Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Великий Гетсбі

Переглядів: 120214
Додано: 14.12.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 6 Відгуки 2
— Боже, він, здається, і справді збирається їхати до неї, — сказав Том. — Невже він не розуміє, що він їй ні до чого?

— Але ж вона запрошувала його.

— У неї буде звана вечеря, повно гостей, і всі — незнайомі йому. — Він насупився. — Цікаво, де він в біса познайомився з Дейзі. Їй-богу, може, в мене відсталі погляди, але, по-моєму, ми порозпускали своїх жінок. Вони стали надто самостійні, водяться хтозна з ким.

I тут містер Слоун і дама зійшли сходами й сіли на коней.

— Рушаймо! — сказав містер Слоун Томові. — Ми вже запізнюємося, час їхати. — А тоді до мене: — Скажіть йому, будь ласка, що ми не могли чекати.

Ми з Томом потисли один одному руки, з його супутниками я обмінявся досить холодним поклоном, вони рушили швидким клусом і зникли за густим серпневим листям саме в ту мить, коли Гетсбі з капелюхом і легким плащем у руці вийшов на веранду.

Видно, Тома занепокоїло те, що Дейзі їздить десь сама — наступної суботи він з'явився до Гетсбі разом з нею. Можливо, саме через його присутність вечір той видався мені якимсь гнітючим — і я запам'ятав його таким, несхожим на всі інші вечори в Гетсбі. I люди там були ті самі — чи, принаймні, такі самі, як завжди, — і шампанське так само лилося річкою, і, як раніше, вирував багато-барвний, багатоголосий натовп, але в усьому цьому відчувалося щось неприємне, щось таке, чого доти я там не помічав. А може, я просто встиг звикнути до Вест-Егга, навчився сприймати його як відособлений світ зі своїми законами й своїми героями, світ цілком самодостатній, бо іншим він себе й не мислив, — а тепер я раптом подивився на нього по-новому, очима Дейзі. Не можна без смутку дивитися чужими очима на те, до чого ти встиг призвичаїтися.

Вони приїхали, коли вже вечоріло; ми вчотирьох прогулювалися в іскристому сонмищі гостей, і з уст Дейзі раз у раз вихоплювалося знадливе переливчасте воркотання.

— В усьому цьому є щось таке збудливе, — шепотіла вона. — Ніку, якщо в тебе раптом виникне бажання поцілувати мене, ти тільки натякни, і я залюбки влаштую це. Просто вимов моє ім'я. Або покажи зелену картку. Я роздаю зелені картки...

— Ви подивіться довкола, — порадив Гетсбі.

— Я дивлюся. Мені тут так подоба...

— Про багатьох присутніх тут ви чули, мабуть, не раз.

Зухвалий погляд Тома ковзав по натовпу.

— Ми взагалі мало де буваємо, — сказав він. — Власне, я саме думав про те, що не бачу тут жодного знайомого обличчя.

— Гадаю, цієї дами ви не можете не знати. — Гетсбі показав на сліпучу красуню, схожу більше на орхідею, аніж на жінку, що сиділа у величній позі під розлогою сливою. Том і Дейзі втупилися в неї очима, охоплені, мабуть, тим особливим відчуттям нереальності, яке виникає щоразу, коли в живій людині впізнаєш зіткану з тіней зірку екрану.

— Вона прекрасна, — сказала Дейзі.

— Чоловік, що схилився до неї, — її режисер.

Гетсбі водив їх від групи до групи й церемонно відрекомендовував:

— Місіс Б'юкенен... і містер-Б'юкенен... — А одного разу, повагавшись, додав: — Чемпіон з поло.

— Отакої! — відразу заперечив Том. — Ніколи ним не був. Але Гетсбі, напевно, сподобалось, як це звучить — Том так і залишився на весь вечір «чемпіоном з поло».

— Зроду не бачила стількох знаменитостей! — вигукнула Дейзі. — Мені дуже сподобався цей — як його? — з отакенним синім носом.

Гетсбі назвав прізвище, додавши, що це не дуже відомий кінопродюсер.

— Все одно, він мені сподобався.

— Знаєте, не робіть з мене все-таки чемпіона з поло, — чемно попросив Том. — Краще вже я милуватимусь усіма цими знаменитостями, лишаючись у тіні.

Дейзі з Гетсбі пішли танцювати фокстрот. Пригадую, мене здивувала граційна стриманість його рухів — я, власне, вперше побачив, як він танцює. Потім вони потихеньку перейшли на мою ділянку й з півгодини просиділи на сходах, а я тим часом, на прохання Дейзі, пильнував у саду. «На випадок пожежі чи повені, — пояснила вона. — Чи ще якоїсь Божої кари».

Том виринув з тіні, коли ми сідали вечеряти.

— Не заперечуєте, якщо я сяду он за тим столом? — сказав він. — Там один дотепник весь час сипле анекдотами.

— З Богом! — весело відповіла Дейзі. — I візьми ось мій золотий олівчик — може, тобі захочеться записати чиюсь адресу.

По хвилі вона озирнулася на той стіл, сказала мені: «Що ж, простачка, але гарненька», — і я зрозумів, що, за винятком тієї півгодини, яку вона провела з Гетсбі в мене на ґанку, вечір був для неї безрадісним.

Ми опинилися за столом, де розташувалось особливо п'яне товариство. Вийшло це з моєї вини — Гетсбі саме покликали до телефону, і я підсів до людей, з якими мені було дуже весело два тижні тому. Але те, що тоді потішало мене, тепер виявилося нестерпним.

— Ну, як ви себе почуваєте, міс Бедекер?

Дівчина, до якої звертались, марно намагалася задрімати на моєму плечі. Почувши запитання, вона випросталась і розплющила очі.

— Що?

Розімліла, опасиста жінка, яка досі настирливо запрошувала Дейзі на завтра в місцевий клуб на партію гольфа, стала на захист міс Бедекер:

— Ет, їй уже краще. Після п'яти-шести коктейлів вона завжди починає отак верещати. Я їй весь час кажу: «Тобі пити не можна».

— А я і не п'ю, — замогильним голосом озвалась обвинувачена.

— Коли ми почули твій вереск, я зразу сказала докторові Сівету: «Ну, докторе, без вашої допомоги тут не обійтись».

— Вона, певно, дуже вдячна вам за турботу, — кисло мовила третя дама. — Але на ній сухої нитки не лишилося після того, як ви запхнули її головою у воду.

— Ото нема гіршого, як тебе пхають головою у воду, — пробурмотіла міс Бедекер. — Одного разу в Нью-Джерсі мене мало не втопили.

— Якби ви не пили, нічого цього й не було б, — озвався доктор Сівет.

— Ви краще на себе подивіться! — люто вибухнула міс Бедекер. — У вас же руки тремтять! Я б нізащо не лягла до вас на операцію!

Отак воно тривало й далі. Пам'ятаю, вже під кінець вечора ми з Дейзі стояли, спостерігаючи кінорежисера та його зірку. Вони все ще сиділи під розлогою сливою, й обличчя їхні вже майже торкались одне одного, розділені тільки блідим, вузеньким промінчиком місяця. Мені спало на думку, що він протягом цілого вечора дуже, дуже повільно схилявся до неї, щоб досягти цієї близькості, і щой-но я подумав про це, як він подолав ту останню відстань і поцілував її в щоку.

— Вона мені подобається, — сказала Дейзі. — По-моєму, вона чарівна.

Але все інше було їй гидке — беззастережно гидке, бо в неї це була не поза, а непідробне почуття, її жахав Вест-Егг, це ні на що не схоже селище, покруч Бродвея з лонг-айлендською рибальською околицею, жахала його брутальна енергія, якій затісно було під тогою добропорядності, і той всевладний фатум, що гнав його жителів найкоротшим шляхом нізвідки в нікуди, їй ввижалося щось страшне в самій його простоті, якої вона нездатна була зрозуміти,

Я сидів разом з ними на парадних сходах, чекаючи, доки прийде їхня машина. Тут, перед домом, було темно; тільки з дверей вихоплювався прямокутник яскравого світла, пробиваючи м'яку досвітню чорноту. Часом на фіранці гардеробної з'являлась і зникала чиясь тінь, за нею — інша, ціла процесія тіней, що фарбували уста й пудрили носи перед невидимим дзеркалом.

— Власне, хто він такий, цей Гетсбі? — раптом спитав Том. — Розбагатілий бутлегер?

— Хто це тобі сказав? — спитав я.

— Ніхто не казав. Я сам так вирішив. Ти ж знаєш, більшість із цих новоспечених багатіїв — звичайнісінькі бутлегери.

— Але не Гетсбі, — коротко відказав я.

Він з хвильку помовчав. Чути було, як під ногами в нього рипить жорства.

— Так чи так, йому, певно, добре довелося попрацювати, щоб зібрати в себе такий звіринець.

Хутряний комір Дейзі сколихнувся сірою хмаркою під подувом вітерця.

— В усякому разі, ці люди цікавіші за наших знайомих, — не зовсім твердо мовила вона.

— Я щось не помітив, щоб тобі було з ними аж так цікаво.

— А от і було.

Том засміявся і обернувся до мене.

— Ти бачив, яке обличчя зробилося у Дейзі, коли та дівуля попросилася під холодний душ?

Дейзі почала тихо, ритмічно підспівувати музиці хрипким голосом, вкладаючи в кожне слово зміст, якого воно ніколи доти не мало й ніколи більше не матиме. Коли в мелодії з'являлися високі ноти, голос її зворушливо ламався і вторував на октаву нижче, як це буває з контральто, і щоразу при такому переході в повітрі мов-би розливалося трохи чарівного живого тепла.

— Багато хто з'являється сюди без запрошення, — сказала раптом вона. — Ту дівчину теж ніхто не запрошував. Лізуть без усякого сорому, а він із чемності мовчить.

— А мені все-таки цікаво, хто він і що робить, — вперто промовив Том. — Треба буде з'ясувати це.

— Я тобі й так можу сказати, — відповіла Дейзі. — Він тримає аптеки, він сам розбудував цілу мережу аптек.
 
Наші Друзі: Новини Львова