Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року

Так казав Заратустра

Переглядів: 73647
Додано: 18.10.2006 Додав: Самійло Немирич  текстів: 93
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Джерело: http://ukrlife.org/


ПРО РАДОСТІ Й ПРИСТРАСТІ

Брате мій, якщо в тебе є доброчесність і це доброчесність твоя, то ні з ким не володієш ти нею спільно.
Звичайно, ти хочеш називати її на ім'я і голубити: тобі кортить посмикати її за вушко і трошки потішитись нею.
Та поглянь! Ось ти розділив її ім'я з людьми, і сам зі своєю доброчесністю став людьми й отарою!
Краще б уже ти сказав: немає ні назви, ні імені тому, що дарує душі моїй муку і насолоду й до того ж є моїм внутрішнім голодом.
Хай доброчесність твоя буде надто висока, щоб її довірити імені: якщо тобі кортить про неї сказати, то не соромсь лепетати про неї.
Отож лепечи: «Це — моє добро, його я люблю, таким воно цілком до вподоби мені, лише для себе я хочу цього добра.
Я прагну його не як закону Господнього, я прагну його не як людську настанову й потребу: воно мені не дороговказ у понадземний світ і до раю.
Лише земну доброчесність люблю я — мало в ній мудрості, а найменше розуму вселюдського.
Але ця пташка звила собі у мене гніздо — тому я люблю її і пригортаю до серця; тепер вона в мене висиджує свої золоті яєчка».
Так ти повинен лепетати й хвалити свою доброчесність.
Колись ти мав пристрасті і називав їх лихими. Але тепер маєш тільки свої чесноти — вони виросли з твоїх пристрастей.
Ти запалив ці пристрасті своєю найвищою метою — і ось вони стали твоїми чеснотами й уподобаннями.
А якби ти був з тих, що нестримні у люті, чи хтиві, чи фанатичні, чи мстиві, то:
Зрештою всі твої пристрасті обернулися б на чесноти, а всі твої дияволи — на ангелів.
Колись мав ти диких собак у своїм підземеллі, та кінець кінцем перетворились вони у пташок і милих щебетух.
З трут своїх приготував ти собі бальзам, доїв ти корову скорботи своєї — тепер ти п'єш солодке молоко з її вимені.
Й ніколи вже ніяке зло не зросте в тобі, хіба лише зло з боротьби твоїх чеснот.
Брате мій, якщо тобі пощастило, то маєш ти тільки одну чесноту й не більше — так легше йти тобі через міст.
Прекрасно мати багато чеснот, та це — важка доля; не один ішов у пустелю, і вбивав себе, бо змучився бути битвою і бойовищем чеснот.
Брате мій, чи війна і битва — це зло? Та зло таке необхідне, потрібні й заздрість, і недовіра, і наклеп поміж твоїх чеснот.
Поглянь, як кожна з твоїх чеснот до найвищого прагне: для себе хоче вона увесь твій дух, щоб він був її герольдом, вона хоче всієї твоєї снаги у гніві, ненависті й любові.
Ревнива кожна чеснота до іншої, а ревнощі — річ жахлива. Навіть чесноти можуть загинути через ревнощі.
Кого огортає полум'я ревнощів, той, немов скорпіон, зрештою повертає отруйне жало проти самого себе
Ох, брате мій, невже ти ніколи іще не бачив, як чеснота зводить сама на себе наклеп і сама себе убиває?
Людина — це те, що слід перебороти, і тому ти мусиш любити свої чесноти — бо від них ти загинеш.
Так сказав Заратустра.


ПРО БЛІДОГО ЗЛОЧИНЦЯ

Ви не хочете вбивати, ви судді й жерці, поки тварина схилить голову? Погляньте, блідий злочинець схилив голову, з його очей промовляє велика зневага.
«Моє «я» — це те, що слід перебороти; моє «я» служить мені великою зневагою до людини»,— так промовляють очі його.
Те, що він засудив себе, було його найвищою миттю: не дайте звеличеному знов повернутися у ницість свою!
Нема порятунку для того, хто так страждає через себе самого,— хіба лише смерть швидка.
Ваш смертний вирок, о судді, має бути співчуттям, а не помстою. І коли ви вбиваєте, то пильнуйте, щоб самі виправдовували життя!
Не досить помиритися з тим, кого ви вбиваєте. Ваша скруха нехай стане любов'ю до надлюдини — так ви ще виправдаєте своє життя!
«Ворог»,— повинні казати ви, а не: «Зловмисник». «Хворий»,— повинні казати ви, а не: «Мерзотник». «Дурень»,— повинні казати ви, а не: «Грішник».
І ти, судде червоний, якби ти промовив усе, що зробив уже в помислах, то всяк закричав би: «Геть цю мерзоту, цього отруйного хробака!»
Та помисли — одне, вчинок — друге, а образ учинку — третє. Колесо причинності між ними не обертається.
Образ примусив бліду цю людину збліднути. На висоті свого вчинку була, коли чинила його, та не знесла його образу, коли вона вчинила.
Завжди дивилась вона на себе як на таку, що вчинила один тільки вчинок. Божевіллям я це називаю — виняток перетворився на сутність свою.
Ключ у небі заворожує курку; удар, завданий людиною, заворожив її вбогий розум; божевіллям після вчинку я таке називаю.
О судді, слухайте! Є ще одне божевілля — буває воно перед вчинком. Ох, як на мене, ви заглянули в цю душу не досить глибоко!
Червоний суддя каже так: «Чому цей злочинець убив? Він хотів пограбувати». Та я вам кажу: його душа хотіла не пограбунку, а крові: він прагнув щастя ножа!
Одначе убогий розум його не втямив цього божевілля й умовив його. «Що важить кров! — казав він. — Хіба ти не хочеш заразом учинити бодай пограбунок? Або по-мститися?»
1 він послухався свого убогого розуму:
свинцем налягла його мова на злочинця, і він, убиваючи, пограбував. Він не хотів посоромитися свого божевілля.
І знов налягає свинець на нього — свинець провини, і знов його вбогий розум такий затятий, такий скований, такий важкий.
Якби він міг лише головою струснути, то тягар упав би додолу; але хто струсне цією головою?
Що таке ця людина? Купа хвороб, які крізь дух виповзають у світ; тут вони хочуть підстерегти свою здобич.
Що таке ця людина? Клубок диких змій, які рідко коли бувають спокійні одна біля одної,— вони розповзаються по світу в пошуках здобичі.
Погляньте на це вбоге тіло! Як страждало воно і до чого прагло — ось що намагалася збагнути ця бідна душа; вона пояснювала все радістю вбивства і жадобою до щастя ножа.
Хто тепер захворіє, на того зло нападає, яке тепер стало злом; він хоче завдати болю тому, хто болю йому завдає. Та були інші часи, було інше зло і добро.
Колись злом були сумніви й воля до «самого». Тоді хворий ставав єретиком і чаклуном: як єретик і чаклун страждав він і хотів завдати страждань іншим.
Але таке не для ваших вух: це зашкодило б вашим добрим чеснотам, кажете ви мені. Та що мені до ваших добрих чеснот!
Багато чого у ваших добрих чеснотах викликає в мені огиду і, воістину, не зло їхнє. Я б хотів, щоб на них найшло божевілля, від якого вони загинули б, як цей блідий злочинець!
Воістину, я б хотів, щоб божевілля їхнє називалося істиною, чи вірністю, чи справедливістю; та мають вони і свою чесноту: люблять довго жити, та ще й у жалюгідному самовдоволенні.
Я — поруччя понад потоком: хапайтеся за мене, хто може за мене вхопитися! Та я не милиця для вас.
Так сказав Заратустра.
ПРО ЧИТАННЯ І ПИСАННЯ

З усього написаного я люблю тільки те, що пишуть своєю кров'ю. Пиши кров'ю, і ти дізнаєшся, що кров — це дух.
Не легко збагнути чужу кров — ненавиджу я читача знічев'я.
Хто знає читача, той для читача вже нічого не робить. Ще одне століття читачів — і дух сам засмердиться.
Те, що кожен має право навчитися читати, надовго псує не лише письмо, а й думку.
Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає взагалі юрбою.
Хто пише кров'ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам'ять.
У горах найкоротший шлях — від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги. Заклики повинні бути вершинами, а ті, до кого звернена мова,— великими і високими.
Повітря розріджене й чисте, небезпека — поруч, а дух сповнений радісної злості: так це добре пасує одне до одного.
Я хочу, щоб довкола мене були кобольди, бо я мужній. Мужність відганяє привидів і створює сама для себе кобольдів — мужність хоче сміятися.
Я вже не відчуваю себе з вами: та хмара, яку бачу я під собою, той морок і тягар, що з них я сміюся,— це і є ваша грозова хмара.
Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо я вже піднісся.
Хто з-поміж вас може сміятись і водночас бути піднесеним?
Хто сходить на найвищі вершини, той сміється з усіх трагедій на сцені і в житті.
Мужніми, безтурботними, насмішкуватими, дужими — такими нас хоче бачити мудрість: вона ж бо — жінка і любить завжди тільки войовника.
Ви мені кажете: «Важко нести життя». Та нащо б вам здалася ваша гордість уранці й ваша покірність увечері?
Життя нести важко, але не прикидайтесь такими розніженими! Всі ми прекрасні в'ючні осли та ослиці.
Що у нас спільного з трояндовим пуп'янком, який тремтить, бо на тілі у нього краплина роси?
Це правда, ми любимо життя, та не тому, що ми звикли жити, а тому, що звикли любити.
В любові завжди трохи є божевілля. Проте і в божевіллі завжди трохи є розуму.
І мені, прихильному до життя, здається, що метелики, мильні бульбашки й ті, з-поміж людей, хто схожий на них, найбільше знають про щастя.
Коли Заратустра бачить, як пурхають ці легенькі, вишукані, дурненькі, жваві й дрібні душі, у нього навертаються сльози і йому хочеться співати.
Я повірив би тільки в Бога, що вміє танцювати.
А коли я побачив свого демона, то збагнув, що він серйозний, ґрунтовний, глибокий, урочистий; це був дух тягаря — завдяки йому усі речі падають вниз.
Убивають не гнівом, а сміхом. Вставаймо, нумо вбивати дух тягаря!
Я навчився ходити — відтоді я пускаюся бігати. Я навчився літати — відтоді мене вже не треба спершу штовхнути, щоб я зрушив із місця.
Тепер я легкий, тепер я літаю, тепер я бачу себе під собою, тепер крізь мене танцює якийсь Бог.

Так казав Заратустра.


ПРО ДЕРЕВО НА ГОРІ

Заратустрі упало в око, що один юнак уникає його. Якось увечері йшов Заратустра самотою в горах довкола міста, що звалось Рябою Коровою, і глип — зустрів того юнака. Він сидів під деревом і втомленим поглядом дививсь на долину. Заратустра доторкнувся до дерева, під яким сидів юнак, і сказав так:
— Якби я схотів потрусити руками це дерево, то не зміг би.
Та вітер, невидимий нам, шарпає і гне його куди схоче. Найгірше нас гнуть і шарпають невидимі руки.
Підвівся юнак ошелешений і сказав:
— Я чую тут Заратустру, а щойно я думав про нього.
Відповів Заратустра:
— Тоді чого ж ти злякався? З людиною буває те саме, що й з деревом.
Що більше вона прагне угору, до світла, то дужче тягнуться її корені вниз, у землю, в морок, углибину — до зла.
— Так, до зла! — вигукнув юнак. — Як могло статися, що ти розкрив мою душу?
Усміхнувся Заратустра і мовив:
— Багато душ зовсім не можна розкрити, хіба лиш якщо спочатку їх вигадати.
— Так, до зла! — вигукнув юнак ще раз. — Правду сказав ти, Заратустро. Я вже й сам у себе не вірю відтоді, як став прагну ти вгору; ніхто вже не вірить у мене. Чому це буває?
Я надто швидко іншим стаю: мій сьогоднішній день заперечує день мій вчорашній. Ступаючи вгору, я часто перестрибую через сходинку, і цього не дарує мені жодна сходинка.
А коли я вгорі вже, то помічаю, що зовсім самотній. Ніхто не заговорить до мене, холод самоти примушує мене тремтіти. Що ж мене вабить там, угорі?
Зневага моя і бажання моє ростуть одночасно; що вище я підіймаюся, то більше зневажаю того, хто підіймається. Що його вабить там, угорі?
Як соромлюся я свого сходження і спотикання! Як я глузую зі свого сопіння! Як ненавиджу того, хто літає! Як я стомився вгорі!
І юнак замовк. А Заратустра поглянув на дерево, під яким вони стояли, і промовив так:
— Це дерево росте самотою тут, на горі;
піднялося воно високо над людиною й звіром.
І якби воно захотіло сказати щось, то не мало б нікого, хто б його зрозумів,— так високо виросло дерево.
І ось чекає воно й чекає. Але на що чекає це дерево? Надто близько стоїть воно до гніздища хмар — може, чекає на першу блискавку?
Коли Заратустра сказав це, юнак замахав руками і вигукнув:
— Так, Заратустро, істину мовиш! Праг
нучи вгору, я прагнув свого загину, і ти — та блискавка, на яку я чекав! Бачиш, чим я став, відколи ти з'явився до нас? Заздрість до тебе згубила мене!
 
Наші Друзі: Новини Львова