Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Історія Лемківщини

Переглядів: 31543
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Долина Сяну від устя Ослави в діл була густо заселена. Майже всі оселі, які там сьогодні находимо, існували вже в першій половині XV. ст. Село Заславе, положене при устю Ослави до Сяну, належало до великого збору маєтностей Замку Собин (коло Ліська) – записане під 1441 р. Анна зі Загутиня виступає 3. серпня 1436 р. перед сяніцьким судом, отож перша згадка про село Загутинь.
При направі парканів коло сяніцького замку зустрічаємо в 1448 р. крім населення Великих і Малих Сторожів, ще населення Сяніцької Посади, Дубрівки, Чертежа, Трепчі та Новосілець.
Всі ці оселі – королівщини немов вінцем окружали старовинний город Сянік, столицю Сяніцької землі, резиденцію старости, осідок городського, земського та вищого німецького суду. Дубрівка була в посіданню родини Райтаровських. Петро Райтаровський купив село Долину (на півд. від Сянока) від Івана Долинського, коли жінка Івана, Анна, що мала на сім селі забезпечене своє віно, 7. травня 1440 р. зреклася перед сяніцьким судом цього забезпечення.
До королівщин належали ще Половці, згадані в сяніцьких судових книгах 11. травня 1444 р. з нагоди маєткових справ між Ковалем Яковом з Половців та його братом Андрієм, і також Ностарівці, відкіля „прокуратор" Якуш став перед сяніцьким судом, пізваний 12. лютня 1435 р. Іваном Сопилем, кметем з Велеполя, і відкіля 22. квітня 1442 р. цілий ряд кметів заручив за свойого товариша, що до двох тижнів заплатить наложену на нього городську (замкову) кару. Сумежні Попелі й Юріївці, тепер Юрівці, належали до Миколи Пелки Юріївського, що 14 липня 1472 р. заставив Попелі і половину великого ставу в Юріївцях за 70 угорських золотих. В 1434 р. він придбав ще Срогів, (тепер Сугорів) і Фаліївку над потоком Рожевим.
Пакошівка і Лялин були дідизною трьох братів: Пакоша, Івана і Томка. Пакош записав 4 лютня 1441 р. своїй жінці Марґареті 120 марок посагу і віна на половині Пакошівки та обох Лялинів; опісля, 16 березня 1443 р. брати поділилися майном, при чім Пакошеви признали пять кметів в Руськім Лялині та частину Німецького Лялина від Дидні разом з лісами починаючи від Грабівниці. В долині Сяну, дальше на північ від Сянока, лежить село Глумча. В 1441 р. була пізвана перед сяніцький суд якась Ковалева з Глумчі, за котру заручив Дешко зі сусідного села Кінського. Власником Кінського і села Ютрилова, теперішнього Витрилова, був Мал Антошевич, що 15 серпня 1439 р. продав половину цих сіл Петрови Смолинському, сяніцкому старості, за 100 марок. Половину сумежної Лодини, „села в Сяніцкій окрузі”, згаданої в сяніцьких судових записках вперше в 1442 р., продав 13 червня 1458 р. Юрій Чесикович з Букового Іванови Долинському, перемиському хорунжому, разом з лісами і островом на ріці Сяні. Село Дидня над безіменним потічком, лівою притокою Сяну, було осередком маєтности шляхотської родини, котра від цеї оселі приняла назву Дидинських. їхні села Теметів, Кремяна, Видрна, Яблінка (село на захід від Дидні) записані в сяніцьких судових (книжках) актах вперше в 1464 р. і 1468 р., знову село Букове, теперішний Буків, на півд. від Березова, припало 28 листопада 1439 р. при поділі майна, наймолодшому з братів Чесиковичів, Юрієви власникови села Лодини.
Дальше в стоковищи Вислока, над горішною Стобницею, правою притокою Вислока, стрічаємо село Гумниська в 1436 р., село Гірки в 1464 р. та Волю на кінці Гірок (теперішню Горецьку Волю). Над Стобницею лежить також місто Березів з вісткою в 1447 р.; відтак Стара Весь, Близне, Плосина Воля, Домараз, Яблониця (тепер Польська), Оріхівниця, (тепер Оріхівка) і Ясениця; в 1454 р. подибаємо село Ясеницьку Волю, Присітницю і Ґольцову.
До Сяніцької округи належали оселі Одриконь Вуглівка (тепер Ванівка), Котчина, (тепер Корчина), Скляри на північ від Динова, Кальтборн (теперішня Комборня). Над потоком Високою лежала ще німецька кольонія Міхельсдорф, або Михайлівка. Між Ясеницею та Кальтборном повстала в ХV-м в. оселя Верхна Ясениця, яку відтак в 70-и рр. стали звати Кальтборнською Волею, або Новим Кальборном; це теперішна Комборнська Воля. З цьогож часу походить також сумежне з Коросном село Бялобжей, засноване на німецькім праві. Ще пізнішого походження є село Чорна Ясениця, теперішні Чорноріки. На південний захід від міста Березова, між Стобницею та Вислоком, лежать села Ясенів, Зминиця і Турєполе. Село Трешнів (зв. Черешнів), сусідний Гачів, (зв. первісно Ґартсфельд) згадуються в 1457 р. Населення села Місця, Рогів та Любатівки працювало в 1445 р. при направі парканів на замку в Сяноці; в 1448 р. бачимо при сій роботі ще й населення Вроцанки, Коростенка та Искриної Волі, теперішної Искрині. Містечко Коросно мало самоуправу на підставі маґдебурського права і підлягало вищому німецьком судови на сяніцькому замку. До осель, осаджених на німецькім праві належав також і Суходіл. Між коросненським війтом Петром та його сином Іваном з одного боку і радним м. Коросна з другого, велися довгі спори про ліси коло села Щепанцової та між Щепанцовою і селом Полянкою в 1451 р.
Північно-західну частину Сяніччини творили землі з оселями: Бахір, Блажова, Вара, Весела, (її приналежність до Сяніцької землі стверджує судова записка з 5 липня 1496 р.), Волоше (теперішний Володзь), Гарта, Гижне, Годле, (теперішні Годлі Склярські та Канчуцькі), місто Динів, Диновець, (теперішнє Динівське передмістя), Глодне (теперішнє Глудно), Дубрівка (тепер Старжинська), Избиця (ця оселя злилася з Издебками), Издебки, Куликівка, Липа (теперішний Липник), Лубно, Лясківка, Мощаниця (теперішні Мощанки коло Гижна), Невістка, Ноздрець, Пяткова, Сідлиська, Скляри, Уляниця, Футомина (тепер Футома) Ходорівка.
Важна для нас також судова згадка з 1 січня 1494 р. про села Липовицю (теперішний Липовець над Більчею, лівою притокою Яселки) і Тиляву разом з містом Дуклею, коли саме Яків з Мєндзиґоржа, холмський кастелян, продав ці села за 800 угорських золотих Єронімови Кобилянському з правом викупу до 3 літ. Родина Кобилянських володіла цілістю дідічних маєтностей і королівщин в области горішної Вислоки. Три брати: Єроним, Іван і Яків Кобилянські поділилися 25 травня 1487 р. в цей спосіб, що Єронимові припали дідичні маєтности в „Бєцькій окрузі:" Кобиляни, Драґанова, Сулістрова, Маковиська, Ґлойсце, Ліщини (коло Горлиць), передмістя Дуклі і по смерти матери Ленки, а з королівщин також в „Бєцькій окрузі:" Ленжани, Заленже, Ґоржиці і Маркушка – положені над Вислокою на північ від Жмигорода,
На правому березі Яселки, на захід від Коросна починалася від села Свєржової (тепер Руська Свіржова) і Добєшина, Пильзненська округа Судомирського воєвідства. До цеї округи належали й сумежні села: Турашівка (теперішна Торошівка) і Полянка, Єдличі, Потік і Вояшівка, Устробна. Цілий ряд осель в долині Вислока вище Фриштака належав в середині XV в. до родини Камянецьких, дідичів замку Камянця, коло Одриконя, що його звалища заховалися досі. При поділі Камянецьких находимо такі оселі: Братківку, Вєльополє, (на північ від Фриштаку), Войківку, Ленки, Малинівку, Петрушову Волю, Лончки і Високу – згадані в поборовім реєстрі Судомирського воєвідства з 1508 р.; дальше Красне, Низший Домараз або Лютча, Жарнова, Конечкова і Яворник були з початком XVI ст. (1508 р.) власністю Миколи Маковського з Низин.
Міста Стришів (тепер Стрижів) і Чудець з належними до них селами: Бабиця, Барич (Баричка) Блежанка, Вижне, Ґбіска, Глінік (над Вислоком), Ґодова, Заборів, Жизнів, Новий Зґлобєнь (тепер Зґлобєнська Воля), Ноцкова, Нєхобж, Нова-Весь, Спорне (тепер незнане), Тропя, були вже в XV. ст. (в „Судомирській землі, Пильзненській окрузі"). Знову села Ранижів, Ранижівську Волю, Ніско і Заосє в „Судомирській окрузі" дав польський король Ян Ольбрахт в застав 29 січня 1494 р. українському (руському) воєводі Іванови з Пильчі за 1000 угор. зол.
Вкінци в податковім реєстрі з 1508 р. згадані ще села Копки та Танва (коло Улянова, Білини, Білинець та Блинавка (Глинянка) на правому березі Сяну).
З повижчого бачимо, що вододіл рік Вислока, Вислоки, джерела річки Красної, річки Стобниці, відтак вододіл Вислок-Сян – теперішня полоса між Березівським і Стришівським повітами, вододільний хребет між потоком Стависька, (що в селі Вижнім вливається до Вислока) і двома іншими дальше на схід пливучими безіменними притоками цеї ріки (теперішня межа між Стришівським і Ряшівським повітами), дальше над річкою горішньою Чорною (лівою притокою Вислока), устя ріки Осини і самої Осини – були ще до XVI ст. майже незаселені простори.
Тоді твердження Дра Івана Крипякевича, що полоса між середущою Яселкою і середущим Вислоком, як також між річкою Осиною та долішним Сяном була вкрита густим пралісом, та, що ця полоса пізніше була заселена, й шойно в перших початках XVI. ст. почався в цих сторонах живіщий кольонізаційний рух – вповні заслуговує на признання і з цим ми погоджуємося, бо від тоді бачимо багато ново заснованих осель у згаданій полосі.
На час окупації Галичини Казимиром Великим припадає жива кольонізаційна діяльність з метою заселення порожних просторів у приграничних областях. Казимир надав 25 червня 1361 р. захожим з Угорщини братам Петрови і Павлови пусті области в Сяніцькій окрузі на полях званих Збойська (на північний-схід від Буківська), коло св. Петра в Буківську (теперішної Волиці) над рікою Сянічком, від меж королівських сіл Просіка та Побідної аж до джерел Сянічка, а також пусті области звані Вислочком (теперішний Великий Вислок) і Радошичами над рікою Ославицею з притоками цеї ріки від меж села Суровиці по джерела ріки Вислока, разом зі всіми приналежностями, які належали до короля і до його помістя сяніцького замку. Тогож самого дня, Казимир дав тимже братам Петрови і Павлови пусті селища „в Сяніцькій окрузі" Юрівці і Срогів над річкою Русавою (тепер пот. Рожевим) аж по джерела потоків Дидні і Темешова та по беріг Сяну. Угорська королева Марія подарила 20. лютня 1383 р. Йосифові Олягови (Волохови) село Кунцендорф і ліс Пораж („в Руськім королівстві"). Місто Сянік дістало маґдебурське право ще від останнього суверенного галицько - волинського князя Болеслава-Юрія II. 20. січня 1339 р.; при цій нагоді князь настановив тут війтом Бартка зі Судомира і надав йому млин в сусіднім селі Трепчі. (Отож село Трепча – це перша українська оселя в Сяніччині, про яку ще з 1339 р. маємо історичну згадку). Казимир Великий поновив надання маґдебурського права Сяніччині в часі свого побуту в цім місті 25 березня 1366 р. Село Яблоницю (Руську, над Сяном) „в Сяніцькій окрузі" надав Володислав Опільський 31. травня 1373 р., в часі свого побуту в Сяноці, Перемиславові з Ленчиці. За другим побутом в Сяноці цейже князь „бажаючи свою Українську-Руську землю збогатити засновуванням осель," надав 15 березня 1376 р. Станиславові Тоці право заложити на маґдебурськім праві село Гірки над річками Сховою та Любаховою в Сяніцькій окрузі; між свідками на грамоті підписаний сяніцький староста Бенко. Кольонізаційній діяльности Казимира Великого завдячує свій початок село (опісля і тепер місто) Березів. Вже 2. жовтня 1350 р. король надав Степанові, синови Войста зі Собнова (коло Ясла) діброву звану Березово, положену по обох боках ріки Стобниці „в Українській-Руській землі і Сяніцькій кастелянії," в цілі заложення там села на маґдебурськім праві. Ця перша спроба мабуть не мала успіху, бо шість літ опісля, 28 січня 1366 р., ще раз надає цю саму землю „по обох боках ріки Березови в Сяніцькій земли" Фалиславові зі Ржослоня на засновання села на маґдебурськім праві. Угорська королева Марія, вивіновуючи католицьке єпископство в Перемишлі, надала 3 квітня 1381 р. епископови Єрихови села Брезен (Березів) та Домараз над Стобницею, Рівне та Цергову над Яселкою і Радимно (коло Перемишля). Рівне і Цергова повстали також за часів Казимира Великого. За побуту в Сяноці, король позволив 25 січня 1352 р. сяніцькому міщанинові, Дітмарові заложити над Яселкою село на німецькім праві та назвати його Рівним, а 22 травня 1359 р. (в Кракові) дав повновласть Мартинові з Цергової заложити над сеюж річкою нове село на маґдебурськім праві і назвати його Церговою. В тих самих часах повстало й село Домараз, якщо вірити грамоті, якою Казимир Великий надав 26 липня 1359 р. якомусь Павлови право засновання села цеї назви „в Сяніцькій окрузі" над рікою Стобницею. Того-ж дня, що Рівному (25 січня 1352 р.) дав Казимир початок й оселі Искриній, даючи Яковови Йскрі в лісах, що звалися Обрвінів та Брахцин над рікою Вислокою 60 ланів, щоб поселив там село на німецькім праві під назвою Обрінова. Ця надана королем назва не вдержалася; село від свого осадчого Искри вже в XV. ст. стало зватися Искриною і ця назва, замість Одрінова, виступає в потвердженню цеї грамоти Казимира королем Жигмонтом І. в 1530 р. До Казимирових льокацій належить відтак і село Близне, якого заложення на маґдебурськім праві, король поручив 25 квітня 1366 р. Фалькови з Коросна, „щоб збільшити доходи в Сяніцькій окрузі." Грамоту Казимира Великого з 28 січня 1366 р. про засновання міста Гохштат - Високемісто, яку загально відносять до містечка Яслиськ – поминаємо – бо вона немає відповідних даних про положення, або про державну приналежність цеї місцевости.
В сусідстві з Церговою, повстала в Казимирових часах ще оселя Ясенка. Грамотою з 24 лютня 1363 р. Казимир позволив Грицькови Заровичеви в лісі Ясулті, коло річки Яселки, належнім до Сяніцького замку, заложити село на німецькім праві і дати йому назву Грицева Воля. Дещо пізніше у цій околиці засновано село Бискупичі. Перемиський єпископ Єрих продав 1 січня 1386 р. солтисови з Рівна Михайлови ліси коло Рівна та Цергови в ціли засновання там села Біскопесвальд. Це село виступає ще в грамоті короля Ягайла з 8 травня 1434 р. під назвою Бискупиці. З опису положення виходить, що це теперішна Любатівка. Казимир Великий продав 3 червня 1358 р. Петрові, війтови з Колачич, солтиство в королівськім селі Роги „в Українській-Руській землі коло Коросна над річкою Любатівкою," даючи йому на засновання нової оселі на маґдебурськім праві 110 ланів з гори від села Місце (теперішнє Місце Пястове). Означення положення села Роги в цій грамоті („в Українській-Руській землі коло Коросна") вказує й на приналежність самого Коросна до України-Руси. Маємо ще грамоту Казимира Великого з 19 листопада 1367 р., якою він ствердив продажу коросненського війтівства Михайлом і Якушом Пашкови з Тарнова та звільнив нових поселенців Коросна від тягарів на один рік, але в ній приналежність міста не зазначена. За це напис у манастирі Францішканів в Коросні, що величає Володислава Опільського, фундатора конвенту, свідчить за приналежністю цього міста до України-Руси. Впрочім співчасний польський хроніст Янко з Чарнкова, вичисляючи міста і замки – засновані Казимиром Великим, називає зовсім виразно Коросно між українськими-руськими містами.
В часі свого побуту в Бахорі Володислав Опільський надав 31. грудня 1377 р. Лодомирові Волошинові Годлє – поле (теперішні Гадлі), щоб там осадив оселю на волоськім праві. Місто Тичин повстало ще за часів Казимира Великого, як німецька кольонія. Король „бажаючи збільшити доходи з Сяніцької округи", позволив 14. березня 1378 р. Бертольдови Тічнерови заснувати місто на маґдебурськім праві в лісі над річкою Білою (тепер Струґ) коло стариннього села Білої і надати йому назву Тищин. Пилецькі з Тиряви заміняли опісля з кн.
Володиславом Опільським свої дідичні маєтности за Тичин і Канчугу, Управитель острогомської митрополії, кардинал Дмитро, спираючися на недавні пожертвовання королевої Марії для перемиського єпископства, потвердив 5. травня 1484 р. надання перемиським єпископом Єрихом тамошній капітулі десятини з Ланцута та зі сіл Ланцутської волости: Кремяниці, Високої, Альбіґови, Маркови, Косини, Сєтеша, Нового Села (тепер присілок до Бірка), Лянґенгофу (тепер невідомого) та Ганцльови. Цю останню оселю заснував Отон Пилецький, даючи 23. листопада 1381 р. Ганзлеви Лянґови 108 ланів ліса „в Ланцутській окрузі" на осадження там села на маґдебурськім праві під назвою Лянґенав. Як часто бувало, надана назва не утрималася і село від імени осадчого стало зватися Ганцльовою (Ганцлівкою). Переворськ був вже в другій половині XIII. в. містом. Про його приналежність до Галицької держави свідчить згадка в Ипатській літописи про напад Лєшка Чорного в 1281 р. на Україну-Русь; Лєшко здобув тоді город Переворськ, вирізав ціле населення і, спаливши місто, вернув домів (и поиде назад во свояси).
Ряшів за часів Казимира Великого був важнішим пограничним осередком і, очевидно, містом. Казимир надав 19 січня 1354 р. Іванові Пакославовї зі Стожищ це місто з цілою волостю „в Українській-Рускій Земли," в межах, які мали за українських князів, зі всіма вже існуючими та майбутніми селами і Волями, починаючи від границь Судомирської землі, цебто від села Домброви, „котре належало до Судомирської землі," аж по село Лежайсько, сумежне з Ярославською землею, та праворуч по межі замку Чудець; заразом переніс Ряшів з цілою волостю на маґдебурське право. З цеї грамоти Казимира дізнаємося заразом про існовання вже тоді села Лежайська та про його приналежність до України-Руси; по свідоцтву Кохановського, це село осадив в XIV. в. Іван Кустра з Крешова. Сусідний з Ряшевом Люториж належав ще до Сяніччини. Почин до засновання цього села дав кн. Володислав Опільський, надаючи в Сяноці 24 травня 1373 р. Янови Ґолому зі Шлеська та Денкови зі Стшеґова привілей на засновання на маґдебурськім праві села Люторижа серед лісів по обох боках рік Бабиці та Вислока в Сяніцькій окрузі, на границі Сяніччини і Судомирщини, між межами сіл Чудця з одного і Петрашівки (теперішної Боґухвали) та Нєхобжа з другого боку.
Варто вкінці згадати про Змигород, наведений в рахунках з 1325 р., зібраних десятин між парохіями Зренцінського деканату. До цього деканату належали: Зренцін, згадуваний до 1358 р., Старий та Новий Змигород, – до 1358 р., Заленже до 1357 р., Митарж (Місhаrz, Місаrz) до 1357 р., Ясло до 1358 р., Шебні, Ленжани, Ненашів, Жарнівці, Дембовець (Dambovidzal) до 1358 р., Тарновець до 1356 р. і Маковиська до 1355 р. Про Змигород маємо ще інтересну буллю Івана XXII в. з 1 березня 1331 р., якою папа позваляє Домініканам польської провінції заснувати манастир в Змигороді, „замку положенім на пограничи Краківської, близько границі схизматицьких Русинів, що межують безпосередно за Краківською дієцезією," значить, булля зовсім виразно каже, що границя Краківської діецезії від України-Руси покривалася з державною границею Польщі.
Важним доказом, що цілий ряд осель повстав серед пралісів на „випасіченім," – викорчуванім, вирубанім, витеребленім або випаленім полі, – це назви таких осель: Вируби (коло Фриштака), Зарубки (к. Кольбушеви), Корчина (к. Коросна), Корчовиська (к. Соколова), Опаленець, Опалениська (оба к. Лежайська), Поруби (к. Березова, Риманова, Стрижова, Тичина), Пняки (к. Кольбушеви), Теребовнисько, Теребось (Тшебось коло Соколова).
Деякі назви осель вказують про колишнє багацтво лісової звірини в даній околиці: Вовки (к. Глогова), Вовча Воля (к. Соколова), Вовчак (2 оселі к. Тичина), Волковия (к. Ряшева), Кізли (к. Ніська), Кізлинець (к. Березова), Козелок (к. Кольбушеви), Козярня (к. Рудника), Лисій Кут (к. Тичина), Лиси (к. Глогова), Недведська Вілька (к. Соколова), Недведя (к. Ропчиць), Турашівка (тепер Топорівка к. Коросна), Туре Поле (к. Березова), Турянськ (тепер Туринсько к. Буківська).
Про положення сіл і присілків у сусідстві лісів вказують такі назви: Бірок (к. Коросна), Буковий Ліс (к. Фриштака), Гай (к. Ряшева), Діброва (к. Березова і Ряшева), Дібровка (к. Ланьцута), Заборє (к. Соколова), Загаї (к. Лежайська), Заліс, За Лісом, Залісє (к. Коросна), Заполянка (к. Березова), Ліски (к. Ясла), Лісько (місто), Лісок (к. Тичини), Лісківка (к. Динова), Майдан (к. Кольбушеви і Лежайська), Підгай (к. Сянока), Підліс (к. Коросна), Підлісок (к. Ряшева), Підлісє (к. Березова, Фриштака, Ясла), Поляна (к. Змигорода), Поляни (Мисцові, Суровичні к. Диклі й Риманова), Полянка (к. Коросна), Тисів Ліс (к. Ніска).
Багато знову осель дістало назву від лісових дерев: Березина (к. Ропчиць й Ясла), Березниця (к. Ропчиць), Березівка (к. Змигорода, Тичина й Ясла), Березів (місто), Бересть (к. Грибова), Берестова Гора (к. Кольбушеви), Бучини (к. Коросна), Буків (к. Березова), Букова (к. Ясла), Буковець (к. Кольбушеви), Буковина (к. Сендзішова), Буківсько (містечко і село), Бучини (к. Коросна), Вербівка (к. Ряшева), Вільхівці (к. Сянока), Граб (к. Змигорода), Грабина (присілок Боська), Грабанина (к. Змигорода), Грабник (к. Тичина) Грабівниця (к. Березова), Дембіца (місто), Дембовець {к. Ясла), Дубина (к. Березова), Дубів (к. Переворська), Королівська Береза (к. Лежайська), Липник (к. Динова), Липний Бір, Липниця (к. Кольбушеви), Липовець (к. Яслиськ), Липє (к. Глогова), Ліщини (к. Коросна, Стришова), Ольхова (к. Сендзішова), Ольховець (к. Дуклі), Ольшинки (к. Березова), Ольшинки (к. Березова, Фриштака, Коросна, Стришова), Оріхівка (к. Березова), Підбучина (к. Ясла), Підлипє, (к. Сендзішова), Смерековець, Смеречне (к. Дуклі), Свєрчів (к. Кольбушева), Соснина, Сосниці (к. Фриштака), Соснівка (к. Ряшева), Тарнавка (к. Риманова).
Инші назви звязані з примітивним способом первісного лісового осельництва. Робітники, що займаються лісовими промислами (бортництвом, ловами, витоплюванням смоли), жили в шатрах збудованих з галуззя, що звалися будами, або самашами; ці назви звичайно переходили відтак на рільничі оселі, що повстали на цих місцях. Такий початок мали оселі: Буда (к. Кольбушеви і Тарнобжеґа), Будки (к. Змигорода), Буди (к. Березова), Венглівка (Ванівка к. Коросна), Венгліска (к. Ланьцута), Гута (к. Диклі, Змигорода); ці оселі вказують, що первісне населення в гутах, смалярнях, вуглівках, склярнях випалювало поташ, смолу, дьоготь, вуголь, витоплювало скло і т. п.), Гути (к. Березова), Гутисько (к. Фриштака), Гадлі Склярські (к. Ніска), Скляри (к. Яслиськ і Динова), Смолець (к. Глогова), Смолярини (к. Ланьцута), Шалашиська (к. Березова).
Ця полоса пралісів, що на її повстали наведені оселі, була заразом знаменитою охороною перед ворожими воєнними походами в один і другий бік Карпатських земель. Передертися крізь лісову гущавину, місцями забагнену, було для більшого війська дуже тяжко, майже неможливо. Тому всі воєнні походи зі сходу на захід і наоборот вибирали собі дорогу звичайно дальше на північ, через Люблинщину і Судимирщину. Сюди прямував князь Роман Мстиславич в 1205 р. (битва під Завихостом), сюди князь Данило ок. 1229 р. під Каліш, сюди йшли Татари Кодана під Краків ок. 1240/41 р., сюди повернувся похід кн. Данила і Василька ок. 1243 р. (оселі Біла, Зволя і Лаза, згадані в описі цього походу, лежать в південній Люблинщині), сюди похід Бурундая з Васильком 1259 р. Також і пізніші походи князя Льва І. та Татарів брали напрям на північ від устя Сяну. Польські війська у походах на Україну-Русь, вибирали той самий шлях. Лише невеличкі відділи, що їм радше ходило про несподіваний рабунковий напад, перекрадалися через густі ліси та попаливши і поруйнувавши сумежні, наскочені околиці, чим швидше вертали домів. Про такий напад українського князя Володаря Ростиславича на захід згадує польський хроніст Винкентий Кадлубек під 1122 р., з доповненням Длуґоша; такий і наскок польського короля Болеслава Огидливого через т. зв. Ворота на Белзщину в 1266 р. та набіг Лєшка Чорного на Переворськ в 1281 р.
Звичайна лучба крізь цей граничний праліс відбувалася природними прогалинами серед ліса, полянами, полученими прорубаними шляхами т. зв. просіками. Для оборони таких переходів перед ворогом були в деяких певних місцях пороблені засіки з вузькими просмиками або воротами. Це були т. зв. брони. Таких брон, або як їх там звали „brбny" було багато в пограничних пралісах Чеського Ліса та Судетів, про таку брону на південь від Мислениць для оборони переходу на Угорщину згадує грамота з 1258 р. Населення сумежного з броною ополя, що звичайно займалося лісовим промислом, мало обовязок сторожити воріт і в першу чергу в разі потреби боронити переходу. На польсько галицькім по-граниччю існувала така брона на південь від Судивишнева (Сендзішова), де ще в ХІУ-ім в. ціле опілля звалося „Заброною" і належало до Судомирської кастелянії. Тут находилися ці „Ворота" і „Наворота", укріплені засіки, що їх не можна було обійти і коло цих польські полки, вертаючи з нападу на Белську землю, 19. червня 1266 р. розгромили Шварна, що пігнався за ними. (Ипат. літопис). Теперішнє село Пшевротне, на північ від Ряшева, своєю назвою і положенням відповідало би Наворотам літописи. На існування других воріт дальше
на південь на Карпатськім Підгірю вказують дві оселі з назвою Вроцанка, одна над Яселкою на північ від Дуклі, друга на південний схід від Ясла. Дальше на захід у цій самій лінії, близько устя Ропи до Вислоки, лежить село Пшисєки. З лісовими просіками звязані ще назви осель Прусік (Прусєк, в актах з XV. в. зв. Проссек), на південний захід від Сянока, і Присітниця на північний схід від Березова. Про обовязок населення берегти, сторожити лісні переходи пригадують оселі: місто Стришів (Strzyzуw над Вислоком, в давних грамотах Strezow, Strzeschow), на південь від щойно згаданої Заброни, Стражів на захід від Ряшева, Стружа на півд -зах. від Улянова, Сnруже присілок до Дембна при устю Вислока до Сяну та Великі і Малі Сторожі на південь від Сянока.

ПАНЩИЗНЯНІ ЧАСИ ТА ПОЧАТОК ШКІЛЬНИЦТВА.
З актів XV. Віку (М. Грушевський у „Джерелах до історії України-Руси" (1895–1910) опублікував матеріяли, переховувані у варшавських та галицьких архівах – про переведення точної люстрації королівщини в 1565 р. в Сяніцькій землі. Матеріял зібрано не тільки про села королівські, але також і про приватні маєтки, якщо права власників цих маєтків на володіння ними не були цілком певні. В цих описах королівських маєтків, зібрано географічні відомості, економічно-господарські, побутові, історичні, зладжено реєстри людности та інвентар доходів; взагалі – маємо картину заселення і господарського стану, а головно – стану сільської людности.) видно, що скрізь існувала вже панщина. Матеріяли з люстрацій показують, що розмір панщини протягом XVI. століття постійно зростав.
Говорячи про панщизняні повинности, треба мати на увазі певну різницю, що існувала в практиці сіл, які були осажені на німецькім праві і на волоськім.
В основі устрою сіл, осажених на німецькім праві, лежав устрій міст з німецьким правом, тільки, що він тут був простіший. Осадник німець або поляк, заплатив певну суму владі або панові та засновував на певнім місці село. Він сам діставав привілей на те, щоби бути дідичним війтом у тому селі та побирати з його певні доходи. Війти ставали наче другими дідичами: старшиною села і посередниками між селом і паном, деколи також і суддями. Села, осажені на німецькім праві, платили власникові землі тільки чинш. Але вже в другій половині XVI. століття ця різниця заникає.
Села волоського права існували в Галичині, другі українські землі цього не мали. Це право занесено з Угорщини, з Молдавії та Семигороду, де така форма знана вже з кінця XII. віку. Найстарша документальна вістка, про осаду на волоськім праві в Галичині, походить з 1378 р. Осадчий (на Угорщині звався „кнез") за певну суму грошей діставав привілей осадити село і бути в ньому дідічним старшиною. Війт діставав певний шматок ґрунту, одну третину чиншів, данин і судових доходів, право поставити млин, іноді й право на певну панщину селян.
Професор Р. Кайндль каже, що ідея волоського права позичена у німецького права. Головна різниця полягала в тому, що осадці на волоськім праві були переважно українці та мали своїх селян „судити своїм українським правом"; і тут було найменше визисків.
Грушевський пояснює, що хоч були такі привілеї та права, одначе подекуди пани вводили панщину та вимагали вже щоденної панщизняної праці. Також в йогож „Джерелах" т. III. Львів 1900 – про „Економічне становище селян в Сяніцькім старостві в середині XVI. віку" читаємо, що поруч панщини існували ще й інші натуральні одрібки, які характеризуються по документах тим, що селяни „роблять, що (їм) скажуть," отже возять дрова з лісу, возять борошно з млина до двора, їздять з продуктами до міста і т. п. Селяни дратувалися; серед них росло глухе незадоволення. Часом вони відмовлялися виконувати некорисні для них розпорядження, не слухались самих королівських універсалів і зневажали їх. Більш активні та непокірні тікали в глибокі гори, складали банди опришків – на Гуцульщині Олекса Довбуш. Серед них наростав той настрій, що привів до отвертих вибухів в половині XVII. віку, коли в Галичині показалися козацькі полки Богдана Хмельницького.
Середина, а ще більше – друга половина XVI. в. були це часи, коли під впливом попиту на збіжжа незвичайно розвивається фільваркове господарство, а для забезпечення йому безплатного робітника – пани починають незвичайно підносити панщину. Селяни приватних маєтностей були безборонні супроти таких надужить своїх дідичів, бо король і його уряди не мали права мішатися ув відносини селян до свого дідича й приймати їх скарги.
Але селяни з королівщин, коли їх зачепив тойже панщизняний процес, пробують знайти опіку у короля. Скарги їх на утиски державців, а особливо – на обтяження їх „незвичайними роботами," „против привилеїв і давніх звичаїв”, на заведення щоденної панщини, так що селяни „не мають ніколи відпочинку” – ці скарги стають частішими в середніх десятиліттях XVI., але з початком другої чверти XVII в , затихають, бо селяни вповні переконалися про безплідність цих скарг і про безсильність правительства. З 1559 р. маємо поновлену скаргу селян зі села Рогів на щоденну панщину, дальше цікаву збірну скаргу з 15 сіл з перемиської королівщини на незаконні роботи та нововимислені драчі й побори. Потім скарги у великій масі прокидаються з приходом на престіл кор. Генриха – втретє заносять скаргу селяни с. Рогів і Вночанки із своїми сусідами на різні утиски державців, що їм кажуть далі щодня робити без перерви.
Правительство, супроти панщизняних надужить в середині XVI. р.. уважає нормою один день панщини на тиждень, відтак дводенну панщину тижнево. Королівські грамоти реґулюють селянські обовязки, але роблячи значні уступки державцям проти давніх звичаїв, підносять панщизняну норму. Ще більший зріст панщини викликало забирання селянських ґрунтів під фільварки, чи за привілеями, скуплею, чи й силоміць. Державці мстяться на селянах за їх скарги різними карами й утисками, так що самі королі поручають державцям не карати селян за ці скарги (кор. Жиґмонт Август (Михайло Грушевський, Матеріали до історії суспільно-політичних й економічних відносин Західньої України, у Львові 1906. (Королівські акти 11-132)) наказує адміністраторові сяніцького староства не обтяжати селян села Боська і Вороблика понад старий звичай, 22. липня 1548 р. Акт 97; державцеви села Врочанки наказує, аби не обтяжував селян роботами, 5. серпня 1548 р. Акт 99. і Акт 112. - щоб дежравець села Рогів не обтяжував селян, 5. лютого 1559 р.) – і не боронити їм удаватися зі своїми жалями до короля – „бо це одинока для них оборона". (Кор. Генрих установляє обов'язки для селян села Рогів, наслідком їх скарг на старосту, 4. травня 1574 р. Акт 130, – обовязки для селян с. Врочанки, наслідком їх скарг на свого державця, 5. червня 1574. Акт. 132, державцеви м. Тирави наказує залишити кривди й утиски, на які скаржилися міщани м. Тирави, 25 травня 1574 р.). Варто ще згадати, що Жиґмонт А. позволяє шл. Одрехівським осадити над річкою Вислоком село Полаву на волоськім праві, 20. березня 1572 р. Акт 128. Знову Микола Ціковський, сяніцький староста, потверджує священика Івана на попівстві в селі Мощаниці, (тепер Мощанець) за відступленням йому цього попівства від місцевого війта і за рекомендацією (порученням) громади, 18 вересня 1560 р. (Акт 113).
Панщизняні повинности селян складалися головно з робіт; чинші і данини в натурі грали тоді другорядну ролю. Вони мали поважніше місце тільки там, де була мала рільна культура і де головним заняттям селянина була годівля домашніх тварин, лісна господарка. Заміна робіт на чинші була в цих часах дуже рідкою. Селяни мали за мало землі; лише в ряшівських і тарнівських сторонах (Іван Кревецький, Галичина в другій половиш XVIII. ст. у Львові 1909) мали селяни достаточну скількість поля; зате в ліськім і бохенськім пасі було брак землі. До того переважна більшість селянських ґрунтів було в тім часі власністю двора – так само як хата, інвентар, а навіть всі селянські знаряди. Селянин уживав ґрунту тільки доти, доки був в силі виконати повинности на річ двора, одначе селяни в королівщинах платили ланове і не робили панщини, але таких було в Галичині не багато. Також стан селянської худоби представлявся некорисно – і що до якости і що до скількости. Воли та рогату тварину тримали в більшій скількости тільки селяни в сяніцькій і сандецькій окрузі, зате пчільництво стояло досить високо, головно в дукельськім і сандецько-мушинських циркулах. Тут кожний селянин мав по кілька вулиїв і мід вживав на – власні потреби, а віск продавав. Одначе негігієнічне мешкання, пожива, стрій, гноївки перед вікнами, пісна страва – це образ тодішного села.
Тому сільський народ, прикований до землі, як робучий інвентар, був неписьменний; ціла його освіта розпочиналася й кінчилася катехізаційними науками в церкві. Нема навіть що згадувати про тодішні сільські шкілки, бо таких або взагалі не було, або якщо існували тут і там то лише часово. З устних переказів (Іван Ем. Левицький, Погляд на розвій низшого і висшого шкільництва в Галичині в рр, 1772 1800. і розвій русько-народнього шкільництва в рр. 1801–1820. у Львові, 1903) знаємо, що це не були зорґанізовані шкілки, само їх існовання не було ніколи стале. Шкілки повставали лише там, де був парох охочий до просвіти, або дяк з замилуванням відданий свойому званню, що в своїй хаті вчив з букваря, а ще частіше з писаних табличок азбуки та трохи писати та числити, а ціла шкільна наука кінчилась на читанню псалтиря й апостола. Не стало вчителя-дяка, не стало й шкілки, бо про неї не було кому більше дбати в громаді.
Щойно по переході Галичини і з нею західніх карпатських земель під Австрію, з окрема із наступленням на монарший престол Йосифа II. в 1780 р. начинається в Галичині на полі шкільництва нова доба, засадничого значіння. Але й з тих йосифінських реформ на полі шкільництва, наслідник Йосифа ІІ. австрійський цісар Леопольд II. змінив багато. Йосиф II. старався, щоб народні школи, які казав закладати, ширили відомости між найширшими кругами населення, щоб населення мало з них користи при розвитку промислу, ремесла й рільництва. Тим сподівався він осягнути побільшення продукції, ліпше використання джерел доходу та побільшення числа людности. Одно з найважніших розпоряджень Йосифа II., виданих що до народніх шкіл – це його, зглядно надворної наукової комісії – розпорядок з 24 березня 1781 р. На його основі почали повставати в цілій Галичині по містах і містечках так звані головні і тривіяльні школи німецького типу з 1-4 клясами, а по селах парохіяльні шкілки. Одначе справа закладання парафіяльних шкілок – задля браку відповідних підручників в українській мові і відповідних кандидатів на вчителів – не могла поступати вперед, так що церков лишилася для селян і далі тою школою, де вони з проповідей, церковних наук і катехізацій черпали для себе підставові та початкові відомости. Тому духовенство мало записувати точно зміст голошених проповідей і предкладати при візитації деканови (куренда еп. П. Білянського з 13. липня 1783 р.).
Коли отже закладання парафіяльних шкілок по сільських громадах за часів володіння Йосифа II. не вінчалось майже ніяким успіхом, то заходи коло закладання німецьких шкіл у краю виказують деякі висліди, хоч також не такі, як того верховні власти бажали. Вже в 1786 р. находяться окружні, німецькі школи в Дуклі, Мушині та других галицьких містах.
Але по смерти Йосифа II. вступив на монарший престол його молодший брат, Леопольд II., а з ним вступила в шкільну ділянку нова реформа – автономії школи, з признанням публичного виховання і впливу учительського стану на публичне виховання. Кожному учителеві вільно було висловити свою гадку в шкільних справах і предкладати проекти уліпшень та через це управа школи мала належати до її вчителів. Одначе і тепер через байдужність тих, що стояли найблище українського населення в цілій Галичині та задля браку відповідних шкільних підручників, 18. і поріг 19. віку наш український народ переступив неграмотний, непросвічений, потрясений серед різних забобонів та без почуття культурних потреб.
На початку 19. віку були культурні відносини однакові в обох галицько- українських єпархіях, львівській і перемиській. Але перемиська єпархія випередила скоро львівську під оглядом просвітнього руху, так що Перемишль став на якийсь час навіть осередком культурно - національного життя, що почало поволи пробуджуватися з кільковікового глибокого просоння. Це сталося около 1816 р., як на еписькопському престолі в Перемишлі засів о. др. Михайло Левицький та до свіжо зорганізованої капітули покликано на каноника о. Івана Мо-гильницького. Оба вони надали тодішній народній школі народній напрям, вправді в тодішньому розумінню, уживаючи церковщину за основу народньої просвіти; але все таки заведена ними школа стала опісля розсадником народньої просвіти в краю та була тим цінним і високим культурним добутком, що по оживленій боротьбі з різними противностями, вивела український нарід на шлях, що його відтак застали Шевченкові часи.

ЛЕМКІВЩИНА В ЧАСІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
(Цей розділ опрацював Іван Буґера)
Положення сільського народу на Лемківщині й взагалі в гористих частях українських західніх земель в часі повстання Богдана Хмельницького пригадувало у многім положення простолюддя на Україні.
Почавши від Коросна на захід здовж Карпат аж до Шлеську, особливо в королівських економіях було багато солтисів, що мали подібні права й таку саму свободу, як козаки на Україні.
Солтиси мали обов'язок воєнної служби в королівських драґонах або піхотніх полках, а вернувши з воєнних походів, вони ставали вибраними і вірнопідданими сторожами по своїх селах. Молодь часто-густо хапалася за розбійниче ремесло, нападала на двори багатих панів і купців, а від караючої руки справедливости крилися у недоступні ліси – подібно як козаки на Січ. Нарід у тім не бачив нічого злого або грішного, а навпаки полишив про славних розбійників леґенди, що в них представляв їх героями й оборонцями, бо через те, що наводили пострах на дооколишніх панів, облекшали тимсамим положення сільського населення.
Шляхоцькі двори й королівські економії побирали від населення данину за випас худоби на карпатських пасовищах, але населення не хотіло нічого давати, бо нарід в горах був гордий, упертий, любив свободу, тому тяжко переносив підданство й вперто протиставився шляхті. Декотрі села мали окремі привілеї й права, що їм даровано при заснованню або за якусь прислугу зроблену королеві чи шляхті. Приміром: село Рихвальд у горлицькім повіті має ще до сьогодні привілей різати барани, а м'ясо та шкури продавати в Горлицях. Другі знову таких привілеїв не мали, однак колиж прийшло боронитися від данини, то всі села покликувалися на видумані чи правдиві привілеї. З другої сторони не рідко лучалося, що шляхта чи економи нарушували дійсні привілеї сіл. З цього вибухали часто-густо різні спори і бунти. З одної сторони шляхта примінювала до непослушних сіл гострі кари, а з другої сторони, покарані села відповідали скріпленням діяльности розбійничих ватаг.
Перед повстанням Богдана Хмельницького зачала шляхта винаймати жидам горальні, мита і корчми, та щоб побільшити свої доходи, забороняла солтисам і упривілейованим селам, що мали права удержувати горальні та корчми, випалювати горівку. З тієї причини витворилася така атмосфера, що кожний шляхтич і королівський урядник мусів дрожати за своє життя.
Колиж в Україні вибухло козацьке повстання, нарід на Лемківщині сміліше підняв голову, бо вісти про побіди козаків над шляхтою збуджували приспані надії за свободу, а тимсамим панщизняний гнет був для них ще більше не до знесення. Розбійничі ватаги росли у великі дружини, а їх діяльність принимала застрашаючий вид. Тодішні польські письменники кажуть, що на маленькім підкарпатськім підгірю було більше розбійників і розбоїв – чим на всій території Польщі.
Особливо вславилася своїми нападами дружина гершта Баюса. Вона зробила напад на Янушковичі, убила панів Трояновських, Бобовницького, Билину з Ліщин, напала на Ольшевського в Шарах і Домарадзкого в Ропі. Дружина Савки і Черца, сина дзвонаря з Грибова вдарила на Великдень 1646 р. на Ямгрудь, укріплений двір Менцінського, забрала в Зиндранові стадо з 77 коней, а в травню цього самого року напала на двір Дельнаса в Глиннику, на Циковського в Жегльцах, Козловського в Ропі, на село Роги коло Івоніча і Оріхву над Вислоком. Це все діялося на просторі кільканадцять миль.
Про силу тих розбійничих ватаг можна виробити собі поняття із цього факту, що два члени одної такої ватаги, що їх поставили перед суд в Бічі, видали поіменно 78 товаришів з 30 сіл. Колиб переглянути старі акта війтівських судів Біча, Нового Санча, Мушини, Нового Торгу, Бардієва та старі записки по церквах, як також зібрати це, що заховалося досі в устнім переданню, то можнаб написати грубі томи про діяльність тих розбійничих дружин.
Одначе пімста з ненависти до шляхти грозила шляхті тільки, що, підчас повстання Богдана Хмельницького. Коли в 1651 р. вся шляхта вирушила проти Хмельницького під Берестечко, а в дома лишилися тільки самі жінки й діти, то на всім просторі Карпат лемківське населення підняло бунт. Богдан Хмельницький розіслав по західніх воєвідствах багато аґентів, що їм поручив підбурювати простий нарід проти шляхти. По селах і містах західньої Польщі, особливо на Підкарпатті, появилося багато волокит, людей здорових і незвичайно смілих. Куди вони тільки перейшли, там множились поміж людьми преріжні трівожні вісти. Говорили між собою люди, що шляхта збирається в похід проти короля, що упоравшись з королем, шляхта задумує вирізати хлопів, що Богдан Хмельницький йде на поміч королеві і т. п.
Страх упав на всю шляхту. У шляхоцькіх домах передавали собі з уст до уст різні трівожні вісти: про таємні хлопські змови, про висланників Хмельницького і т. д. Одночасно тут і там вибухали пожарі. Горіли шляхоцькі доми й господарські забудовання, які не знати – хто підпалював.
І справді Хмельницький поважно думав підняти повстання на задах польської армії, що спішила під Берестечко. У союзі з Ракоцім, що мав заняти Краків, при допомозі хлопського повстання, думав Хмельницький освободити від шляхоцького ярма не тільки Україну, але й цілу Польщу. Агітацію поміж селянами на західніх частях Польщі вів Сташенко з 2000 аґентами. Ці аґенти вміли знаменито вести аґітацію проти шляхти. В польських селах говорили одне, а в українських друге.
По українських селах нарід радо стрічав агентів Хмельницького і ждав тільки означеного дня до рішучого виступу. А покищо відважніші вступали до розбійничих ватаг.
Польський історик Людвік Кубаля так пише: „Від Сяну аж до карпатського Підбескиддя, в околицях Коросна і Дуклі нарід українського обряду, збунтований шпіонами, горнувся до тих розбійничих ватаг, що безперестанку скріплялися напливом верховинців із польської і угорської сторони. Ці дружини були в порозумінню з розрухами верховинців, що в краківськім воєвідстві викликав Костка Наперський." Походження цього Костки Наперського покрите тайною. Сам він заявив перед шляхоцьким судом, що був незаконним сином польського короля Володислава IV. Виховувався в домі знатнього, польського маґната Костки, а опісля жив довго за границею. Можливо, що він був у козаків, а навіть бачився з Хмельницьким і Ракоцім. В 1651 р. він несподівано з'явився на Підкарпаттю, у краківськім воєвідстві з універзалами Хмельницького і зачав підбурювати нарід проти шляхти. Він наміряв заняти всі гірські переходи в горах і зробити похід на Краків. Правою рукою цього Костки Наперського був Станислав Лентовський, солтис зо Старого Дунайця, провідник всіх бандитських дружин в горах і для-того прозваний „маршалком." Цей Лентовський був інтересний тип, що міг зродитися тільки серед вільної природи карпатських гір, та серед нездорових тодішних відносин. До нього ходили хлопи з жалобами на своїх панів і Лентовський завсіди брав в оборону покривдженого хлопа. Як було можна то мирним способом, а коли мирні способи не приносили жадного успіху, то Лентовський піднимав похід населення проти даного шляхтича, чи навіть старости. Під його проводом в 1628 р. всі дооколичні солтиси проголосили загальну хлопську мобілізацію проти старости Коморовського. Цей то Лентовський розписав письма по менших солтиствах і селах в околиці й закликав нарід, щоб під проводом Костки громадилися проти „жидів і шляхти." Письма свої Лентовський розсилав „в імя Христа," котрого жиди вбили, і „в імя найяснішого короля, проти котрого шляхта хоче підняти бунт.” Обіцяв народові свободу, поділ лісів і шляхоцьких земель, поміч від козаків і приказував всім, що хочуть прилучитися до походу умаїти свої хати зеленню, щоб переходяче народне військо, бачило своїх й не грабило їх.
І той послідний приказ виконували найбільше. Усе населення збиралося на віча й всюди з поспіхом маїли хати зеленими галузками.
Сподіючись, що все Підгіря повстане, Костка Наперський рішився дати знак до загального повстання проти шляхти і заняв несподіваний нападом замок Чорштин, над берегом Дунайця. Цей замок панував над цілим підгірям і боронив дороги з Угорщини на Краків. По противній стороні Дунайця простягалася угорська границя і розтягалися розлогі посілости Ракоці-ого, що збирався рівнож ударити на Польщу.
Занявши Чорштин, написав Костка Наперський до Лентовського і просив його, щоби чим скорше зо своїм полком і з як найбільшим числом народа спішив до замку на поміч. „Скажи хлопам," писав Костка, „щоб пригадали собі всі кривди, що їх терплять від своїх панів, що мучать і гнетуть убогий народ. Тепер народ має прекрасну нагоду, то нехай користає із неї, бо коли тепер пропустять нагоду і не вибються на волю, то лишаться вічними рабами своїх панів. Шляхту хай беруть і нехай роблять із нею що хочуть. Скажи їм також, щоб взяли з собою одні сокири, а другі лопати. Підемо всі далеко, коли тільки буде на це охота. Маємо корисну умову з Хмельницьким, з татарами і маємо за собою німецьке військо".
Одначе шляхті вдалося відвернути грозячу її бурю. Костка Наперський заняв чорштинський замок із маленьким числом людей, а поміч наспіла, коли було вже запізно. Сам Костка по занятті замку написав краківському єпископові, що в імени короля заняв Чорштин, зо страху, щоб ця пригранична твердиня, що лишилася без війська та не впала в руки Угрів. Він просив єпископа прислати йому куль, пороху і кілька гармат, вказуючи на це, що в замку нема жадної амуніції.
Але хитрість Костки, не тільки, що не вдалася, але ще його погубила.
Епископ замість амуніції післав під Чорштин 60 драґонів, щоб відібрали замок. Вправді Костка оборонив замок перед горсткою драґонів, які почули, що лісами надходять ватаги хлопів, самі поспішно відступили. Але тріюмф Костки скоро перемінився в траґедію і безславний кінець.
Коли розійшлася вістка, що драґони відступили від Чорштина і що хлопи на підгірю піднимають бунт, на епископа і на шляхту напав великий страх, що побудив всіх до лихорадчої діяльности. Епископ вислав скоро 250 піхотинців проти Костки, як також розіслав на всі сторони письма з просьбою спішити з помічю. Всі священики обовязані були на проповідях в костелах і церквах взивати нарід, щоб не прилучувався до бунту. За першим відділом вислано скоро другий відділ із 200 людей і двома гарматами. Від Мушини відступили епископські драгони. Вже восьмого дня по забранню Косткою Наперським замку Чорштина зібрано около 1000 жовнярів.
З цього видно, що шляхта в смертельній тривозі ділала скоро. А Костка не мав чим боронитися. В замку було всего 27 хлопів і 5 дівчат. Не було пороху ні куль. Костка запалив смолоскипи і в цей спосіб взивав ватаги хлопські на поміч. Але поміч не приходила. Два дні боронився перед великою перевагою. Третього дня хлопи стратили духа, зловили Костку і Лентовського і видали їх польському полководцеві, щоб тільки вимолити для себе пощаду. Шляхта приняла радо всі услівя облягнених, бо боялася хлопських ватаг, що спішили великими масами Костці на підмогу.
Упадок Чорштина завдав смертельний удар народньому повстанню на Лемківщині, що було в самім розгарі. Почавши від Дуклі і Коросна, цілі громади на Лемківщині під проводом своїх війтів піднесли бунт і спішили Костці Наперському на підмогу. Рівнож всі розбійничі дружини піднялися на ноги і під проводом своїх ватажків спішили на означене місце. Всі приготовлялися до походу, до якого взивав їх Костка Наперський.
Але на відомість про упадок Чорштина і полон Костки все розбилося і покрилося по лісах. А Костку Наперського і солтиса Лентовського завели в кайданах до Кракова і там по великих муках Костку посадили на паль, Лентовського почвертували.
При Костці знайшли універсал Хмельницького, що звучав: „Я Богдан Хмельницький подаю до відома всім підчиненим корони польської, що через щастя і благословення від Господа Бога нам зіслане, підбивши під свою власть землі, обіцяю звільнити вас від тягарів і робіт. Будете тільки на самих чиншах і при всяких свободах, як була до цього часу шляхта; тільки, щоб ви додержали нам віри, як наші українські підчинені і щоб панів своїх лишали, проти них повставали і до нас як найчисленнішими громадами приходили."
Шляхта, вернувшись з під Берестечка, загоріла страшною жадобою пімсти проти збунтованих селян. Всюди зачалися слідства, суди й кримінали. Цілі села втікали в гори й ліси, щоб в цей спосіб спастися від пімсти шляхти. В горах одні промишляли розбоєм, знову другі переходили на угорську сторону. Шляхта вела довгі роки боротьбу з розбійниками, бо всі, що брали участь в недавнім хлопськім повстанню, повтікали в гори. їх ловили і судили та мучили до смерти в Ораві, Марані Сяноці, Риманові, Перемишлі і других містах. Оце тільки після шведського наїзду на Польщу коли то король закликав підгірське населення на поміч проти Шведів, в Карпатах вкоротилося переслідування хлопів, а з тим вкоротилися і напади розбійничих ватаг.

ПОЧАТКИ РЕЛІГІЙНОГО І НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ КАРПАТСЬКИХ ОКРАЇН.
На західні сторони Лемківщини здавендавня йшов сильний натиск (Також проф. др. В. Абрагам у праці п. з. „Powstanie organizacji lacinskiego Kosciola na Rusi." Львів, 1904 наводить цінні джерела до тодішних відносин) на наш нарід у тому напрямі, щоб його перетягнути на римо-католицьку віру. Наслідком цього натиску та мало помітного опору з натискуваного боку дійшло до того, що в березівському повіті є села, де є навіть наші церкви, а немає на превеликий жаль ні однодо греко-католика. Між такими селами, Кремянка висувається на перше місце, де є церква – навіть у доброму стані, а зате нема ні одного українця; дальше Обарим, де є церква, збудована в 1828 р., а всього пять родин українців; Динів, де є церква для 50 парохіян. (Польський учений, професор Перемислав Домбковський згадує в своїй праці п. з. “Stosunki narodowosciowe ziemi sanockrej w XV. stuleciu,” що вийшовши з Кракова на схід, можна по двох годинах повільного проходу дійти до першого лемківського села.
Згадує також, що в XV. ст. існували в таких місцевостях церкви: Босько (1430), Вільхівці (1440), Добра (1433), Костарівці (1440), Новосільці (1441), Одрехова (1450), Пелля (1449), Полонна (1488), Сянік (1429), Сянічок (1467), Тирява волоська (1471), Тирява сільна (1439), Чертеж (1448). Знову в тих місцевостях, які тепер належать до березівського повіту, були чотири церкви: в Улючі, Волоші (Володж), Змінниці та Дидні. Найстаршу вістку находимо про церкву в Улючі, де в 1443 р. були священниками Яцко та Іван, далі про церкву в Волоші, де в 1444 р. був священником Кузьма. В церкві у Змінниці, де тепер нема ні сліду з українців, був парохом у 1467 р. Хведор, у Динові був парох в 1491 році.) Багато – як твердить Домбковський – було греко-католицьких родин в Баричі, Бартківці, Веселій, Дидні, Сільниці, Темешові, сьогодні ледви чи находиться всего 50 українців.
Про найстаршу церкву, яка задержалася ще й до наших часів, о. Нікорович згадує в тематизмі перемиської єпархії за рік 1879 (ст. 125) де повасиліянська церква в Улючі; збудована в 1510 році. Отже була би це найстарша церква на наших західних окраїнах, яка досі в нас задержалася. Багато цінних документів про цю церкву лежить захованих у перемиському єпископському архіві. Там також передані три богослужебні книжки з XV. століття, які находилися в улючській церкві. Подібно, як Одрехівчани, так і в Улючі зберігаються відписи привілеїв польських королів Собіського з 1682 р. та Августа ІІ. з 1703 р., відносно прав та обов'язків селян Улюча до державців і щодо самої церкви. З цих привілеїв видно, що вже тоді церква та манастир існували в Улючі, бо в них надається існуючому вже манастиреві землю на те, щоби мешканці Улюча, в разі ворожого нападу, могли хоронитися в цьому манастирі.
Про другу, з найстарших церков і найдавніше лемківське будівництво, про церкву в Іздебкзх, о. Нікорович говорить, що ця церква збудована щойно в 1670р.(ст. 124.) Тодішня дідичка, Катерина Ваповська, подільська каштелянка, посідаючи цілий ключ дооколичніх сіл та міст, перемінила українські (греко-католицькі) церкви на римо-католицькі костели, а то в селах Бахір, Іздебки, Лубна, Глудне, Вара та на Динівському передмісті й передала їх єзуїтам.
В архіві римо-католицької єпархії в Перемишлі переховується грамота Катерини Ваповської з 23. січня 1593 р., що це в цілости потверджує.
Одночасно находимо про те, точні записки в Гарасєвича: „Annales Esslessiae Ruthenae" (Річники Української - Руської Церкви), де зібрані листи польського короля Жигмонта III., писані до греко кат. Єпископів.
Як сказано, всі згадані села зісталися без церков, а в Іздебках, щойно в 1670 році священик, Іван Зибарович, купив від тодішніх дідичів за 400 польських злотих, поле та одержав дозвіл на будову церкви і деякі пільги для неї, за що мусів щорічно платити данину.
У Лубній, церква існувала вже в 1593 р. та стояла на тому місці, де тепер латинський костел. Потім, як Ваповська забрала ту церкву, парохіяни зісталися без церкви, та аж в половині XVII. віку побудували церкву в тому місці, де вона стоїть тепер. Священик, Іван Бурдашевський, купив для тої церкви в 1702 р. трохи поля, одначе вже в 1703 р. шведські (Про часи, шведських воєн, довідуємося з „З Нарису Історії України” проф. Д. Дорошенка) війська спалили церкву й 96 хат, разом з господарськими забудуваннями.
Московські зазіхання до українських земель.
Московщина заспокоївши свої апетити на півдні, доступом до Чорного й Озівського моря, кинулася на північ, щоб у боротьбі зі Швецією добути „вікно в Европу" через вільний доступ до Балтійського моря. Цей московський виступ підситив велику „північну війну", що почалася наприкінці 1700 р. Москва, помирившися з Туреччиною, рішила разом з Данією і Саксонією завоювати собі поберіжжя Балтійського моря, рахуючи на молодість шведського короля, Карла XII. й непідготованість Швеції до війни. Але вже перші невдачі переконали їх, що вони перечислилися. Примусивши данського короля до мира й розгромивши московську армію під Нарвою – на південньому березі Фінської затоки, Карло XII. звернув усі свої сили проти польського короля Августа. В 1702 р. Карло розторощив Августа й захопив Варшаву і Краків. Шведські війська посувалися у побідному поході на схід від Кракова та захопили тоді багато окраїнних українських осель. (Ще сьогодні оповідають, що в мимінських лісах на південь від села Босько в Сяніччині, находяться мохом вкриті мури і звалища шведських укріплень. – На жаль, немає наукової розвідки про ці давні пам'ятки).
Тимчасом цар Петро вимагав щораз нових жертв з боку України. По розбиттю Карлом Августа, виганяє його з Польщі; Шведи занимають Львів і в 1706 р. покорює Саксонію. Затривожений московський цар, Петро стягає українські сили з Галичини та наказує фортифікацію лінії Дніпра. Впала тривога на Московщину, глухий шум невдоволення покотив по цілій Україні. Стільки літ боротьби зі Шведами, за московське „вікно в Европу", стільки втрат у людях і майні для чужої справи, примусило здорово думаючих, українських патріотів застановитися над тим, чи й далі їм по дорозі з москалями. Призадумався над тим питанням і сам Мазепа, український Гетьман (1687--1709). Віджила з свіжою силою ідея українсько-шведського союзу, реалізована вже великим Богданом Хмельницьким.
На коротко здержимося від дальших подій та наведемо коротко про гетьмана Хмельницького.
Польський історик Людвик Кубаля пише так: „Була то людина (Богдан Хмельницький 1648-1657) з кожного погляду незвичайних розмірів, настільки переростала людей навіть високо здібних, що переходила межі зрозумілого. Можна про нього сказати, що вродився на володаря: умів укрити свої заміри, в критичних моментах не вагався – скрізь сильна воля і залізна рука"...
„Територія його влади майже звідусіль мала відкриті границі – не розпоряджав він, як Кромвель, (анг. муж стану 1712) вишколеною інтелігенцією і засобами старої і сильної держави; війна, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідними державами – все треба було створити і все лежало на його голові. Мусів добирати і вчити людей, вглядати у найдрібніші подробиці. Та коли його військо не вмирало з голоду, коли мав зброю, гармати, амуніцію, добрих звідчиків і зручних агентів, коли не бракувало йому ніколи грошей – то це була його особиста заслуга"...
Для України гетьманство Хмельницького відкрило і створило нову добу історії. Він створив нову Українську Державу. Він зумів з'ужити для будови держави останки української шляхти, підняв з занепаду міщанство, перед селянством відкрив надії нового життя (Др. Іван Крипякевич у науковій розвідці п. з. „З історії Гуцульщини" пише, що в 1648 р. під кінець літа до Галичини війшли козацькі війська під проводом Богдана Хмельницького) – У всій Україні, аж по Карпати, спалахнуло повстання проти Поляків. Як повстання упало та українські козаки залишили Галичину, багато учасників повстання уступило разом з козацьким військом і дальше служило під українськими прапорами. Осталим, за участь у повстанню, польський король Іван Казимир сконфіскував їх землі та передав на власність Полякам. І так переходили найкращі українські землі українських бояр і селян в чужі руки Санґушків, Потоцьких, Чарторийських, Моравських, Білинських, Росоцьких, Островських, Вікторів. Богдан Хмельницький вказав невиробленим дотепер масам ідеал власної держави. По довгих століттях забуття, він, знову зробив Україну голосною і славною, – увів її на широкі хвилі між-народньої політики, зручно змагався з могутніми сусідами, та увійшов у зносини майже з усіми державами Европи. В його часи, український нарід знову зажив повним національним життям, освідомив собі свої – великої ваги завдання, почув себе нацією. Тому Хмельниччину уважаємо одною з найважніших епох нашої української історії.
Другим, не менше славним українським гетьманом – що його згадуємо – став гетьман Іван Мазепа.
Україна, і з нею всі українські землі, нищена й виснажувана царем Петром, прорубуючи москалям „вікно в Европу", скочувалася в пропасть політичної неволі й економічної руїни. Тоді, свідома загрози українська старшина в 1706 р. кличе до Мазепи, устами українських полковників Апостола й Горленка: „Всі ми, за душу Хмельницького, Бога молимо за те, що він визволив Україну з під чужого ярма, а твою душу й кости діти наші клястимуть, коли ти залишиш козаків у такій неволі". (Микола Голубець, Велика Історія України, Львів 1935 р. от. 523)
Мазепа пірвав зв'язки з Московщиною та його державницькі заміри обняли ідеали визвольних змагань України, сягли ясним промінням у найдальше майбутнє. Залишилися по наші часи прапором і програмою української Державности. Ім'я Мазепи стало символом незалежности і свободи.
Сумна доля стрінула Галичину з її окраїнними землями – з Лемківщиною в ХVII.-ХVШ. ст. Умовини політичного життя ослабили цілком міщанство, духовенство та неносильним ярмом лягли на шиї селянства. В кінці 1773 року Галичина перейшла під владу Австрії. (Кс. І. Сиґанські “Historja Nowego Sacza” Т. І. Львів 1901, ст. 104 пише, що в 1771 р. відібрано від Польщі 275 сіл і 7 міст Н. Санч, Н. Торг, Коростенко, Мушину, Тилич, Північну і Ст. Санч та прилучено до Австрії.) Вищі верстви українського народу в Галичині були спольщені та хоч духовенство і народні маси, міцно держалися свого східнього греко-католицького обряду, як одинокого заборола перед загладою, але помітний був загальний упадок духа й зневіра.
Такий стан тривав аж до 1848 р. В Галичині оживилася діяльність польських революціонерів, що почали підготовляти збройне повстання для відбудови польської держави. Австрійський уряд, щоб паралізувати діяльність революціонерів, став через своїх аґентів нацьковувати селян на дідичів, і в 1846 році в західній Галичині, коло Тарнова, польські селяни кинулися бити і різати своїх панів, що нібито йшли проти цісаря, що стояв за селян. Австрійська адміністрація оцінила ці настрої народу й спонукала перевести остаточне скасування панщини, що і було проголошено патентом 16. квітня 1848 року. Основою реформи був викуп селянських ґрунтів державою, якій селяни мали сплачувати продовж 40 літ, починаючи з 1858 року, за те і дідичі звільнялися від усяких обов'язків що до своїх колишніх підданих (кріпаків) – заступати їх у суді, допомагати в тяжких випадках і т. п. Викуплену землю поділено на ріллі – 36-42 морґи поля, в одній полосі, від хати до межі друдого села; піврільок, третина, четвертина, стаяння - вертання; що задержалося досі в більшости сучасних лемківських селах. Та при переведенні реформи не було впорядковане право володіння на ліси і випаси, та це викликало нескінчені ще і досі процеси і руйнувало селян. За дідичами (і тоді не було кому обстояти за селян!) залишені привілеї – право пропінації, монополь на пудження-викурювання і продажу горілки та багато йнших, що на довгі часи залишилося джерелом ріжних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.
Про знесення панщини ще досі свідчать „хрести свободи", що виросли тоді на всіх галицьких дорогах і роздоріжжях. (Знані події в ліському повіті з 1932 р. – як уводжено т. зв. „свято праці" – вказує, що населення незвичайно багато витерпіло в панщизняних часах).

ПЕРЕХІД ГАЛИЧИНИ РАЗОМ З ЛЕМКІВЩИНОЮ ПІД АВСТРІЮ.
Галичина, разом з Лемківщиною, перейшла – як вже згадано – 1772 році під владу Австрії. Вона находилася в дуже занедбаному стані, як економічному, так і культурному. Вищі верстви українського народу в Галичині були спольщені, на полі народнього шкільництва панувала повна темрява. У безвихідному положенню находилося сільське населення. Щойно серед українського духовенства починають з’являтися люди, що свідомо виступають в обороні прав української народности, домагаються пошанування української мови в письменстві і житті Серед них визначається Іван Могильницький, перемиський священик, що обороняє права української мови в школі. Коло єпископа Івана Снігурського в Перемишлі гуртуються в 20-30-х роках цілий гурт учених і патріотично настроєних священиків: Йосиф Левицький, автор граматики української мови (1834), Йосиф Лозинський – етнограф, Антін Добрянський – історик, Іван Лаврівський, (його свояки довгі літа були парохами в Одреховій та в Тарнавці – Сяніччина). Одначе, найбільший вплив на початок національного відродження Українців під Австрією, спричинила знайомість із творами нової української літератури в Наддніпрянській Україні, з українськими історичними виданнями Миколи Костомарова – історика, Пантелеймона Куліша – письменника, Миколи Гулаки – професора, Опанаса Марковича – визначного етнографа, Василя Білозерського, та в першу чергу ґеніяльного українського поета – Тараса Шевченка. Піонірами національного відродження Галичини стала т. зв. „українська трійця" на чолі з Маркіяном Шашкевичом, Іваном Василевичом та Яківом Головацьким. Вони, всі три, ще на шкільній лаві захоплювалися ідеєю відродження українського народу в Галичині та під виливом українського письменництва на Україні задумали працювати над відродженням української народности в Галичині, бажаючи оперти його на духовому зв'язку з Наддніпрянською Україною, з її багатою національно-історичною традицією та спадщиною. В 1837 році – Шашкевич видав збірник „Русалка Дністрова", першу книжку в Галичині, писану народньою, українською мовою. Ця книжка – дарма – що її скоро по виході уряд сконфіскував, зробила велике вражіння на громадянство, зокрема на українську молодь. Шашкевич, як про нього пізніше Головацький писав „запалив вогонь, котрий лише гробова персть загасити може, спас народ від загибелі та отворив очі кожному письменному чоловікові, в котрого лишилося ще не-зіпсоване українське серце, показав йому його положення й обов'язки для народа і спосіб, як ці обов'язки треба сповнити". Члени цеї трійці збирали народні пісні, оголошували їх, писали статті про життя і побут українського народу, стараючися викликати зацікавлення українськими справами серед своїх і чужих. Вони, перші піднесли політичне, культурне та економічне становище українського народу в Галичині.
Нажаль – ця здорова народня струя довгі роки продиралася крізь темряву, заки і на Лемківщину дійшли її здорові зерна національного відродження.

ПОДІЛ ГАЛИЧИНИ.
Від першої хвилини (в 1848 р.) пробудження національного життя в Галичині, виринула важна національно - політична конечність поділу „Галичини і Володимирії з великим князівством Краківським, князівством Освєнцімським і Заторським" на дві окремі части, на східню-українську і тісно з нею зв'язаними південньо-західніми окраїнами – і західньо-польську, що з виводом прав до деяких цих земель виступила Прусія, Росія та Австрія.
І саме під покрівцем надграничних замішань і пануючої зарази, австрійські війська заняли на приказ цісаря Йосифа II. найперше Спиж, а незабаром потім також частину нинішньої Сандеччини. Одначе по довших переговорах, торгах, доказах, політичних укладах переведено поділ краю на дві половини: „Західню Галичину" зі столицею Краковом, і „Східню Галичину" зі столицею Львовом. Така зміна в укладі політичних границь Галичини зайшла в 1846 р. Під претесктом – недопустити до вибуху польського повстання, займили австрійські війська в березні 1846 р. місто Краків, Австрія в порозумінню з Росією та Прусами скасувала краківську републику та ці землі прилучила до своїх посілостей.
Східня-українська Галичина й західня польська різняться між собою суспільно-економічним життям, побутівщиною, релігією, взагалі культурою – своїми географічними умовинами; спокійне й безпечне життя на заході причинилося дуже значно до зросту числа населення, до піднесення його добробуту та заможности – натомісць на отвертім сході, виставленім на безнастанні напади татарських орд, на часті руїни – інакше ускладнювалися суспільно-економічні відносини. Тодішня західня Галичина лежала ціла по лівім боці Висли й обнимала землі, з яких при Австрії лишився тільки невеличкий скравок в околиці Кракова – і сам Краків (Іван Кревецький: Справа поділу Галичини в рр. 1846–1850. Львів 1910).
Під напором розбурханих народніх мас, появився в дні 25 квітня 1848 р. так званий цісарський маніфест, що вводив у життя першу австрійську конституцію з широкими запоруками прав усіх народів взагалі – між якими не бракувало також галицьких Українців.
У Галичині починається живий український рух. Українці передають перший меморіял відносно прав Українського Народу під Австрією, засновують перше політичне товариство „Головну Руську Раду" у Львові, в травні 1848 р. виходить перше число першого українського політичного часопису „Галицька Зоря." Серед загального піднесення проголошують щораз то нові українські національно-культурні й суспільно-політичні домагання, організують поспішно національно-культурну та суспільно-політичну роботу. Цілу діяльність у цій справі взяла в свої руки Головна Руська Рада. Вона вияснює справу поділу Галичини між широкими кругами українського населення в краю, при помочі своїх філій, преси, відчитів, поїздок та освідомляючих рефератів, – з'окрема веде заходи поза границями краю, щоб виказати конечну потребу поділу Галичини на дві части – окремо українську – з її приналежними адміністраційними, скарбовими, судовими та другими властями – та окремо польську; бо ці обі части Галичини під кожним оглядом різняться між собою.
Головна Руська Рада, у другому меморіялі до Міністерства внутрішніх справ висказалася, що: „ІІоділ Галичини є для Українців питанням життя, бо тільки таким способом можна раз на все покласти кінець чужим затіям в українськім краю тільки таким способом можна уможливити Українцям свобідний розвій їх народности.” – Дата цього меморіялу: 28 жовтня 1848 р.
Тимчасом у краю і в самій австрійській державі зайшли події, що не лишилися без впливу на заходи Головної Руської Ради. Революційний рух у Львові 1-2. листопада 1848 р. викликав знову важні наслідки. В цілім краю проголошено воєнний стан, позакривано товариства, здержано видавання часописів. У Кракові зорганізовано ґуберніяльну комісію, та на основі міністерського розпорядку („Зоря Галицька,” 1849, ч: 7 пише: „В тім міністерськім розпорядку бачимо вступ до поділу Галичини на українську й польську частину та щиру волю теперішнього Міністерства у виконанню рівно-правности всіх народів. Мусимо – одначе – додати, що дуже боліло би нас серце, якщо українські части ясельського, сандецького та ряшівського округів не були би відділені й прилучені до нас; натомісць ми хочемо, щоб мазурська часть сяніцької округи була прилучена до Кракова. Через це було би свобідніше і мазурам – і нам.”) піддаючи під її управу шість західньо-галицьких адміністраційних округів: бохенський, вадовицький, рящівський, сандецький, тарнівський, і ясельський. – „Це викликало між цілою українською людністю невдоволення” – так писав останній меморіял Ради – кінчаючи заявою, що „український народ ніколи не перестане стреміти правною дорогою до поділу Галичини, конче потрібною для спокою та порядку цеї української части Галичини”.
Але австрійські чинники ніяк не хотіли погодитися з таким поділом Галичини. Тому в адміністративному відношенню поділено Галичину на три адміністраційні округи, що їх назвали від їх головних міст: Львова, Кракова і Станиславова. Адміністраційна краківська округа обіймає край від Карпат аж по Вислу й поріччя Сяну, або давніші округи: бохенський, вадовицький, ряшівський, сандецький, тарнівський та ясельський з деякими частинами перемиської й сяніцької округи. Властива українська частина сяніцької округи ввійшла в склад львівської адміністраційної округи зі судовими округами в Балигороді, Ліську, Сяноці і Щавнім. Судові округи в кракійській адміністраційній окрузі установлено в Короснянщині: в Березові, Домараджі та Коросні; для Грибівщини: в Грибові та Снітниці; для Новосандеччини: в Новому Санчі, Криниці, Лімановї; для Горличчини: Бєч, Горлиці, Маляслів (Маластів); для Дуклянщини: Дукля, Риманів; для Ряшівщини: Ґлоґів, Ряшів, Стрижів, Тилич; для Ясельщини: Злигородок (Змигород), Крампна, Ясло; для Старосандеччини: Коростенко, Ляцко та Старий Санч.
Такий поділ з деякими змінами задержався аж до розвалу Австро-угорської Монархії в 1918 р.

ЛЕМКІВСЬКА ВЕЛИКА ЕМІҐРАЦІЯ.
Давно минули ці часи, коли Лемко, прив'язаний до „клаптика” гірського, невдячного поля, кидав собою на всі боки, щоб виживити свою численну родину. Ще при кінці другої половини минулого століття начали Лемки кидати масово свої „хижи”, та виїздити за Океан на заробіток. (Лемківські документи і оригінальні листи. Течка: Лемківщина. Наукове Товариство ім. Шевченка Львів 1936) Були це золоті часи!
„Няньо роблять на талярі в Гамериці" або: „Кет би лем не тоти гори, не ялиці; Виділа би я свого няня в Гамериці"; заховалось в народніх співанках. Туга й одночасно очайдушність, бажання кращого завтра, відбилось у піснях:
„Ой, лишу я тя, лишу!
Лем си сяду на куляю,
Лем ся поколишу!"
І працював Лемко, як „сомар" під землею (в майнах-копальнях вугля), нарівні з мулами – (яких там уживали до перевоження вугля, візків-штріткар); у поті чола працював, щадив, стуляв гріш, щоб помогти залишеній рідні в Старому Краю та скоро вернути й завести кращий лад, як перед виїздом.
Не було хати на Лемківщині, щоби хтось з челяди не мандрував за море. Ці, що не могли з різних причин (нездібність до виїзду, військові перешкоди і т. п.) виїхати за Океан, ходили гурмою в часі вчасного літа на Угорщину на жнива або як самі Лемки кажуть „по пшеничку над Тису і Дунай”. Відси і пісні:
„Задзеленіла рута, як Дунай ріка” –
 
Наші Друзі: Новини Львова