Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року

Так казав Заратустра

Переглядів: 73648
Додано: 18.10.2006 Додав: Самійло Немирич  текстів: 93
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Джерело: http://ukrlife.org/
Свого останнього владаря шукає він тут — ворогом хоче стати йому і своєму останньому Богові, змагатися хоче з великим драконом за звитягу.
Хто ж цей великий дракон, якого дух більше не хоче визнавати владарем і Богом? «Ти повинен» — так звати великого дракона. Та левів дух мовить: «Я хочу».
«Ти повинен» лежить у духа на шляху й іскриться золотом, мов лускавий звір, і на кожній лусці виблискує золотом: «Ти повинен!»
Тисячолітні цінності виблискують на цих лусках, і наймогутніший з усіх драконів каже так: «Усі цінності всіх речей виблискують на мені».
«Всі цінності вже створені, і кожна створена цінність — це я сам. Воістину, «Я хочу» не сміє більше існувати!» Так каже дракон.
Брати мої, навіщо потрібен у духові лев? Чого бракує ще запряженій тварині, зрече-ній і святобливій?
Творити нові цінності — це й левові ще не до снаги, але творити собі свободу для нового творення — на таке левова сила спроможна.
Щоб здобути свободу, а також священне «ні» навіть перед обов'язком,— для цього, брати мої, потрібен лев.

Здобути собі право на нові цінності — то найстрашніший здобуток для духу тривалого і святобливого. Воістину, це для нього — грабунок, справа грабіжного звіра.
Як святиню свою, любив він колись «Ти повинен», а тепер, щоб грабунком здобути свободу в своєї любові, він має вбачати навіть у цій святині божевілля й сваволю; для такого грабунку потрібен лев.
Та скажіть, брати мої, на що ще спроможна людина, що навіть левові не до снаги? Чому лев-грабіжник повинен ще стати дитиною?
Дитина — це невинність і забуття, новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою, перший порух, свята згода з усім.
Так, брати мої, для гри творення потрібне святе слово згоди — своєї волі хоче тепер дух, свій світ здобуває собі світом забутий.
Три перетворення духу я вам назвав — як дух став верблюдом, левом верблюд і, нарешті, лев дитиною.
Так сказав Заратустра. Того разу він був у місті, що звалось Ряба Корова.

ПРО КАФЕДРИ ЧЕСНОТ

Заратустрі похвалили одного мудреця, що вмів добре говорити про сон та доброчесність; за це його вельми шанували й винагороджували, і всі юнаки сідали перед його кафедрою. До нього й подався Заратустра і разом з юнаками сів перед його кафедрою. І так казав мудрець:
— Шаноба й сором перед сном! Це передусім! І обминайте тих, хто спить погано й уночі не склеплює очей!
Навіть злодій набирається сорому перед сном: нечутно скрадається він уночі. Та втратив сором нічний сторож, безсоромно він носить свій ріжок.
Спати — не проста штука: вже навіть цілісінький день перед сном — і то морока.
Десять разів ти мусиш за день перебороти самого себе: це викличе добру втому, це — мак душі.
Десять разів ти мусиш помиритися сам із собою, бо переборення — це прикрість, і погано спить непомирений.
Десять істин ти мусиш відшукати за день, а то дошукуватимешся істини й уночі, і душа твоя залишиться голодна.
Десять разів на день ти мусиш сміятись і бути веселий, а то вночі тебе непокоїтиме шлунок, цей батько журби.
Небагато хто знає це, та слід мати усі чесноти, щоб спати добре. Чи зважуся я неправдиво свідчити? Чи зважуся на перелюб?
Чи дозволю собі я жадати служниці ближнього свого? Все це завадило б доброму сну.
І навіть маючи всі чесноти, слід уміти іще одне: вчасно відсилати до сну навіть чесноти.
Щоб ці милі жіночки не сварилися між собою! І через тебе також, нещасний!
Мир із Богом і сусідом — цього вимагає добрий сон. А ще живи в мирі з сусідським чортом! А то навідуватиметься вночі до тебе.
Шаноба до влади й послух, навіть до кривої влади! Цього вимагає добрий сон. Хіба я винен, що влада любить ходити на кривих ногах?
Як на мене, той найкращий пастух, хто жене свою вівцю на найзеленішу леваду,— це сприяє доброму сну.
Не хочу собі я ні глибокої шаноби, ні великих скарбів — від цього буває запалення селезінки. Одначе погано спиться без сякого-такого скарбу.
Невелике товариство миліше мені, ніж лихе, аби лиш воно навідувалось і йшло собі вчасно. Це сприяє доброму сну.
Вельми до вподоби мені й убогі духом — вони навіюють сон. Вони блаженні, особливо як їм віддають належне.
Так минає день у доброзвичайного. Та коли ніч настає, я, звичайно, не важуся кликати сон! Не хоче він, щоб його кликали,— його, чеснот володаря!
Ні, я пригадую, що робив і про що думав удень. Пережовуючи все, як корова, я питаю себе терпляче: де ж, власне, десять твоїх переборень?
І де твоїх десять примирень, і десять істин, і десять веселощів, що ними серце моє себе тішило?
Коли я отак розважливо всі сорок думок своїх зважую, враз нападає на мене сон — непрошений, володар чеснот.
Сон налягає мені на очі — і повіки важчають. Сон торкається уст моїх — і вони залишаються розтулені.
Воістину тихо він підступає до мене, наймиліший із злодіїв, і викрадає у мене думки — і стою тоді я дурний, мов ця кафедра.
Та не довго стою я тоді — я вже лягаю.
Так Заратустра мудреця того слухав і сміявся в душі. І сказав він до серця свого:
— Дурнем здається мені цей мудрець із його сорока думками. Та я вірю, що він розуміється добре на сні.
Щасливий і той, хто живе поблизу цього мудреця! Такий сон заразний, навіть крізь грубу стіну він заразити може.
Чари живуть навіть у цій його кафедрі. І не марно сиділи юнаки перед проповідником чеснот.
Мудрість його закликає: пильнуйте, щоб мати глибокий сон. І воістину, якби життя не мало глузду, й мені довелося вибирати безглуздя, то воно, це безглуздя, й мені здалося б найбільш вартим вибору.
Тепер мені ясно, чого люди, шукаючи колись учителів чеснот, шукали передусім. Міцного сну, шукали вони і макоцвітної доброчесності!
Для всіх оцих славетних мудреців за кафедрами мудрість була сном без сновидінь: кращої суті життя вони не відали.
Ще й сьогодні не бракує таких, як отой проповідник чеснот, і не всі вони такі щирі — та час їхній минув. І не довго ще їм стояти — вони вже лежать.
Блаженні снолюби, бо скоро вони поринуть у сон.
Так сказав Заратустра.

ПРО ТИХ, ХТО ВІРИТЬ У ПОТОЙБІЧНИЙ СВІТ

Сягнув одного разу і Заратустра бентежною думкою по той бік людини — як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Творінням Бога стражденного і замученого видався мені тоді тут світ.
Сновидінням видався мені тоді тут світ і поетичним творінням Бога — барвистим серпанком перед очима невдоволеного Всевишнього.
Добро і зло, радість і страждання, я і ти — все видалося мені барвистим серпанком перед очима творця. Погляд свій від себе відвернути схотів творець — і тоді сотворив він світ.
П'янка це радість для страдника — відвернути погляд він страждань своїх і забутися. Як п'янку радість і самозабуття я сприймав колись світ.
Це світ, вічно недосконалий, відображення вічного протиріччя і недосконале відображення, п'янка радість для його недосконалого творця; таким я сприймав колись світ.
Отак і я сягнув колись бентежною думкою по той бік людини, як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Та чи справді по той бік людини?
Ох, брати мої, цей Бог, якого я сотворив, був людським витвором і людським глупством, як і всі боги!
Людиною він був, до того ж лише злиденною часткою людини й мого «я»: з мого власного праху та полум'я прийшов він, цей привид. Воістину, не з того світу прийшов він до мене!
Що ж сталося, брати мої? Я переборов себе, стражденного, відніс власний прах на гору, яскравіше полум'я знайшов у собі. І погляньте! Тоді відсахнувся привид від мене!
Вірити в такі привиди тепер було б для мене, того, хто одужав, стражданням і мукою — тепер це було б для мене стражданням і приниженням. Так я кажу тим, хто вірить у потойбічний світ.
Страждання і неспроможність — ось що сотворило всі потойбічні світи, а також ота куца безумність щастя, що її зазнає лише найстражденніший.
Втома, що хоче одним стрибком, стрибком смерті досягти кінця, злиденна втома невідання, що навіть не хоче вже нічого хотіти,— це вона сотворила всіх богів і всі потойбічні світи.
Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в тілі,— ось що обмацувало пальцями ошуканого духа останні мури.
Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в землі,— ось що чуло, як промовляла сама до себе утроба буття.
І тоді захотіло воно пробитися головою крізь останні мури, не лише головою — і добутися «того світу».
Але «той світ» добре схований від людини, той знелюднений, нелюдський світ — власне, небесне ніщо, і утроба буття не промовляє до людини інакше, ніж сама людина.
Воістину, важко довести будь-яке буття, важко змусити його промовляти. Скажіть мені, брати мої, чи не найпереконливіше доведені найдивовижніші речі?
Так, це Я і суперечність та складність цього Я промовляють якнайщиріше про своє буття — це творче, вимогливе, поцінувальне Я, що є мірою і цінністю речей.
І це якнайщиріше буття, це Я промовляє про тіло і прагне тіла, навіть як творить натхненно, і мріє, і б'ється потрощеними крильми.
Все щиріше навчається воно промовляти, це Я — і що більше навчається, то більше знаходить слів і шаноби для тіла й землі.
Нових гордощів навчило мене моє Я, їх я навчаю людей: не ховати більше голови у пісок небесних речей, а нести її вільно, земну голову, що творить суть землі!
Нової волі я навчаю людей — воліти цього шляху, якого сліпо трималась людина, і хвалити його, і не збочувати вже із нього, як то роблять хворі та умирущі!
Хворі та умирущі, ті, що зневажали тіло і землю й винайшли небо та спасенні краплі крові,— але навіть солодкі й похмурі ці трунки брали вони у тіла й землі!
Своєї убогості прагли вони уникнути, а зірки були їм надто далеко. Тоді зітхали вони: «О, якби ж існували-таки путі небесні, щоб прослизнути в інше буття і щастя!» І тоді придумали вони свої хитрощі і кривавий напій!
Вони, ті невдячні, мріяли зректися своїх тіл і цієї землі. Та кому завдячують вони судомами й блаженством свого зречення? Тілові своєму і цій землі.
Поблажливий Заратустра до хворих. Воістину, не гнівається він на їхні втіхи всілякі і на їхню невдячність. Хай же вони одужають і стануть тими, що все переборюють, хай створять собі досконаліше тіло!
Не гнівається Заратустра й на того, хто одужує, коли той ніжно споглядає оману свою й опівночі скрадається до могили Бога свого; але сльози його для мене усе ще лишаються.
Завжди багато хворого люду було серед тих, що творять оману та умлівають за Богом своїм; люто ненавидять вони того, хто пізнає, і ту наймолодшу з чеснот, яка називається щирістю.
Погляди їхні звернені завжди назад, у темні часи — тоді, звісно, омана і віра були зовсім інші; несамовитість розуму була богоподібністю, а сумнів — гріхом.
Надто добре я знаю цих богоподібних — вони хочуть, щоб у них вірували, а сумнів щоб вважався гріхом. Надто добре я знаю також, у що вони самі вірують найбільше.
Воістину, не в потойбічні світи і не в спасенні краплі крові, а в плоть найбільше вони вірують, і їхня власна плоть — річ для них безсумнівна.
Але плоть для них — річ хвороблива, і вони залюбки вилізли б із шкури. Тим-то вони прислухаються до проповідників смерті й самі проповідують потойбічні світи.
Краще слухайтесь, брати мої, голосу здорової плоті — цей голос щиріший і чистіший.
Щиріше й чистіше промовляє здорова плоть, довершена й вільно випростана: вона промовляє про суть землі.

Так сказав Заратустра.

ПРО ТИХ, ХТО ЗНЕВАЖАЄ ПЛОТЬ

До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово своє. Не переучуватись і переучувати мають вони, а лише розпрощатись із власною плоттю — отож, заніміти.
«Я — плоть і душа»,— так каже дитина. І чом би не брати прикладу з дітей?
Та пробуджений, навчений мовить:
— Я — тільки плоть і ніщо інше, а душа — просто слово для означення чогось у плоті.
Плоть — це великий розум, множинність з однією суттю, війна і мир, отара й пастух.
Твій невеличкий розум — теж знаряддя твоєї плоті, брате мій; це невеличке знаряддя, цю іграшку свого великого розуму ти називаєш «духом».
«Я»,— кажеш ти і дуже пишаєшся цим словом. Та ще більше за нього те, у що ти не хочеш вірити,— твоя плоть з її великим розумом; вона не каже «я», а творить його.
Що відчуває свідомість, що пізнає дух, те ніколи не має в собі завершення. Та свідомість і дух хотіли б тебе переконати, що вони — завершення всіх речей; такі вони марнославні.
Свідомість та розум — це знаряддя й іграшки; за ними стоїть ще «саме». «Саме» шукає й очима свідомості, прислухається й вухами духу.
«Саме» завжди прислухається і шукає — порівнює, підкоряє, завойовує, руйнує. «Саме» владарює і є володарем навіть над «я».
За твоїми думками і відчуттями, брате мій, стоїть могутній повелитель, незнаний мудрець — його звати «саме». У твоїй плоті живе він, він і є твоя плоть.
Розуму більше у твоїй плоті, ніж у твоїй вищій мудрості. І хто знає, нащо твоїй плоті твоя вища мудрість?
Твоє «саме» сміється з твого «я» та з його гордих вихваток. «Що мені ті вихватки й злети думки? — каже воно до себе. — Це — шлях манівцями до моєї мети. Я — це повідок для «я», від мене йдуть ідеї його».
«Саме» промовляє до «я»: «Тут відчуй біль!» І ось «я» страждає і думає, як перестати страждати,— і власне для цього воно й повинно думати.
«Саме» промовляє до «я»: «Тут відчуй радість!» І ось «я» радіє і думає, як би радіти іще частіше — і власне для цього воно і повинно думати.
До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово. Те, що вони зневажають,— предмет їхньої уваги. То що ж створило увагу й зневагу, цінність і бажання?
Творче «саме» створило собі увагу й зневагу, створило радість і горе. Творча плоть створила собі дух як опору свого бажання.
Навіть у своїй глупоті й зневазі, ви, хто зневажає плоть, ви служите власному «самому». Я кажу вам: ваше «саме» хоче вмерти і відвертається від життя.
Та вже не в змозі воно робити того, до чого найбільше прагне: творити вище за себе. Цього йому хочеться понад усе, в цьому увесь його запал.
Але воно вже спізнилося — і ось ваше «саме» хоче загинути, ви, хто зневажає плоть.
Загинути хоче ваше «саме», і тому ви почали зневажати плоть! Бо неспроможні вже творити вище за себе.
І тому ви гніваєтесь на життя і на землю. Неусвідомлена заздрість проглядає у косому погляді вашої зневаги.
Я вашим шляхом не піду, ви, хто зневажає плоть! Ви для мене — не міст для надлюдини!..
Так сказав Заратустра.

 
Наші Друзі: Новини Львова