Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 07 грудня 2019 року

Шедевр Блекфута

Переглядів: 7467
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Шервуд Андерсон
ШЕДЕВР БЛЕКФУТА

Я вийшов з аукціону на П'ятій авеню. Порошив сніг. Щойно
я бачив, як за двадцять тисяч доларів продали картину Блекфута.
Ремзі, знавець живопису й комерсант, підійшов до мого приятеля
Трайкапа, що стояв біля мене з тростинкою в руках, і виголосив
коротеньку промову. Трайкап, як колись Блекфут, був художник
з майбутнім. А Блекфут, слід зауважити, збожеволів, і його запро-
торили в якусь лікарню неподалік від Нью-Йорка. Ремзі торкнув
Трайкапа за плече і по-дружньому заговорив. Я не міг цього стер-
піти. Мені стало моторошно від його слів.
— Розправте плечі, друзяко,— сказав Ремзі.— Розправте плечі
й дихайте глибше.
Я пішов на П'ятдесят восьму вулицю й запросив одну знайому
пообідати разом. То була вродлива дівчина з аристократичними
рисами, вона приїхала десь із Заходу, й мені хотілось дошкулити
їй. Я вже уявляв, як розповім їй трагедію Блекфута і її виразні
риси спотворить біль. У цьому бажанні було щось ненормальне,
як і в тому, що я хочу побачити Блекфутову історію надрукова-
ною. Я хочу завдати болю багатьом людям.
Того вечора, коли продали картину, ми зі знайомою зайшлії
до ресторану. З'явився його власник, щоб узяті! її мене пальто.
Сивий чоловік з улесливим обличчям, схожий на Ремзі.
Він поклав руку мені на плече.
— Ви починаєте сутулитись, друже,— прожебонів він.—
Випростайтесь! Треба привчати себе дихати глибоко й ходити
рівно.
Я не дав йому ляпаса, мабуть, лише тому, що в мене затрем-
тіла рука. Я видер у нього пальто й кинувся на вулицю. Знайома
вибігла за мною.
— Ідіть ви під три чорти! —крикнув я власникові ресторану.
Мені хотілося крикнути це всім отим недолюдкам, які занапасти-
ли талант великого Блекфута, хотілося сказати їм усе, що я зараз
розповім вам.
Як я й передбачав, історія засмутила мою знайому. Сподіваю-
ся, те саме буде й з вами.
Двадцять років тому Блекфут був біднпм художником і меш-
кав у Нью-Йорку. В цьому нема нічого особливого, хоч він. щоб
ви знали, мав талант, а в цьому вже є дещо особливе. Одружився
він з дочкою власника пральні й жив у тому плетиві вулиць
нижнього Манхеттена, яке відоме під назвою Грініч-вілледж.
Я не стану описувати, як він бідував. Це було жахливо, але
не в тому річ. Комфорт і достаток іноді не менш жахливі. Отож
бідолаха тулився в крихітній, зате дешевій темній комірчині; під
ногами в нього повзали малюки, кількість яких усе зростала, роз-
гардіяш і бруд оточували художника.
Блекфут був худий, блідий чоловік років тридцяти, дуже суту-
лий. Йому, звичайно, слід було б розправити плечі та глибше
дихати. Це неодмінне правило для тих, хто одружується з дочкою
власника пральні,— з жінкою, ніби зумисне створеною щороку
народжувати дітей, а особливо для тих, хто мешкає в Грініч-віл-
леджі, на околиці Нью-Йорка.
Та ось Блекфут намалював картину. Похмурого ранку в люто-
му він сів до роботи, і вийшло щось незвичайне. Із хаосу народи-
лася гармонія. Його пензель просто співав, бігаючії по полотну.
Блекфут працював цілий день і половину наступного, й душа
в нього раділа. Він забув про убоге оточення й поринув у твор-
чість. В картині було все — цілість, простота, рух і те непомітне
й невловиме, що вирізняє справжній шедевр,— лірична краса
і довершеність.
Не дивно, що Блекфут, скінчивши роботу, пройнявся повагою
до себе. Він зодяг благеньке пальто, узяв тростинку, якої не
носив уже п'ять років, і вирушив до Ремзі.
Всю дорогу він міркував, і в голові в нього засіла безглузда
думка: призначити ціну отій картині.
«їй-богу, я візьму за неї тисячу двісті!»—сказав він собі.
На вулиці йому зустрівся Фред Морріс. У Нью-Йорку всі його
знають. Фред непоганий хлопець, а мистецтво для нього — засіб
заробляти гроші, до того ж його картини охоче купують.
— Це добре, старий,— сказав він, коли схвильований Блекфут
розповів йому про свою удачу; потім торкнувся тростинкою його
плеча й порадив: — Тримайся рівніше. Тії починаєш сутулитись.
Я ось щодня гуляю і пильно стежу, щоб не горбитись. І, знаєш,
помагає! Роби те саме.
Наступного ранку Ремзі прийшов дивитись картину. Уявіть
собі сивого, спокійного і впевненого в собі джентльмена, що про-
бирається крізь купу хлопчиків та дівчаток у комірчину, де
висить картина. Він одразу збагнув, що то за скарб, і відверто
висловив свою думку.
— Ви, безперечно, створили прекрасну річ. Скільки ви просите?
Я купую.
Блекфут зрадів. Він усвідомлював свій успіх, але хотів, щоб
його усвідомив і Ремзі.
— Тисячу двісті,— недбало кинув він.
Ремзі похитав головою.
— Тисячу,— відказав він, коли Блекфут сердито забігав по
кімнаті. Потім чемно й стримано додав: — Відкладемо розмову.
Навіщо так дратуватись? Я певен, що ви станете великим худож-
ником, і не хочу з вами сваритись.
І рушив до дверей.
— їй-богу, Блекфуте, у вас чарівні малюки. Вам треба берег-
тись: адже ви за них відповідаєте. Я помітив, що ви починаєте
сутулитись. Коли я був солдатом, мене вчили триматись рівно.
Там я звик щодня робити фізичні вправи.
Блекфут почекав тиждень і вирішив піти до Ремзі. Пому
здалося, що минулого разу він надто погарячкував.
«Треба сприймати все так, як воно є,— подумав він.— Адже
не можу я вимагати, щоб інші бачили в моїй картині те саме,
що бачу я».
Вдягнувши пошарпане пальто й забувши цього разу тростин-
ку, він побіг до Ремзі.
І тоді Ремзі показав зуби. Він запропонував за картину сімсот
доларів. Хоч він був, як і перше, дуже чемний і голос його звучав
так само лагідно, але більше дати відмовився. Блекфут повернув-
ся й пішов; він був такий розлючений, що не міг вимовити
й слова. Йому навіть хотілося кого-небудь убити. Отакі всі худож-
ники. Коли ви в розмові з ними вдаєтесь до здорового глузду,
вони вас не розуміють.
Кінець кінцем Ремзі придбав картину за чотириста доларів.
Блекфут ще двічі приходив до нього і врешті здався. Востаннє
він вийшов був з будинку Ремзі, довго стояв, дивлячись у сутінки,
й таки вернувся. Він побіг назад, згодився на чотириста доларів
за отой шедевр, що його потім продали за двадцять тисяч, і взяв
у Ремзі гроші.
Мені здається, я не перебільшив щодо бідності Блекфутів.
Правду кажучи, я навіть не знав, скільки в них було дітей, може,
всього троє або четверо, та вони ждали ще одного. Крім того,
художник заборгував власникові будинку й городникові, а позича-
ти не було в кого.
Чотириста доларів дуже знадобились. Накупили всілякої
 
Наші Друзі: Новини Львова