Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року

Так казав Заратустра

Переглядів: 73650
Додано: 18.10.2006 Додав: Самійло Немирич  текстів: 93
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Джерело: http://ukrlife.org/
Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе пустити стріли своєї пристрасті вище і далі за людину, а тятива її лука розучиться бриніти!
Кажу вам: треба ще мати хаос у собі, щоб спромогтись народити зірку-танцівницю. Кажу вам: ви ще маєте хаос у собі.
Лихо! Настає той час, коли людина не зможе вже народити зірки. Лихо! Настає час найбільш зневаженої людини, яка вже не зможе зневажати саму себе.
Дивіться! Я показую вам останню людину.
«Що таке любов? Що таке творіння? Що таке пристрасть? Що таке зірка?» — так запитує остання людина і кліпає очима,
Земля змаліла, і вистрибує на ній остання людина і робить усе маленьким. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди і кліпають очима.
Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.
Хворіти й не довіряти — це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!
Час від часу трошки отрути — і будуть приємні сни. А насамкінець багато отрути — це для приємної смерті.
Вони ще працюють, бо праця — розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.
Ніхто не стає вже ні бідним, ані багатим — і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота слухатись? І те, й те завдає надто багато клопоту.
Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні — хто має іншу думку, той сам іде у божевільню.
«Колись увесь світ був божевільний»,— кажуть найхитріші й кліпають очима.
Вони розумні і знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлунку.
Вони мають свою невеличку втіху вдень і мають свою невеличку втіху вночі — та здоров'я шанують.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди і кліпають очима.
Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав крик і радість юрби. «О Заратустро,— гукала вона,— дай нам цю останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!»
І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:
— Вони не розуміють мене — моє слово не для їхніх вух.
Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев — тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів.
Непохитна душа моя і ясна, як гори на світанку. Та вони гадають, що я холодний і люблю моторошні жарти.
І ось вони дивляться на мене й сміються — а сміючись, ще й ненавидять мене. У їхньому сміхові — крига.

6

І тоді сталось таке, що всі уста заніміли й усі погляди застигли. Бо тим часом канатоходець узявся до своєї справи — вийшов із дверцят і рушив по линві, напнутій між двома вежами, тобто над базаром і над людьми. Саме коли канатоходець здолав половину шляху, дверцята відчинилися вдруге, з них вискочив строкато, як блазень, одягнений парубійко і швидко почав наздоганяти першого.
— Хутчій, кульгавий! — лунав його страшний голос. — Хутчій, ледацюго, перекупщику, набілена пико! А то полоскочу тебе закаблуком! Що ти тут робиш, між вежами? Твоє місце у вежі, тобі треба сидіти там, а не заступати дорогу кращому від себе! — Із кожним словом він усе ближче й ближче підходив до першого, а коли опинився від нього лише за крок, то сталося щось жахливе, отоді всі уста заніміли й усі погляди застигли: він по-сатанинському
вереснув і перестрибнув через того, хто був на його шляху. А той, побачивши, що суперник перемагає, розгубивсь, похитнувся на линві, кинув жердину і навіть швидше за неї, вимахуючи руками й ногами, шугонув додолу. І базар, і люди стали схожі на море, коли налітає буря,— всі стрімголов кинулися врізнобіч, а насамперед звідти, де мало гримнутись тіло.
Та Заратустра не рушив з місця, і просто біля нього впало тіло, потрощене й понівечене, але ще не мертве. За хвилю розбитий прийшов до пам'яті й побачив Заратустру, що стояв біля нього навколішки.
— Що ти тут робиш? — промовив нарешті він. — Я давно знав, що чорт мене перечепить. Тепер він тягне мене до пекла. Хочеш стати йому на заваді?
— Заприсягаюся честю, друже,— відповів Заратустра,— немає нічого такого, про що ти кажеш,— ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло,— не бійся ж нічого!
Чоловік недовірливо глянув на Заратустру.
— Коли ти кажеш правду,— озвався він,— то я, втрачаючи життя, нічого не втрачаю. Я не набагато кращий за тварину, яку штурханами й голодом навчили танцювати на линві.
— Не зовсім так,— промовив Заратустра. — Ти з небезпеки зробив собі ремес
ло, а за це не можна нікого зневажати. Тепер ти гинеш від свого ремесла, і за це я хочу тебе поховати своїми руками.
На ці слова вмирущий уже нічого не відповів, тільки поворухнув рукою, ніби хотів потиснути руку Заратустрі на знак подяки.

7

Тим часом звечоріло, базар поринув у темряву, і люди порозходились, бо стомлюються навіть цікавість і страх. А Заратустра все ще сидів на землі біля мертвого, заглиблений у роздуми,— так забув він про час. Нарешті настала ніч, і холодний вітер повіяв на цього самотнього чоловіка. Тоді підвівся Заратустра і сказав до серця свого:
— Воістину, добрий вилов сьогодні у Заратустри! Не впіймав жодної людини, то впіймав хоч трупа.
Моторошне людське існування та ще й позбавлене глузду: блазень може стати його лихою долею.
Я хочу навчати людей сенсу їхнього буття. А він, сенс,— це надлюдина — блискавка з темної хмари, якою є людина.
Та я їм усе ще далекий, і мій розум не промовляє до їхнього розуму. Для людей я все ще середина між навіженим і трупом.
Темна ніч, темні шляхи в Заратустри. Ходімо, холодний і закляклий супутнику! Я понесу тебе туди, де поховаю своїми руками.

8

Сказавши так до серця свого, Заратустра завдав собі на спину трупа й вирушив у дорогу. Та не пройшов він і сотні кроків, як до нього хтось підкрався й зашепотів йому на вухо. О, та це ж не хто інший, як блазень із вежі!
— О Заратустро,— сказав він,— йди з цього міста геть. Надто багато людей тут тебе ненавидять. Ненавидять тебе добрі і праведні й називають своїм ворогом і ненависником; ненавидять тебе правовірні і кажуть, що ти небезпечний для громади.
Твоє щастя, що вони посміялися з тебе: бо й справді, ти говориш, як блазень. Твоє щастя, що ти пристав до отого мертвого пса; цим приниженням сьогодні ти врятував себе. Але йди з цього міста геть — або завтра я перестрибну через тебе, живий через мертвого.
Сказавши так, чоловік зник. А Заратустра попростував темними вуличками далі.
Біля міської брами трапилися йому гробарі. Вони присвітили Заратустрі смолоскипами в обличчя, впізнали його й заходилися насміхатися з нього.
— О, Заратустра несе мертвого собаку! Це добре, що Заратустра став гробарем! Бо наші руки надто чисті для цього стерва. Чи не збирається Заратустра поцупити в чорта його поживу? Та бери вже! Смачно тобі повечеряти! Коли тільки чорт не кращий злодій, аніж Заратустра! Він ще поцупить і зжере їх обох!
Отак гробарі сміялись і перемовлялися між собою.
Заратустра не озвався до них жодним словом і пішов своєю дорогою. Дві години простував він через ліси та болота, раз у раз до нього долинало голодне вовче виття, і нарешті він і сам відчув голод. Отож зупинився біля самотньої хатини, в якій світилося.
— Голод напосідає на мене, мов розбійник,— сказав Заратустра. — Він напосідає на мене в лісах, у болотах, пізно вночі.
Дивні примхи в мого голоду. Часто він з'являється аж після сніданку чи обіду, а сьогодні не давав про себе знати цілий день. Де ж він барився?
І з цими словами постукав Заратустра у двері хатини. Вийшов старий чоловік із каганцем у руках і спитав:
— Хто це прийшов до мене і потривожив поганий мій сон?
— Живий і мертвий,— відказав Заратустра. — Дайте мені поїсти й попити, бо вдень я забув про це. Хто нагодує голодного, той власну душу потішить — так каже мудрість.
Старий пішов, але одразу ж повернувся і виніс Заратустрі хліба й вина.
— Недобрий цей край для зголоднілого,— сказав він. — Тому я й живу отут. До мене, самітника, приходять тварини і люди. Та поклич же й свого супутника поїсти і випити, він утомився ще більше, ніж ти.
Відповів Заратустра:
— Мертвий мій супутник, його я навряд чи вмовлю.
— Мене це не обходить,— сердито буркнув старий. — Хто стукає в мій дім, повинен брати те, що я даю. їжте й бувайте здорові!
Потім ішов Заратустра ще дві години, поклавшись на дорогу й на світло зірок, бо звик до нічних мандрівок і любив дивитися в обличчя всьому, що спить. А коли почало світати, опинився Заратустра в глухому лісі, і далі не було дороги. Тоді поклав він покійника в дупло у себе над головою — щоб до нього не дістались вовки, а сам ліг під деревом на мох. І одразу ж заснув, зморений тілом, але незворушний душею.

9

Довго спав Заратустра, і не тільки ранкова зоря, а й полудневе сонце зазирнуло йому в обличчя. Та нарешті очі його розплющились. Здивовано глянув Заратустра на ліс і на тишу, здивовано глянув у себе самого. Потім квапно підвівся, як мореплавець, що раптом побачив землю, й зрадів, бо йому відкрилася нова істина. І Заратустра так сказав до серця свого:
— Світло зійшло на мене — мені потрібні супутники. Не мертві супутники й трупи, яких мусиш носити повсюди з собою, а живі.
Так, мені потрібні живі супутники, що підуть за мною своєю охотою — підуть туди, куди я схочу.
Світло зійшло на мене — не до людей промовлятиме Заратустра, а до супутників! Заратустра не повинен бути пастухом і собакою в отари!
Звабити багатьох з отари — ось для чого прийшов я. Гнів я викличу в людей і в отари — грабіжником хоче бути Заратустра для пастухів.
Пастухи, кажу я, та вони називають себе добродійниками і праведниками. Пастухи, кажу я, та вони називають себе правовірними.
Погляньте ж на цих добродійників і праведників! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що, власне, є творцем.
Погляньте на прихильників усіх вір! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що, власне, є творцем.
Супутників шукає творець, а не покійників, а також не отар і не віруючих. Співтворців шукає творець, тих, що вписують нові цінності на нові скрижалі.
Супутників шукає творець і женців-побратимів, бо все в нього визріло для жнив. Та йому бракує сотні серпів — тому він зриває колосся і гнівається.
Супутників шукає творець і тих, що вміють гострити свої серпи. їх назвуть руйнівниками й ненависниками добра і зла. Та вони пожнивують і справлять свято.
Товаришів шукає Заратустра у творенні, в жнивах, у святі. Що б він творив з отарами, пастухами і трупами?!
І ти, мій перший супутнику, зоставайся з миром! Добре поховав я тебе в дуплі, добре сховав твій прах від' вовків.
Та я розлучаюся з тобою, бо час настав. Від світанку до світанку осяяла мене нова істина.
Не пастухом я маю бути, не гробарем. Ніколи вже не заведу я мови з людьми, востаннє звертаюся до покійника.
Творцям, женцям і тим, що справляють свято, я хочу товаришити — веселку я хочу їм показати і сходинки всі до надлюдини.
Самітникам я заспіваю пісню свою і тим, хто усамітнився вдвох; і в кого є вуха почути нечуване, тому я хочу обтяжити серце щастям своїм.
Я прагну до своєї мети, простую своєю ходою; через нерішучих і недбайливих я перескочу. Хай стане моя хода їхнім загином!

10

Так сказав Заратустра до серця свого, як сонце підбилося вже до полудня; і звів запитально він очі вгору, бо почув над собою різкий покрик птаха. І диво! В повітрі широкими колами кружляв орел, а з ним — змія, але не як здобич, а як подруга, бо обкрутилася кільцями навкруг його шиї.
— Ці двоє — мої! — сказав Заратустра і зрадів усім серцем.
— Найбільш горда істота під сонцем і найрозумніша істота під сонцем — вони здійнялися в небо; щоб побачити все, як є.
Вони хочуть довідатись, чи живий іще Заратустра. Воістину, чи живий іще я?
Серед людей на мене чигала ще більша небезпека, аніж серед звірів; небезпечними шляхами іде Заратустра. Нехай же ведуть мене звірі мої!
Промовивши так, пригадав Заратустра слова святого у лісі; зітхнув він і сказав до серця свого:
— Хотів би я стати мудрішим! Я взагалі хотів би бути таким самим мудрим, як моя змія!
Та прошу я неможливого, тож попрошу гордість свою завжди простувати у парі з моєю мудрістю!
І як мене покине колись моя мудрість — ах, як любить вона відлітати! — то нехай тоді гордість моя відлетить разом із глупотою моєю!

Так почався схилок життя Заратустри його кінець.

СЛОВА ЗАРАТУСТРИ

ПРО ТРИ ПЕРЕТВОРЕННЯ ДУХУ

Назву я вам три перетворення духу: як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною лев.
Багато важких тягарів випадає духові — міцному, витривалому духові, сповненому святобливості; важких, щонайважчих тягарів вимагає сила його.
«Що таке тягар?» — питає витривалий дух, уклякаючи, ніби верблюд, і хоче, щоб добре його навантажили.
«Який тягар найважчий, герої? — питає витривалий дух. — Я хочу взяти його на себе і порадіти силі своїй».
Чи не означає це ось що: зазнати такого приниження, щоб примусити страждати пиху свою? Примусити зблиснути глупоту свою, щоб висміяти свою мудрість?
Чи це означає ось що: зректися своєї справи, коли вона святкує перемогу? Зійти на високі гори, щоб спокусити спокусника?
Чи це означає ось що: живитися жолудьми і травою пізнання та задля істини терпіти голод душевний?
Чи це означає ось що: бути хворим і відіслати розрадників, а подружитися з глухими, які ніколи не почують того, що ти хочеш?
Чи це означає ось що: увійти у брудну воду, якщо це вода істини, і не проганяти від себе холодних жаб і теплих ропух?
Чи це означає ось що: любити того, хто нас зневажає, і подати руку привидові, коли він хоче нас налякати?
Усі ці найважчі тягарі бере на себе витривалий дух; мов навантажений верблюд, що поспішає в пустелю, так поспішає і дух у свою пустелю.
Однак у найсамотнішій пустелі стається друге перетворення: дух обертається тут у лева, він хоче здобути собі свободу і панувати у власній пустелі.
Свого останнього владаря шукає він тут — ворогом хоче стати йому і своєму останньому Богові, змагатися хоче з великим драконом за звитягу.
 
Наші Друзі: Новини Львова