжди готовий був закінчити сварку мирно, по-хорошому. Як би не лаялись ми, я не міг заснути, не помирившись і часто йшов на поступки, відмовлявся від своїх претензій, аби вона полагіднішала. Бо я любив її. Завжди. Ще відтоді, зі школи, і до останнього. Я любив її усякою. Бо любив.
Але тоді увечері я прийшов додому, полишивши Ганю з приятелькою сидіти у кафе, і повалився на канапу, бо голова у мене паморочилась і серце калатало, ніби я щойно угледів якийсь злочин, що чинився на моїх очах, або ж побачив привид, або пережив смертельний ризик.
А нічого ж, власне, і не сталося. Більше того, все давно відомо, вже й так зрозуміло було, що ми розлучатимемося, а шок цей лише ознака того, що всередині десь жевріла надія, мені хотілося, аби закінчилося все добре. Дитячі забаганки, а точніше – виразний інфантилізм.
О так, я зараз мудрий таке казати про ті свої справи, а що я скажу ще через сім років про себе сьогоднішнього? Чи не забагато самокопання взагалі, Віталію Петровичу?
Якось я отямився тоді, потім прийшла Ганя в гарному настрої, щось почала розповідати про те, як посварилася на роботі у себе із начальницею, про те, які стосунки у них у відділі (вона працювала тоді у відділі перекладу інституту електрозварювання), і щось іще, а я слухав і не міг збагнути, чому вона нічого не говорить про зустріч з Надійкою.
Але від цієї думки все якось обважніло в мені, і я враз заспокоївся, просто цікаво було, не більш, чому ж вона мовчить про це.
Несподівано для себе, посеред котрогось з її монологів, у яких було і нарікання, що настрій мій міняється, як вітер, ніколи не вгадати, що взагалі в мене нікудишній характер і таке інше, зненацька я, урвавши мить тиші, сказав:
– А знаєш, Ганю, здається, наша пісня вже доспівана. Ми зчужіли одно одному.
Далі було виверження вулкана.
Визнавався абсолютний сенс мого вислову, але за цим йшло стільки нарікань і звинувачень у всьому, що я, як це траплялось не раз, почав відключатися від змісту того, що говорилося, хіба лиш слова уловлював, все чекав, доки закінчиться.
Моя мовчанка викликала ще більші вибухи гніву, я вже знав це, але нічого не міг вдіяти, в таких випадках мені наче відбирало мову, нічого не міг сказати і не хотів, волів мовчати.
Врешті Ганя сказала, що їй все остогидло, все це життя зі мною, всі ці розмови, всі мої настрої, ідіотські марення, літання у повітря і вміння зробити з мухи слона, а з людини якесь чуперадло.
І взагалі, зараз вона йде до батьків, їй досить. Батьки Гані жили від нас, на жаль, недалеко, на Березняках, пішки йти хвилин з двадцять. Тому вона часто тікала до них, як тільки що, або ж просто так, аби настрій змінити. Одне слово, це дуже заважало в розвиткові наших взаємин.
Але зараз я відчув, що якось йде вона інакше. Ніби всерйоз. Однак звична буря в мені не знялася, лише коли вона вже вийшла в коридор і взялася за клямку дверей, я спитав її:
- А чому ти нічого мені не сказала про зустріч із Надійкою?
Вона скипіла так, що, здавалося, за мить просто лусне, обличчя налилося кров’ю, і я дивився і не впізнавав людини, яку я любив стільки років і з якою жив, з якою одружився і жив удвох в цій маленькій квартирі.
Вона, однак, мовчала мить, а тоді випалила:
– В цьому ти весь!
І, брязнувши дверима, вилетіла з квартири.
Ось і все, далі покотилося, як це буває, мабуть, в кожному такому випадку: довгі розбирання, тяганина з документами і розлучення.
Отак ще довго я запитував себе: у чому ж я такому був там весь?! І досі не можу відповісти, бо, певне, мала ж і вона якусь свою логіку в тих словах, якось вона мене бачила, але які яким – так і не збагнув. Важко зрозуміти жіночу логіку, кажуть. Видно, таки воно так.

III
– Лесько, ну вставай нарешті, бо ми тебе більше чекати не будемо. Вже пів на сьому, а о сьомій танці починаються. А ти й не ворушишся. Бо тоді ж кричатимеш: „Почекайте” Почекайте!” Давай ворушися!
Марта вичитувала Лесі, старанно розчісуючи своє чорняве хвилясте волосся. Вона говорила ще і ще. І вже закінчила зачіску і почала переодягатись, а Леся все ще лежала на розкладачці і мовчки дивилась вгору, зовсім не реагуючи на Мартині слова.
– Ти що, може, хвора? – раптом схаменулась Марта. – Лесю, що з тобою?..
У намет забігла Зірка.
– Дівчата, вже наші кербуди пішли музику включати. Чого ви так довго копаєтесь? Лесю, ти що?
– Та нічого. Просто настрій у мене такий сьогодні. Спокійний. А ти, Зірко, вже з годину тому одяглась – і готово! Тільки давай танці!
– Ти знаєш, чому я одяглась так рано, - образилась Зірка. – На пошту ходила. І не намагайся зіпсувати мені настрій. Не вдасться, от!
– Я зовсім не збираюсь нічого нікому псувати, але можете ви зрозуміти чи ні, що настрій не завжди у всіх має бути однаковий. Ось у мене сьогодні такий. А на танці мені щось іти не хочеться.
– Ага! Так я тобі й повірю, що ти не підеш на танці, а сидітимеш отут у пітьмі сама. А Роберто твій там буде казитись і вмирати в самотині серед людей, тебе очікуючи...
 
Наші Друзі: Новини Львова