Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Великий Гетсбі

Переглядів: 120215
Додано: 14.12.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 6 Відгуки 2
— Чомусь ми завжди мусимо іти перші.

— I ми теж.

— Але сьогодні ми майже останні, — несміливо мовив один з чоловіків. — Вже навіть оркестр поїхав півгодини тому.

У відповідь залунали дружні звинувачення в нечуваній бездушності, і суперечка завершилася нетривалою боротьбою, в якій перемогли чоловіки: вони підхопили своїх дружин на руки і, хоч як ті хвицялись і дряпалися, винесли їх надвір.

Коли я ввійшов до передпокою по свого капелюха, на дверях бібліотеки з'явилися Джордан Бейкер і Гетсбі. Він схвильовано казав їй щось на прощання, але тут кілька гостей підійшли до нього, і обличчя його враз закам'яніло у світській усмішці.

Супутники Джордан уже стояли біля виходу й нетерпляче гукали до неї, але вона зупинилася, щоб потиснути мені руку.

— Я щойно вислухала дивовижну історію, — прошепотіла вона. — Ми довго там пробули?

— Та, мабуть, з годину.

— Просто дивовижна історія, — неуважливо повторила вона. — Але я заприсяглася, що нікому її не розповім, тож не буду вас інтригувати. — Вона мило позіхнула мені просто в обличчя. — Ви б навідалися до мене... Телефон є в довіднику... Під ім'ям місіс Сігурні Гауорд... Це моя тітка... — Вже поспіхом, біжачи до виходу, вона злегка махнула мені на прощання засмаглою рукою і зникла в натовпі коло дверей.

Трохи збентежений тим, що мій перший візит так затягся, я підійшов до Гетсбі, який стояв в оточенні останніх гостей. Я хотів пояснити, що намагався розшукати його відразу, як прийшов, і перепросити за нетактовність у розмові в саду.

— Та що ви, що ви, — урвав він мене. — Викиньте це з голови, друже. — В цьому фамільярному виразі було не більше фамільярності, ніж у заспокійливому дотику його долоні до мого плеча. — I не забудьте: завтра о дев'ятій ранку ми з вами вирушаємо в політ на гідроплані.

Аж раптом голос лакея з-за спини:

— Вас викликає Філадельфія, сер.

— Зараз підійду. Скажіть, хай почекають хвильку... На добраніч.

— На добраніч.

— На добраніч. — Він усміхнувся, і мені раптом здалося, що він радіє з того, що я йду від нього одним з останніх, що він хотів цього. — На добраніч, друже... На добраніч.

Але спускаючись сходами, я побачив, що вечірка ще не скінчилася. Попереду, кроків за п'ятдесят, фари десятка автомобілів освітлювали химерне, хаотичне видовище. В придорожній канаві, задерши догори правий бік, якому під зім'ятим капотом бракувало колеса, спочивав новенький двомісний автомобіль, який щойно від'їхав від будинку Гетсбі. Гострий виступ муру пояснював, чому відскочило колесо, над яким тепер зібралося кілька вельми зацікавлених водіїв. Тим часом машини, з яких вони повискакували, затримали рух, і безладне, оглушливе гудіння клаксонів із затору, що утворився, збільшувало й без того галасливе сум'яття.

Якийсь чоловік у довгому пильовику вибрався з розбитої машини й тепер стояв посеред дороги і, зворушливо, зачудовано всміхаючись, переводив погляд з машини на колесо, а з колеса на глядачів.

— Ви бачили? — промовив він. — Ми вскочили в канаву.

Ця пригода, очевидно, безмежно здивувала його, і я впізнав спочатку оту незвичайну здатність дивуватись, а тоді і його самого — це був чоловік, якого ми застали в бібліотеці Гетсбі.

— Як це сталося?

Він знизав плечима й вирік:

— Я зовсім не знаюся на техніці.

— Але як це сталося? Ви налетіли на мур?

— Не питайте мене, — відповів Совине Око, всім виглядом своїм показуючи, що вмиває руки. — Автомобіліст з мене кепський, власне, ніякий. Сталося — і край.

— Якщо ви недосвідчений водій, нащо було братися вночі за кермо?

— А я за нього і не брався! — обурено вигукнув він. — Хто вам казав, що я брався?

Всі довкола заніміли від жаху.

— Вам що — життя набридло?

— Дякуйте Богові, що відбулися тільки колесом! Людина дає газ і навіть не береться за кермо!

— Ви не зрозуміли мене, — відказав злочинець. — За кермом сидів не я. Нас у машині було двоє.

У відповідь на цю приголомшливу заяву з багатьох грудей вихопилося тільки здушене «о-ох!» — і тут дверцята машини почали поволі відчинятися. Натовп (тепер це був уже натовп) мимоволі позадкував, і, коли дверцята зовсім відкинулися, запала гробова мовчанка. Потім дуже повільно, суглоб за суглобом, з розбитої машини виповзла бліда розхитана постать і почала невпевнено намацувати грунт лакованим черевиком неабиякого розміру.

Засліплений яскравим світлом фар, очманілий від безнастанного виття клаксонів, привид постояв, злегка заточуючись, і, коли погляд його зупинився нарешті на чоловікові в пильнику, незворушно запитав:

— Що с-сталося? Бензин с-скінчився, чи що?

— Та ви гляньте!

Кілька пальців показувало на ампутоване колесо. Він втупився в нього очима, а тоді звів погляд догори, неначе запідозрив, що воно звалилося з неба.

— Воно у вас відскочило, — пояснив хтось.

Він кивнув головою.

— С-спочатку я не помітив, що ми с-стоїмо.

Мовчанка. Потім, набравши в легені повітря й випроставши плечі, він діловито спитав:

— Хто-небудь з-знає, де тут можна за-заправитися?

Принаймні десятеро чоловіків (декотрі з них трималися на ногах не набагато краще за нього) заходилися втовкмачувати йому, що машину й колесо вже ніщо більше не зв'язує.

— З-здайте назад, — запропонував він, трохи поміркувавши. — Я с-спробую заднім ходом.

— Ви ж без колеса!

Він повагався, а тоді сказав:

— А чом би не с-спробувати.

Котячий концерт клаксонів досяг крещендо. Я завернув і газоном, навпростець, пішов додому. Коло живоплоту я озирнувся. Облатка місяця сяяла над особняком Гетсбі, повертаючи ночі її первісну красу; місяць виявився живучішим від гамору й сміху, що відзвучали в іще освітленому садку. Несподівана порожнеча струменіла тепер з вікон та широких дверей, огортаючи цілковитою самотністю постать господаря, що стояв на сходах, звівши руку в прощальному жесті.







Перечитавши написане, я бачу, що може скластися враження, ніби я жив тільки подіями цих трьох вечорів, відділених один від одного кількома тижнями. Насправді ж вони були для мене випадковими пригодами того насиченого враженнями літа й о тій порі цікавили мене куди менше, ніж мої особисті справи.

Чимало часу забирала в мене робота. Вранішнє сонце відкидало мою тінь на захід, коли я поспішав білими тіснинами Нью-Йорка до своєї контори. Я знав на ім'я всіх інших клерків та молодих маклерів, разом з ними снідав у напівтемних, переповнених ресторанчиках сосисками з картопляним пюре, запиваючи їх кавою. Я крутив навіть роман з однією дівчиною із Джерсі-сіті, яка працювала в нас у бухгалтерії, але її брат почав дивитися на мене вовком, тож коли в липні вона поїхала у відпустку, я скористався з цього, щоб поставити крапку.

Вечеряв я звичайно в Йєльському клубі — чомусь для мене це була найбезрадісніша година дня, — а потім ішов нагору, до бібліотеки, й щонайменше годину сумлінно працював, вивчаючи механізми інвестицій та кредитів. У клубі завжди пили-гуляли кілька нероб, але до бібліотеки вони не потикались, і працювалося там добре. Потім, якщо вечір був погідний, я влаштовував собі прогулянку по Медісон-авеню, повз старий готель «Меррей-Хілл», і, завернувши на Тридцять третю вулицю, виходив до Пенсильванського вокзалу.

Я починав любити Нью-Йорк, загадкову, збудливу жвавість його вечорів, безнастанне мигтіння людей та машин, яке так тішить допитливе око. Мені подобалося прогулюватися по П'ятій авеню, видивлятися в натовпі жінок з романтичною зовнішністю й уявляти собі, як за кілька хвилин я ввійду в життя тієї чи тієї з них і ніхто про це не дізнається і не осудить мене. Іноді я подумки супроводжував їх додому, до наріжного будинку якогось таємничого завулку, і, перше ніж зникнути в теплій темряві за дверима, вони озирались і усміхались мені у відповідь на мою усмішку. А часом у сутінках того сповненого чарів міста мене раптом огортала туга самотності, яку я вгадував і в інших — в бідних молодих клерках, що тинялися від вітрини до вітрини, аби якось згаяти час до самотньої вечері в ресторанчику, — в молодих клерках, що тут, у цих присмерках, марнували найкращі хвилини вечора й життя.

I пізніше, о восьмій, коли темними Сороковими вулицями до району театрів сунули гуркотливим потоком у п'ять рядів таксомотори, туга знову стискала мені серце. Під час зупинок перед світлофорами невиразні тіні в машинах схилялись одна до одної, і до мене долинали дзвінкі голоси і сміх у відповідь на жарт, якого я не почув, і вогники сигарет стрибали в незрозумілих мені жестах. I я уявляв собі, що теж поспішаю кудись туди, де панує радість, і, поділяючи веселе збудження цих людей, я зичив їм щастя.

На якийсь час я згубив з очей Джордан Бейкер, але в розпалі літа зустрів її знову. Спершу мені просто подобалося бувати з нею на людях, тішитися відблиском слави відомої на всю Америку чемпіонки з гольфа. Потім з'явилось і щось більше. Ні, то було не кохання, а, сказати б, ніжна, співчутлива цікавість. Мені здавалося, що за гордовитою, знудженою гримаскою щось ховається — адже будь-яке позерство виростає з, може, й не усвідомленого спочатку прагнення щось приховати, — і врешті я зрозумів, про що йдеться. Одного разу, коли ми приїхали в гості до знайомих в Уорік, вона залишила під дощем чужу машину з відкинутим верхом, а потім вигадала якусь брехню — і тут у пам'яті моїй раптом зринула та чутка про неї, якої я не міг пригадати, коли Дейзі знайомила нас. Під час першого великого змагання з гольфа, в якому вона брала участь, сталася подія, що мало не потрапила до газет: її звинуватили в тому, що у півфіналі вона нібито крадькома пересунула свій м'яч на кращу позицію. Це пахло неабияким скандалом, та врешті справу зам'яли. Хлопець, що носив ключки, відмовився від своєї заяви, а другий — і останній — свідок визнав, що міг і помилитись. Але той інцидент, разом з іменем спортсменки, лишився десь на денці моєї пам'яті.

Джордан Бейкер інстинктивно уникала розумних, бувалих людей, і тепер я збагнув чому: вона почувала себе впевненіше в товаристві тих, кому навіть на думку не спадає, що хтось здатен порушити усталені норми поведінки. Вона була невиправно брехлива. Вона не визнавала того, що обставини можуть бути сильніші за неї і, гадаю, з ранньої молодості почала вдаватися до негідних учинків, які дозволили їй дивитися на світ з отієї холодною, визивною посмішкою і водночас потурати примхам свого міцного, пружного тіла.

Мене це не обходило. Брехливість у жінці — вада, яку ніколи не засуджуєш надто суворо; я злегка пошкодував, а потім облишив думати про це. Саме під час тих відвідин ми мали цікаву розмову щодо шоферської етики. Почалося з того, що, коли ми проминали групу робітників, вона крилом зірвала в одного з них ґудзика з куртки.

— Ну, хто ж так водить! — обурився я. — Або ж будьте обережні, або не сідайте за кермо.

— Я обережна.

— Аж ніяк.
 
Наші Друзі: Новини Львова