Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Великий Гетсбі

Переглядів: 120223
Додано: 14.12.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 6 Відгуки 2
— Я хочу сьогодні спустити басейн, містере Гетсбі. Листя от-от почне облітати, а воно завжди забиває труби.

— Ні, сьогодні не треба, — відповів Гетсбі і, повернувшись до мене, сказав, мовби виправдовуючись: — Вірите, друже, я за все літо так жодного разу й не поплавав у тому басейні.

Я глянув на годинник і підвівся.

— До мого поїзда лишається двадцять хвилин.

Мені не хотілося їхати до Нью-Йорка. I річ навіть не в тім, що про роботу я й думати не міг — мені не хотілося залишати Гетсбі самого. Я пропустив і той поїзд, і наступний, перше ніж нарешті почав прощатись.

— Я подзвоню вам, — сказав я.

— Подзвоніть, друже.

— Десь так о дванадцятій.

Ми повільно спустилися сходами.

— Дейзі, мабуть, теж подзвонить. — Він тривожно глянув на мене — підтверджу я це чи ні?

— Мабуть.

— Ну, то до побачення.

Ми потисли один одному руки, і я пішов через травник. Уже біля живоплоту я згадав щось і зупинився.

— Наплюйте ви на все це кодло! — гукнув я, обернувшись. — Всі вони разом узяті не варті вашого мізинця!

Я дуже радий, що сказав йому це. То була єдина похвала, яку він почув від мене, бо зрештою від першого й до останнього дня я ставився до нього неприхильно. Він спочатку лише ввічливо кивнув у відповідь, а тоді раптом на обличчі його заясніла широка радісна усмішка — неначе він почув від мене те, щодо чого ми з ним давно вже дійшли згоди. Його шикарний рожевий костюм вирізнявся яскравою плямою на тлі білих сходів, і я згадав той вечір, три місяці тому, коли вперше переступив межу його володінь. У саду й на алеї вирував натовп людей, що наввипередки старалися приписати йому найстрашніші пороки, — а він стояв на цих самих сходах і махав їм рукою, приховуючи від усіх свою непорочну мрію. Я подякував йому за гостинність. Йому всі завжди дякували за це — і я разом з усіма.

— До побачення, Гетсбі! — гукнув я. — Дякую за сніданок!







У конторі я бився якийсь час над нескінченними рядками курсового бюлетеня і врешті заснув за столом у своєму обертовому кріслі. Близько дванадцятої мене розбудив телефонний дзвінок — я аж підскочив, зляканий і спітнілий спросоння. То була Джордан Бейкер; вона часто дзвонила мені в цей час, бо через її звичку кочувати між готелями, клубами й помешканнями знайомих мені важко було зв'язатися з нею. Звичайно голос її звучав у трубці свіжо й прохолодно — неначе у вікно контори раптом залетіла грудка дерну із зеленого поля для гри в гольф; але того ранку він видався мені жорстким і різким.

— Я поїхала від Дейзі, — сказала вона. — Зараз я в Гемстеді, а надвечір поїду до Саутгемптона.

Певно, вона виявила тактовність, полишивши Дейзі, але мене це чомусь роздратувало, а від її наступної фрази аж пересмикнуло.

— Вчора ввечері ти був не дуже милий зі мною.

— Хто б думав про це в такий вечір?

Хвилинна тиша. Потім:

— I все ж таки — я хочу побачитися з тобою.

— Я теж хочу.

— То, може, я не поїду до Саутгемптона, а натомість зустрінемося десь у центрі?

— Ні — сьогодні в мене не вийде.

— Так-так.

— Сьогодні я не можу. Є різні...

Отак ми розмовляли ще кілька хвилин, а тоді раптом розмова урвалася. Не пригадую, хто з нас перший кинув трубку, але пам'ятаю, що мені було однаково. Я не міг би того дня розважати її за столиком у кафе навіть під загрозою того, що ми ніколи більше не зустрінемося.

Трохи згодом я подзвонив Гетсбі, але в нього було зайнято. Я ще чотири рази повторював виклик, і врешті телефоністка сердито сказала мені, що абонент замовив розмову з Детройтом і поки він не поговорить, лінія буде зайнята. Я вийняв свій залізничний розклад і обвів час відходу поїзда — 15.50. Потім відкинувся на спинку крісла і спробував зібрати думки. Була рівно дванадцята година.

Того ранку, коли поїзд наближався до кучугур жужелиці, я умисно пересів на інший бік. Мені уявлялося, що там і досі юрмляться роззяви, й хлопчаки вишукують темні плями в куряві, і якийсь старий базіка знову й знову розповідає, як воно все сталося; він розповідатиме це, аж доки для нього самого ця оповідь утратить правдивість, і тоді вже він не зможе її повторювати, і трагічна смерть Міртл Вільсон піде в непам'ять. Але зараз я хочу трохи повернутися назад і розповісти, що відбувалося в гаражі напередодні, після того, як ми звідти поїхали.

Сестру Міртл — Кетрін — розшукали не зразу. Певно, того вечора вона зрадила своє правило не пити, бо коли її привезли, вона була зовсім п'яна й ніяк не могла втямити, що санітарна машина вже повезла тіло до Флашінга. Коли ж їй нарешті втовкмачили це, вона відразу зомліла, неначе з усього, що сталося, це було найжахливіше. Доброта чи, може, просто цікавість спонукала когось із присутніх посадити її до своєї машини й повезти слідом за тілом сестри.

Далеко за північ людський натовп вирував коло гаража, то зменшуючись, то знову розростаючись, а Джордж Вільсон усе сидів на диванчику в конторці й розгойдувався вперед і назад. Якийсь час двері конторки ще стояли розчинені навстіж, і кожен, хто заходив до гаража, не міг утриматися, щоб не зазирнути туди. Потім хтось сказав, що це неподобство, і двері зачинили. Міхаліс весь час сидів при ньому, а з ним ще кілька чоловіків — спочатку четверо чи п'ятеро, потім двоє чи троє, а коли вже й останній зібрався йти, Міхаліс попросив його затриматися на чверть години, а сам збігав до себе зварити кави. Після того він сидів удвох з Вільсоном до світанку.

Близько третьої години в поведінці Вільсона щось змінилося — він зробився спокійнішим, і якщо доти бурмотів щось незрозуміле, то тепер осмислено заговорив про жовту машину. Він заявив, що знає, як знайти хазяїна цієї машини, а потім раптом розповів, що місяць чи два тому його дружина повернулася з міста з обличчям у синцях і розпухлим носом.

Але почувши власні слова, він здригнувся і знову завів своє «Ой боже мій! Ой Боже мій!»

Міхаліс спробував, як міг, відвернути його думки.

— Скільки ж це років ви прожили разом, Джордже? Ну, годі, посидь хвилинку тихо й скажи мені, скільки ви років прожили разом?

— Дванадцять.

— А діток мали? Ну ж бо, Джордже, посидь тихо. Я тебе питаю: ви мали діток?

Тверді коричневі жуки безнастанно бились об тьмяну лампу, й щоразу, коли дорогою повз гараж проїздила машина, Міхалісу здавалося, що це та сама, яка зникла, не зупинившись, кілька годин тому. Йому не хотілося виходити в гараж — не хотілося бачити заплямований кров'ю верстат, на якому перед тим лежало тіло; тому він безпорадно крутився по конторці — над ранок він знав уже кожну річ у ній до найменших деталей — і час від часу підсідав до Вільсона, намагаючись заспокоїти його:

— До якої церкви ти ходиш, Джордже? Скажи. Навіть якщо ти давно в ній не був — це не страшно. Хочеш, я подзвоню до твоєї церкви й попрошу священика, щоб він прийшов і поговорив з тобою?

— Не ходжу я ні до якої церкви.

— Без церкви не можна, Джордже, без неї не обійтись — от хоча б у таких випадках. I не повірю я, що ти ніколи до церкви не ходив. Зрештою, вінчався ж ти в церкві, так? Та ти слухай, Джордже, слухай мене. Адже вінчався ти в церкві?

— То було давно.

Витративши на відповідь неабияке зусилля, Вільсон на хвилину перестав розгойдуватись і затих. Потім у його збляклих очах знову з'явився отой вираз болісного здивування.

— Зазирни он до тієї шухляди, — сказав він, показуючи на свій стіл.

— До якої саме?

— Он до тієї.

Міхаліс висунув найближчу до нього шухляду. Там не було нічого, крім собачого повідка з нашийником — видно, дорогим, з доброї шкіри, оздобленої сріблом.

— Ти про це? — спитав Міхаліс, вийнявши поводок із шухляди. Вільсон кивнув, не зводячи з нього очей.

— Я знайшов його в неї вчора вдень. Вона почала мені щось плести, але я зразу відчув, що вона бреше.

— Стривай, стривай. Твоя жінка купила його?

— Воно лежало в неї на столику, загорнуте в тонкий папір.

Міхаліс не побачив у цьому нічого дивного й почав наводити Вільсону причини, з яких дружині його могло заманутися купити собачий поводок. Та, видно, такі самі пояснення Вільсон чув від Міртл — від знову зашепотів: «Ой Боже мій! Ой Боже мій!» — і його розрадникові довелось замовкнути.

— Тож він і убив її, — сказав Вільсон, і нижня щелепа його відвисла.

— Хто — він?

— Я його знайду. Я знаю як.

— Ти верзеш казна-що, Джордже, — сказав його приятель. — З горя в тебе потьмарився розум, і ти сам не знаєш, що говориш. Посидь краще тихо — скоро вже світатиме.
 
Наші Друзі: Новини Львова