Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 26 червня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91667
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Яків був четвертим, передостаннім. «Куток» Запоріжжя, як і ціле село Дермань, не
відзначався великою земельною посілістю. Яри, та сади, та гаї, та мочари, та
каменоломи. Люди нишпорили за землею, мов звірі голодні за поживою, шукали їх по
всіх губерніях, по Сибіру, виїжджали, переїжджали... виїхали Довбенки, виїхали
Жив'юки, виїхали Криницькі... І багато-багато виїхало, а ті, що не виїхали, — не
виїхали лише тому, що несказанно любили своє зелене, тіняве, квітуче, заповнене
переказами та забобонами родинне місце.
Яків, коли ще був «смаркачем», ще перед школою, коли ще пас сірі вівці і рябу
корову на Тимошівщині, що біля Попівщини, багато наслухався тих, як казали,
побрехеньок про своє Запоріжжя. Про відьом, вовкулаків. Про мерців, що
приходять, про душі, що стогнуть, про Ляша, що повісився... Смакував ті таємничі
слова і образи, що якось самі собою в'язалися з таємничими, глибокими яругами,
старезними дубами та березами та тінистими криничинами з довгими, глибокими,
визубленими коритами і побитими черпаками.
Любив він свій глибокий рів, що межував з їх садом, і стежку, що круто поміж
розгалуженим корінням ясенів збігала вниз до криниці, витоптана босими жіночими
ногами, які завжди ходили сюдою по воду, по розмову, по кохання; завжди вогка,
завжди кам'яниста, завжди тіниста...
А що тут різного-прерізного квіття бриніло веснами й літами, а що тобі птаства
всілякого, а особливо тих ославлених крикливих соловейків... А коли по обох
схилах яру зацвітали сади — отоді все, здавалось, пливло й біліло, мов білі
літні хмарини на синьому небі.
Мав Яків товаришів, приятелів, але найбільше вбивалася в тямку одна маленька,
дрібненька, чорненька дівчинка, що її Павлінкою звали, що завжди чомусь не
ходила, а бігала, завжди боса і завжди у довгій, обідраній, доморобній
сорочинці. З нею пас вівці, з нею бавився в крем'яхи, їй оповідав про відьму
Улиту, її бив і з неї прозивався «байстручок, байстручок», сам не знаючи чому,
бо так, либонь, прозивались з неї і інші.
Та одного гарного літа, чи, вірніше, гарної весни, Павлінки не стало на
Запоріжжі, її батько Іван Криницький, по-вуличному Швець, продав свої п'ять
десятин, забрав своїх дев'ятеро Шевченят, а з ними й Павлінку і кудись виїхав.
Яків не знав куди. Десь отуди... За Мости, за Бушу, за ліси... Шкода було
Павлінки, дуже шкода, не знав чому, але шкода. Пас свої сірі овечки і все про
неї згадував. Була і нема.
Вийде до кринички — криничка є, а Павлінки нема. Співали соловейки, цвіли сади,
але вже без Павлінки. Довго пам'ятав її, але згодом і ще згодом помалу, помалу і
перестав пам'ятати. Забув.
Він ходив до школи, до тієї, що її тут звали «народня», бо, крім неї, у Дермані
ще була школа «земська», «шинківська» і «семінарська». Вчився добре-предобре,
багато читав, багато думав, багато мріяв. А скінчивши «народню», подався до
«семінарської», а далі «на вищі школи» до Рівного, до гімназії, і, коли б не
помер Макар та коли б його мати мала менше ротів, а більше хліба, напевно, пішов
би далеко. А так мусив вертатися на Запоріжжя і братись до роботи.
Був рослий, гарний і дужий. Любили його хлопці, а дівчата й поготів. Умів
тупнути на музиках під скрипочку й бубон, умів «Ой у полі жито» затягнути, але в
одному грішив: був то час, коли наші хлопці почали «Україною займатися», та
«організації видумувати», та «націоналістами ставати», та поляків дражнити, та
по тюрмах волочитися, та нелегальщину з Галичини на плечах носити, та мазепинки
шити.
Ой, був то час, дивний час, незвичайний час, якого не знають найстарші люди, ні
діди, ні прадіди, ані навіть прапрадіди, і як це не дивно і як це не соромно,
але Яків стояв від того всього осторонь... Хто і якими словами міг би таке
пояснити? Але ж, Якове! Чому? Таж чому? Таж ось буде війна, таж та Жеч Посполита
трісне, як булька, таж прийде Україна, таж...
Ні і ні, ніякої розумної відповіді, лише мовчанка, лише книжки, лише якась
марудна, незбагненна, закручена філософія без кінця й краю, лише похитування
головою.
Не любили його за це хлопці, опортуністом як стій прозвали, а дівчата лише
докоряли:
— Чому, Якове, не вступиш? Диви, всі «там». Лаються на тебе і хочуть бити...
Особливо докоряла йому метка, молоденька танцюристка, чорнявка Маруся, що до неї
невчасно заходив Яків. Була, мов рибка, в'юнка, мов соловей, співоча. Такі
дівчата родяться лише в садах Дерманя.
А Яків мовчав, дивився на неї трішки згори, трішки примруженим оком, трішки
поблажливо і докидав одне-друге, завжди жартівливе слово:
— Що ж! Зробите Україну — хватить і для мене!
У глибоких, як криниця в яру, темних, блискучих очах дівчини стояли сльози.
Справжні сльози. Прозорі, чисті.
Яків був зіпсований чужими книжками. Зачитався тими Лондонами, та Конрадами, та
всілякими Кіплінгами, і потягнули вони його довкола світу океанами та пралісами,
і не знав він, де його чекає доля. Страшна сила влізла в нього. Хотів дійти до
України з іншого боку, не з того, як всі інші дерманці. Сердив їх, тих хлопців,
коли їм перечив.
— Ех, — казав, — Україну ти зробиш? Звідки? З чого? З нашого припічка? Обрізком
коси? Кащенка начитався! — презирство було в його крутих, як капиця, словах, в
його гіркому, як жовч, тоні.
— А що ж по-твоєму? На печі сидіти?
— Може, й на печі, як нема де, — глумився Яків. Чортзна-що з тим хлопчиськом
причинилося — дурень не дурень, але й розуму великого у нього не знайдеш, дарма
що з тими книжками день і ніч возиться... Не визнає тобі ані запорожців, ані
гайдамаків, ані повстань, а Україна, на його думку, сама по собі отак з
розвитку, з прогресу, з інтелекту має вилізти, мов той хрущ з борозняка, або
впасти з неба, мов сліпа груша на пасіці у Спасівку. Блукав тими своїми
нерозумними словами, мов п'яний кривою вулицею... То, казали, батько його у
Здолбунові біля тих паровозів того набрався, мовляв, не ідеологічними словами, а
машиною, технікою, гарматою — гречкосії ви, мовляв, непоправні, шабельні герої,
коли он танки, та літаки, та дредновти... Хлопці є хлопці. Село є село. Яка тут
вам техніка? Плуг та борона. Але то не значить, що вони будуть чекати, аж доки
літаки та дредновти прийдуть. Ми, казали, кулаками Україну здобудемо, вирвемо її
пазурами, кров'ю своєю заллємо свою і ворожу, а дістанемо!
Приставали до Якова не лише націоналісти. Були й інші. Особливо дався втямки
такий Тихін Бухало, не з тих Бухалів, що на Запоріжжі, а з тих, що на Сидорцях.
Про нього говорили, що Марксом та Леніним пропах. Отруйний був хлопчисько, кпив,
клятий, з тих «петлюрівських недобитків», мовляв, ось почекай, могутній СССР
подасть обратню, а тоді буде тобі Петлюра. Тихін помітив, що Яків ні в сих ні в
тих, і почав до нього підлабузнюватись. Політична економія, історична
діалектика, Маркс. Навука, мовляв.
— А ти його читав? — питав Яків Тихона злегка насмішкувато.
— Кого? — питав у свою чергу Тихін.
— Ну... того твого Маркса?
Тихін помітно збентежений, чортики в очах бігають, але не піддається.
— Значить, читав!
Яків лукаво посміхається — так і видно, що не вірить тому Тихонові, але не каже
нічого. Тихін і сам догадується, що Яків про нього думає, нема з таким діла, і
мовчки його лишає.
Був Яків самотній, не мав однодумців, поле орав, на музики ходив, гіднішої праці
відшукував, але ті роки не були щедрі на працю. А коли підступив його поборовий
вік — пішов і не вернувся. Став п'ятого полку, що в Тарнові, уланом. За два роки
служби лише раз на відпустку приходив, а далі мов у воду канув. Маруся плакала,
перестала і почала забувати. І не одна Маруся. Усі в Дермані почали забувати
Якова.
І були б забули, та вибухнула війна.
Дуже пам'ятна, погожа неділя першого вересня 1939 року. Яків був тоді вже
«заводним», бравим вахмістром-підхорунжим у рогатівці з білим обводом, в
острогах, на малиновому дзвоні і командував чотою не менше, як і сам, хоробрих
уланів Речі Посполитої, коли то враз танкові дивізії німецького фюрера, що саме
став на шлях Александра Великого, під командою генерала фон Ліста, вдарили на
південному відтинку фронту. Втративши на полі слави дві третини свого вояцтва, з
рештою героїв бравурним маршем подався Яків у північно-східному напрямку і
зупинився аж над рікою Бугом, і то лише тому, що назустріч виступила славна
союзна армія великого східного сусіда, який спішив подати братню руку помочі
 
Наші Друзі: Новини Львова