Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Великий Гетсбі

Переглядів: 120213
Додано: 14.12.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 6 Відгуки 2

Том тупо подивився на нього.

— Два навіть оправив у рамки й повісив у себе вдома.

— Два чого? — спитав Том.

— Два етюди. Один я назвав «Мис Монток. Чайки», а другий — «Мис Монток. Море».

Кетрін, сестра Міртл, сіла на диван поряд мене.

— Ви теж живете на Лонг-Айленді? — спитала вона.

— Я живу у Вест-Еггу.

— Справді? Я там нещодавно побувала, з місяць тому. На вечорі в одного добродія на ім'я Гетсбі. Ви з ним знайомі?

— Він мій сусід.

— Знаєте, кажуть, він чи то племінник, чи то двоюрідний брат кайзера Вільгельма. Звідти і його багатство.

— Справді?

Вона кивнула головою.

— Я його боюся. По-моєму, з таким, як він, краще не мати справи.

Цю вельми цікаву інформацію про мого сусіда урвала місіс Маккі, яка, показавши пальцем на Кетрін, раптом вигукнула:

— А знаєш, Честере, з нею ти б теж зміг дещо зробити!

Але містер маккі тільки неуважливо кивнув їй головою і знову обернувся до Тома.

— Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слівце. Мені б тільки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!

— А ви зверніться до Міртл, — вибухнув реготом Том; місіс Вільсон саме ввійшла до вітальні з тацею. — Вона вам напише рекомендаційного листа. Напишеш, Міртл?

— Якого листа? — спантеличено спитала Міртл.

— Рекомендаційного листа до твого чоловіка, нехай містер Маккі зробить з нього кілька етюдів. — Він поворушив губами, придумуючи. — Ну, скажімо: «Джордж Б. Вільсон біля бензоколонки» чи щось таке.

Кетрін присунулася ближче й прошепотіла мені у вухо:

— Вона ненавидить свого чоловіка так само, як Том — свою дружину!

— Невже!

— Смертельно ненавидить! — Вона подивилася на Міртл, потім на Тома. — Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моєму, так: домоглися б і він, і вона розлучення, а потім побралися б.

— Тож і вона не любить Вільсона?

Відповідь на це була несподівана. Відповіла сама Міртл, яка почула запитання, — відповіла лютою, брудною лайкою на адресу чоловіка.

— От бачите! — переможно вигукнула Кетрін, а потім знову притишила голос. — Власне, все упирається в його дружину. Вона католичка, а католики не визнають розлучення.

Дейзі зовсім не була католичкою, і хитрість, прихована в цій брехні, справила на мене неабияке враження.

— Коли вони все ж таки поберуться, — вела далі Кетрін, — то переїдуть на Захід і там пересидять, поки галас тут стихне.

— Тоді вже краще було б переїхати до Європи.

— О, то ви любите Європу? — несподівано голосно вигукнула Кетрін. — Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.

— Справді?

— Так, рівно рік тому. Їздила туди з приятелькою.

— I довго там пробули?

— Ні, ми тільки з'їздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двісті доларів, але за два дні в казино нас обдерли до нитки. I досі дивуюсь, як ми звідти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те місто!

Надвечірнє небо за вікном на мить заяскріло медяною блакиттю Середземного моря, але пронизливий голос місіс Маккі відразу повернув мене до вітальні.

— Я теж мало не зробила жахливої помилки, — енергійно призналася вона. — Мало не вийшла заміж за єврейчика, який упадав коло мене кілька років. А знала ж, що він мені у слід ступити не годен. I всі мені казали: «Люсіль, цей чоловік тобі у слід ступити не годен!» Та коли б я не зустрілася з Честером, він би мене кінець кінцем укоськав.

— Так-так, — покивала головою Міртл Вільсон. — Але ви все ж таки за нього не вийшли.

— Та звісно, що не вийшла.

— А от я вийшла, — не зовсім точно сказала Міртл. — Ось у чому різниця між тим, що випало на нашу долю.

— А нащо ти це зробила, Міртл? — спитала Кетрін. — Ніхто ж тебе не силував.

Міртл на мить замислилася.

— Я вийшла за нього тому, що вважала його джентльменом, — сказала вона нарешті. — Я вважала, що він людина вихована, а виявилося, що він і нігтя мого не вартий.

— Ти ж якийсь час кохала його без тями, — зауважила Кетрін.

— Кохала? Без тями? — обурилася Міртл. — Звідки ти це взяла? Я кохала його не більше, ніж оцього добродія.

Вона тицьнула пальцем у мій бік, і всі подивилися на мене з докором. Я спробував усім своїм виглядом показати, що наші стежки ніколи раніше не сходились.

— Якщо я й з'їхала з глузду, то лише тоді, коли погодилась одружитися з ним. Але я відразу зрозуміла свою помилку. Він позичив у когось костюм, щоб надягти на весілля, а мені навіть не сказав про це, і за кілька днів — його саме не було вдома — якийсь тип прийшов по той костюм. — Вона озирнулася, перевіряючи, чи всі її слухають. — «Як? — кажу. — Це ваш костюм? Уперше чую». Але костюм я все ж таки віддала, а потім упала на ліжко і ревма проревла аж до вечора.

— Їй справді вже треба йти від нього, — знову зашепотіла до мене Кетрін. — Вони прожили над тим гаражем цілих одинадцять років! А до Тома вона ж ні на кого навіть не дивилася.

Пляшка віскі — вже друга того вечора — тепер переходила з рук у руки, і тільки Кетрін не торкалась її, запевняючи, що їй «і без нього весело». Том викликав консьєржа й послав його по якісь знамениті сандвічі, які, мовляв, можуть замінити цілу вечерю. Я знову і знову поривався піти — мені хотілося пішки пройтися в лагідних сутінках до Центрального парку, але щоразу, коли я намагався підвестись, мене втягували в якусь безладну, галасливу суперечку, що мов мотузкою прив'язувала мене до крісла. А тим часом, можливо, якийсь випадковий перехожий дивився з огорнутої присмерком вулиці вгору, на наші освітлені вікна, й міркував, які таємниці людського існування ховаються за ними, і подумки я опинявся на місці того перехожого, й дивився вгору його очима, й відчував ту саму цікавість. Я був водночас і тут, і там, охоплений і захватом, і страхом перед нескінченною різноманітністю життя.

Міртл присунула своє крісло до мого і, гаряче дихаючи, раптом вихлюпнула на мене історію свого знайомства з Томом.

— Ми сиділи у вагоні одне навпроти одного, на тих двох місцях біля тамбура, що їх завжди займають в останню чергу. Я їхала до Нью-Йорка, до сестри, й мала в неї заночувати. Він був у фраці, в лакових черевиках, і я не могла відірвати від нього очей, але щоразу, як він на мене дивився, я вдавала, ніби розглядаю рекламний плакат у нього над головою. Коли ми приїхали й почали виходити, він опинився поряд зі мною й так притиснувся своєю білою манишкою до мого плеча, що я пригрозила покликати полісмена, але він мені, звісно, не повірив. Від хвилювання я була мов у тумані: коли ми з ним сідали в таксі, я навіть не розуміла, чи це таксі, чи вагон підземки. А в голові одна думка: «Живемо тільки раз, живемо тільки раз».

Вона озирнулася на місіс Маккі, й кімната виповнилась її робленим сміхом.

— Ох, люба! — вигукнула вона. — Я подарую вам цю сукню, як тільки вона мені зовсім набридне. Завтра я куплю собі нову. Мені треба скласти на завтра список усіх справ. Масаж, потім перманент, потім купити нашийник для собачки, й оту гарнесеньку попільничку з пружинкою, і вінок з чорним шовковим бантом на могилку матусі, такий, щоб пролежав ціле літо. Неодмінно треба все це записати, щоб я нічого не забула.

Була дев'ята година, та майже відразу ж я знову глянув на годинник, і виявилося, що вже десята. Містер Маккі спав у кріслі, поклавши на коліна стиснуті кулаки — в позі, яку люблять прибирати перед фотоапаратом поважні ділки. Своєю хусткою я стер з його щоки засохлу мильну піну, що цілий вечір муляла мені очі.

Щеня сиділо на столі і, витріщаючи засліплені димом очиці, раз у раз тихенько скавучало. Якісь люди з'являлися, зникали, домовлялися кудись іти, губили одне одного, шукали й знову знаходили на відстані трьох кроків. Уже десь над північ Том Б'юкенен і місіс Вільсон, стоячи лицем в лице, запекло засперечалися з приводу того, чи місіс Вільсон має право вимовляти ім'я Дейзі.

— Дейзі! Дейзі! Дейзі! — вигукувала місіс Вільсон. — Чув? Скільки схочу, стільки й казатиму. Дейзі! Дей...

Коротким вправним ударом долонею Том Б'юкенен роз'юшив їй носа.

Потім були закривавлені рушники на підлозі ванної, обурені вигуки жінок і болісні уривчасті зойки, що перекривали весь цей галас. Містер Маккі прокинувся, підвівся і, мов сновида, рушив до дверей. На півдорозі він зупинився, обернувся й обвів поглядом усю цю сцену: його дружина й Кетрін, лаючись і втішаючи Міртл, метушаться з якимись пляшечками й бинтами між громіздких меблів, а на дивані нещасна, залита кров'ю жертва намагається сторінками «Таун теттла» прикрити гобелен зі сценами Версаля. Потім містер Маккі знов обернувся і рушив до дверей. Знявши з канделябра свого капелюха, я вийшов слідом за ним.

— Давайте коли-небудь пообідаємо разом, — запропонував він, коли ліфт, застогнавши, поїхав униз.

— А де?

 
Наші Друзі: Новини Львова