Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Великий Гетсбі

Переглядів: 120226
Додано: 14.12.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 6 Відгуки 2

— Скільки з мене?

— Долар двадцять центів.

Від нестерпної, несамовитої спекоти в мене паморочилось у голові, й минула неприємна хвилина, перше ніж я збагнув, що підозра Вільсона, власне, ще не впала на Тома. Вільсон довідався тільки, що Міртл живе ще й іншим, потаємним життям у чужому й невідомому йому світі, й це приголомшило його так, що він занедужав. Я подивився на нього, потім на Тома, який менше ніж годину тому зробив для себе таке саме відкриття, — і мені спало на думку, що ніякі розумові чи расові відмінності між людьми не бувають такими глибокими, як відмінність між людиною хворою і здоровою. Вільсон був хворий, ганебно хворий — і вигляд мав такий винуватий, наче щойно збезчестив беззахисну дівчину.

— Гаразд, я продам вам ту машину, — сказав Том. — Завтра надвечір вона буде у вас.

Той закуток завжди справляв на мене якесь невловимо зловісне враження, навіть при яскравому денному світлі. Ось і тепер я мимоволі озирнувся, неначе відчувши за спиною небезпеку. Величезні очі доктора Т. Дж. Еклберга невсипуще стежили за нами з-понад кучугур жужелиці, але незабаром я помітив, що за нами наглядає ще одна пара очей — і з куди ближчої відстані. В одному з вікон над гаражем фіранка була трохи відхилена, і звідти на нашу машину дивилася Міртл Вільсон. Цілком захопившись тим спостереженням, вона не помічала навіть, що на неї теж дивляться, і різні почуття проступали на її обличчі, мов предмети на фотознімку, зануреному в проявник. Вираз її обличчя був мені напрочуд знайомий, я не раз бачив його на обличчях інших жінок, але цього разу він дивував і спантеличував мене, — аж поки я здогадався, що розширені ревнивим жахом очі Міртл дивляться не на Тома, а на Джордан, яку вона прийняла за його дружину.

Ніяку душу сум'яття не збурює так, як душу неглибоку. Коли ми від'їхали від гаража, Том повів машину, мов гнаний хвиським батогом паніки. Ще годину тому його дружина та його коханка належали йому неподільно й беззастережно, а тепер обидві невтримно вислизали з його рук. I він інстинктивно натискав на акселератор, охоплений подвійним бажанням — наздогнати Дейзі й утекти від Вільсона. Ми мчали в напрямку Асторії зі швидкістю п'ятдесят миль на годину, аж доки побачили попереду знайоме синє авто, що неквапно їхало між павучими лапами ферм наземної залізниці.

— Обабіч П'ятдесятої вулиці є великі кінотеатри, що добре провітрюються, — сказала Джордан. — Ех, люблю Нью-Йорк улітку, в надвечір'я, коли він зовсім порожній. Є в ньому щось хтиве, перестигле, — от ніби підставиш руки і в них посиплються дивовижні плоди.

Слово «хтиве» ще більше розтривожило Тома, та перше ніж він здобувся на відповідь, синє авто зупинилось і Дейзі помахом руки попросила нас під'їхати.

— Куди поїдемо? — гукнула вона.

— Може, в кіно?

— В таку спекоту? — скривилася вона. — Ні, ви собі їдьте, а ми покатаємось і заїдемо по вас після сеансу. — Вона зробила слабку спробу пожартувати. — Зустрінемося десь на розі. Ви мене легко впізнаєте: я буду чоловіком з двома сигаретами в зубах.

— Не будемо сперечатися посеред дороги, — роздратовано сказав Том. Позад нас уже обурено сигналив ваговоз. — їдьте за нами — повз Центральний парк, з південного боку, до готелю «Плаза».

По дорозі він раз у раз оглядався, шукаючи їх очима, і якщо вони затримувалися десь на перехресті, стишував швидкість, аж доки вони не наздоганяли нас. Певно, він боявся, що вони майнуть у бічну вулицю і зникнуть з його очей та його життя — назавжди.

Але вони не втекли. I ми всі разом зробили щось зовсім недоладне — найняли в «Плазі» вітальню номера-люкс.

Подробиці тривалої і галасливої суперечки, внаслідок якої ми опинилися в тій вітальні, не затримались у моїй пам'яті, хоч я й тепер виразно, всім тілом пам'ятаю, як під час тієї суперечки штани, мов слизькі змії, обвивалися круг моїх ніг і холодні намистини поту безнастанно скочувалися по спині. Почалося все з пропозиції Дейзі найняти в готелі п'ять ванних кімнат і скупатися в холодній воді, і з цього вже зродилася реальніша ідея «влаштуватися де-небудь і випити по м'ятному коктейлю з льодом». Всі ми, звісно, повторювали при цьому: «Безглузда вигадка!» — і всі разом, перебиваючи одне одного, вели переговори із спантеличеним портьє, вважаючи — чи, може, вмовляючи себе, — що нам дуже весело... Кімната була велика й задушна, і хоч було вже по четвертій, у вікна, коли їх розчинили, повіяло тільки гарячим запахом кущів з парку. Дейзі підійшла до дзеркала і, стоячи спиною до нас, почала поправляти зачіску.

— Який шикарний апартамент, — шанобливо прошепотіла Джордан, і всі засміялися.

— Відчиніть ще одне вікно, — звеліла Дейзі, не обертаючись.

— А більше нема.

— То треба подзвонити, щоб принесли сокиру...

— Облишити балачки про спеку — ось що нам треба, — роз-дратовано сказав Том. — Якби ти менше про неї цвенькала, ми б її менше помічали.

Він розгорнув рушник і поставив на стіл привезену пляшку віскі.

— Ну чого ви до неї чіпляєтеся, друже? — озвався Гетсбі. — Зрештою, це ж ви схотіли їхати до міста.

На мить запала тиша. Телефонний довідник зірвався з гачка й гепнувся на підлогу. Джордан прошепотіла: «Пробачте», — але цього разу ніхто не засміявся.

— Я зараз підніму, — сказав я.

— Не треба, я сам. — Гетсбі уважно оглянув розірваний шнурок, зацікавлено гмукнув і кинув довідник на стілець.

— Вам воно не в'язне в зубах? — гостро спитав Том.

— Що саме?

— Оте ваше слівце — «друже». Де ви його підчепили?

— Слухай, Томе, — сказала Дейзі, відвертаючись від дзеркала. — Якщо ти почнеш говорити людям грубощі, я не лишуся тут ні хвилини. Подзвони краще, щоб нам принесли льоду й м'яти до коктейлю.

Том зняв трубку і в ту ж мить стиснена спека вибухла й задвигтіла — в бальному залі під нами загриміли урочисті акорди «Весільного маршу» Мендельсона.

— Ні, ви уявляєте, — одружуватись у таку спекоту! — приголомшено вигукнула Джордан.

— А що — я сама виходила заміж у середині червня, — згадал Дейзі. — У середині червня, та ще й у Луїсвіллі! Хтось навіть знепритомнів. Хто це був, Томе?

— Білоксі, — коротко відповів він.

— Так-так, його звали Білоксі. «Мопсик» Білоксі, постачальник коксу — згадала! — і родом був з Білоксі, штат Теннессі.

— Його тоді віднесли до нас додому, — підхопила Джордан, — бо ми мешкали зразу ж за церквою. I він огинався у нас цілих три тижні, поки тато не виставив його за двері. А наступного дня тато помер. — Помовчавши, вона додала, немовби вибачаючись перед пам'яттю батька: — Але одне до другого ніякого стосунку не мало.

— Я мав знайомого Білла Білоксі, але він був з Мемфіса, — докинув я.

— Це його двоюрідний брат. За ті три тижні я встигла вивчити увесь його родовід. Він мені подарував алюмінієву ключку для гольфа — я й досі нею граю.

Музика внизу урвалася — почалася шлюбна церемонія. Потім у вікно вдерлося гучноголосе «Слава-а-а!» Крик перейшов у радісний гамір, а тоді, нарешті, ушкварив джаз — почалися танці.

— Ех, старі ми, старі, — зітхнула Дейзі. — Були б молоді — посхоплювалися б і пішли танцювати.

— Згадай про Білоксі, — застерегла її Джордан. — Де ти з ним, власне, познайомився, Томе?

— З Білоксі? — Він насилу відірвався від своїх думок. — А я не був з ним знайомий. Це приятель Дейзі.

— Нічого подібного, — заперечила вона. — Я його доти і в очі не бачила. Він приїхав в одному вагоні з вами всіма.

— Так, але відрекомендувався він як твій знайомий. Сказав, що виріс у Луїсвіллі. Ейса Берд привів його на перон в останню мить і спитав, чи не знайдеться для нього місце у вагоні.

Джордан усміхнулась.

— Певно, він просто вирішив на дурняка проїхатися додому. Мені він розповідав, ніби був у вас у Йєлі старостою курсу.

Ми з Томом здивовано перезирнулися.

— Білоксі?

— По-перше, у нас взагалі не було ніякого старости... Гетсбі нервово постукав носаком черевика по підлозі, й Том раптом повернувся до нього.

— До речі, містере Гетсбі, ви начебто випускник Оксфордського університету?

— Не зовсім так.

— Але ви начебто навчались там?

— Так, я там навчався.

Пауза. Потім — голос Тома, явно недовірливий, глузливий:

— Певно, ви там навчалися в той самий час, коли Білоксі був у Йєлі.

Знову пауза. Офіціант постукав і ввійшов, несучи потовчену м'яту й лід, але навіть його «прошу» й тихий рип дверей, що зачинилися за ним, не порушили тиші. Бо зараз, нарешті, мала розв'язатись одна з найбільших загадок Гетсбі.

— Я вже сказав вам: так, я там навчався.

— Це я чув, але мені хотілося б знати, коли саме.

— В дев'ятнадцятому році. Я пробув там лише п'ять місяців. Тому я не можу вважати себе випускником Оксфорду.

Том озирнувся на нас — пересвідчитися, що ми поділяємо його недовіру. Але ми всі дивилися на Гетсбі.

— Після перемир'я деяким офіцерам було надано таку можливість, — вів він далі. — Право на вступ до будь-якого університету Англії чи Франції.

 
Наші Друзі: Новини Львова