Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 19 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92745
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
союзна армія великого східного сусіда, який спішив подати братню руку помочі
своєму слов'янському союзникові у його боротьбі з грізним германським наїзником.

Вибору не було. Ріку Буг Яків перебрів, але далі не було ради. Товариші Якова
добровільно зложили свої славні шаблі та остроги великому визволителеві, а Яків
вибрав собі інший шлях. Мов шалений, гасав він на своєму Буланому по селах
Прибужанщини, ніяк не хотілося злазити з засидженого сідла, але одного гарного
передосіннього, туманного ранку все-таки з нього злізти мусив і, поцілувавши
Буланого в обидві ніздрі, закинув йому на шию повіддя і сказав:
«Біжи, голубе!» Не сказав, куди, бо й сам пішов, мов п'яний, куди дивляться очі,
бо все-таки, як не кажіть, а п'ять найкращих своїх років віддав тому коневі, тим
формам, що інколи видавались йому справді майже обов'язком. Було дуже незвично
тепер ступати по землі своїми власними ногами і почувати себе мов відірваний від
одягу ґудзик.
І перше, що він зробив, — зайшов до однієї хати і заміняв свій одяг героя на
одяг бурлаки. Так у цей час ліпше. Манджав собі на схід сонця рідною землею,
оминаючи різні небезпеки, багато за цей час передумав, перецінив, дивувався з
химерності буття і одного підвечора, обшльоганий вітрами, дощами, сонцем,
прибитий курявою, приблукав до свого Дерманя, на своє Запоріжжя, де вже в той
час господарювали нові люди, з новими порядками.
Усі знають, що ті нові люди, за своєю старою, випробуваною звичкою, передусім
беруть і вивозять різних немилих їм людей. Причин для того у них досить, але
Якова, як уродженого незаможника, як сина робітника-машиніста, майже пролетаря,
нові господарі, за законами своєї етики, не чіпали, не допитували, не вивозили.
Ба! Його намагались навіть «висунути», пропонували то ті, то інші «відповідальні
пости», але невідомо чому він не виявив зрозуміння до їх великодушності.
Віднайшовши свою Марусю, що все ще на нього чекала, заходив Яків до неї
вечорами, дуже швидко з нею одружився, і то навіть у церкві, за що Маруся щиро й
поспішно обдарувала його міцним і крикливим сином, якого в честь діда назвали
Уліяном.
І став Яків, як і всі, «колективним господарем» великого СССР, виконуючи різні
норми та побираючи свої трудодні у вигляді півкілограма зерна і одного
карбованця, а одночасно став помічати, що разом з тими нормами і сам почав
перетворюватись у якусь норму, якась рука почала розбирати його по кісточках і
знов, на свій лад, складати, причому кожна зернина його трудодня набирала для
нього значення фатуму, в якому зосереджувались всі його зацікавлення. Згодом він
перейшов на тракториста, почав орудувати механізмом, а разом з тим почав
переконуватись, що між ним і тим предметом дуже неістотна різниця.
Говорилось і писалось багато слів, завжди гарних, завжди переконливих, що та
норма і є альфою і омегою всього життя. Чоботи, сіль, цвяхи, нафта — ось ідеали,
ось та романтика й ті соловейки, що в них ввірилось ще так недавно.
У ті дні й тижні село швидко переходило також на норму. По-перше, почали
«зникати»... Це слово говорило само за себе. Зникали переважно хлопці, переважно
ті, що були «в націоналістах», що були «свідомі», що «хотіли України». І зникали
вони в повному значенні слова, бо діялось все те ночами. Учора звечора ще був, а
на ранок уже нема. Тільки заплакана мати, тільки перелякана сестра, тільки
шепочуться сусіди. Один за одним, один за одним — зникали й зникали, спочатку їх
брали, після пішли самі... Не на Сибір, а за Буг. До німців.
І зникали не лише ті, що були «в націоналістах». Як це не диво, а згодом зник
також відомий колись у цілому Дермані «великий каманіст», як називали його
дерманські баби, Тихін Бухало. І не він сам, а їх таких більше. Зникали всі його
товариші.
І всі дивувалися, і всі казали:
— Катюзі по заслузі!
І хоч Яків не зник, хоч його не брали, але він хотів зникнути. Все міркував, як
би й собі туди, за той Буг, але він був уже не сам. З ним були син і Маруся.
І мав при тому ще один турботливий, образливо неприємний клопіт: мав, либонь,
знаєте, брата молодшого, Калеником звався, якого, можна сказати, виняньчив, але
який виріс на лихо дивним. Не був він сам собою, за Польщі першим пішов на
угоду, «хаточитальником» став, а згодом несподівано з чужою кобилою заплутався,
рік і два місяці просидів у Рівному, а прийшли товариші, то, як потерпілий від
панської Польщі, а до того «соціяльно-близький», одразу почав рости вгору — його
висунули, його вибрали, після почав він «сипати», і не один з дерманців завдячує
йому Сибіром. Гірко дивився Яків на брата свого, боліло йому, хотів щось робити,
але не було чого робити. Тінь брата падала й на нього, він це чув, але мусив
терпіти мовчки.
Хворобливо-нервово минали ті дивовижно нерозумні дні, зникали люди, зникав сміх,
зникав хліб... Зникало й життя. Люди на щось чекали, на зміну якусь, чудо,
війну, мор. Може, хтось прийде, хтось поможе. Старші лише потайки пригадували,
як то навіть «сам Трихон» — найбільший багач — казав, бувало, за Петлюри:
— А! Прийдуть Ленін і Троцький! Вони їм покажуть! Не знав, кому то «їм», —
взагалі невідомо кому. А Каміняка з Горбайцем «армію» на Здолбунів, де сиділи
петлюрівці, вели і цілу ніч били із захопленого панцерника по димарі здовбицької
цементарні... Та... бувало... Що й казати! Всіляко бувало, і всіляко думалось.
«Народ тьомний», дістав, чого хотів. Трихона вже давно нема, але синів його
розпатронили в нитку. Загинув не за нюх табаки й Каміняка десь у Сибіру, за
Єжова, мов у воду канув. Усі загинули, пропали, але те, чого хотіли, — мають. Є.
Не загинуло. Старий Михайло із Запоріжжя, дядько Якова по батьковій лінії, що
був господарем, як кажуть, на повну губу, ніяк не хотів розуміти, що то таке
ідеологія, і, не втрачаючи й тепер гумору, казав напідпитку своїм настрашеним
сусідам:
— Не хотіли багатих — не мають багатих, хотіли ідеології — мають ідеологію. Чому
лише ніхто не тішиться? Рівненська тюрма набита, лубенська набита, луцька
набита... Тюрми, тюрми, тюрми. І ніхто не знає, як з них вилізти.
А коли вдарив той день двадцять другого червня та коли сипнули ті перші бомби на
Рівне, на Дубно, на Луцьке, на всі міста, на всі шляхи — брами вітальні виросли,
квіти посипались, хліб-сіль понесли «визволителям», слава до неба неслася від
крові, від ран, від зневаги, від болів серця й душі, бо ще ніколи, ніде і ніхто
так не вразив народ, як саме в ці дні глибокі, як море, чорні з чорним сонцем,
без просвітку, без тепла, без милосердя. Писалися нові дні, нова історія...
Світило сонце, і росла трава...

IV

Яків бере книгу, намагається в ній щось бачити, але не бачить нічого. За дверима
щось рухається, щось падає, чиїсь кроки. Коли западає тиша, з-під помосту також
чути чиїсь рухи. Яків лежить на білій постелі, і йому здається, що він обложений
динамітом. Біля нього на горіховому столику радіоапарат, на побережжі Великої
Британії тонуть «брутторегістрові тонни», на Нарвіку спадають і спадають
парашутисти, під Полтавою піддаються в полон нові сотні тисяч совєтських вояків.

Яків вслухається, вчувається, роздумує. Його сон тривожний. Ранком о шостій
дзижчить будильник, і він поспішно встає. У їдальні на чистому, ніби в готелі,
настільнику сніданок, справжній чай у кришталевій склянці. Шприндзя поважна,
слухняна, обережна. В її очах світяться лукаві, виразно агресивні чортики. Уста
підкреслені карміном.
Яків п'є чай, а потім каже:
— Шприндзю! Я це мешкання лишаю!
Шприндзя враз виразно німіє, її маленьке, ніжне обличчя біліє, мов папір, її
червоні уста від того ще виразніше барвіють.
— Чому? — питає вона притишеним, благально-схвильованим голосом, а її
оливково-чорні очі дивляться на нього і зло, і перелякано.
— Поясню після. Увечері. До побачення! — кидає він коротко, уривно слова, швидко
встає, бере набиту паперами течку і міцним, чітким кроком виходить.
Цілий день Яків провів у батальйоні, а ввечері подався до німецького
офіцерського касина. Прийнявши солідну порцію відомих коньяків та діставши
відповідний настрій, він устряв у завзяту дискусію, яку вів, як звичайно,
новоприбулий, невисокого росту офіцер на ім'я Пшор — капітан, що довгий час
перебував у Азії, на Маляйському півострові, і правив за знавця азійських справ
при пропаганді «вермахту». Підтримував його лише зондерфюрер Вайз — також з
пропаганди, і точилась та мова довкруж відомого, постійного питання: що вони
 
Наші Друзі: Новини Львова