Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 21 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Спійманий на гарячому

Переглядів: 9978
Додано: 17.11.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

Переклад Олександра Мокровольського

І
Чи не кожному з нас доводилося бачити романтичні історії, що діялися насправді. Як директорові Контори страхування життя, мені за останні тридцять років випало, певне, частіше, ніж іншим людям, спостерігати такі історії, хоча, на перший погляд, моя професія начебто й не сприяє цьому.

Нині я відійшов від справ, одпочиваю, тож маю змогу, якої досі був позбавлений, обдумувати на дозвіллі свої спостереження. Мушу зазначити, що тепер моє минуле видається мені цікавішим, ніж за тих часів, коли воно було для мене теперішнім. Адже я, можна сказати, повернувся додому після вистави і нині, коли завіса впала, можу спокійно пригадувати всі епізоди драми, - мені не заважає яскраве світло, штовханина і метушня театру.

Дозвольте мені розповісти романтичну історію з дійсного життя.

Ніщо так правильно не відбиває душі людини, як її обличчя в поєднанні з манерою триматися. Читання тієї книги, де на кожній сторінці, волею предковічної мудрості, викарбувані неповторні риси вдачі того чи іншого чоловіка чи жінки, - нелегке мистецтво, і вивчають його не надто ревно. Воно, далебі, вимагав деяких природжених здібностей і, безперечно (як і все на світі), сякого-такого терпцю та старання. Але можна стверджувати з майже цілковитою певністю, що мало хто вивчає його терпляче й старанно: більшість гадає, нібито все велике розмаїття людських вдач відбивається в декількох найзвичайніших виразах обличчя, і не тільки не завважує, але й не шукає тих трудновловних відмітних рис, які важливіші за решту; тож, коли ви, до прикладу, з великою затратою часу та уваги навчаєтеся читання нот а чи грецьких, латинських, французьких, італійських, давньоєврейських книг, то ви навіть не намагаєтеся що-небудь вичитати на обличчі вчителя або вчительки, які цього вас навчають, зазираючи з-поза вашого плеча в зошит чи книжку. Можливо, це пояснюється деякою самовпевненістю: ви гадаєте, нібито вам не варто вивчати вирази людських облич, адже ви досить добре їх знаєте з природи, отже, й не помиляєтесь. [63]

Я, зі свого боку, признаюся, що помилявся незліченне число разів. Помилявся у знайомих і (само собою зрозуміло) помилявся в друзях, - куди частіше в друзях, аніж в інших людях. Як же виходило, що я міг так ошукуватися? Невже я зовсім неправильно читав у їхніх обличчях?

Ні. Вірте мені, моє перше враження від цих людей, навіяне їхніми обличчями та манерою триматися, незмінно виявлялося правильним. Помилка моя була в тому, що я дозволяв цим людям зближуватися зі мною і самим говорити про себе.





II
Перегородка, що відділяла мій особистий кабінет від нашої контори в Сіті, була з товстого дзеркального скла. Через неї я міг бачити все, що відбувалося в конторі, але не чув жодного слова. Цією перегородкою я наказав замінити стіну, що стояла тут багато років - відтоді, як побудували будинок. Чи тому я зробив цю заміну, що хотів діставати перше враження про незнайомців, що приходили до нас у справах, тільки дивлячись на їхні обличчя, але зовсім не дозволяючи цим людям діяти на мене своїми словами, чи то ще чомусь, - це байдуже; досить буде сказати, що я використовував скляну перегородку саме для цієї мети і що будь-яка контора страхування життя завжди перебуває під загрозою шахрайства з боку щонайспритніших та щонайжорстокіших негідників.

Саме через цю скляну перегородку я вперше й побачив чоловіка, чию історію хочу розповісти.

Я не бачив, як він увійшов, бачив тільки, що, поклавши на широкий прилавок капелюх і парасолю, він перехилився через той прилавок, щоб узяти якісь папери у клерка. Відвідувач був чоловік років сорока, чорнявий, вельми вишукано вбраний, весь у чорному, - носив жалобу, - а його чемно простягнену руку облягала чорна лайкова рукавичка. Волосся його, дбайливо зачесане й намащене, було розділене прямим проділом, і незнайомець, нагнувшись, обернув цей проділ до клерка з таким виглядом (здавалося мені), мовби хотів сказати: «Будьте ласкаві, мій друже, мати мене за того, ким я хочу здаватися. Ходіть просто сюди, по піщаній доріжці; по траві не ступайте - я вторгнень не терплю».

Заледве я побачив цього чоловіка, як відчув до нього що-найгострішу антипатію.

Він попросив кілька наших друкованих бланків, і клерк, [64] передаючи йому бланки, став давати пояснення. Вдячна й люб'язна усмішка сяяла на обличчі відвідувача, а очі його весело дивилися в очі клеркові. (Я чув, скільки нісенітниць кажуть про те, нібито лихі люди не можуть дивитися просто в обличчя співрозмовникові. Не вірте цій упередженій думці. Нечесна людина завжди здатна витримати погляд чесної, якщо тільки можна цим що-небудь виграти.)

Я завважив, що він кутиком ока побачив, як я дивлюся на нього. Він тут-таки обернув свій проділ до скляної перегородки, ніби промовляючи милою усмішкою: «Просто сюди, будьте ласкаві. Зійдіть із трави!»

Трохи перегодом він надягнув капелюха, взяв парасолю і вийшов.

Я викликав клерка до себе в кабінет і спитав:

- Хто це приходив?

Клерк тримав у руках візитну картку відвідувача.

- Містер Юліус Слінктон, що мешкає в Мідл-Темплі.

- Він адвокат, містере Адамс?

- Гадаю, що ні, сер.

- Я був подумав, що він священик, але на картці не написано «його велебність», - мовив я.

- Як судити з його вигляду, сер, - сказав містер Адамс, - то він готується до посвячення в духовний сан.

Слід зазначити, що відвідувач носив вишукану білу краватку і манішка в нього теж була дуже вишукана.

- Чого він приходив, містере Адамс?

- Тільки взяти бланк для заяви, сер, і бланк для поручительства.

- Йому хтось порадив звернутися до нас? Він сказав хто?

- Так, сер, він пояснив, що прийшов на пораду одного з ваших друзів. Він бачив вас, але сказав, що, не мавши приємності бути з вами знайомим, не сміє вас турбувати.

- А він знає, як мене звати?

- Так, сер! Він сказав: «Я бачу, там сидить містер Сем-сон!»

- Він, мабуть, говорить дуже добірною мовою?

- Надзвичайно добірною, сер.

- Манери в нього, мабуть, підлесливі.

- Цілком правильно, сер, дуже підлесливі.

- Так! - мовив я. - Мені поки що більш нічого не треба, містере Адамс

Через два тижні я прийшов на званий обід до одного мого друга, купця, людини зі смаком, збирача картин і книг, і перший, кого я побачив серед гостей, був містер Юліус Слінктон. Він стояв перед каміном, повернувши до присутніх [65] своє чесне, відкрите обличчя і дивлячись на них лагідними великими очима, а проте (здавалося мені) вимагаючи, щоб усі підходили до нього розчищеною і вказаною ним доріжкою - ніяк не інакше.

Я почув, як він попросив мого друга відрекомендувати його містерові Семсону, і мій друг познайомив нас. Містер Слінктон був дуже щасливий зустрітися зі мною. Не надмірно щасливий - він не передавав куті меду; він був щасливий, як гарно вихована, цілком світська людина.

- Я гадав, що ви вже знайомі, - зауважив наш господар.

- Ні, - заперечив містер Слінктон. - Я, щоправда, заходив до контори містера Семсона на вашу пораду, але не вважав, що маю право турбувати самого містера Семсона заради таких дрібничок, з якими міг упоратися перший-ліпший клерк.

Я зауважив, що залюбки посприяв би йому у всьому, якби знав, що його рекомендував мій друг.

- Яв цьому певен, - відказав він, - і дуже вам вдячний. Іншого разу я, можливо, не буду такий делікатний. Але, звісно, тільки в тому випадку, якщо прийду у важливішій справі, - адже я знаю, містере Семсон, який дорогоцінний час ділової людини і як багато на світі причепливих людей.

Я відповів на ці чемні слова легеньким поклоном.

- Ви хотіли застрахувати своє життя? - спитав я.

- Ні, що ви! Я, на жаль, зовсім не така передбачлива людина, за яку люб'язно маєте ви мене, містере Семсон. Просто я робив довідки для одного свого приятеля. Але ви знаєте, що таке приятелі в подібних справах! Може бути, з усього цього нічого й не вийде. Я дуже не люблю турбувати ділових людей довідками для моїх приятелів: адже тисяча шансів проти одного, що приятелі так і не скористаються тими довідками. Люди такі несталі, себелюбні, недбалі! Чи не правда, містере Семсон, - адже ви щодня переконуєтеся в цьому в ході своєї роботи?

Я хотів був відповісти докладно, але він повернув до мене свій рівний білий проділ, ніби промовляючи: «Просто сюди, прошу вас!» - і я відповів:

- Так.

- Я чув, містере Семсон, - заговорив він знову (тому що обід, супроти звичаю, припізнювався, - кухар у господаря нашого був новий), - нібито недавно ви й ваше товариство зазнали великої втрати.

- В грошовому відношенні? - спитав я. Підсміюючися з того, що при слові «втрата» я так швидко згадав про гроші, він сказав: [66]

- Ні, у відношенні таланту й енергії.

Не зразу збагнувши його натяк, я задумався.

- Невже ми справді зазнали такої втрати? - перепитав я. - А я про це й не знав.

- Висловлюсь ясніше, містере Семсон. Я не хотів сказати, що ви пішли на спочив. Справи ще не такі й кепські. Але містер Мелтем...

- А, то це ви про нього! - сказав я. - Так! Містер Мелтем - молодий секретар страхової контори «Неоціненні переваги».

- Саме так, - потвердив він із співчутливим виглядом.

- Це й справді велика втрата. Він був найдалекогляднішим, найсвоєріднішим та найенергійнішим з усіх знайомих мені людей, що працюють у страхуванні життя.

Я говорив палко, бо дуже шанував Мелтема і захоплювався ним, а мій співрозмовник збудив у мені невиразні підозри в тому, що він підсміюється з цього молодика. Містер Слінктон закликав мене до порядку, повернувши до мене акуратну доріжку на своїй голові й неначе повторюючи все ті самі кляті слова: «Будьте ласкаві, зійдіть із трави, - ось доріжка».

- Ви знали його, містере Слінктон?

- Тільки чув про нього. Бути його знайомим чи другом - це така честь, якої я домагався б, коли б він досі бував у світі; хоча мені, можливо, й не поталанило б доскочити такої честі, адже я далеко не такий помітний чоловік. Було йому трохи більше тридцяти літ, чи не так?

 
Наші Друзі: Новини Львова