Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 31 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Вісник

Переглядів: 5633
Додано: 31.10.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Дзвони зеленої галактики, К. Веселка, 1988
<
1
>
Юрій Косенко
Вісник

--------------------
Дзвони зеленої галактики
Київ, Веселка, 1988
--------------------

Легкі брижі вигулюються по річці, сонце, як на картинах примітивістів, прицвяховане в обрамленні хмаринок до бездоганно голубого неба. Пісок-інкубатор вигріває тіла, моторні човни затято мчать в нікуди, пляж минають теплоходи з дачниками, яких жде не діждеться спрагла городина.
Благісна безтурботність вихідного дня. Після двох тижнів хвороби та написаних за той час півсотні сторінок вона обдаровувала вмиротворенням, що видавалося майже сенсом буття. На догоду йому подумки пускав ті сторінки корабликами за водою, тішачись своїм дворушництвом, бо недовго тривати нашій розлуці — віддано чекатимуть на мене вдома.
З поблажливим розумінням проводжав поглядом виструнчених молоденьких дівчат. Ніби на хвильку зупинились вони тут — у місті, на пляжі. Все їм довкола — випадкове, і навіть найкращий хлопець поруч — ще не він. А справжнє й доконечне, з приводу чого не доведеться сумніватися й ошукуватись, чекає на них десь-інде. І така впевненість була на юних обличчях, у сміхові, рухах, що, здавалося, будь-яка стане надійною провідницею в незвіданий світ. Лишень зважуйся, годі бездумно гаяти життя — у місті, на пляжі, в сьогодні.
Я зручно вмостився горілиць, замружившись назустріч сонцю, і скоро сам став піском, вітерцем, дзижчанням підвісних моторів і плюскотом хвиль.
Може, чийсь голосний вигук змусив мене очутитися чи застеріг внутрішній голос, аби не спікся з незвички. Кров шугала в скроні, й серце билося прискорено. Звівся на ліктях і озирнувся. Людей побільшало. Одні млоїлися на осонні, інші шукали полегші в затінку дерев, неподалік гурт молоді грав у м'яча, дехто заповзявся біля підобідку, а дітлахи пустували у воді. Свій ранковий супокій пляж переінакшував поволі на опівденну гамірність і трохи подражнював нею. Я скупався й відчув полегкість. Надів білого кашкета, окуляри і влігся на підстілку, щоб зволожилася од мокрого тіла. Вітерець підсушував шкіру, даруючи втіху охолоди, але триватиме вона недовго. Ось так, полежати з півгодини, потім ще раз освіжитися в річці — й можна подаватися додому.
Подумалось мені, що надто довго був сам по собі — наодинці з хворобою і списаними сторінками. Ну, а коли чогось надто багато (самотності, роботи, задоволення життям) — мусить йому неодмінно знайтися противага. Чого тепер забагато? Хіба що піску, всміхнувся я собі й подумав про квас. Його можна було випити побіля пляжу. Одначе там він вигрівався під пекучим промінням, тож, скупавшись, подався у глиб прибережного парку, де в павільйоні можна посмакувати з автоматів прохолодним.
Цієї пори було там ще не завізно — кілька спраглих та завсідники по кутках, з тих, котрі тирлуються біля таких закладів з ранку й до закриття.
Кухоль квасу вдовольнив згагу і зрівноважив море піску. Для певності я взяв другий. Поглядав крізь вікна на дерева, зіпрілих людей, які запізніло поспішали до річки, слуху торкалися збаламучені слова з кутків павільйону. І такий туск несподівано опосів мене за тими двома тижнями і списаними сторінками — випадковим переривком у череді заповнених роботою і згаяних без жодного власного рядка днів! Недавнє втішення замиренністю власних почуттів і задоволення собою здалися оманою, що підступно побавилася мною, аби потім, у цьому барі, ніби в насмішку, поставити навпроти отих гультіпаків і подражнити: вони принаймні на щось сподіваються — звідкись мусить ще надатися їм сьогодні якась забава.
Отак стояв я, дедалі більше туманіючи самотністю, яка, зрештою, завжди напосідалася на мене після піднесеного настрою. Щоправда, знайомі напади меланхолії тепер не завдавали такої розпуки як в юності, коли й саме життя видавалося немилим.
— Можна присусідитися?
Скинув на нього оком і несамохіть озирнувся: два столики за мною були вільні. Знизав плечима й присьорбував свій квас. Він великими ковтками майже спорожнив кухоль, потім взявся смакувати солодкою соломкою. Краєм ока розглядав його, зважуючи, чи не піти одразу. Одначе не скидався на горопах, котрі в хмільному зворушенні повіряють першому зустрічному пре-мудрощі політики, таємниці жіночої психології та гіркоту власних образ.
Мій сусіда виглядав років на сорок: худорлявий, чорнявий, у білій, в геометричні фігурки, сорочці, вельветових жовтих штанях та сандалях на босу ногу. З кишені сорочки стриміли сонцезахисні окуляри в металевій оправі. Він зробив останній ковток, поставив кухоль, торкнувся залишків соломки і, не завважуючи мене, озирнувся довкола. Сягнув рукою до кишені по дрібняки й попрямував до автомата. Повернувся, потримав, погойдуючи, повний кухоль, відпив і сказав:
— Гарно йде, зовсім інакше, ніж у місті.
— І приємніше, аніж у будень,— докинув я задля ввічливості.
Він дістав сигарети й запропонував:
— Будете?
— Не сваритимуть?
— Скажуть — вийдемо надвір.
За два тижні, доки хворів, не торкався цигарок. Після запаморочливих перших затяжок здалося мені, що все кругом добре і на своєму місці, варто лише бути в цьому переконаним.
Виявилося, мій випадковий знайомий у нашому місті третій рік. Раніше мешкав у невеликому районному центрі. Коли батьки померли, вирішили з дружиною спродати дім і перебратися сюди. Він майже натякав на мету, якій мала прислужитися та переміна, мов спонукаючи мене поцікавитися. І я запитав для годиться, як влаштувався він тут з роботою. «Що ж робота,— відповів,— вона скрізь однакова — хіба що масштаби різняться. Врешті, в цьому й полягав сенс переїзду».
Можна було подумати, що має на увазі кар'єру, та на обличчі в нього лежала тінь думки про щось інше.
Ще з півгодини ми посиділи на вулиці в затінку дерев. «Приємніше тут дихається, аніж у місті»,— зауважив мій знайомий. Я осміхнувся: власне, ми у місті, на острівці зелені й піску, оточеному водою. Однак це зовсім інше, заперечив. І знову за його словами вчувся мені смисл, відмінний од їхнього реального значення. Згадуючи перегодя нашу зустріч, навіть подумав, що непогана тема для оповідання: про бар'єр слів у прагненні людей до порозуміння.
Минуло місяців зо два після того випадкового знайомства. Літо зависало до осені й останні свої дні не прочахало від дощів. Була п'ятниця і два вихідних попереду — можливість зосередитися над власним, кілька тижнів занедбаним, рукописом. Якщо, звісно, відкласти на цей раз усе інше: хатні турботи, відвідини доньки, яку доглядає теща, похід у кінотеатр чи куди-інде з дружиною...
Міг би після роботи одразу рушати додому, попоїсти, трохи перепочити і сідати за письмовий стіл. Але п'ятниця потребувала своєї пожертви: мав бути вододіл між робочим тижнем і двома вільними днями, відданими тому, що чекає в тобі урочої години.
Здебільшого він створювався узвичаєним способом: відкладалося набік чуже писання, набирав номер телефону того а чи того з приятелів, або ж вони випереджали мій намір, і домовлялися зустрітися. Ритуал звільнення від прожитого тижня складався з розмов про власні клопоти й просвітки в них, серед яких почесні місця посідали поява книжки або великої статті когось із нас, народження дитини, отримання квартири чи переміна місця роботи...
Тої п'ятниці мав твердий намір уникнути будь-яких пригод. Однак хоч невелика розривка не завадила б. Тим-то, діставшись тролейбусом центру, згаяв годину в книгарнях і подався на свій автобус. Хоч до нього недалеко, видалося чомусь мені, що цю відстань так просто здолати не вдасться. І не тому, що надумав по дорозі спуститися у підвальчик випити кави, погомоніти з кимось.
О цій порі там було ще досить вільно і жодного знайомого обличчя. Смакуючи напій, відчував майже жертовну втіху од власної затятості не сплюндрувати нині завтрашнього дня. Поблажливо поглядав на чоловіків, які по двоє-троє підпирали стіни, уявляючи, як мине для багатьох з них вечір.
Сходами спускався новий відвідувач. Перш, ніж він зустрів мій погляд, я впізнав його. Що ж, ця зустріч була мені приємною — помірний відкуп моїй спраглості перекинутися з кимось словом, викурити по цигарці, перш ніж податися додому.
Ми привіталися — ще не забулись імена. Впала в очі надмірна його піднесеність од нашої зустрічі, й подумалось, що тут, у нашому місті, він досить самотній. От і до кав'ярні зайшов один, як і тоді, біля пляжу, в бар.
Скоро ми вийшли надвір. Були приязні між себе, одначе розмова не в'язалася. Запропонував я пройтися парком, аби не стовбичити перед входом до підвальчика, не випробовувати долю на несподівані зустрічі.
У парку проминули виставку квітів, фонтан, літню естраду і опинилися в глухішому куточку. «Може, посидимо»,— запропонував мій попутник, і ми вибрали місцину під старим кленом. Тут пахло осінню, і десь над нами кружляли птахи прощання. Застелили газетою зволожену лавку. Сіли, запалили, і все змінилося. Зник невидимий бар'єр, неначе подоланий нами в мовчанні.
Мабуть, йому стало добре, бо сказав легко й просто: «Гарно тут!» Зиркнувши на його погідне обличчя, подумав я, що в нього надто чутливе серце, як на дорослого. А щойно мовлені слова, здалося, стосувалися чогось більш визначеного, аніж обраної місцини. Мимоволі простежив за його зворушеним поглядом: неподалік нас великі сонечка зліталися до білих тендітних квітів, що проростали з-під мокрої трави на ледь освітленій галявині.
Зчудовано глянув на нього, та сусіда мій вже опустив погляд і струшував попіл з цигарки.
— Подамся я скоро звідси,— мовив стиха. «Куди?» — хотів запитати я, але загнувся, не добравши, чи слова його стосувалися переміни місця. Знову здалося, що вони про щось інше.
— Не можу я жити в цьому місті.
— Чим же воно не до вподоби? — поцікавився я.
— Воно западається...
— Тобто як?
І тут мені довелося почути дивну історію. Починалася вона з його дитинства, коли напосілись на нього сновидіння про великі міста, забудовані хмарочосами. Як на хлоп'яка, котрий виростав у селі, не велика й дивина. Тільки сни були надто одноманітні: хмарочоси випиналися з-під землі, тягнулися в небо, яскріли під сонцем і раптом похмурніли, зморщувались, всихали і розпадалися, а найбільші — провалювалися крізь землю.
Відслуживши армію, він вступив на геодезичний факультет, скінчив його і поїхав працювати до невеликого містечка, куди на той час перебрались із села його батьки. Часто доводилося по роботі виїздити в довколишні господарства для складання й перевірки різноманітних описів та планів їхніх земельних угідь. Багато зустрічав людей, для котрих земля була не тільки годувальницею, та й вони при ній — не лише споживачами плодів своєї праці. Спілкування з ними зачіпало в ньому струни, які, давно втративши первісне призначення хліборобської інтуїції, тепер опутувалися тремтливим впізнаванням себе. Умів слухати, відтак навчився чути й землю. Потім і бачити її. Як? А так: дивиться на засіяне поле і звідкись знає, що на ньому вже років зо два не варто сіяти пшеницю, воно жде кукурудзи чи гарбузів, тож нинішнього літа й ще кілька поспіль не взяти з нього доброго врожаю. Або ж десь у лузі: якась місцина вчувається неспокійною, а круг неї земля розспростерлась надійно, врівноважено. Навіть оборіг степової дороги, порослий різнотрав'ям, говорив до нього на голоси, і хор їхній сприймався по-різному: де застережно, де весело, а то й ніяк.
Немов скоряючись якомусь насиланню, брав у вихідні теодоліт,— а згодом і власноруч виготовлене приладдя,— і подавався до маленьких річечок, в старі та нові яруги, вимоїни, провалля, на осипи й заміряв там по кільканадцять разів з перервою в місяць. І відкрилось йому, що земля вміла «худнути» й «товстішати». Натрапляв і на ділянки, здебільшого оброблені людьми, де вона постійно лише «збавляла ваги». Спробував брати проби грунтів, оддавав їх у лабораторію, одначе аналізи нічого не прояснювали, за ними все було більш-менш гаразд. Особливо привертали його увагу місцини, котрі неначе випромінювали силу, яка шукала собі виходу. Саме повітря над ними було насичене напругою перемін. І справді: між двома його наїздами щось траплялося. Сірів попелом знайомий лан, або розчухувало блискавкою вербу в лузі, чи злива розмивала берег річки. Недавньої напруженості в землі не відчувалося. Можна було подумати, що в одному випадку вона вситилася чимось їй потрібним, а в іншому — віддала надмір сили. Обстежуючи такі місцини після подібних, малопримітних, як на байдуже око, катаклізмів, схилявся до думки, що вони — вияв захованого в надрах тяжіння до рівноваги.
Якось у відрядженні, розговорившись на жнивах з молодим комбайнером, відчув, як млоїться, мов упоєна молоком дитина, земля круг них. Збентежений таким потужним взаємовпливом, намагався догледіти прикмети його природи на обличчі свого співбесідника — хлопця-простака з ніяковою усмішкою. Прощаючись, потиснув йому руку і дотик її запам'ятав: як еталон для розпізнавання людського типу.
Траплялося й інакше: виїде в поле з кимось із місцевих фахівців, стоять, обговорюють щось, а він чує, як зіщулюється земля у того під ногами, відсторонюється і дичавіє.
Опанувала ним думка: якщо земля така податлива й чутлива там, де людина ледь торкається її, що ж у великих містах? Так він захопився дослідами на вулицях містечка. Нотував, звіряв, обраховував, та нічого вартого уваги не додавалося на потвердження його гіпотези, що ледь означилася. З'явилася тоді нова спокуса: збагнув, що містечко їхнє, схоже на велике село, не дає потрібного масштабу для спостережень.
Батьки на той час померли. Нічого не втримувало його. Загодя напитав роботу в нашому місті. Дружина раділа майбутній переміні. Відтак спродали будинок і переїхали з трирічною дитиною сюди.
Перші тижні, не шкодуючи ніг, кружляв містом, обираючи піддослідні ділянки. Один випадок надовго позбавив його душевної рівноваги. Наблукавшись доволі у новому районі, він сів у сквері спочити. Неподалік дорожні робітники асфальтували латку тротуару. Якась бабуся, минаючи їх, щиросердно перехрестилася. Спинилася біля своїх знайомих поруч нього, і він почув, що на цьому місці недавно земля пішла вглиб і зіяла прірва. Навезли щебеню й піску, запечатали, а позавчора знов провалилася. Оце заложили, а чи надовго?
Він підійшов до робітників і довідався, що утворився тут плавун. Дякувати, хоч будинку не поставили поблизу.

Накрапало. Я дістав парасоля. Його шатро ще більше зблизило нас, а все ж відчував певну ніяковість, слухаючи його. Почуте видавалося доволі схожим на маячню. А що він хвилювався, відкриваючись переді мною, ніде правди діти, починав побоюватися за його здоровий глузд.

Отже, на той день, коли ми зустрілися вперше, він уже тривалий час провадив досліди. Перші підсумки переконували в слушності здогадів про пов'язаність земної поверхні з густотою її заселення. На мандри по місту, відвідання бібліотек, архівів йшло все дозвілля. Дружина мусила сама давати раду хатнім справам та дитині. Життя у великому місті виявилося не таким утішним, як малювалося їй, а захоплення чоловіка видавалося марнотратним і не обіцяло жодних матеріальних вигод.
Йому, врешті, вдалося розшукати потрібні матеріали. Звіряв давні свідчення про рівень земної поверхні в місті й довкола нього з власними і поступово впевнився: місто осідало. Нерівномірно — де більше, де менше. Нічого надзвичайного в такому явищі не було, але чи не корилося воно якійсь закономірності? Спробував знайти відомості про подібні дослідження в науковій літературі. Трапилась лише замітка в старому загальнодоступному журналі з приводу публічної лекції маловідомого вченого, присвяченої циклічності непередбачуваних явищ природи. Звіт репортера був перейнятий ущипливими натяками з приводу почутого.
Після впертих пошуків пощастило знайти архів того вченого (професора Левського чи Мацієвського — не запам'яталося мені прізвище). Зберігався він у його молодшої сестри. І хоч жила вона далеченько, це не перешкодило йому побувати у старенької і провести два вихідних дні за вивченням паперів професора. Вона була розчулена запізнілою увагою до праць брата і приймала несподіваного гостя як рідного. Довідався од неї, що й досі нічого невідомо про останні хвилини життя вченого. Той пропав безслідно: якось подався зі своїми приладами в місто і не повернувся.
З паперів професора можна було зрозуміти, що незадовго до свого зникнення він зацікавився природою збурення грунтів. І хоч небагато встиг попрацювати, але плідно. Одна з його папок містила схеми, розрахунки, всілякі описи, які стосувалися різних районів того міста. Старенька дозволила зробити потрібні виписки й перефотографувати все, що привернуло його увагу. Мало що важливого могла вона розповісти про наукові інтереси брата, але в їхніх бесідах спливало ім'я молодого помічника професора, з яким той не раз проводив свої дослідження і мудрував над удосконаленням власноруч сконструйованих приладів.
Не відкладаючи, написав листа за наданою адресою, сподіваючись від колишнього асистента професора докладно дізнатися про суть досліджень його керівника. І відповідь скоро надійшла. Була вона оглушливою: той, на чию допомогу він сподівався, минулого літа безслідно зник під час проведення польових дослідів.

Вечір загус темрявою, так само безугавно накрапав дощ. Мій співбесідник розповідав, не помічаючи нічого. Мені мимоволі передавалося його хвилювання. Непояснюваний страх, навіть не сам він, а його передчуття, сковував холодом тіло. В скронях гуло від надміру випалених сигарет, а може, від напруги, з якою слухав тепер цю дивну розповідь.

Подібність ситуацій, за яких обірвалося життя двох дослідників, спонукала припустити, що вони корилися тій самій закономірності. Дружина професорового послідовника надіслала кілька зошитів і щоденника, які стосувалися його роботи. Прочитав їх, сподіваючись знайти обгрунтування мети спостережень незнайомого колеги. Але не пощастило і тут. Як і в записках професора, знайшов лише систематизовані результати досліджень, що велися у відлюдній місцевості впродовж багатьох років, та кілька зауважень з приводу методики опрацювання здобутих результатів. Але ж на доказ чого потрібно було їх накопичувати?!
Якось, вкотре гортаючи записи, раптом подумав: що, коли місце для спостережень було вибране з намислом? Несподіваний здогад немов зняв завісу з-перед очей. Звичайно, зникнення професора не здалося його учневі незбагненним. І він вирішив сам повторити ведену разом роботу. Вибрав місце й довгі роки продовжував експеримент, аж доки...
Знову й знову гарячково перебігав рядки цифр у чужому зошиті. Ну певно ж! В обох випадках однаково прогресуюче наростання енергетичних характеристик грунтів. Хіба що коливання їх величин у місті більш різкі. Числові обрахунки, на яких обривалися записи, були спів-мірними.
Ще раз, рядок за рядком, перечитав щоденник професорового послідовника, сподіваючись зустріти хоч натяк на користь свого здогаду про невипадковість обраного для спостережень місця. Особливо доскіпливо вчитувався тепер у виписки з історичних джерел про стихійні лиха, які супроводжувалися змінами земної поверхні, та всілякі загадкові випадки. Варто було звіритися з картою, щоб переконатися — більшість їх стосувалася досліджуваного району. В одному повідомленні, взятому з дореволюційної губернської газети, йшлося про незвичайний камінний знак, який стояв неподалік одного села. Напис на ньому свідчив, що поставлено його таким-то в подяку за щасливе збавлення підступів нечистої сили, яка на цьому місці поглинула дім його і все господарство. І рік — 1523.
З листа дружини професорового послідовника мій знайомий невдовзі довідався, що каменя того вона не знайшла, коли розшукувала чоловіка.
Очевидь, учень професора дотримувався думки про повторність «сплесків» земної кори та їх епіцентрів. Коли ж на обраній ділянці характеристики поверхні наблизилися до наведених у останніх нотатках його наставника,— лишилося тільки чекати. І — хоч наклав життям — довів ймовірність циклічності таких катаклізмів.
Мій сусід перевів дух і якось зів'яв на мить.
— Знати б, якими приладами вони користувалися. Може, знімали показники, про які я й не здогадуюсь. Правда, вмію трохи чути землю, але ж прилади — без них теж не обійдешся.
— Що й казати, при сучасному рівні знань ще багато чого...— промимрив я, аби не мовчати.— Але ж колись і ця загадка мусить піддатися. Може, саме завдяки тобі,— додав жартома.
— Хіба про це йдеться? — обізвався з гіркотою, мов почув щось недоладне.— Поки що не маю цілком достатньо незаперечливих доказів, але це місто може запастися. Навіть фахівців не турбує його поступове опускання. А я все виважив, співставив: динаміка наростання тутешніх характеристик грунту подібна до зафіксованих перед катастрофою у тих двох випадках. Може статися такий самий «сплеск».
— І що — місто піде під землю? — мимоволі мене пройняв дрож від його віщування.
— Хіба я знаю: місто чи кілька будинків? У великому місті все набагато складніше, аніж у малому або на безлюдді.
— Але ж, я так зрозумів, встановити ймовірність такої події неможливо, якщо не знаєш... циклічності, чи як там, самого явища? Хіба й для нашого міста є такий собі «камінь»?
— Коли б я мав певність, що циклічність і прикмети «сплесків» однакові для всіх місцевостей! А так можу спиратися лише на кілька фактів та на свої передчуття.
— Ну, це може бути самонавіюванням під впливом...
— І сам би радий так думати. Але в одному переказі говориться, що під час набігу татар люди сховалися в князівському дворі. І коли ворог уже брав приступом укріплення, земля руська розверзлася під ним і поглинула двірець разом з напасниками, не давши поглумитися з оборонців міста. Я, здається, вирахував те місце, де стояв двір. До речі, не так давно там велися розкопки. Звісно, археологи виявили тільки сліди помешкань пізнішої доби. Тим-то переказ приймається як легенда.
— Тобто це має свідчити, що тепер?..
— Не знаю, але я це чую, так чую, що місця собі не знаходжу.
— І... знову там само?
— Принаймні неподалік...
Він мить повагався і сказав де. Мені стало моторошно: за десять хвилин їзди від мого будинку.
— Коли ж може статися нещастя?
— Я не пророк. Але, мабуть, скоро. Відчуваю кожного разу, яка там неспокійна земля — зовсім інакша, ніж деінде в місті. На додачу — щільно заселені квартали, якісь заводи. Просто згусток людської енергії! Це теж впливає — притягує, як громовідвід блискавку.
Наша розмова таки коштувала йому сил, бо збудження його раптово спало, байдуже поглянув на годинника і стурбувався:
— Ого, засиділися! Досить тебе жахати...
Невдовзі ми підвелися й попрошкували до автобусної зупинки. У мене вирвалося, що живу неподалік названого місця. Це його зацікавило, але не з міркувань моєї безпеки, бо прискіпливо взявся розпитувати, чи не помічав я за собою знедавна незвичних самотності й відчуття власної непотрібності. Або якоїсь надмірної туги за чимось невизначеним, передчуття втрати, загостреної тяги до людей і водночас нехіть спілкуватися з ними? Від його запитання неприємно засмоктало під серцем, і я вже ладен був думати, що мої настрої останнім часом,— такі природні моїй натурі,— може, й справді не тільки нею обумовлені.
Скоро ми опинились на зупинці. Його автобус під'їхав першим, і ми щиро потисли один одному руки: «До зустрічі!» І, тільки втративши з виду червоні вогні, згадав я, що не обмінялися ні адресами, ні номерами телефонів. Однак життя тісне — зустрінемося.

Минуло майже два роки. Я й думати забув про свого дивного знайомого й розказане ним. Попервах спробував переповісти почуте своїм приятелям-археологам, та наразився на поблажливе кепкування, підкріплене фаховою обізнаністю, що довірився чудернацькій вигадці якогось поборника ідеї кінця світу.
Недавня трагедія, яка сталася в нашому місті, змусила мене записати цю історію, доки не стерлася в пам'яті. Раптом згодиться комусь. Бо в тому-таки місці, яке було вказано мені наперед, серед білого дня (і це врятувало чимало життів) земля раптом стала просідати, перетворюючись на драглі. Будинки розчахувалися, а деякі з них сягнули вглиб, у твань. Потоки бруду заливали вулиці на кілька кварталів довкруж, палахнули пожежі. На допомогу швидко прийшли військові на амфібіях та вертольотах. Потерпілі, яких вони знімали з дахів та балконів, ридма ридали у них на грудях, забуваючи радіти своєму порятунку.
У газетах повідомлялося, що причиною стихійного лиха стала підземна річечка, яка з невідомих причин змінила свою течію й наситила водою глинисті грунти.
Я все думаю: де був на той час мій випадковий знайомий, чи зустрінемося ще колись?

 
Наші Друзі: Новини Львова