Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 15 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Поезія

«Канцоньєре» або «Книги пісень»

Переглядів: 25746
Додано: 13.06.2007 Додав: Марко  текстів: 11
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Секстина


Усе живе, чий прихисток — земля,
Хоть декого і відстрашає сонце,
Вершить свій труд, поки триває день;
Коли ж крайнебо засівають зорі,
Хто йде під стріху, хто ховатись в ліс,
Щоб відпочить принаймні до світання.

А я, як тільки пломінке світання
Розсіє тінь, в якій дріма земля,
І звірі галасом наповнять ліс,
Зітханнями я проводжаю сонце;
І плачу, бачучи на небі зорі,
З надією новою жду світання.

Коли ж тьма заступає ясний день,
Й для інших розливається світання,
Я позираю на зловісні зорі,
З чиєї волі я — оживлена земля,
І день кляну, коли побачив сонце,
Як той, кого зростив у хащі ліс.

Навряд чи звір лютіше в лісі
Гасає цілу ніч і цілий день,
Ніж та, що вродою затьмила сонце.
Зітхаючи з первосну до світання,
Оскільки якщо плоттю я — земля,
Мені кохання припослали зорі.

Поки до вас я не вернуся, зорі,
І не сховав мене любовний ліс,
І не сточила плоть мою земля, —
О, що коли б урвало хмурий день
Блаженство від смеркання до світання,
Одна лиш ніч, поки не зійде сонце!

Я вкупі з любою провів би сонце,
Щоб нас ніхто не видів — тільки зорі,
Щоб наша ніч не бачила світання,
І не дала б їй обернуться в ліс,
Уникнувши обіймів, як в той день,
Коли спустився Аполлон на землю.

Та мій уділ — земля і темний ліс:
І вдень, не в пору, загоряться зорі
Скоріше, ніж мого світання сонце.


ХХІІІ
Канцона


Поет повідає, як він віддав свою
свободу за любовне рабство і як
йому скрутно від цього

Начало мого віку молодого,
Весну ще юного, несмілого кохання,
Що розрослось так грізно і похмуро,
Згадаю, щоб полегшити страждання,
Коли я жив, цураючись Амура,
Повідаю, в яку мене зажуру
Він ввів і що зі мною стало.
Мені наука — іншим теж наука!
І про мою розпуку
Писать не одному, а сотні перам мало,
Рядки сумні снуються без числа,
І жалібні в гаях лунають звуки.
Як не повірить, що нещасний я,
І якщо пам’ять не цупка моя,
Забудькуватість вибачають муки,
І думка, що всі інші розмела,
І пам’яті приносить стільки зла,
Всю душу забирає, безборонну,
Лишаючи мені лиш оболону.

Немало збігло літ літам на зміну
Відтоді, як Амур вчинив мені
Облогу вперше, і новим шляхом
Я вже пішов, і думи крижані
Позводили свої алмазні стіни,
Щоб серце ними обгорнуть кругом,
Ще не лилися сльози джерелом,
Міцний був сон, мене вражало дечим
У людях те, чого в мені нема,
Та доля всім рядить сама:
Життя вершить кінець, а днину вечір.
Не міг собі Амур подарувати,
Що сталь стріли одежу лиш прошила,
Не заподіявши мені ураз,
Тоді він даму залучив ураз,
Перед могутністю якої сила
І хитрощі вартують небагато,
І, взявшись вдвох одного подолати,
Перетворили мужа у лаврину,
Яка і в холод зроду не загине.

Тут попередила моя тривога
Про дивну зміну у моїй персоні,
Волосся обернулось листям тим,
З якого на чоло кладуть корону,
Душі підвладні, розтяглися ноги,
Пнучися кожним порухом своїм,
Й корінням перекинулись тугим
Над берегом ріки, ні, не Пенея,
І руки стали віттям лавру — ух!
А сніжно-білий пух,
Який зробивсь одежею моєю,
Мене порвав аж у підхмарну вись!
Овва! І це пропало сподівання,
Отож я, плачучи невтішно, день і ніч
Один, як сич,
Розшукував його уже востаннє,
Загнавшись на узморину кудись,
Де мертві води й чути тихе плись.
Відтоді допекла мене крушина,
І сіддю вкрила пісня лебедина.

Так я ходив край любої землі,
 
Наші Друзі: Новини Львова