Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Великий Гетсбі

Переглядів: 120230
Додано: 14.12.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 6 Відгуки 2
Немовби між іншим, немовби нізвідки.


Підійшовши прощатись, я знову побачив на обличчі Гетсбі тінь розгубленості — неначе в душу йому закрався сумнів щодо повноти віднайденого щастя. Майже п'ять років! Певно, сьогодні вже траплялися хвилини, коли справжня Дейзі програвала порівняно з Дейзі омріяною, — і річ тут була не в ній, а в дивовижній силі його уяви. Витвір його уяви був не просто кращий за Дейзі, він був недосяжний. Живучи своєю мрією, Гетсбі весь час натхненно збагачував її, оздоблюючи кожною яскравою пір'їнкою, що потрапляла йому до рук. Ніяка краса, ніяка довершеність не здатна зрівнятися з тим, що може накопичити людина в тайниках своєї уяви.

У мене на очах Гетсбі спромігся опанувати себе. Він узяв долоню Дейзі у свою, а коли вона сказала йому щось на вухо, рвучко обернувся до неї в пориві почуттів. Певно, її голос особливо вабив його своєю мінливою, гарячковою теплотою, бо краси її голосу навіть уява перебільшити не могла — в ньому бриніла безсмертна пісня.

Обоє забули про мене. Потім Дейзі, на мить усвідомивши мою присутність, простягла руку, але для Гетсбі я більше не існував. Я ще раз подивився на них, і вони теж подивилися на мене, але тим відсутнім поглядом, який буває в людей, цілком занурених у власні почуття. Тож я вийшов із кімнати й під дощем спустився мармуровими сходами, полишивши їх самих.




РОЗДІЛ ШОСТИЙ



Одного дня десь у ту пору до Гетсбі з'явився молодий амбітний репортер з Нью-Йорка й спитав, чи нє бажає він висловитись.

— Про що саме висловитись? — чемно поцікавився Гетсбі.

— Та про що хочете — просто кілька слів ддя преси.

Хвилин п'ять вони ходили коло та навколо, аж поки з'ясувалося, що молодик почув прізвище Гетсбі в себе в редакції у зв'язку з чимось таким, чого він або не до кінця зрозумів, або не хотів розголошувати. А тому у свій вільний день він з похвальною заповзятливістю вирушив «подивитися, що й до чого».

Це був постріл навмання, а проте репортерський інстинкт не підвів. Протягом літа сотні людей, що бували на прийомах у Гетсбі й на цій підставі вважали себе втаємниченими в його справи, ширили про нього всілякі чутки, і йому вже й справді було недалеко до того, щоб стати героєм газетної сенсації. Його ім'я пов'язували з легендами цілком у дусі нашого часу, казали, наприклад, ніби він надумав прокласти «підземний нафтопровід» із Канади в США, а згідно з іншою впертою чуткою, він мешкав зовсім не в будинку, а на великому, схожому на будинок пароплаві, що раз у раз потаємно міняє місце стоянки на узбережжі Лонг-Айленда. Важко сказати, чому саме ці вигадки так тішили Джеймса Гетца з Північної Дакоти.

Джеймс Гетс — таке було його справжнє чи, принаймні, законне ім'я. Він змінив його в сімнадцять років, у ту знаменну мить, яка мала стати початком його кар'єри, — коли побачив, що яхта Дена Коді стала на якір над найзрадливішою обмілиною Верхнього озера. Ще Джеймсом Гетцем вештався він до тієї миті берегом у зеленому подертому светрі й парусинових штанях, але вже Джеєм Гетсбі позичив у когось ялик, довеслував до «Туоломі» й попередив Коді, що за півгодини може знятися вітер, який розтрощить яхту на друзки.

Певно, це ім'я він вигадав для себе задовго до того. Батьки його, невдатні фермери, насилу зводили кінці з кінцями — в уяві він, власне, ніколи не визнавав їх своїми батьками. По суті, Джей Гетсбі з Вест-Егга, Лонг-Айленд, був утіленням його ідеального уявлення про власну особу. Він був сином Божим — якщо ці слова взагалі щось означають, то вони означають саме це — і, виконуючи волю Вітця свого, мав служити всюдисущій, вульгарній і облудній красі. Отож він і вигадав собі Джея Гетсбі, наділивши його всіма тими ідеальними рисами, які існують в уяві сімнадцятирічного хлопчини, і тій своїй вигадці залишився вірний до кінця.

Понад рік він тинявся по південному узбережжі Верхнього озера — збирав молюсків, ловив лосося, наймався на будь-яку роботу, що забезпечувала йому харч і дах над головою. Цей спосіб життя — у праці то виснажливій, то й на працю несхожій — зміцнював і гартував його засмагле тіло. Він рано спізнав жінок, а що вони розбещували його, то навчився їх зневажати — невинних дівчат за недосвідченість, а інших за схильність вкладати стільки емоцій в те, що йому, в його безоглядній самозаглибленості, здавалося таким буденним.

Але в його душі весь час панувало сум'яття. Перед сном його обступали найхимерніші, найфантастичніші видіння. Під цокання будильника на вмивальнику, в місячному світлі, що просочувало блакитною вологою зібганий одяг на підлозі, уява його малювала роззолочену картину казково-прекрасного світу. Щоночі він додавав до цієї картини якісь нові мазки, аж поки сон змагав його в своїх обіймах, спускаючи завісу над якоюсь особливо принадною сценою. Якийсь час такі мрії давали вихід його фантазії, поволі навіювали віру в нереальність реального, запевняли, що світ надійно і твердо тримається на крильцях доброї феї.

За кілька місяців до того, інстинктивно намацуючи стежку до свого блискучого майбутнього, він опинився в маленькому лютеранському коледжі св. Олафа на півдні штату Міннесота. Пробув він там два тижні, обурюючись дедалі більше загальною жорстокою байдужістю до фанфарного поклику його долі, до долі взагалі й соромлячись принизливої праці двірника, якою мав відробляти плату за навчання. Потім він повернувся до Верхнього озера й усе ще тинявся в пошуках гідного себе заняття, коли яхта Дена Коді стала на якір над прибережною обмілиною.

Коді перевалило тоді за п'ятдесят, і за плечима в нього були срібні копальні Невади, золотоносні жили Юкону і взагалі всі металеві гарячки, починаючи з сімдесят п'ятого року. Операції з монтанською мідцю, що принесли йому кілька мільйонів, не позначилися на його фізичному стані, але вкрай розладнали його психіку, і чимало жінок, відчувши це, намагалися розлучити його з його грошима. Бульварна преса 1902 року охоче смакувала плітки про ті підступи, за допомогою яких журналістка Елла Кей грала роль мадам де Ментон3 при підупалому духом багатієві, поки він не втік од неї на своїй яхті. Отак після п'ятирічних мандрів уздовж аж надто гостинних берегів він з'явився в затоці Літл-Герл на Верхньому озері, щоб круто змінити долю Джеймса Гетца.

Юному Гетцу, який, опустивши весла, дивився знизу вгору на високий борт яхти, вона здавалася найпрекраснішим дивом світу. Певно, розмовляючи з Коді, він усміхався, бо вже знав, що його усмішка подобається людям. У всякому разі, Коді поставив йому кілька запитань (відповіддю на одне з них стало оте новісіньке ім'я) і виявив, що хлопцю притаманні кмітливість й надмірне честолюбство. За кілька днів по тому він забрав його до Дулута, де купив йому синю куртку, шість пар білих полотняних штанів і кашкет яхтсмена. I коли «Туоломі» вирушила в плавання до Вест-Індії та берегів Магрибу, Гетсбі був на її борту.

Обов'язки його були невизначені — він виконував функції і стюарда, і старшого помічника, і капітана, і секретаря, і навіть тюремника; тверезий Ден Коді добре знав, на які вибрики здатен Ден Коді п'яний, і, щоб уникнути всіляких неприємностей, він дедалі більше покладався на Джея Гетсбі. Так тривало п'ять років, протягом яких яхта тричі обійшла Американський континент, і так могло тривати ще дуже довго, якби одного вечора в Бостоні на борт яхти не зійшла Елла Кей; за тиждень по тому, порушивши правила гостинності, Ден Коді помер.

Я пам'ятаю його портрет у спальні Гетсбі — сивий чоловік з квітучим обличчям, з порожнім, закам'янілим поглядом, один із тих шибайголів-піонерів, котрі на якийсь час запровадили на східному узбережжі Америки буйні, брутальні звичаї шинків та борделів Дикого Заходу. Власне, це він, сам того не бажаючи, прищепив Гетсбі нехіть до спиртного. Траплялося, під час буйної вечірки жінки кропили Гетсбі волосся шампанським, але пив він рідко й неохоче.

Коді відписав йому кругленьку суму — двадцять п'ять тисяч доларів. Але Гетсбі їх не одержав. Він так і не зрозумів, які прийоми юридичного крутійства були застосовані проти нього, але все, що вціліло від мільйонів, прибрала до рук Елла Кей. Йому ж лишився цінний досвід; невиразні обриси Джея Гетсбі набрали плоті і крові й стали людиною.

Він розповів мені все це значно пізніше, але я записую його розповідь тут, щоб спростувати всі ті безглузді вигадки про його походження, в яких не було ані тіні правди. До того ж він розповідав мені все це, коли обставини заплуталися настільки, що я вже міг би повірити всьому або нічому — з того, що про нього розповідають. Тож я і користаюся з цієї короткої паузи — поки Гетсбі, так би мовити, зводить дух, — щоб розвіяти всі ті хибні уявлення та вигадки про його особу.

У нашому з ним спілкуванні теж утворилася пауза. Протягом кількох тижнів я не бачився і навіть не передзвонювався з ним — здебільшого я пропадав у Нью-Йорку, гуляв з Джордан і намагався запобігти ласки в її старезної тітки. Але якось у неділю по обіді я вибрався-таки до Гетсбі. За кілька хвилин після моєї появи з'явилися й зажадали чогось випити ще троє гостей. Одним із них був Том Б'юкенен. Я аж рота роззявив з подиву, хоч дивним було, власне, тільки те, що Том опинився тут уперше.

Вони приїхали верхи на конях — Том, якийсь добродій на прізвище Слоун і вродлива дама в коричневій амазонці, яку я вже зустрічав тут раніше.

— Дуже радий вас бачити, — сказав Гетсбі, стоячи на сходах. — Дуже, дуже радий, що ви завітали.

Неначе це їх обходило!

— Прошу, сідайте. Сигарету? Сигару? — Він метушився по кімнаті, натискаючи кнопки дзвоників. — Зараз принесуть щось випити.

Він був явно схвильований появою Тома тут, у його домі. А втім, він однаково не заспокоївся б, поки не почастував гостей, бо, мабуть, невиразно здогадувався, що тільки за цим вони й з'явилися. Містер Слоун від усього відмовлявся. «Може, лимонаду?» — «Ні, дякую». — «Трохи шампанського?» — «Ні, не треба нічого, дякую... Даруйте...»

— Чи добре вам їздилося?

— Дороги тут чудові.

— Але, мабуть, машини...

— Еге ж...

Піддавшись непереборному бажанню, Гетсбі обернувся до Тома, який привітався і дозволив відрекомендувати себе так, наче вони бачилися вперше.

— Здається, ми з вами вже десь зустрічалися, містере Б'юкенен?

— Авжеж, авжеж, — відповів Том з грубуватою чемністю, хоч видно було, що він цього не пам'ятає. — Пригадую — зустрічалися.

— Тижнів зо два тому.

— Так-так. Ви були тоді з ним — з Ніком.

— Я знайомий з вашою дружиною, — вів далі Гетсбі, вже майже визивно.

— Справді?

Том обернувся до мене.

— Ти мешкаєш десь поблизу, Ніку?

— Поряд.

— Справді?

Містер Слоун, недбало розсівшись у кріслі, участі в розмові не брав; дама теж спочатку мовчала, але після другої порції віскі з содовою раптом засяяла приязною усмішкою.

— Ми всі приїдемо на ваш наступний прийом, містере Гетсбі, — оголосила вона. — Не заперечуєте?

— Обов'язково приїздіть. Я буду дуже радий.

— От і чудово, — озвався містер Слоун, не виявляючи аніякісінького захоплення. — Ну, що ж, гадаю, нам час вирушати.

— Так швидко? — вигукнув Гетсбі. Він уже опанував себе, і йому не хотілося відпускати Тома. — Може... Може, повечеряємо разом? Увечері напевно приїде хто-небудь з Нью-Йорка.

— Ні, давайте краще поїдемо вечеряти до мене! — жваво вигукнула дама. — Всі — і ви теж.

Останнє стосувалося мене. Містер Слоун підвівся.

— Ходімо, — сказав він, звертаючись тільки до неї.

— Ні, справді, їдьмо до мене, — не вгавала вона. — Дуже вас прошу. Місця на всіх стане.

Гетсбі запитально подивився на мене. Йому хотілося поїхати, й він не помічав, що містер Слоун уже твердо вирішив обійтися без нього.

— На жаль, я не можу, — сказав я.

— Але ж ви поїдете? — наполягала дама, дивлячись на Гетсбі. Містер Слоун прошепотів щось їй в вухо.

— Ми зовсім не спізнимось, якщо виїдемо зараз, — голосно відказала вона.

— В мене немає коня, — мовив Гетсбі. — В армії мені доводилось їздити верхи, але коня я собі так і не купив. Проте я можу поїхати слідом за вами на машині. Перепрошую — я за хвилину повернуся.

Ми вчотирьох вийшли на веранду, і Слоун, відвівши даму вбік, засперечався з нею.

— Боже, він, здається, і справді збирається їхати до неї, — сказав Том. — Невже він не розуміє, що він їй ні до чого?
 
Наші Друзі: Новини Львова