Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Великий Гетсбі

Переглядів: 120228
Додано: 14.12.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 6 Відгуки 2
— Просто казкова романтика, — відповів він і упалим голосом мовив до мене: — Після обіду, якщо не зовсім стемніє, я покажу тобі стайню.

Телефон знову задзвонив. Дейзі, дивлячись на Тома, рішуче похитала головою, і розмова про стайню та й, власне, розмова взагалі розтанула в повітрі. З останніх п'яти хвилин, проведених за столом, мені запам'яталися лише вогники свічок, що їх не знати чому знову запалили, і моє бажання дивитися всім просто в очі й водночас уникати їхніх очей. Не знаю, про що думали в цей час Дейзі й Том, але навіть міс Бейкер, з її явною схильністю до тверезого скептицизму, навряд чи спромоглася викинути з пам'яті оте різке, металеве, раптове нагадування про себе з боку п'ятої особи, незримо присутньої за нашим столом. Комусь, можливо, така ситуація видалася б пікантною; мене ж охопило бажання негайно викликати поліцію.

Ясна річ, про коней більше не згадувалося. Том і міс Бейкер, розділені широкою смугою сутінок, перейшли до бібліотеки й сіли там, немов над невидимим, але цілком реальним покійником, а я, зображуючи галантну зацікавленість і водночас удаючи, ніби трохи недочуваю, обійшов з Дейзі будинок; уже зовсім споночіло, коли веранди, що сполучалися між собою, вивели нас знову на центральну терасу. Там ми й умостилися бік у бік на плетеній канапці.

Дейзі обхопила обличчя руками, немов перевіряючи його чарівну округлість, і погляд її занурився в оксамитну півтемряву. Я бачив, що вона вже насилу стримує хвилювання, і, намагаючись хоч якось заспокоїти її, почав розпитувати про дочку.

— Ми з тобою мало знаємо одне одного, Ніку, — сказала вона раптом. — Навіть як на троюрідних родичів. Ти не був на моєму весіллі.

— Я тоді ще не повернувся з війни.

— Так, справді. — Вона повагалася. — Розумієш, Ніку, я стільки всякого натерпілася, що вже ні в що не вірю.

Видно, вона мала-таки на те підстави. Я помовчав, але вона нічого більше не сказала, тож я зробив ще одну жалюгідну спробу перевести розмову на її дочку.

— Вона, певно, вже розмовляє і... і їсть, і взагалі...

— Авжеж. — Вона неуважливо глянула на мене. — Слухай, Ніку, хочеш знати, що я сказала, коли вона народилась? Тобі цікаво?

— Дуже.

— Це допоможе тобі зрозуміти і те, як я ставлюся до... до багатьох речей. Тож не минуло ще й години, відколи вона з'явилася на світ, а Том був бозна-де. Я прокинулася після наркозу, почуваючи себе зовсім самотньою, і зразу спитала акушерку: «Хлопчик чи дівчинка?» Вона відповіла: «Дівчинка», і я відвернулася і заплакала, а тоді сказала: «Ну й добре, що дівчинка. Тільки дай боже, щоб вона виросла дурненькою, бо в цьому нашому житті жінці найкраще бути дурненькою лялечкою!» Розумієш, я вважаю, що наше життя — це суцільна мерзота, — переконано вела вона далі. — I всі так вважають, навіть найосвіченіші люди. Ні, я не просто вважаю, я певна цього. Я ж бо скрізь побувала, всього надивилася, все перепробувала. — Вона зухвало блиснула очима, зовсім як Том, і засміялась із звабною зневагою. — Я жінка бувала, ох, бувала!

Досі голос її спонукав мене слухати й вірити, та тількино вона вмовкла, я відчув нещирість у її словах. Мене охопив раптовий сумнів: невже протягом цілого вечора вона грала комедію, щоб заручитися моїм співчуттям? За хвилину я переконався в цьому: на чарівному обличчі Дейзі з'явилася самовдоволена посмішка, неначе вона довела нарешті, що є повноправним членом того вельми привілейованого таємного товариства, до якого належав і Том.

Червона кімната квітла в сяйві лампи. Том і міс Бейкер сиділи на різних кінцях довгої канапи, дівчина читала йому вголос «Сетердей івнінг пост», і одноманітний журкіт слів зливався в заколисливу мелодію. Світло лампи, яскраве на халявах його чобіт, тьмяне на її волоссі кольору осіннього листя, віддзеркалилося від глянсованої сторінки, коли міс Бейкер перегорнула її пружним рухом зграбної руки.

Коли ми ввійшли, вона застережливо виставила вперед долоню, дочитала: «Далі буде», — й кинула журнал на столик.

Затерпле тіло її жадало руху: дівчина нетерпляче випростала ноги й підвелася.

— Десята година, — оголосила вона, визначивши час не інакше як поглядом на стелю. — Слухняній дівчинці пора спатки.

— У Джордан завтра змагання, — пояснила Дейзі. — У Вестчестері.

— Ах, то ви — Джордан Бейкер!

Тепер я зрозумів, чому вона видалася мені знайомою — це миле зневажливе личко не раз дивилося на мене з фотографій, що ілюстрували репортажі про спортивні події в Ешвілі, Хот-Спрінгсі й Палм-Бічі. Я навіть чув якусь плітку, що виставляла її в дуже невигідному світлі, але про що саме йшлося, забув.

— На добраніч, — лагідно мовила вона. — Розбудіть мене о восьмій, гаразд?

— I ти так рано встанеш?

— Встану. На добраніч, містере Каррауей. Ми ще побачимося.

— Ну, звісно, побачитеся, — запевнила Дейзі. — Я оце навіть думаю, чи не посватати вас. Навідуйся до нас частіше, Ніку, я постараюсь — як це кажуть? — спарувати вас. Знаєш — то ненароком замикатиму вас обох у комірчині, то виштовхуватиму в човні у відкрите море абощо...

— На добраніч, — гукнула зі сходів міс Бейкер. — Я нічого не чула.

— Вона славна дівчина, — сказав Том по хвилі. — Тільки даремно їй дозволяють отак швендяти, куди їй заманеться.

— А хто може їй щось дозволити чи заборонити? — холодно спитала Дейзі.

— Її родина — звісно хто.

— Її родина — це одна-однісінька тітка, якій уже, мабуть, двісті років. Але тепер нею опікуватиметься Нік, еге ж, Ніку? Тепер, улітку, вона приїздитиме до нас щосуботи. Я вважаю, що тепло родинного вогнища сприятливо вплине на неї.

Дейзі й Том подивились одне на одного.

— Вона з Нью-Йорка? — квапливо спитав я.

— З Луїсвілла. Подруга моєї юності. Моєї щасливої, безтурботної...

— Ти що, провела з Ніком на веранді задушевну бесіду? — раптом спитав Том.

— Задушевну бесіду? — Вона глянула на мене. — Ні, не пригадую. Стривай, здається, ми розмовляли про нордичну расу. Авжеж, саме про неї. Не знаю, хто почав перший, але ми так захопилися...

— Тобі, Ніку, тут казна-чого наговорять, не бери всього на віру, — застеріг мене Том.

Я весело відповів, що взагалі нічого не чув, і трохи згодом почав прощатися. Вони провели мене до дверей і, поки я сідав у машину, стояли вдвох у веселому прямокутнику світла. В останню мить Дейзі гукнула:

— Зажди! Добре, що я згадала, це ж так важливо. Чи правда, що ти заручився з якоюсь дівчиною там, у себе вдома?

— Так, так, — приязно підхопив Том, — ми чули, що в тебе є наречена.

— Наклеп. Я надто бідний.

— А ми чули, — наполягала Дейзі; на мій подив, вона знов оживилася, мов квітка, що розпустила пелюстки. — Ми чули від трьох різних людей, отже, це правда.

Звісно, я знав, про що йдеться, але в мене справді не було ніякої нареченої. Чутки про мої заручини стали, власне, однією з причин, що спонукали мене податися на Схід. Негоже рвати давню дружбу з дівчиною через якісь плітки, та, з іншого боку, мені зовсім не хотілося, щоб ті плітки врешті довели мене до шлюбу.

Інтерес Тома й Дейзі до моєї особи зворушив мене, тепер навіть їхнє багатство не здавалося мені таким нездоланним бар'єром між нами, але, вертаючись додому, я все ж таки не міг позбутись якогось неприємного, гнітючого почуття. Мені здавалося, що Дейзі лишається єдине: схопити дитину на руки й утекти з того дому, — але вона, видно, зовсім не мала такого наміру. Що ж до Тома, то звістка, що в нього є «пасія в Нью-Йорку», здивувала мене куди менше, ніж те, що якась книжка здатна вивести його з рівноваги. Щось змушувало його гризти окрушку зачерствілих ідей: видно, могутній тваринний егоїзм не живив більше його владну душу.

Літо вже настало по-справжньому — про це свідчили нові рекламні вогні на дахах придорожніх кафе й перед заправними станціями, де новенькі червоні бензоколонки стирчали в озерцях світла. Повернувшись до себе у Вест-Егг, я поставив машину під навіс й присів на подвір'ї на покинуту газонокосарку. Вітер ущух, стояла яскрава, напоєна звуками ніч, між дерев лопотіли крилами птахи, нескінченними органними переливами гули жаби, яких надимали, виповнювали життям могутні міхи землі. Темний силует кота плавно перескочив через освітлений місяцем травник, я постежив за ним очима й раптом побачив, що я тут не сам — кроків за п'ятдесят від мене, відокремившись від тіні сусіднього будинку, стояв якийсь чоловік; встромивши руки в кишені, він дивився на срібний розсип зірок. Спокійна невимушеність його пози й та особлива впевненість, з якою його ноги приминали траву, підказали мені, що це містер Гетсбі власною персоною вийшов роздивитись, яка ділянка тутешнього неба належить йому особисто.

Я вирішив окликнути його. Міс Бейкер згадувала про нього за обідом, і цього вистачило б, щоб зав'язати знайомство. Але ще не встигши розтулити рота, я раптом зрозумів, що зараз недоречно порушувати його самотність: він якось дивно простяг руки до темної води і, хоч відстань між нами була чимала, я міг би заприсягтися, що він тремтить. Мимоволі я і собі подивився на море, але не побачив нічого, крім одинокого зеленого вогника, малесенького й дуже далекого; певно, то був сигнальний ліхтар на краю чийогось причалу. Коли ж я озирнувся, Гетсбі вже зник, і я знову лишився сам у неспокійній темряві.






РОЗДІЛ ДРУГИЙ





Десь на півдорозі між Вест-Еггом і Нью-Йорком шосе раптом підбігає до залізничного полотна і з чверть милі біжить попід ним, немов бажаючи здалека обминути велике похмуре пустирище. Це долина жужелиці — примарні лани, де жужелиця сходить, мов збіжжя, утворюючи кучугури, пагорби, химерні сади; де жужелиця набуває обрисів будинків з коминами й димом, що клубочиться вгору, й де навіть, якщо дуже пильно придивитися, можна побачити жужеличних чоловічків, які то виникають, то розчиняються в імлистому, попільному тумані. Час від часу валка сірих вагонеток виповзає невидимими рейками, зупиняється із страхітливим брязкотом, і відразу ж попелясто-сірі чоловічки роєм накидаються на них з важкими лопатами й здіймають таку густу хмару, що крізь неї вже не видно, яким таємничим ділом вони зайняті.

Але над тією сірою пусткою, над зловісними клубами куряви, що безнастанно повзуть по ній, ви незабаром розрізняєте очі доктора Т. Дж. Еклберга. Очі доктора Т. Дж. Еклберга блакитні й величезні — діаметр самої тільки райдужної оболонки дорівнює цілому ярдові. Вони дивляться на вас не з обличчя, а просто крізь величезні окуляри в жовтій оправі, що сидять на неіснуючому носі. Певно, якийсь веселун окуліст із Квінса встановив тут цю рекламу, сподіваючись збільшити приплив пацієнтів, а потім сам назавжди склепив повіки або переїхав кудись, забувши прихопити з собою цей щит. Хоч би як там було, очі його, трохи збляклі від сонця й дощу, й досі задумливо споглядають похмуре звалище.

З одного боку долина жужелиці впирається в брудну, смердючу річку, і, коли міст на ній розводять, щоб пропустити баржі, пасажирам затриманого поїзда доводиться іноді цілих півгодини видивлятися на безрадісний краєвид. Поїзд робить там зупинку завжди, принаймні на хвилину, і саме завдяки цьому я познайомився з коханкою Тома Б'юкенена.

Про те, що він має коханку, твердили всі, хто його знав. I обурювалися тим, що він дозволяє собі з'являтися з нею у фешенебельних ресторанах і, залишивши її саму за столиком, походжає по залу й заводить розмови з кожним знайомим. Хоч мені цікаво було подивитись на неї, знайомитися з нею я не хотів — а проте познайомитися довелось. Якось надвечір ми з Томом разом їхали поїздом до Нью-Йорка, й коли поїзд зупинився над кучугурами жужелиці, Том раптом зірвався на ноги і, схопивши мене під лікоть, буквально витяг з вагона.

— Давай зійдемо тут, — наполягав він. — Я хочу познайомити тебе з моєю дівчиною.

Певно, він добряче випив за обідом і тепер хотів гульнути разом зі мною — навіть якщо доведеться присилувати мене до цього. Йому навіть не спадало на думку, що я можу мати інші плани на неділю.

Слідом за ним я переліз через низьку побілену огорожу залізничного полотна, і під пильним поглядом доктора Еклберга ми пройшли якусь сотню ярдів у зворотному напрямку. Єдиними ознаками людської присутності перед нами були три суміжних будиночки з жовтої цегли, що стояли на краю звалища, — така собі Головна вулиця пустиря, що нікуди не вела й ні з чим не з'єднувалась. Один з тих будиночків, призначений під крамницю, стояв порожній, у другому, до якого вела жужелична стежка, містився нічний ресторанчик, а в третьому був гараж під вивіскою: «Авторемонт. — Джордж Б. Вільсон. — Купівля і продаж автомобілів». Туди ми і ввійшли.

Всередині було вбого й голо; лише один автомобіль — запилюжений, поламаний «форд» — зацьковано тулився до стіни в темному кутку. Мені раптом спало на думку, що цей порожній гараж тільки ширма, а над ним ховаються таємничі розкішні апартаменти; але в цю мить на дверях конторки з'явився, витираючи руки ганчіркою, сам хазяїн. Це був млявий блондин, з обличчям безвольним, але загалом досить приємним. Коли він побачив нас, у його вологих блакитних очах засвітився блідий вогник надії.

— Вітаю, Вільсоне, друзяко, — сказав Том, весело ляснувши його по плечу. — Як справи?

— Гріх нарікати, — відповів Вільсон не дуже впевненим тоном. — Коли ж ви нарешті продасте мені ту машину?

— Десь на тому тижні. Мій механік лагодить її.

 
Наші Друзі: Новини Львова