Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 21 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Втопленниця

Переглядів: 3696
Додано: 01.04.2009 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: Пост-Поступ за 2007 рік
<
1
>
Передмова від Volynyanyn`а. Коли я вперше прочитав це оповідання й довідку про автора в одному з випусків львівського "Пост-Поступу", у мене виникла думка, що щось у ньому не так. Автор нікому не відомий й навіть не потрапив до літературних часописів тогочасности, а сам твір написаний "нерівною" мовою й рясніє певними нетиповими виразами, котрі не могли з`явитися у ті часи. Більш того, окремі вислови та речення даного тексту (зокрема, описи знайомства Грицька та Марусі) аж ніяк не вписуються в тогочасну картину старосвітськости й відносин між парубками та дівчатами, навіть віддають якоюсь певною фривольністю. Можна було б списувати все на простакуватість автора оповідання, але, не маючи змоги перевірити безпосередньо посилання на критику В.Бєлінського, можна також й припустити, що "Втопленниця" - всього-навсього майстерне творіння самого редактора видання, відомого львівського письменника Юрія Винничука або когось з нинішніх дописувачів. Тим не менш, подаю до уваги читачів дане "творіння", а вирішувати – справжнє воно за часом чи лишень невдала підробка – полишаю на Ваш читацький розсуд...


Хома Купрієнко. Автор єдиної збірки оповідань "Малороссийские повести и расказы", виданої у Москві 1840 р. До збірки увійшло чотири оповідання. Про своє літературне кредо Купрієнко висловився у короткій передмові: "Я пишу не для того, щоб мене хвалили або лаяли, ні!.. Овсі не для того! Я хочу, щоб і люди знали те, що я написав, – бо тут є багацько правди, і, може, не кожний чув про те, що я в моїй книжці розказав. А коли люди будуть мене лаяти і захочуть з мене поміятися, дак Бог з ними! Я тільки що в перший раз став писати, дак не зумів скомпонувати усього до ладу, – як зумів, так і зробив! І вони хоч і будуть з мене сміятись, а я все-таки не перестану писати і незабаром налагоджу і другую книжку. Що хочте, то й товкуйте про мене!"
На жаль, Купрієнко своєї обіцянки не дотримав і більше нічого не видрукував. Не натрапляємо на його ім`я і в жодному з тих столичних журналів, які в той час публікували українську прозу. Може, він зневірився, наразившись на несправедливу критику В.Бєлінського, а може, рано помер. Його збірка присвячена Квітці-Основ`яненкові, який, напевно, і надихнув Купрієнка свтоєю творчістю до літертаурної діяльности. Оповідання публікується за згаданим виданням.

ВТОПЛЕННИЦЯ

1
– А що, Миколо, чи все благополушно? – спитав батько сина, котрий тілько що приїхав із нічлігів та, поставивши ухліву коней, увійшов до хати.
– Слава Богу! Коні наші цілі, і ніякий звір не тривожив їх ніччю, – відказав син. – Та от що було у Чорному, де ми сьогодні ночували. Ледве усі нічліжники не покидали своїх коней і не дали драла із лісу.
– Що ж там таке було?
– Гм! Що? Тепер днем і в хаті страшно вимовити... – промовив Микола, запалюючи люльку. – Ми цілісіньку ніч трусилися від переляку, мов у крещенські морози... Ото ми іще позавчора зговорилися їхать на нічліг у Чорний Яр, бо там добра дуже паша. А вчора таки й поїхали і там, недалеко від хати, що ото на тім боці ставу, обібрали собі місце. Ніколи ще не було такого великого з`їзду, як учора. Трохи що не з усього села зібралися хлопці. Ну, ми, попутавши коні, розклали вогню, повсідалися кругом, а Тимошенків Юрко й каже:
"Хлопці! А чого нам оце без діла сидіть? Гляньте, який великий вогонь розклали! Тепер би славно спеклась картопля. Ануте лишень беріть мішки та катайте в село за картоплею".
А нашим хлопцям і на руку ковінька, їм тілько напомени, а вони готові хоч в огонь. От зібралося чоловік, може, п`ятнадцять і прудко пішли в село красти картоплю. Невзабари понаповняли хто мішки, а хто пазухи, і гайда з городу. Вийшли за село, заспівали пісню: ідуть, жарутють, регочуть - звісно. молоді... От так два парубки Антипенко й Передеренко відстали од гурту і тюпали далеко позаду. Несуть на плечах картоплю, курять люльки та так і до тії хати дійшли, що біля ставу пустує.
"Василю! – каже Антипенко. – Глянь, у хаті світиться! Що се означає? Тут же, бачся, давно вже й люди не живуть. Хіба не наші хлопці задумали там ночувати".
"Справді світиться! А ходім же побачимо, що вони там роблять. Да спершу зирнем у вікно".
От сказавши сеє, увійшли у двір, підійшли до вікна, Антипенко перший у вікно й зирк. А се діялося вже опівночі.
"Ого, чи бач, Василю! Да тутечки, видно, якії-небудь заїжджі пани зостановилися ночувать, бо на столі стоїть свічка і покладені тарілки, ложки, ножі й виделки. Да який превеликий стіл і тарілок скільки! Мабуть, чоловік на двадцять зготовлено!"
"Ану, постій і я подивлюся, – сказав Василь, – що там за чудо... Що за диковина! Та й у хаті нема нікого..."
Та з сими словами й зиркнув набік, аж коло печі якась панночка порається - виймає горщики і наливає страву у полив`яні миски. Панночка в білому платті, на голові гребінь, а намиста, намиста! – уся шия так золотом і сяє. Яка ж вона спереду має бути, думають хлопці, коли ззаду така пишна. Тим часом панночка, наливши у миски якоїсь страви, положила ополоника на горщик, взяла в руки по мисці і відвернулась від печі... Господи, твоя воля! Лице у панночки було синє, мов сукно, і руки сині, а із рота вода так і крапала. Наші парубки тепер тільки здогадалися, що се за панночка, що се якась русалка наготувала вечеряти ще й другим русалкам. Вони як пустяться відтіля - і мішки з картоплею покидали, аби б мерщій убраться од такої панночки. Відбігши чимало від хати, озирнулись назад - а там у двір із лісу дівок, може, зо двадцять у білому платті так і шмигонуло. Антипенко й Передеренко прибігли до нас білі, мов полотно, а ми на той час сиділи коло вогню та пекли картоплю.
"Де се ви так барились?" – питаємо.
А вони давай нам розказувати і, хоч нас було тут чимало, то все-таки кріпко злякались. Хотіли ми вже побрати коні та скоріш і драла з лісу. А далі трохи й осміліли, бо тут були й старі люди.
"Чого нам бояться русалок? – каже Ведмідь Данило, чоловік вже старенький. – Нас тутечки не одна душа та й не п`ять. Ляжемо собі та й будемо спать. Мені розказували люди, що тут годів п`ять тому втопилась нашого справника дочка у тій кручі коло млина. Скільки не шукали її у воді, а не знайшли. Але з тої пори хто не купався на тім місці, дак усякий тонув. Да ще кажуть, що вона таки добра панночка, даром що втопленниця, бо й тепер, як хто опівночі туди забреде і сяде під тією вербою, під якою втонула, і буде її дожидаться, то вона вийде із води й дасть особе плаття. Нарядить так, що той чоловік буде наче втопленниця. Се вона робить для того, щоб як вийдуть з води її подруги, то щоб не пізнали, що то живий чоловік. Опісля спитає, що йому треба від неї, бо вона все зробить. Ось я знаю, у яку біду попав, було, мій сусід Забіленко, дак вона від нього усе лихо відігнала. А було ось як... Хтось у його хлів укинув забитого чоловіка. ВІн і знать не знав, а на нього, бідного, усю провину скинули. Сказали, що буцімто він зарізав, а за се йому приходилося іти у Сибір. Що робить? Він чув про справникову дочку і рішився піти прохати, щоб вона помогла йому в його горі. Вона вислухала його і тільки й сказала: "Іди собі, чоловіче добрий, нічого не бійся". Він і пішов додому. На другий день його вже приставили до суду і рішили таки заперти в тюрму, а там катувати та й у Сибір. його вже вели в тюрму, коли це по дорозі зустрічається наш отаман. "Постійте! – гукнув отаман москалям. – Він нічого не винен, я усе діло розізнав. Ведіть його назад у суд". Москалі повели його знову в суд, і тут виборний суддя [-м?] розказав, як він вчора ввечері почув з хати Середенка крик, підійшов під вікно і став прислухаться. Аж там лаються чоловік з жінкою, а жінка й кричить: "Як ти мене ще хоч пальцем зачепиш, то піду й розкажу, як убив подорожнього, щоб відняти у нього гроші, та ще підкинув у чужий хлів". Середенка після того відразу в суд привели і, як стали допитувать, то він у всьому й признався. Його одіслали в Сибір, а Забіленко спекався тієї біди. Дак от бачите, хлопці, яка добра ся панночка. Се вона все напутила так, що той став бить свою жінку, а вона й бовкнула зі злості... Дак чого ж нам бояться?"
Тут наші хлопці заспокоїлись, але казали, що тепер і вік свій ніхто з них й ногою не ступить до Чорного Яру.

2
– Марусе. гу!.. Вівде, гу! – обзивались дівки в лісі, бо, бачте, оце вони вже раді, що настала весна й усюди зазеленіло, дак зараз у ліс по квітки. – Прісько, гу!.. Марто, гу! – кричала Маруся, а проте ніхто до неї не озивався. – Оце, видно, я вже далеко зайшла від дівчат! – Подумала вона та й знову: – Прісько, гу!.. Ганно, гу!..
Ніхто не обзивається на голос Марусі. Коли ні – хтось таки обізвався: гу! Вона глядь набік, аж недалеко від неї ходить собі і буцім рве квітки якийсь парубок у білій свитці, підперезаний червоним поясом.
– Біг на поміч! – сказав, підійшовши до Марусі.
– Спасибі! – зашарілася Маруся, бо по сьому парубкові у неї кріпко боліло серце –вона не раз бачила його в церкві, й він прийшовся їй по серцю.
– Що се ти одна тут ходиш? – спитав парубок.
– Ні, нас тут, дівок, багато, та тілько, видно, я далеко од їх відійшла.
– А як же тебе звуть?
– Марусею. А нащо тобі знать, як мене звуть?
– Да так. Я хочу знать, бо ти, бач, така гарна, що якби ти була моєю жінкою, тоді б я став найщасливішим чоловіком і для мене ти була б наймилішою в світі.
– Се ти, може, обманюєш мене і хочеш насміятися над дівкою?
– А невже б ти була согласна вийти за мене?
– Дак що ж тут за диковина... – відказала Маруся, радіючи, що парубок напоменув їй сам об сім.
– Тоді зроби мені таку ласку та й візьми оціїї квіточки, котрі я для тебе нарвав.
– Спасибі тобі! – сказала Маруся, узявши від нього квіти, а опісля: – Як-бо тебе звуть?
– Мене зовуть Грицьком, а прозивають Перепеченком... Ох, Марусю, якби ти знала, як давно вже я тяжко зітхаю по тобі і не раз хотів признаться в своїй любові, та ніде не бачив саму. Я ж бо недавно приїхав з Дону. Я зостався сиротою і нічого не мав, тільки трохи польця та скотинки. Дак я і рішився спершу іти на Дон, щоб там заробить копійчину. Біг мені поміг, я заробив рублів сотень п`ять і тепер вернувся додому, щоб скупити худібчину, а там прохати твоєї руки. Скажи ж мені, чи не противно тобі се слухать?
– Ти мене кривдиш, Грицю, такими словами... Адже й мене давно вже болить серце по тобі. Іще торік у первий раз, як я побачила тебе у церкві, дак ти мені тоді найкращим ізо всіх показався. Із тієї пори я тілько й думала, що об тобі.
Грицько обняв дівчину й поцілував.
– Клянусь тобі, Марусе, бути вірним і любити тебе, поки сира земля не розлучить нас з тобою. Тепера, моя голубко, я буду старатися, щоб придбати худібчину, а там, як Біг пошле здоров`я, пришлю до тебе старостів.
Тут Грицько зняв зі своєї руки каблучку і дав її Марусі, а вона йому дала свою.

3
Скоро по всьому селі рознісся слух, що Грицько Перепеченко, котрий був сиротою і бідним, тепера глянь скільки надбав усякої худоби: купив поля, коней, волів пару і, мабуть, чи не з десяток овечок. Вмі похваляли його, що він таки славний хазяїн, хоч і молодий. І Марусин батько не раз казав, що такого зятя він би дуже хотів.
Маруся тішилася, що так хороше товкують об Грицьку. Все було б добре, і вже скоро Грицько мав сватів засилати, як ось несподівано горе звалилося їм на голови. Почали набирати некрутів, а Грицько зі своєю ріднею мусив стати в чергу, і, хоч у його дядьків і були сини, так усі не годились. Через те йому неодмінно припадало іти в солдати. От так і вийшло. Стали набирать некрутів і. скільки вже Грицько не ховався, а все-таки його зловили і закували в путо.
– Чи чуєте, мамо? – сказала Маруся, що перед вечором сиділа і шила сорочку. – Ось як на вулиці бряжчать путами. Видно, знову ведуть некрутів мимо нашого двору.
Та й визирнула у вікно, а там – ведуть, може, чоловік з двадцять, а попереду її Грицько, закований у путо з другим парубком. Маруся так і задрижала. Мерщій вибігла з хати й кинулася обнімати свого милого. Що то було за прощання – не приведи Господи об сім розказувати. Плакала Маруся, плакав Гриць, заплакали навіть десятники.
– Прощай, Марусе, – сказав, ридаючи, Гриць. – Після завтрього, може, мені вже й лоб забриють.

3
Сонце давно вже закотилося, у селі всі спали, вже й нічліжники проїхали з кіньми. Хто ж то йде по дрозі у Чорний Яр і так прямісінько направив к лісу, даром що всяк боявсь туди й ногою ступить? Бо слух о тім, що бачили нічліжники у пустій хаті, рознісся по всьому селу, і всякий днем боявся туди іти, а не те, щоб ніччю. Хто ж то такий небоязкий і за чим іде так пізно у сей ліс? То йде безталанна Маруся прохати у втопленниці, щоб вона визволила із некрутів її Гриця.
Страшноїй іти в таку пору да ще к тому – к дівиці з тог світу! Та що робить? Їй дуже жалко Гриця, вона готова за нього хоч в огонь. "Упаду я в ноги втопленниці, вона така добра, вона мені нічого не зробить", – думала Маруся, прискорюючи ходу. От вона вже ізійшла на греблю, вже бачить перед собою і вербу, що стоїть над кручею, де утонула справникова дочка. Маруся сміло сіла під вербою і почала чекати. Вже була пізня година, бо вода й не колихне. Сумно їй стало, кріпко забилось їй серце. та нічого робить. То їй хотілося бігти з цих місць, то знову тут зоставаться і дожидати втопленниці. Вона нікуди більш не гляділа, тільки на воду, де живе та. Аж ось – з того краю де не візьмись човник, а в ньому панночка у білій сукні. Вона гребе, а човник пливе прямісінько до верби. Панночка виплигнула з човника, коли він прибився до берега, і підійшла до Марусі.
– Що тобі треба, дівчино, від мене? Говори. я все зроблю.
Маруся, як се почула, гірко заплакала та й бух втопленниці у ноги.
– Не кланяйся мені, – сказала та Марусі. – У нас поклонів не приймають. Вони годяться тільки на вашім світі. Вставай і говори, що тобі треба.
Маруся з плачем розказала про свою біду.
– Не плач, – сказала витопленниця. – Я бачу, що болить у тебе по ньому серце, і я зроблю, щоб Грицько був твій... Ось послухай, що я тепер тобі скажу. Вже скоро прийдуть мої подружки... Ти не бійся їх, а щоб вони тебе не вгадали, дам тобі наше плаття, а своє ти скинь і зостав тут під вербою. Ми будемо вечеряти у тій хаті, і ти з нами будеш, а там, повечерявши, коли вони підуть, я скажу, що далі робити. Не бійся. Твій Гриць буде з тобою.
Та, сказавши се, шубовсь у воду... І тягне відтіля біле плаття якраз таке, як у неї.
– Скидай свою одежу!
Маруся слухняно роздяглася і взяла біле плаття.
– Не страшися нічого. Мої подруги тебе не пізнають. Подумають, що ти давно втопилася, і, як спитають, то кажи, що ти пішла купаться та й втонула... Ось пливуть і мої подруги...
Маруся глянула – аж видимо-невидимо! Уся вода вкрита човнами і все ж то пливуть дівки у такім точнісінько наряді, як у справникової дочки і в неї. Вийшли вони на берег, побрались за руки і парами пішли до хати, а справникова дочка взяла Марусю за руку та пішла й собі з нею. В хаті на столі світилася свічка, і для кожної душі тарілка поставлена, ложки, виделки й ножі покладені, наче в панів. Усі повсідалися за стіл, сіла й Маруся.
– От бачите, я здогадалася, – сказала справникова дочка, – що поставила лишню тарілку, бо до нас сьогодні ще одна душа прибилася.
От почали вечеряти, і що за прехороша була вечеря! У всякій страві усе свіжа риба, були тут і раки, тілько не було хліба. За вечерею панянки розпитали Марусю, як вона втопилася, а коли всі поїли, то котрась сказала:
– Ходім – вже пора нам додому!
Тілько що сказала се – де тобі ділась і та свічка, і тарілки. Усе в одну мить щезло. Втоплениці повиходили з хати, а справникова дочка зосталась з Марусею позаду і йшли собі тихенько. Поки дійшли до верби, то вже там не було ані втоплениць, ані їхніх човників.
– Тепер скидай моє плаття і вдягай своє, – сказала панянка. – Я зараз прийду...
І в воду пірнула, та не надовго, бо незабаром випірнула з якоюсь писулькою.
– Ось на тобі оцюю писульку, неси її к моєму батечкові і оддай йому. А тепер прощай.
– Прощай, добрая панночко! – вклонилася Маруся. – Нехай тебе Біг благословить за твою добрість!

4
По обіді справник ліг відпочити. Недовго й спочиава, коли це входить лакей та й каже:
– Вас, барин, спрошує якась дівка і говорить, що їй неодмінно треба вас бачити.
– А какая там дівка? – спитав справник. – Веди сюда.
До хати увійшла Маруся.
– Я до вашої милости, – та й вийняла із пазухи хустку, звернула й подала йому писульку.
Справник розпечатав писульку, і з неї щось випало, завернуте в папірець. Він підняв і, не розвертаючи, почав читати писульку.
– Што єта такоє? – дивувався він. – Мні рука ета ізвісна, та не згадаю... Хто б се писав?
Дивуючись сьому, розвернув нарешті папірець і – побілів, як полотно. Він упізнав перстень своєї дочки, котрий вона завсіди носила і з яким утопилася. Тепер здогадався, чому те письмо видалося йому таким знайомим. Справник трусився, мов од пропасниці. Нічого більше не сказав Марусі, тільки:
– Іди собі... Я все зроблю, що тут пишеться. Освободжу від некрут твого Грицька і найду за нього некрута.

Тим часом Грицька й инших некрутів повели у станок. На кожного там дивиться лікар і кому каже "лоб", а кому – "затилок". Отой-то вже, кому скажуть "затилок", не знає, що й робить від радощів: пуститься необзир з хати і благословляє Бога, що його помилував. От так чує Грицько, що вже стали приймати некрутів з їх волости, і серце його шалено забилось. Аж ось:
– Грицько Перепеченко! – прочитав писар.
Та враз, як тільки вимовлено його ім`я, підвівся справник.
– Постойте! Я за нього найняв некрута, а його випустіть!
Грицька відпустили, і він, не чуючи під собою ніг, побіг до Марусі, ктора в цей час сиділа на лаві й журилася, чи виконає справник свою обіцянку. Як ось – двері рип! – і він перед нею.
Після обіймів та поцілунків стали молодята розказували одне одному, що за цей час пережили.
– І ти, моє серденько, не боялася ходить до втопленниці? – дивувався Грицько.
– Я нічого не страшилась, щоб тілько освободить тебе від некрут!
Через неділю Грицько й Маруся обвінчались, зіграли весілля і просили Милосердного Господа, щоб він наградив добрую втопленницю за те, що зробила їх щасливими навіки.

Джерело: Теле-Пост-Поступ (теледодаток до газети Пост-Поступ) за лютий 2007 року.

 
Наші Друзі: Новини Львова