Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 14 серпня 2020 року

Смерть Сократа

Переглядів: 12049
Додано: 07.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/mushketik/etml5.html
СМЕРТЬ СОКРАТА

Три стрічі стратега з Сократом

Стріча перша

Сократ ще живий

Над містом котився важкий, тисячоголосий гомін. Він народжувався десь там, по темних вузьких завулках, на запилюжених дорогах за міськими ворітьми — короткими перемовками, сонними вітаннями, скрипом коліс, брязкотом металу, старечим покашлюванням — сотнями маленьких струменців, котрі плинули, вбирали в себе інші й врешті вихлюпували на агору. Часто, з похлипом калатав рибний дзвін, тугі м'ячі ударів злітали вгору й падали на пласкі покрівлі будинків/скочувались униз, і тут їх чавили, втоптували в ще холодний брук сотні підошов. Міцних, з волової шкіри, важких дерев'яних, елегантних, обкованих сріблом з хитромудрими карбованими написами черевиків метеків, вершників, рабів, різьбярів, виноробів, софістів,гончарів, архонтів, селян. Агора клекотіла, вирувала, дихала одними велетенськими грудьми. Агора вбирала всіх. Не заслужить пошани афінянин, котрий о цій порі знехтує НГ, додивлятиметься ранкові сни на м'яких подушках... Агора — це життя. Це провість на врожай, чутки про війну, мудра бесіда філософа, придбана корисна річ і корисні знайомства.

Стратег Феоген простував на удари дзвона, котрі оповіщали, що з Пірея, з порту, прикотили вози з рибою. Риба з моря — не тільки користь, улюблена їжа, а й утіха для ока, й кожного разу диво і якась несподіванка. Легкі стратегові кроки тонули у важкому тупові трьох пар ніг, взутих у дерев'яні сандалі. Двоє рабів несли корзини, третій — патерицю стратега. Щоправда, Феоген сьогодні не збирався нічого купувати. Але, певна річ, негоже йому, Феогену, йти на агору з одним рабом. Могутні, мовчазні скіфи незримо несуть на крутих плечах нещербну печать Феогенового дому. Міцний і древній рід Феогена. Ратними й державними подвигами роду списано немало герм головного портика храму Зевса. І сам Феоген вже втретє стратег афінський. Один з десяти. Обраних волею народу, покликаних оберігати закони й дбати про міць держави. Вершити Божу й народну волю. Покликаних...

Але слова гірчили в стратеговій душі. Він солодив їх сам 1 сам споживав. Насправді ж істина, котра стояла за ними, побита цвіллю, поточена шашелем. Багато літ тому державну міць Афін тримали на своїх плечах архонти й не втримали, і, щоб не впала, щоб не розбилась, мусили підставити свої плечі військові стратеги. Аби захистити її списами й щитами. І вже не тільки од ворогів зовнішніх. Оберігати демократію, пильнувати законів, по котрих та ж демократія ступала невзутими ногами. Але не стачило й їхніх сил. І втратили свою силу колись могутні й несхитні закони. Держава хиталася, як підрубане дерево. Останнього удару завдала їй металева, колись союзна, а тепер ворожа Спарта. Феогену й сьогодні в пам'ятку день, як із м'яких афіяських джерельних криниць пили шоломами воду бронзогруді лакедемоняни, як купалися в райдужних фонтанах, як походжали по стінах Акрополя ворожі вартові. Ворог пішов, але він шукає нагоду вернутися знову. Вернутися, поки меч афінян не одточений і поки не виткані нові вітрила на трієри. Важкі тіні стоять за плечима у Феогена. І пам'яттю тих тіней, їхніми мертвими клятвами він почуває відповідальність за меч і за вітрила. Вдень і вночі не дає йому спокою важка дума. Він виносив її, як малу дитину. Феоген знає, як спорядити дитину в світ. Немало знатних людей хилиться до нього, прислухається до його слів. Вони допоможуть йому вкласти важку, єдино справедливу думу в затуманену голову афінського демосу, вдмухнути відвагу в його запалі груди.

Двоє метеків, котрі, важко похитуючись, ішли назустріч Феогену, несучи на довгій тичині пов'язаних за ноги гусей, звільнили дорогу. За ними притиснувся до стіни, пропускаючи стратега, юнак у пурпурнім гіматії, шанобливо схилив голову. І те ледь-ледь залоскотало м'якими лапками в душі Феогена.

А думка знову ступала в протоптаний слід: «Ще можна вернути Афінам спокій і могуть. Ще не вмерли шаноба й розважливість, треба тільки поєднати їх вірою й мужністю»

Ось і рибний ряд. У ніздрі вдарив запах застояного мори, перемішаний з запахом річкової лепехи. Тут тіснява й темінь. Сусідні ятки гончарного ряду стоять так близько, що двоє людей ледве можуть розминутися. Скільки вже Вбираються перебудувати рибний ряд, скільки навергано сліп на зібранні, але ніхто не зрушив і цеглини. Горщечники кивають на рибарів, а ті погрожують поперекидати ятки з череп'ям. В кінці ряду — величезні вози-колісниці торговця фріга. Фріг — хитрий метек, на котрого ще й досі не знайшли закону наглядачі-агрономи. Адже, щоби торговці рибою надто не піднімали ціну, їм заборонено поливати рибу водою. Аби не протухла, мусять поспішати, збувають за невисоку ціну. А Фріг возить рибу з Пірея у величезних кадовбах-зрізах. І тут, ще живу, раби викладають її на прилавок.

Біля Фрігових возів, як завше, шарварок. Регіт, прицмокування й прицокування, і над усім — тонкі поклики рабів, що носять рибу. Здебільшого товпляться довкола возів молоді люди, але є поміж них і поважні громадяни. Он стоїть Аніт, поет і політик, чомусь хмурить важкі брови. Аніт не просто знайомий Феогена. Обоє сподіваються, що весільні вінки з'єднають їхні будинки. Хоч і уникають говорити про це, аби не перебігти дорогу долі.

Знову гухкає регіт, здається, то одірвався й котиться по крутосхилу важкий камінь, збиваючи менші. Аніт гидливо морщиться, одвертається. Одначе чого сміються люди? Феоген мацає натовп очима, і враз його погляд зупиняється біля самих зрізів.

Феоген відчуває, як йому тенькає жилка на колись пораненій скроні. Сократ. Він теж не сміється. Стоїть, нахиливши лобату голову, й, здається, дивиться кудись убік.

Гаразд, що софіст не бачить його. Феоген не має бажання вести бесіду з Сократом. Мало йому й так клопотів, мало своїх дум і гризоти. Щойно йому хоч на якийсь мент розгодинилось на серці, й він спивав ранок, як чисту джерельну воду, й не хотів у неї ані краплі цикути чи бодай терпкого вина. Бридкий софіст не пропустить нагоди погострити на ньому зуби. Феоген мае й свої, непритуплені, але нащо стратегові та змага. Феоген хотів повернути у бічну вуличку, вже ступив крок і — зупинився. Він завчасно помітив у кінці її живий вир, почув вереск і тупіт. Хльоскав батіг, лаялись раби — селянин гнав на продаж табун свиней, мабуть, заблудився, не втрапив на свій ряд. Брудні, зачучверілі тварюки крутились на місці, як помраченні, раби шмагали їх бичами, намагаючись збити докупи. Одна потороча метнулася вбік, тернула по ногах Феогена, стратегів раб ударом сандалії одкинув її назад у табун. Одначе на білім, як лебедине крило, гіматії стратега лишилися чорні пасмуги.

Але це було не найгірше. Феоген повів краєм ока і впевнився, що даремно гадав, буцім Сократ не дивиться на нього. На товстих, вивернутих губах філософа блукала посмішка.

— Що, Феогене,— мовив Сократ, коли стратег підійшов ближче до возів,— ти вибрав поміж двоногими й чотириногими?

Стратег поморщився, мовби наступив на сколопендру. Одначе тут же подумав, що, коли тебе штовхають у калюжу, найкращий спосіб не стати посміховиськом — потягнути за собою нападника.

— Твоя правда, Сократе,— мовив, роблячи рукою порух, мовби зчищає багнюку з гіматія,— я таки не знав, де забруднюся більше. Тому й вагався, бо не бачив одміни.

— Чому ж не пішов із ними? Все-таки признав себе ближче до нас?

Сократ говорив рівним, спокійним голосом. Він стояв, зіпершись однією ногою на колесо, схрестивши на грудях руки. Важкі, волохаті, вузлуваті, нестеменно руки раба, а не вільного громадянина. І сам був важкий, кремезний, немов обкопаний, але не підрубаний корч. Пронизливі, гострі очі, кошлаті брови, великий і круглий, як земляний горіх, ніс, широчезний рот — справжня потвора, дикий варвар, а не благородний еллін. І звідки в цьому корчі така гостра мисль, така невситимість пізнання?!

Стратегове лице теж не чистої еллінської вроди: занадто смагляве, зрослі на переніссі брови, але чоло високе й горде, В усій поставі, в кожнім поруху — благородна розважливість, певність себе й своїх справ. У погляді — твердість і та ж певність, і тільки надто глибоко приглянувшись, можна помітити на дні притемнених криничок-очей неспокійні сплески. Одначе навіть той неспокій зроджений чимось значним, великим.

— Ні, Феогене,— провадив далі Сократ,— не брудню я, а зчищаю бруд. Тільки не з гіматіїв, а з душ.

— Хіба, Сократе, душами вже володієш ти, а не боги?— лукаво запитав стратег.

— Боги. Просто я їхній чистильник.

— Сам напросився, чи вони помітили тебе? — вже вочевидь глузував Феоген. — Запросили на своє зібрання, ще Л проголосували черепками.

— А тоді Одержали по три оболи й розійшлися по домівках 1, — мовив Сократ тим же голосом, що й Феоген, здавалося, він просто викінчів стратегову думку.

Натовп вибухнув реготом. Це таки було смішно — боги отримують по три оболи,— хоч трохи й святотатно. Та й не всі вловили, що розмова вже переступила межу звичайних обопільних кпинів, що за цими словами стояло щось більше. Либонь, збагнули Сократові друзі: Крітон, Сіммій, Кебет. Вони не сміялись, дивилися на Сократа, і в їхніх очах світилися насторога й тихе прохання. Одначе жоден із них не зважувався зупинити вчителя.

А Феогенові розгорялася в грудях злість на Сократа й росло невдоволення собою. Адже мимохіть дав Сократові в руки химерні віжки двозначностей, буцім не знав, що в такий спосіб передає всю колісницю розмови, що софіст провезе по таких крутосхилах, де Феогенові, щоб не впасти, доведеться хапатися за самого візника. Й тому поклав одразу зійти на тверду землю.

— Я бачу, тобі, Сократе, вже не до серця й наша рада, й наші порядки. Може, тобі й демократія не подобається?

— А що воно таке, демократія? — запитав філософ. І така покірна наївність світилася в його очах (а за нею — знав те напевно — так глибоко була прихована підступність), що стратег на мить розгубився.

— Невже ти не знаєш? — розвів руками.

— І все ж? — наполягав Сократ.

— Ну це... Коли править сам народ. Коли всі рівні. Чи, може, не так?

— Так,— погодився Сократ. — Хочеш, я ось тут, не сходячи з місця, покажу нашу демократію.

Феоген не знав, що відповісти.

— Ну ж бо...

Сократ вказав пальцем на зріз, у котрому зяпали ротами тунці та червонобородки, звивалися велетенські морські вугри й плескав хвостом витрішкуватий скат.

Феоген оглянувся на Аніта, на інших, але здивування яріло на всіх обличчях.

— Оце й с афінська демократія,— по довгій мовчанці мовив Сократ.— Тут усі рівні. Всім не стачає чим дихати.

Стратег ішов крізь регіт, немов через каламутні хвилі. Вони плескали в спину, перекочувалися через нього, але він не оглядався. Йшов і йшов, а хвилі гналися — все менші й менші — до грудей, до колін, до кісточок — відстали. Тільки тепер Феоген оглянувся. Оглянувся на чиїсь кроки. Позаду понуро брів Аніт. На мить Аніт зупинився, потім пішов швидше й знову уповільнив крок. Очевидячки, вагався: наздоганяти йому стратега чи ні. Коли б Феоген покликав Аніта, той, напевне, підійшов би. Але стратег узяв з рук раба патерицю й пішов далі. Він упирався патерицею дужо, аж кресали іскри з-під бронзового наконечника. А в стратегових грудях знову вирував вогонь, а думка зблискувала, мов меч гопліта. Той вогонь запалило усвідомлення своєї поразки, відчуття провалля, над котрим стояв допіру. Він постояв лише хвилю, а ті стоять і далі. Сократ навмисне веде їх до чорної невідомості. «Що треба софісту? Чому взяв у звичку пирскати на всіх отрутою? Чому нападає на закони, ганьбить державу? Задля власної користі? Хоче возвеличити власне ім'я? Але ж уже зажив слави. Має шану, має учнів».

І зміївся сумнів, що хапає не всю ящірку, а тільки її хвоста, котрий лишається в руках. Опріч усього, Сократ не вельми шанує самого себе. Принаймні тіло. Що має він, окрім пари сандаліїв та дірявого хітона? Який статок зібрав за свій некороткий вік? А може, оце вона й є, вища гординя, коли дух з'їдає власне тіло?

Та для чого возвеличуватись таким лихим способом?

А може, Сократ бачить те, чого не бачить він, стратег афінський? Може, боги поклали на філософові плечі відповідальність більшу, ніж на його, стратегові?

Феогенова думка підносила здогади й одразу ж рубала їх. Як те може статися? Він, Феоген, об'їздив півсвіту й побачив, що кругом панує морок, тиранія та варварство. Все побачене освітило йому путь, і він рішуче підставив власне плече під нелегку сандалію великої Афіни.

Феоген спробував зупинити свою розгарячілу думку. Пройти назад по власних слідах. Так, він не вперше слухав Сократа. І не може сказати, що слова філософа порожні. Що це плюсклі, струхнявілі всередині горіхи. В них є своя суть, своя правда. Сократ бачить болячки навіть під най товщою одежиною І кричить про них, зриває одежину.

Але ті слова згубні для міста. Ба й ліки він шукає зовсім не там, де треба шукати, де їх знаходили предки. Він каже, що болячки душі страшніші за болячки тіла. Може, це й так. Але коли загине тіло, загине й душа. її не можна передати без тіла тим, хто прийде за нами. Та й навіщо?

Феоген відчув, як йому від тих думок почало стугоніти в скронях. Дивно, як можуть захоплюватися словоплетивом молоді люди, навіть ефеби 2. Сидіти незрушно годинами й дивитися, як креслить на піску палицею свої магічні кола філософ. Забувши про грища, про бойові вправи.

Тяжка думка кружляє в стратеговій голові, як орел над лютим бойовиськом. А бій справді йде, нещадний і лютий. Хоч не чути брязкоту бойових мечів і стогону конаючих. Бій у серцях та умах. І все менше й менше лишається бійців, тих, що можуть тримати справжнього меча. Й журно хилить чоло Афіна Войовниця. Померк, потьмянів її щит. Пригасає вогонь на Акрополі.

Біля афінських стін сьогодні немає ворогів. Одначе місто в облозі. Афіняни тримають у ній самих себе. Зараза зневіри розповзлась по місту. Невіри в закони, встановлені самими громадянами. А що є в світі вище за ці закони! Ось вони, на фронтоні портика Зевса, списані всіма славними предками, завойовані ними в тяжкій боротьбі з царями, з тиранами. То не фарба червоніє на пантеліконському мармурі — кров батьків!

Феоген важко потер чоло. Він нестямився, як опинився тут. Мабуть, подумав, його вела вища сила, й то неспроста. В цьому є віщий знак. Ще один знак долі. Щойно він слухав отруйні Сократові софізми, котрими той хоче стерти написані ось тут закони. А його, стратега, доля привела до них. Він таки покликаний пильнувати законів, стати на їхній сторожі.

Портик Зевса — афінське серце. Тут горить державний вогонь, тут приймають послів і шанованих гостей, тут пишуть нові закони. На отой камінь ступав він сам, Феоген, складаючи клятву вірності Афінській державі.

Чорна дума не відступає од Феогена. Кружляє й кружляє, б'є по пам'яті важким крилом. Вона летить кудись і прилітає знову, щоб карати, щоб не дати заспокоїтись. Це вона повертає його погляд праворуч. Серед отих он колон довкола кам'яних ослінців щовечора збираються громадяни. Вони приходять послухати Сократа. Й не тільки діди, котрі страшаться довгої ночі, хочуть відсунути її якомога далі, а й юнаки, для яких сон — гірський мед, а втома — нерозбавлене вино. Що веде їх сюди? Чого шукають в Сократових словах? Істини?.. Якої? Хіба батьки не подбали про них, не знайшли її? Ось вона, на цих стінах. Справжня, навічна. Живіть же під її лагідним крилом, звеселяйте серця, захищайте її од ворогів. Ми подарували В вам. Чого ви ще хочете?

«А може, й не істиною клопочуться вони,— шукає стратег заспокійливих слів. — Кипить, бунтує молода кров, і вони гамують ЇЇ в словесних змагах. Для них гостре слово — як вістря меча. Та й не завше вони приймають його од Сократа». Феогенові спливає на пам'ять, як нещодавно нагодився в цирульні на палку суперечку поміж Мелетом і Сократом. Щоправда, Мелет уже не юнак, але довкола товпилися молоді люди й ніхто з них не втручався в суперечку.

Стратега вивів із задуми дружній дотик до плеча, феоген підвів голову. Перед ним стояв Нікарх, його давній приятель. Нікарх старший від Феогена на кілька весен, у свій перший бойовий похід Феоген ішов під рукою лохага Нікарха.

Нікарх повертався з агори, двоє рабів, котрі ступали за ним, згинались під вагою плетених корзин. Раби Феогена чекали на свого господаря в тіні під кам'яною стіною, наймолодший, Савр, спав, прихилившись спиною до мурування.

— Хайре!3 — привітався Нікарх і подав своїм рабам знак, щоб ішли далі. Феоген відповів на вітання втомленим помахом руки.

— Клянусь Герою, ти йшов до мене в гості,— сказав Нікарх,— і ти знаєш, що жоден кухар в Афінах не може приготувати палтуса так, як мій. А ото в корзині палтус, найкращий на все море.

Феогенові думки кружляли далеко від страв. Але відмовитися — це назавжди образити Нікарха, старого воїна й доброчесного громадянина. Мусив прийняти запрошення.

Сонце котилося за гори, воно було червоне, немов залитий кров'ю щит пельтаста4. Вузький віконний проріз наполовину затуляли гілки смоковниці, від неї падала на підлогу химерна зубчаста мережка. Заглиблений у свої думки, Феоген не почув, коли зайшов Тімасій. Оглянувся на обережне синове покашлювання. Тімасій мав стомлений вигляд, під його очима крилатилися сірі тіні.

— Ти сьогодні забарився, сину,— сказав стратег.— Був у палестрі?

— Я не був у палестрі, батьку,— одказав Тімасій.
 
Наші Друзі: Новини Львова