Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 25 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Детектив  ::  Тексти > Жанри > Повість

Провінційний вузол

Переглядів: 27664
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0


Дощ почався несподівано, як то завжди буває тихої
беззоряної ночі. Було чутно, як він несміливо проби-
вається крізь верховіття дерев.
Раптом ляснув постріл, за хвилину ще один. Пролу-
нав короткий, якийсь наче аж здивований стогін. За-
тим — важкий тупіт чиїхось ніг, болісний зойк. І зно-
ву — лише лопотіння дощових краплин по невидимих
кронах невидимих дерев.
Шум двигуна, шурхотіння шин, довгі снопи світла:
з-за рогу виїхав автомобіль. Зменшив швидкість, обми-
наючи нерухомі тіла, а потім ревонув, звернув на мок-
рий асфальт освітленої вулиці й зник удалині.
Через кілька годин за півсотні кілометрів од цього
місця у маленькій вітальні Матвія Шеремета ожив те-
лефон.
На четвертому сигналі господар відгукнувся:
— Шеремет слухає.

— Матвію Петровичу, це майор Сагайда, із Узені.

Пригадуєте?
— Що сталося? — незадоволено буркнув Матвій Пе-
трович — кому подобається, коли його спозарана ви-
смикують із ліжка.

— Мушу попередити: сьогодні до нас приїде Вадим
Осташко, який веде справу...
— Знаю,— перебив співрозмовника Шеремет,— а от
вам це знати ні до чого. То що Вадим? І чому телефо-
нуєте саме до мене?
— Я не турбував би... Але Вадима немає вдома.
— Вже немає? — перепитав Шеремет і глянув на на-
стінний годинник
— Очевидно, ще немає. Але ж він зайде до проку-
ратури перед від'їздом?
— Сподіваюсь.— Шеремет затиснув трубку плечем
і вільною рукою відкоркував пляшку «Боржомі», але не
міг знайти поблизу склянки.
— Я хотів попередити. Сьогодні вночі убито його під-
слідного...
— В камері?
— Ні, на вулиці. Ми взяли з нього підписку... Георгій
Деркач... Його дружину теж застрелили.
— Стривай-но,— наказав Матвій Петрович, кілька
разів ковтнув просто з горлечка, а по тому мовив: — Бу-
ду о пів на десяту в Маловидному. У Явдохи.
— От і добре,— схоже, що з полегкістю відказав ма-
йор.
Матвій Петрович кинув трубку на важіль. Не любив
він несподіванок, хоча саме з них, власне кажучи, скла-
далася його робота. Все інше, чим займався слідчий від-
діл прокуратури,—то оформлення у відповідності із за-
коном та систематизація наслідків. Сюрпризи ж із року
в рік дедалі більше дратували його. Мабуть, вік давався
взнаки, їй-право, над усе зараз Шереметові хотілося од-
ного: стабільності. Принаймні у приватному житті. Вста-
вати щодня о тій самій годині і щоб його вже чекали до
сніданку; увечері — о пів на сьому — вже вдома, а там
теплі капці, родинна вечеря і щось цікавеньке по телеві-
зору. Невже до пенсії про таке не варто й мріяти? Втім,
де гарантія, що він на своїй посаді дотягне до тієї пен-
сії. Щось останнім часом вони дедалі менше підходять
одне одному: служба—Шереметові, а він—службі.
«Хоча, здавалося б,— вкотре подумав Шеремет, квап-
ливо збираючись у відрядження,— настали просто-таки
зоряні часи...»
Так, майже все те, що стільки років обстоював Ма-
твій Петрович і про що не раз сперечався із тим же Лі-
совим,— від рівності усіх без винятку перед законом до
безумовного дотримання принципу презумпції невиннос-
ті,— зараз не просто визнають. На цьому наголошують
з найвищих трибун. Навіть до концепції правової дер-
жави дійшла мова! Та чомусь їхнє реальне обласне
життя перебудовується не зовсім так і зовсім у іншому
темпі, аніж на телеостровах демократії.
Так, Лісовий вилетів з крісла, наче корок з пляшки
шампанського. Але залишилися всілякі там товариші
Хижняки. Поки Шеремет та кілька його однодумців
роздивлялися та обмірковували нову ситуацію, Хиж-
няки першими добігли до трибун, підхопили, підтрима-
ли і пройнялися, стали на вахту і поклялися, і
виявилось, що знову саме вони знають, що
треба та як треба. Лишень не так відверто нав'язува-
ли своє, як раніше те робив Лісовий. Не все, що хотілось
би Хижнякам, вдалося, однак деякі справи відчутно
гальмувалися. А це призводило до того, що чимало лю-
дей відмовлялись од своїх свідчень, невідомо звідки ви-
пливали нові люди й нові свідчення, що спотворювали
попередню картину, підслідні раптом робилися надзви-
чайно впертими, лунали несподівані телефонні дзвінки.
Не так часто, як колись, та й інтонація інша, а все ж
лунали. І вельми поважні дзвінки.
Самі Хижняки роботою себе не переобтяжували, кур-
сували з кабінету в кабінет, пахкали цигарками і розво-
дилися про неминучий вибух злочинності, який підкосить
перебудову,— і тоді все стане на свої місця, і вони зно-
ву хапатимуть кого треба та вправлятимуть
мізки...
«Неминучого вибуху» все не було та не було, а от
роботи помітно побільшало, бо почали розкручу-
вати тих, кого свого часу намагалися не помічати, ко-
го чіпали тільки у випадках, коли вже переступалися
всі межі. Головний удар був спрямований на корупцію,
хоча, звичайно, намагалися і все інше контролювати.
Однак повільно, дуже повільно розкручувалися юридич-
ні механізми. Стало зрозуміло: доки існує апаратний роз-
поділ, доки не замінено систему професійної безвідпо-
відальності, кардинальних зрушень не досягти. Щонай-
більше — можна лише встановити певну динамічну рів-
новагу, за якої не занадто б страждали чесні
громадяни...
...Коли Шеремет підійшов до прокуратури, Вадим уже
порався біля своєї улюблениці — сірої «Волги» з тоно-
ваними вікнами. Звісно, Матвій Петрович на нього бурк-
нув — мовляв, знаходь собі дівчаток з телефоном, якіцо
й надалі "збираєшся козакувати; затим вони піднялися
до кабінету.
Уже понад місяць Вадик розмотував узенські спра-
ви. Формальний привід до розслідування — витівки міс-
 
Наші Друзі: Новини Львова