Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Великий Гетсбі

Переглядів: 120216
Додано: 14.12.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 6 Відгуки 2

— Он як.

Пауза.

— Ну за яким бісом нам їхати зараз до міста? — вибухнув Том. — Цим жінкам часом таке спадає на думку, що аж...

— Прихопимо з собою чогось випити? — гукнула Дейзі згори, з вікна.

— Я візьму віскі, — відповів Том і ввійшов до будинку. Гетсбі судорожно обернувся до мене:

— Мені просто мову одбирає в його домі, друже.

— У Дейзі нескромний голос, — зауважив я. — У ньому вчувається... — Я завагався.

— У ньому вчувається дзенькіт грошей, — несподівано сказав він.

I так воно й було. Тільки тепер я зрозумів це. В її голосі дзенькали гроші — ось що безнастанно вабило в його чарівних переливах, дзенькіт металу, переможна пісня кимвалів... У високім білокам'янім палаці королівна юна, злотосяйна...

Том вийшов з дому, по дорозі загортаючи в рушник велику пляшку віскі. За ним ішли Дейзі й Джордан у маленьких тісних капелюшках, що кокетливо поблискували на сонці, з легкими накидками на руці.

— Може, поїдемо моєю машиною? — запропонував Гетсбі. Він помацав гарячу зелену шкіру сидіння. — Як же я не здогадався поставити її в затінку.

— У вас звичайне перемикання швидкостей? — спитав Том.

— Так.

— Тоді ви беріть мою машину, а я поведу вашу.

Гетсбі ця пропозиція не сподобалась.

— Боюся, до міста в моїй не вистачить бензину.

— Вистачить, вистачить, — категорично відказав Том. — А як весь вийде, підзаправимося в якій-небудь аптеці. Тепер в аптеках чим тільки не торгують.

Після цього начебто безневинного зауваження запала мовчанка. Дейзі спідлоба подивилася на Тома, а на обличчі Гетсбі на мить з'явився якийсь чудний вираз — незвичний і водночас невловимо знайомий, немовби вже описаний мені кимось у розмові.

— Ходім, Дейзі, — сказав Том, підштовхуючи її до машини Гетсбі. — Я прокатаю тебе в цьому цирковому фургоні.

Він відчинив дверцята, але Дейзі вислизнула з-під його руки.

— Ти бери Ніка й Джордан. А ми поїдемо за вами в цій машині.

Вона підійшла до Гетсбі й торкнулася рукою його плеча. Том і ми з Джордан умостилися на передньому сидінні машини Гетсбі, Том обережно пересунув незвичний важіль, натис на педаль — і ми помчали, розтинаючи в'язке марево спеки, залишивши Гетсбі з Дейзі далеко позаду.

— Бачили? — спитав Том.

— Що саме?

Він гостро глянув на мене, лише тепер, очевидно, збагнувши, що ми з Джордан давно вже про все знаємо.

— Ви, певно, маєте мене за безнадійного дурня, — мовив він. — Нехай так, але знайте: я наділений... ну, шостим чуттям, чи що, й воно мені часом підказує, що робити. Ви можете не вірити в таке, але наука...

Він затнувся. Безпосередня дійсність нагадала йому про себе, не давши зірватися в безодню абстрактних розумувань.

— Я вже зібрав деякі відомості про цього ферта, — озвався він знову. — Можна було б і глибше копнути, якби я знав...

— Ти що ж — до ворожки ходив? — глузливо спитала Джордан.

— Що? — Ми засміялись, а він спантеличено подивився на нас. — До ворожки?

— Атож. З приводу Гетсбі.

— З приводу Гетсбі? Та ні, навіщо. Я ж сказав: я зібрав деякі відомості про його минуле.

— I з'ясувалося, що він навчався в Оксфорді, — підказала Джордан.

— В Оксфорді?! — недовірливо вигукнув він. — Де в біса! Ти подивися на його рожевий костюм!

— I все ж таки.

— Певно, це той Оксфорд, що у штаті Нью-Мексіко, — зневажливо пирхнув Том. — Або десь-інде.

— Слухай, Томе, якщо ти такий сноб, то нащо запросив його на сніданок? — сердито спитала Джордан.

— То Дейзі його запросила; вона з ним познайомилася ще до заміжжя — хтозна-де!

Хміль від випитого пива вже вивітрювався, лишаючи по собі тільки дратливість, і, охоплені нею, ми якийсь час їхали мовчки. Та ось попереду з'явилися збляклі очі доктора Т. Дж. Еклберга, і я згадав застереження Гетсбі щодо бензину.

— Ет, до міста вистачить, — сказав Том.

— Нащо ж ризикувати, коли онде гараж, — заперечила Джордан. — Страшно подумати, що ми можемо застряти десь на дорозі в цю спеку.

Том досадливо натис на гальма, і, проїхавши трохи юзом, ми зупинилися в хмарі куряви під вивіскою Вільсона. За хвилину сам хазяїн виник з темної порожнечі своєї майстерні й став, тупо дивлячись на нашу машину.

— Ану, не спіть — заправляйте бак! — грубо крикнув Том. — Нам нема коли милуватися краєвидом!

— Я хворий, — відповів Вільсон, не рушаючи з місця. — Я сьогодні зранку хворий.

— А що з вами?

— Ноги не носять.

— То що ж, по-вашому, я маю сам себе обслуговувати? — спитав Том. — По телефону голос у вас був цілком здоровий.

Вільсон насилу відірвався від затіненого одвірка і, тяжко дихаючи, заходився відкручувати кришку бака. На сонці обличчя його було зовсім зелене.

— Я не знав, що ви в цей час снідаєте, — сказав він. — Просто мені конче потрібні гроші, тож я хотів спитати, чи ви щось надумали з тією старою машиною.

— А ця нова вам подобається? — спитав Том. — Я купив її тиждень тому.

— Гарна, що й казати. I така жовтенька, — відповів Вільсон, натужно орудуючи важелем насоса.

— Хочете — продам?

— Продасте, аякже, — кволо посміхнувся Вільсон, — Але ота, стара, придалася б, на ній я міг би трохи заробити.

— Чого це раптом вам так припекло з грошима?

— Засиділися ми тут. Пора вже куди-небудь перебратись. Ми з жінкою хочемо податися на Захід.

— I жінка хоче? — приголомшено вигукнув Том.

— Вона мені про це десять років торочить. — Він на мить прихилився спиною до бензоколонки, захистивши долонею очі від сонця. — А тепер я й не питатиму її, поїде, і край. Я заберу її звідси.

Синя машина Тома промчала повз нас у хмарі куряви, чиясь рука помахала з віконця,

— Скільки з мене? — різко запитав Том.

— Оце два дні тому почув я про неї якусь химерію, — вів далі Вільсон. — Через те й поклав собі поїхати звідси. I з приводу машини через те вам надокучав.

 
Наші Друзі: Новини Львова