Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Чудний цвіт

Переглядів: 2901
Додано: 24.04.2012 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Федір ЗАРЕВИЧ

ЧУДНИЙ ЦВІТ


Бувало, чи не щодень розказує небіжка тета за якийсь чудний цвіт, а ніколи не хотіла доповісти. Покрутить головою: “Ого-го! - каже - так то би много розказувати?” - та й проси або не проси її, годі.
А ми цікаві були страх знати, що то за чудний цвіт, та нудьгали тету й просили.
Аж раз якось-то в неділю були ми всі у саді. Мама собі щось приказували з сусідою, батько був десь на селі, а ми усі разом обсіли тету.
- Розкажіть, тіточко, за той чудний цвіт та й розкажіть! - як тотІ кавки ми кванькали.
- Ей, люде добрі! Тож-то навісні діти, - одмовляеся тета, але ми все своє піємо.
- Та хіба вам і розкажу.
Ми посідали вкруг тітки, потихли та слухаємо.
- От видите, діточки, оттак було...
Іще була дівкою, а молодою, та гуляла без журби і клопоту тогді я. А за тих літ де то коли погадалося, що буде й старість та нудний вік такий!.. - похитала головою тітка, та щось так слези їй у очах стали. Она, видите, ще й досі дівувала.
- Де, де! Бувало, як посходимося дівчата, то вже з утіхи гудимо, як тота пчола у петрівку, а щебечемо, як воробня яка.
Раз от так нас було зо шість. Говоримо се й те, а небіжка присяжна, Горпина, - гарна то була дівка, каже нам, що була у ворожки Стасихи, та радила їй она, аби пішли урвати чудного цвіту, то з ним, що й схоче, потрафить зробити. Цікаві ми всі були на той чудний цвіт, розпитували. А мені то вже не знать що діялося: така була я на те цікава. Нічо я не кажу товаришкам, а лиш скоро розійшлися ми, я бігом до Стасихи по раду за той самий чудний цвіт... Стасиха, ворожка, сиділа тогди по конець села, де тепер красний вигін на толоку.
Приходжу я до старої Стасихи, застаю її саму вдома. Она була вдова, стара дуже жінка. Та казали люди, що знала ліки та ворожбу усяку. Скільки її не пам’ятаю, все сама та сама у своїй хатині чепіла. Про то була дуже добра і з кожним приязно, а найліпше з дівчатами говорила.
- А хто там? - запитала стара з хати, коли я до дверей заковтала.
- Я, паніматко! Дівка Настя Белеєва!
Одчинила стара, впускає до хати та й просить мене сісти на лаві.
- Чого ж ти, квіточко, така гарна й ладна, до мене? - питає Стасиха, та й мене по лиці погладила сухою студеною рукою.
Я й кажу, чого прийшла.
- Ой, лебідонько моя! Нащо ж тобі чудного цвіту, коли нівроку ти сама красна і гожа як цвіт? У тебе також так є щаслива доля.
- Матусенько, зробіть ми волю та уповіжте за чудний цвіт. Чей я його добуду. Будьте ласкаві, голубонько!
- Чекай же, цікава дитино... Оно, те зілля, раз що дуже далеко шукати й уночі по него йти, а друге - хто його не принесе, той і долю свою віднесе, і більше з нею не побачиться. Затям же, дівонько: я ти вповім, але сли не підеш і не принесеш, то тілько й мала ти долі, небого! - Устромила очі на мене та чекає, що я скажу.
- Бабусю, кажіть лиш, я піду та й принесу.
Стара посмутніла і, мов не чуючи мене, почала шпортатися в якімсь зіллі. Одначе я не полишала її в спокої. Врешті вона сіла на стільчику, піднесла руку до мене та й так говорить:
- Коли ж хочеш, доню, мати чудний цвіт, то йди ж. Як настане новий місяць, тогди вечером уберешся ціла біла - аби іншої й шматочки не було, лиш саме біле платтє. Коли вже переберешся, не бери із собою ніякої меринді, лиш білу хустину у руки. Потому підеш просто ген у той чорний ліс, що його зовуть Сиглою. У Сиглі йди дорогою тою, котра тобі перша прийде на очі й на гадку.
Тота ж дорога заведе тебе сама. У саму північ зайдеш аж на місце... Коли будеш іти дорогою, будуть тебе пуджати усякі блуди, всякі мари, а ти лиш не ставай, не бійся, не обзирайся, а йди своєю дорогою. Буде не раз і страшно... Коли зайдеш аж на облаз гладкий, на велику полянку у самім найтемнішім великолісі, побачиш на середині поляни зіллє високе, як хлоп. Почекай там. За часок учуєш, як лусне чудний цвіт.
Як лусне, бігцем зірви розпалий цвіт рукою через хустину та й додому чимскоріше. У тім цвіту доля буде твоя, у нім сила чудна: що схочеш від того цвіту, удієш і добудеш.
А як вернешся, не діставши цвіту, то, небого! Загирила вже свою долю!
Пішла ж я додому, а вдома мені до нового місяця й робота в руках не держиться, і вночі не спиться.
За тиждень настав і новий місяць. Саме перед святим Іваном. Я нічого не кажу, ба й сестрі навіть ні, лише збираюся на вандрівку поночі. Але мовчки, тихцем. Затямила добре приказ ворожки та й, окрім хустини білої в руку, більше нічого з собою не взяла. Як запало праведне, зійшли зорі, тогди пішла я, а мамі кажу, що до тети зібралась.
Іду ж я, минаю поволі поля і сіножаті, і корчі, і полянки, і лази й образи, та й опинилася край густого темного лісу. Якась доріжчина переді мною, я й пішла нею, куди б не повела. Досі не боялася я, аж поки не зайшла у глибокий ліс. Хоч дрожу майже ціла, але однако йду.
Що ступлю вперед - усе нова мара. Видиться мені, що он за грубою ялицею наставив якийсь збиточний лице блистюче, хитає головою, ніби мене кличе, очиці його світять, як той мишачий огонь. Я підійшла ближче, а він - пропав би! - як ласиця на верх дерева!.. Жах мене бере все більший.
Іду я далі... На гіллястім старім буці поміж росохами і конарями низькими лежить собі, розверся, як у перині, і ногами колише. Люльку курить він, а дує огнем й іскрою з неї, аж видкося доокола. А сам у сукмані, у чоботях, підківками цоркає, а перебендює на буці поміж гіллям, ніби йому там так і вигідно. Мені аж смішно стало; іду далі, а стежка вела попід той самий бук. Раптом той з дерева перед мене на ноги: цуп! Зо страху аж присіла я, та нім натямилась, дивлюсь - нема вже й нічого.
Прийшло ми на гадку, як казала Стасиха: “Не бійся, лиш іди!” Отже, я так і роблю. Йду знову. Передо мною біжить стежка чим раз вужча, тонша, ледве її й виджу. Уже десь мало бути до півночі, коли чую - щось заводить, аж розпадається. По цілому лісі відзивається стома голосами. Я повільніше йду, а все, що ближче, чую, ніби дітвак чого плаче. “Ей, то мара знову якась”, - подумала та й прискоряю. Аж ту мене лап щось за запаску, я заляклася, мало не застигну.
Якась приблуда мала, ледве шо лиш виджу, коло мене, держиться мене і ніби просить чого. Дивиться на мене так пильно, а ручками вгору тягнеться. Неначе взимі по мені мороз пішов, не можу ні поступитися, ні слова марного речи.
Очуняла я знову трохи, див’ю, а мале росте, чимраз, то вище, уже мені понад головою, ба верх ялиць високих досягає... Та й от згори ніби за мною шукає великою довитою рукою, уже от-от мене схопить. Мені щось і мову й ум взяло. Нема рятунку, думаю...
Не знаю сама, нині й не згадаю, як оио сталося, що яла я нараз утікати. Куди і як я утікала, уже не тямлю, помежи тісні гущаки несло мною, як вітрами. А за мною хтось гнав, ломлячи патиччя по землі і сміявся лукаво: “ха! -ха-ха! -угу! -угу!”
Упівнежива, подерта, бігла я до самої зорі ранньої наполошена нечистим, та аж зупинилася на якійсь пустополиці...
Ми, дітвора, думали, що еще буде далі розказувати тітка, но она, небога, лише сльози з очей утирала та мовчала.
- Та що потому діяли ви, тіточко?
- Говори до вас... - відказала тета якось уже прикро - Що? Нічо!.. Ковиріла я десь зо два роки по тій вандрівці, мара взяла й долю мою. А лукава Стасиха, от як несамовита ворожка, ще було й сміється з мене, що далася марі одігнати.


© ОГНЕННИЙ ЗМІЙ: Фантастичні твори українських письменників XIX ст. - К.: Молодь, 1990. - 288 с.

 
Наші Друзі: Новини Львова